скачать книгу бесплатно
2
Я сиджу i дивлюся на кавалок гiвна. Якщо думаете, що то мое гiвно, ви помилилися. Це не мое гiвно. На свое гiвно я б нiколи отак не дивився. Це пташине гiвно. Якась сучка влетiла до мене в кiмнату крiзь розчахнуту кватирку, з несподiванки ошизiла настiльки, що ледь не розбилася об шиби, аж поки я не вiдчинив усi вiкна i не вигнав ii мiтлою, але, роблячи своi божевiльнi вiражi, вона ще встигла на прощання обiсрати мого стола. Але якби ж то тiльки стола – вона обiсрала мое оповiдання, оце саме, котре я зараз пишу. Бракувало зовсiм трiшки, аби вцiлила в мене. Просто перед самим носом хляпнуло. Тепер я дивлюся на те гiвенце i вгадую в його обрисах профiль поета Степана Пуфика. Я невимовно тiшуся i кажу: «Привiт, Стефцю! А ти нiц не змiнився. Я тебе вiдразу упiзнав».
Травневий вечiр. Я п'ю вино i пишу якесь гiвно. Доведеться цей аркуш викинути, але перед тим переписати. Гiвно мае якийсь кислий запах i лежить просто посеред тексту. Я вже не згадаю, якi вiщi слова сховалися пiд ним, я не вiдроджу iх i переписую усе на ново. А вiдтак знову хляю i вiдчуваю, як менi стае себе шкода.
А коли зi мною починае говорити моя бабця, яка померла, коли менi було п'ять рокiв, я розумiю, що таки п'яний. Тому, що я вiрю бабцi. Вона мае на такi речi нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очi i бурмочу щось невиразне у свое виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюеться, вона супить брови i хитае докiрливо головою. Там, де вона зараз перебувае, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею нiколи не зустрiнемось. Усвiдомивши це, я починаю гiрко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слiв. Тодi хто? Невже вуйко Зеньо, який помер не так давно? Вуйко Зеньо! Хто б говорив! Сам бухав так, що менi сховатися. А тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так нiби я вже весь обригався i облюрився. О нi, менi ще до цього далеко, найбiльше то я можу заплакати. Бо менi стае шкода себе. Менi нiкого так не шкода, як себе.
3
Врештi одного дня я не витримую i вирушаю до мiста. В кишенях пусто, але я прямую до «Кентавра» на Ринку. Там жодного вiльного мiсця, хоча до вечора ще було далеко. Бiля стiйки бару усi крiселка теж зайнятi й на мене дивилися самi випнутi дупи, серед яких я безпомильно розпiзнав Лiлину i попростував до неi. Лiля належала до дiвчат, якi могли пiдтримати будь-яку бесiду з будь-ким, миттево вловлюючи тон розмови i момент, коли треба сказати «так-так!», «та ти що!», «ну, вiн i козел!», «я так i знала» або «та не бери собi до голови». Якось пiсля однiеi великоi п'янки ми з Лiлею опинилися на однiй канапi, i, винятково задля гарного сну, перепихнулися. Пiсля цього ми стали добрими друзями, якi можуть за виграшки одне одному звiряти своi таемницi. Лiля спецiалiзувалася на туристах, чиi кишенi вона чистила неймовiрно талановито. Поки я йшов до неi, вона встигла витягнути з кишенi куртки хлопця, який сидiв вiд неi лiворуч, запальничку, прикурити цигарку i покласти запальничку на мiсце. Нiхто цього, окрiм мене i бармена, не помiтив, та й я це побачив лише тому, що не зводив з Лiлi очей, а бармен, наливаючи келихи, упiвока стежив за всiм, що вiдбуваеться довкола, але йому цi манiпуляцii Лiлi були давно знайомi, вiн знав, що львiв'ян вона нiколи не чистить. А туристи – це таке, вони, зрештою, i приперлися сюди, щоб проциндрити грошi.
Нарештi пропхавшись до Лiлi, я обняв ii за талiю i поклав голову на ii плече, вона вдоволено замуркотiла: «Сервус!» – i посунулася, роблячи менi мiсце на стiльчику. Лiля цмулила через соломинку рiзнобарвний коктейль, який складався з м'ятного лiкеру, рому i шампанського.
– Що тебе так рано принесло? – запитала вона.
– Та от вилiз зi своеi барлоги, щоб якусь копiйку заробити. Пiду пiд «Інтурист», може, полякiв знiму. Ти не позичиш до завтра сотню?
– Якщо до завтра, нема питань, – сказала вона i кивнула барменовi: – Налий йому шампана. – Потiм обернулась до мене й додала: – Нинi ставлю я.
– А що – був урожайний день?
– Вечiр. Вчора, – i випростала, усмiхаючись, три пальцi, це означало, що вона обчистила трьох туристiв.
Лiля мала надзвичайно спритнi пальчики, могла б грати на роялi, але не грае, а з туристами, яких вона потрошить, Лiля нiколи тiсно не спiлкуеться, навiть не сiдае до них за столика, iй досить попхатися у натовпi, який штурмуе увечерi ресторан, чи висмикнути комусь гаманця з задньоi кишенi пiд час танцiв. Тому запiдозрити ii бувае важко. Тим бiльше, що Лiля мае хоч i симпатичне обличчя, але якесь таке, що вiдразу забуваеться, от дивишся на нього, дивишся, i здаеться тобi, що ти вже його увiбрав у себе, а тiльки-но вiдвернешся, воно розпливаеться в уявi, як сон, бо насправдi нема в ньому жодноi виразноi риси, усе правильне i гладеньке, i волосся такого кольору, що важко сказати – бiлявка вона чи чорнявка.
– Ти там на своему хуторi вже мохом обрiс, – Лiля занурила п'ятiрню у моi патли. – Видно, що вiдбився вiд жiночих рук. У тебе е зараз хтось?
– Повний штиль. Два мiсяцi тому Зiрка пiдловила мене з Нуською, дала менi по писку, назвала гiмном i зникла з мого овиду. Зiрка сказала, що я мушу нарештi визначитися: або ми одружуемося, або рвемо стосунки. В результатi я лишився сам. Але я за цi два мiсяцi багато чого написав, сидячи в хатi без жодного зв'язку зi свiтом.
– Зiрка класна баба. Ти дурний, що не женився на нiй.
– Я безробiтний. Зарiбки у мене нерегулярнi, iх вистачае лише на харчi й посиденьки в барах. Сiм'ю я не зможу утримувати.
– І так усе життя?
– Чому усе життя? Колись це все змiниться. Ще трiшки доведеться помучитися.
Лiля уважно подивилася на мене, тодi поклала руку менi на колiно, мовби налаштовуючи мiж нами якийсь особливо iнтимний контакт, i лагiдним материнським тоном промовила:
– Я тобi поясню одну рiч. Можливо, вона тобi допоможе в життi. Днями я розмовляла з одним другом. Розповiдав менi про якусь дiвулю, в яку вiн втрiскався. А потiм питае: «Порадь менi, як ii зацiкавити собою? Як зробити так, шоб моя персона вкарбувалася iй у саме серце?» І в момент, коли мiй мозок почав процес обдумування вiдповiдi, розкрилися небеса, засяяло сонце, i я чiтко усвiдомила просту iстину, послану менi вищими силами. Вiдповiдь прийшла як Господне послання, чиста i правдива, як ранкова роса. І я кажу: «Треба бути мудаком!» – «Шо?» – «Шо? Шо? МУДАКОМ треба бути! І вона твоя! Цiлком i повнiстю». Бо яка ж нормальна, красива жiнка закохаеться у доброго чоловiка? Тiльки хардкор! Тенденцiя украiнськоi жiнки проста, шо дверi: як тiльки вона починае вопить: «Вiн МУДАК!» Всьо! Це успiх! Вона закохана! Кому ж воно цiкаво: стосунки без стресiв? Я за свое життя бачила десятки пар де вона – БОГИНЯ, а вiн – МУДАК. І всьо у них харашо. Бо iм фан i весело. Бо нiякого конфетно-букетного, а одразу пару гучних скандалiв i сковорiдкою по мордi (неважливо хто кому). І вона ходить з подружками на шампанське, набухуеться в хлам i скулить: «Вiн МУДАК! Я йому тридцять раз дзвонила, а вiн не взяв трубку! Я покину його! Завтра, блять!» А завтра вона тверезiла i зi сльозами на очах вибачалася перед ним, шо приiхала додому п'яна. А вiн ще тиждень влаштовував iй винос мозга, а потiм вона йому, але нiхто нi вiд кого не йшов – бо це любов. А любов зла, шо пiздец. В нормальних людей тiки так i бувае. Бо женщинам-богиням не властиво закохуватися в хороших мужчин, добрих i порядних, таких, шоб котiк-котiк. Їм скучно. Їм нада, шоб сльози в подушку, печаль i боль, п'янi розборки, дать пару раз по мордi лiца i обов'язково приревнувати до якоiсь левоi тьолочки, на яку вiн мав необережнiсть випадково подивитися, а потiм закатать iстерiку. В цьому весь сок стосункiв, я думаю. Ідеальний союз, який ледве чи розвалиться: вона – богиня, вiн – мудак. І всьо у них буде харашо. Така от iсторiя.
– Ну i до чого тут я? – запитав я з цiлком невинним виглядом.
Лiля забрала свою руку з мого колiна i глянула так спiвчутливо, що не було сумнiву: iнтимний контакт мiж нами перервався, а мене урочисто посвятили в мудаки. Зрештою вона це пiдтвердила i словами:
– Стань мудаком i все у тебе в життi пiде, як по маслу.
Пiсля цього вона тицьнула менi сотку й подалася в готель «Львiв». Тим часом звiльнився столик, я хазяйновито зайняв його, обдумуючи план дiй. До «Інтуриста» йти ще було рано, поляки там збиралися пiд вечiр. Я сидiв сам за столиком, i менi було зовсiм незле. Незабаром до мене пiдсiли двi гарненькi дiвчини. Обидвi високi, та це едине, що у них було спiльне. Одна з них мала кругленьке личко, густе темне волосся i налите здоров'ям тiло, друга була руда, з тонкими рисами обличчя i хитрим поглядом.
Дiвчата замовили по коктейлю i запалили, я тупо дивився на iхнi фужери, в яких чотирма кольорами вигравав напiй. Вони цмулили його через соломинки й упiвголоса перекидалися якимись дурними фразами. Тiльки я подумав, що варто з ними заговорити, як до столу пiдсiв четвертий персонаж, грузин, приблизно мого вiку.
Вiн вiдразу почав лiпити анекдоти, й дiвчата ожили. Потiм вiн запропонував випити за знайомство. Грузин вирiшив, що ми одна компанiя, i почав виставляти коктейлi. Звали його Тенгiз, i цiкавила його бiльше тiлиста Оксана, тож я зайнявся рудавкою. Вiд випитого дiвчата розслабились, але до певноi мiри. Коли грузин почав пiдбивати свою кралю усамiтнитися, вона нiяк не погоджувалася.
– А всi разом поiдемо?
– Я не знаю… – мимрила Оксана. – Мар'янко, як ти?
Мар'янка зиркнула на мене.
– Можна й поiхати, – вiдказав я.
Грузин пiймав таксi, ми виiхали на Личакiвську i, завернувши на Мучну, спинилися бiля кам'яницi у глибинi подвiр'я. Тенгiз винаймав тут помешкання.
У нього виявився чималий бар: на столi з'явилися коньяк, шампанське, м'ятний лiкер, сир, червоний кав'яр i цитрина. Господар став демонструвати своi коктейлi. Панночки були в цiй справi ще недосвiдченi й не знали, як такi коктейлi вставляють.
Потiм ми стали цiлуватись, i коли я врештi вiдiрвався вiд Мар'яниних уст, то помiтив, що ми самi. Тепер нам не зоставалося нiчого iншого, як перебратися на канапу.
– Зачини дверi, – попросила Мар'яна.
Заки я припер дверi фотелем, вона скинула джинси.
4
Вечорiло. Ми лежали на канапi, я дивився у стелю, смоктав через соломинку шампанське i намагався виплутатися з Мар'яниних розпитувань. У певнi хвилини панночок починае цiкавити, кого вони пригостили своiм скарбом. Правди в моiх вiдповiдях було обмаль. У таких випадках я називався художником. Це справляло позитивне враження i позбавляло багатьох iнших запитань. Говорити дiвчинi, що ти поет – небезпечна рiч, бо вона вiдразу ж попросить щось прочитати, а якщо вона у поезii тямить, як вовк на звiздах, то ризикуеш виглядати на сьвiрка. Художник – це вже щось iнше. Тут навiть не конче мати картини, можна сказати, що робиш мозаiку чи розмальовуеш церкви, i продемонструвати вiтражi «власного» виробу. Я навiть не пiдозрював, що не мине багато часу, як я i справдi зароблятиму на життя малярством.
Мар'яна, як i Оксана, вчилась у полiграфiчному й була тупа, як корок, але мала тата – директора бази. Четвертий курс – це вже такий перiод, коли роззираешся за нареченим. Випитавши мене про все, що ii цiкавило, Мар'яна замислилася, чи пiдходжу я на цю ролю.
– Ти мене споiв, – збрехала вона, млосно вуркочучи на вухо.
Так, зараз вона спитае мене, скiльки я мав дiвчат.
– Скiльки ти мав дiвчат?
Навiщо це iм, я не знаю, та в певнi моменти вони вимагають вiд нас звiту за роки, прожитi до них, i не вiдчепляться доти, доки не почують конкретноi цифри, якою потiм будуть цвир-кати в очi.
– Ну, рiч же не в кiлькостi, правда?
– Звичайно.
– Коли когось любиш, коли тобi добре з цiею особою, нема сенсу шукати ще якоiсь пригоди, – видав я одну зi своiх заготовок.
Зараз вона скаже: я теж така.
– Знаеш, я теж така… просто у мене зараз нiкого нема… а в тебе?
– У мене теж.
– Налий менi шампанського… цiкаво, як там Оксанка.
– Здаеться, вони там щось смажать. Чуеш запах?
– Ага. Ну що, вилазимо?
Ми вбрались у сутiнках, потiм я засвiтив свiтло i вийшов у кухню. Бiля плити спиною до мене стояла голiсiнька Оксана i щось помiшувала на пательнi. В той час як у Мар'яни випирали ребра, Оксана була iдеально округлена всюди, де треба.
Я наблизився навшпиньки i обiйняв ii, пригорнувшись усiм тiлом. Вона не вiдразу збагнула, що я не грузин, але це ii не шокувало. Вона цьомкнула мене у щiчку i сказала:
– Помiшай, щоб не пригорiло, а я пiду вдягнусь. А то грузини знаеш, якi ревнивi? Ще тебе зарiже.
На пательнi смажилися картопля i порiзана соломкою шинка з цибулею. Я зменшив вогонь i накрив пательню покришкою.
– Ти сам? – здивувалася Мар'яна, з'явившись у кухнi.
Їi обличчя зi злизаною мною косметикою видалося значно милiшим, – виглядала тепер на пiдлiтка.
За вечерею Тенгiз поцiкавився, чи знаю я польську мову, i дуже втiшився, почувши ствердну вiдповiдь.
– Лишишся у мене сьогоднi, бо завтра на нас чекае одна робота.
Вiн викликав таксi, й ми вiдправили дiвчат по хатах. Наодинцi грузин розповiв менi, що займаеться фарцом, i на нас чекае завтра поiздка на трасу. Не знаючи мови, вiн не мiг нормально поторгуватися, вибрати потрiбнi речi чи про щось домовитися. А все ж доводилося робити дуже швидко, щоби не попастися мiлiцii.
5
Ї Фарцiвники полювали на полякiв як у самому мiстi бiля готелiв i на паркiнгах, так i за мiстом, на заправках. Грузин мав «Волгу», i це спрощувало завдання. Заiхавши на заправку перед Городком, ми стали чекати. Ми сидiли в автi, iншi фарцiвники чатували за пивом у буфетi. Коли з'явилася перша польська машина, фарцiвники обступили ii i стали навперебiй галасувати. А що переважно всi вони були росiйськомовнi, то iхня польська виглядала дуже кумедно:
– Сарочкi ма пан? Ну, сарочкi… кашулi… Да, кашулi есть?… А джинси! Джинси! Споднi!
І тут з'являемося ми з Тенгiзом. Я хутенько з'ясовую у полякiв, якi саме сорочки та джинси вони мають. Тенгiз шепнув:
– Скажи: беремо гуртом усi джинси i сорочки. Сорочки – по шiсть, джинси – по сорок.
Іншi фарци готовi заплатити дорожче, та вроздрiб. Витрачати час на розглядання товару i торгiвлю полякам не хотiлося, бо кожноi митi могла з'явитися мiлiцiя. І ми перемагаемо. Поляки затраскують дверi й вiд'iжджають убiк. Тенгiз прискiпливо розглядае кожну рiч i пакуе до великоi спортовоi торби. Крiм сорочок i джинсiв, ми взяли також добру сотню помад, кiлька десяткiв дезодорантiв, розрахувались i поквапилися хутенько покинути небезпечне мiсце. Іншi фарци, мов гiени на бенкетi у левiв, кружляли довкола, гнiвно стрiляючи поглядами.
Ми рушили вiдразу ж за поляками у бiк Львова, та, проiхавши зо два кiлометри, Тенгiз зупинив авто на узбiччi, вийняв iз багажника двi спортовi торби, набитi ущерть товаром, i занiс у лiсок. Потiм повернувся, вiдкрив капот i сказав менi:
– Почекаемо трохи.
– На кого?
– Зараз побачиш.
Не минуло i чвертi години, як з'явився мiлiцейський газик, Тенгiз вiдразу ж зробив вигляд, мовби порпаеться в моторi. Газик зупинився бiля нас, iз нього вийшло двое ментiв.
– Куди iдемо?
– До Львова.
– Звiдки?
– З Городка.
– На заправцi були?
– Нi.
Грузин поводився смiливо, навiть iз викликом. Менти попросили документи на машину, потiм зазирнули у багажник, у салон, але нiде не знайшли те, про що iм настукали на заправцi. Врештi, iм не залишилося нiчого iншого, як сiсти в газик i повернутися назад. Тiльки-но вони зникли, Тенгiз винiс iз лiсу торбу, i ми чимдуж рвонули до Львова. Зупинилися щойно бiля готелю «Інтурист» (тепер – «Жорж»). Прихопивши торбу, ми зайшли до бару. За столиками сидiли фарци, валютники та повii. Грузин мав своiх постiйних клiентiв i попрямував просто до столика, за яким пили каву двi жiнки й один кремезний чолов'яга. Ми пiдсiли до них, торба опинилася пiд столом.
– Сорочки по десять, джинси по сiмдесят, – сказав Тенгiз.
Жiнки обстежили вмiст торби, помацали тканину, рубчики, особливу увагу придiлили гудзикам, замочкам i заклепкам. Пiсля цього почався торг. Фарци поставили нам коньяк, але це мало помогло, бо Тенгiз не хотiв пристати на запропонованi ними цiни. Врештi, сорочки пiшли по вiсiм i дев'ять, а джинси – по шiстдесят п'ять. Помаду ми вiддали по два з половиною карбованцi, дезодоранти – по чотири, заробивши в сумi чистими триста сорок карбованцiв. То були страшнi грошi. Мiй знайомий науковий працiвник отримував за мiсяць вiсiмдесят. А тут така сума за кiлька годин!
Завершивши оборудку, ми вийшли з готелю й сiли в машину.
– Я вкладаю своi грошi, моя машина, моi клiенти, i я найбiльше ризикую. Так?… Так. Отже, четверта частина твоя. Згоден?
Ще би! Я взяв своi вiсiмдесят чесно зафарцованих карбованцiв, поплював, як то робила моя бабця, вторгувавши на базарi першi грошi, i сховав до кишенi.
Надвечiр ми подались до ресторану «Львiв» обмивати вдалий зарiбок. Тенгiз дав адмiнiстратору трояка:
– Ще три дiстанеш, як пiдсадиш нам двох симпатичних дiвчат.
– На вкус i цвет товариша нет, – засмiявся адмiнiстратор.
– Тодi зробимо так. Ведеш дiвчат попри наш столик, i якщо я пiднесу до вуст серветку, садиш.
Ми сiли за вiльний столик бiля вiкна, замовили шампанське i закуску. Пора було розслабитися. Поволi ресторан наповнювали туристи, поляки, фарци та незмiннi повii. Адмiнiстратор розсаджував iх, як йому баглося або як просили самi вiдвiдувачi. Зi сталими клiентами вiн вiтався за руку i показував зарезервований столик. Першi двi панночки, яких вiн попровадив у наш бiк, видалися безнадiйними крокодилами.
– Даремно ми нашим дiвчатам не зателефонували, – зiтхнув я.
– Свiжака хочеться.
– Ну-ну, побачимо, що нам доля пiдкине.
Врештi адмiнiстратор повiв до нас двох невисокого зросту молоденьких дiвчаток з нарум'яненими щiчками.
Дiвчатка виявилися дев'ятикласницями, хоча були так наквацянi, що виглядали значно старшими. І ось ми три години поiмо iх шампанським, напихаемо салатами, цукерками i «пiрожинами» (це так називалися совковi тiстечка з мокрого бисквiту, а по-галицьки бiшкопту), культурно розважаемо, ввiчливо затискаемо, а вони щойно перед самим закриттям ресторану погоджуються iхати на хату. І, звичайно ж, iм перед тим треба вiдвiдати кльозет. Ми сидимо, допиваемо все, що на столi, i вiддано чекаемо, в передчуттi заслуженого кайфу.
Зрозумiвши, що нам «поставили капцi», ми з горя знищуемо ще одну пляшку шампана i починаемо не надто вередливим оком обстежувати всi тi огризки, якi ще зоставалися за столами.
– А я казав: давай зателефонуемо Оксанi i Мар'янi, – зiтхав я.
– Ну, да, ти в нас розумний, – огризався Тенгiз. – От пацанки! А скiльки випили! Нiчого, ще попадуться нам.
Вiн перебiгае очима вiд стола до стола, але в цю пору, коли оркестра перестала грати, за столами лишалися хiба самi профури i п'янi в драбадан полячки. Поживитися явно вже не було чим. Парочка саме таких пiдтоптаних сотворiнь гнила за сусiднiм столом i кидала спраглi погляди в наш бiк.
Тенгiз демонстративно повернувся до них спиною.
– Не дивися на них, а то ще пiдсядуть.
