скачать книгу бесплатно
Пiсля заходу сонця, коли вечiрнiй сумерк закутав поля, подався вiн на пагорб i сiв на камiнь. Хмари закрили небо, темно в полi, усюди глухо, в лiсi, що чорнiв перед ним, озвалася сова; Василь побачив, як снували перед ним тiнi, повзли з-пiд каменя, сикаючи, вужi, стрибали навкруги страховиська з собачими головами i козлиними ногами. Василь смiливо поглядав на це, мiркуючи, що зараз йому з’являться скарби. Раптом побачив, як хтось повернув з дороги i наближаеться до нього. Це був Мартин.
– Що ти тут робиш? – запитав, усмiхаючись. – Напевно, скарби шукаеш?
– Шукаю, але чого ти прийшов? Ти затримав мене на порозi великого багатства, вирвав з рук моiх щастя, отже заслужив, аби я тобi голову каменем розкроiв.
– Не гнiвайся. Я розкажу про кращi скарби. – І, сiвши бiля нього на каменi, сказав: – Слухай, Василю, лiпше йди додому. Здоров’я, поштива праця – це найдорожчий скарб для гарного чоловiка. Погано, коли хто шукае допомоги вiд нечистого. Ти ще молодий, працюй, Бог допоможе. Антiн, опiкун твiй, дiтей не мае; коли будеш слухняним, то все, що мае, тобi заповiсть.
Василь розгнiвано сплюнув i, бурмочучи щось, одiйшов.
З того часу не вертався додому. Антiн, бачачи його велику затятiсть, заспокоiвся i чекав, що з цього вийде. Знайомi приносили рiзнi звiстки про Василя. Однi казали, що знайшов якусь гультяйську зграю та зайнявся розбоем, а набутi грошi пропивае в шинку. Іншi – що живе в Орини, навчаеться чарам, i навiть бачили, як вiн з Галею i Ориною ходив лiсами i болотами бiля озер, збираючи трави, на яких нiколи роса не висихае.
Мартин хотiв би зустрiтися з ним, але не випадало. Не насмiлювався йти до Орининоi хати, боявся гостинностi чарiвницi.
Одного разу в недiлю надвечiр подався Мартин до шинку з надiею, що, може, зустрiнеться з Василем. У шинку було людно, Мартина запросили до столу, частують горiлкою. Жид Есель радий гостям, наливае горiлку, ставить на стiл i крейдою записуе на стiнi рахунки, домовляючись, що коли восени буде новий хлiб, то приiде до них, пригостить господарiв горiлкою, а тi вiддячать збiжжям.
Зайшла мова про Василя i його любку, однi хвалили Галю, що гарна дiвчина i була б доброю жiнкою, коли б вийшла замiж за гарного чоловiка, а не за Василя, який побратався з чортом; iншi ж Василя, Галю i Орину називали негiдними людьми. Коли ця суперечка затягнулася, Есель, що стояв у кiнцi столу, сказав:
– Послухайте, ви несправедливi до Василя. Василь – чоловiк добрий i дбайливий; коли прийде з товаришами до мене, то завжди платить готiвкою. А Галя, ай то Галя, гарна дiвчина, одягаеться, як панянка, та i в Оринi я нiчого поганого не бачу. Ну i що, коли вона чаклуе? Вона чаклуе, щоб мати грошi, а грошi дуже потрiбнi кожному; вона i допомагае: лiкуе зiллям людей.
Раптом вiдчинилися дверi‚ i зайшов Василь з пiднятою головою, шапка – набакир, а з ним кiлька дружкiв. Роззирнувся й, побачивши Мартина, насупив брови.
– Як ся маеш, Василю? – привiтався Есель. – Давно тебе не бачив, вже днi три. Я i моя Сара думали, що з тобою таке, а тепер оце щойно гомонiли з людьми про тебе.
– Я знаю, що люди про мене говорять: собаки гавкають, а вiтер носить. Та менi байдуже. – Вiн сiв на лавi, сперся лiктями на стiл i гукнув: – Дай нам горiлки, але доброi.
– А може, Василь просить горiлки солодкоi? Я саме привiз iз мiста, хоч вона й коштуе дорого.
– Дай дорогоi. – І кинув кiлька гривеникiв на стiл.
Жид вмить поставив келишок i пляшку горiлки.
Люди за другим столом поглядали на це здивовано i перешiптувалися. Максим, який уже добре собi закропився, голосно розсмiявся:
– Ого! Як бачу, ти, брате Василю, розбагатiв не по-нашому, вже п’еш панську горiлку. Напевно, ночував коло Змiевого Каменя i знайшов грошi або, може, Орина, що мае бути твоеi тестьовою, якимись чарами насипала тобi срiбла повнi кишенi.
Василь зиркнув з-пiд лоба зi злiстю:
– З тобою нiхто з нашого товариства не говорить i нiхто до розмови не просить, то й не мiшайся, а то так зав’яжу тобi вуса, що другий раз не вiдважишся дурницi верзти.
– Зав’яжеш менi вуса? Ой-йо-йой! Дивiться, вже навчився чаклувати вiд Орини, умiе вуса зав’язувати! Дивись, щоб не скалiчiв так, як твоя майбутня тестьова. А чи знаеш, чому вона на лiву ногу кульгава?
– Мовчи, коли з тобою нiхто не балакае.
– Нiхто не балакае, то будуть слухати. А я розкажу всiм – послухайте! – розкажу вам, чому Орина кульгава. Це iй вiд Грицька подарунок. Сам оповiдав менi пiд секретом.
Одного разу ввечерi, як сонце сiло, повертався вiн з косою з поля додому i почув‚ що чарiвниця кличе корiв, називаючи кожну за ii мастю. В вечiрнiй тишi чути було, як по селах вiдзивалися муканням корови; замукали також i в його оборi. Вiн перелякався, що залишиться без молока, i побiг туди, звiдки чувся голос, щоб довiдатися, хто та чарiвниця, пiдкрався тихенько i що ж бачить? Орина, сидячи на плотi з розкудланим волоссям‚ диким спiвом насилала чари.
«Буде бiда, – подумав собi. – Треба iй як-небудь перешкодити». Побiг вiн додому i поклав над дверима в оборi свяченi трави i воскову свiчку. Ледве одiйшов кiлька крокiв, бачить, прилетiла сорока i стала розкидати трави i дзьобати свiчку. Грицько кинувся в хату, схопив рушницю, набиту дрiбним шротом i вистрiлив – посипалося пiр’я, проте сорока полетiла геть.
Наступного дня вiн почув, що Орина поранена в лiву ногу i лежить хвора у лiжку. Зрозумiв усе i подумав собi: «Буде мати пам’ятку». Проте боявся помсти, бо вона незабаром зав’язала на нього залом у житi. Але залом вiн спалив на осикових дровах, i чарiвниця сама ледь не загинула.
Василь в гнiвi схопив пляшку, кинув ii в Максима i попав у самi груди. Тут вони пiдскочили одне до одного, i зчинилася бiйка.
На щастя, з поблизького маетку iхав верхи економ i, почувши пронизливий крик орендаря, завернув до корчми. Есель вибiг назустрiч економу.
– Ай, добродiю, бiйка в шинку, насильство, що тi п’яницi шкоди менi наробили!
Економ зiскочив з коня i звелiв негайно припинити бiйку, бо завтра за пиятику всiх суворо покарають i кожен заплатить за вчинену шкоду. Парубки вгомонилися. Економ вигнав iх з корчми i вони розiйшлися в рiзнi боки, погрожуючи одне одному вiдiмстити.
Назавтра в маеток прийшла заплакана Орина i оповiла панам, що незичливi люди всюди говорять про неi, мовби вона напускае чари, щоб шкодити iншим, робить на збiжжi закрутки i вiдбирае молоко в корiв. Присягалася, що нiколи нiчого подiбного не чинила. Звичайно, старалася людям допомогти у хворобах, лiкуючи iх зiллям, сила яких тiльки iй вiдома. І ця незичливiсть до неi пануе у всiй околицi. Про Василя, якого обмовляе Антiн, також говорять, мовби i вiн побратався з чортом. Але ж i це тiльки вигадки. Справдi, Василь – чоловiк молодий, нестриманий, бо ще не спробував у життi бiди, але з часом перемiниться. Вiн упадае за ii донькою, але i цю сироту люди кривдять, лихе про неi говорять.
– Чув я про Василя, що вiн не слухае свого опiкуна, i начебто зустрiчався з вихором та вiтався з ним, нiби зi своiм братом. Цього не варто робити, краще жити з Богом. Скажи Василевi, нехай не займаеться дурницями та ходить до церкви i працюе. Ну, iди ж додому i заспокойся, я твоiй доньцi справлю весiлля в маетку, бо чув, що дiвчина вона гарна i працьовита.
Того ж дня пан наказав покликати Антона i щоб Василь перепросив свого опiкуна. Антоновi ж наказав, щоб не боронив Василю одружитися з Галею, а допомагав iм, бо вони обое сироти. І сам обiцяв видiлити йому найкращi землi i дати худобу на розплiд.
За кiлька днiв дали пробощу на заповiдь. А там i весiлля справили.
Пан з Антоном дали молодим усього, що тi потребували, щоб завести заможне хазяйство. Але Василевi з господаркою не велося. Одна бiда його пiдстерiгала за iншою. Виженуть пастухи отару в поле, вибiжить з лiсу вовк, схопить барана i втече. Коли роззирнуться, то виявляеться, що то Василiв баран. І скiльки це не повторювалося, то завжди вовк нiби навмисне вибирав тiльки Василеве. Ходять гуси полем, вскочить лисиця i подушить iх – гуси теж Василевi. А то, було, корова його заблукала бiля озера й провалилася у болото, поки прибiгли на допомогу, вже втопилася. І цi нескiнченнi страти довели його майже до злиднiв.
Якось загорiвся бiр, збiглася вся волость, та не дали ради, полум’я, як хвиля на озерi, розiйшлося по всьому бору. Шугаючи вгорi, воно охоплювало густими лапами ялини i сосни, а дим, як страшний туман, закрив усе небо i землю так, що ледве можна було дихати. Неподалiк був Василiв будинок, iскринка залетiла на тiк, i згорiло збiжжя.
В тi днi селяни казали, що це вiдiмстив Василевi Полiсун, якого вiн колись вдарив каменем, коли той звiрiв i пташок переганяв з одного лiсу в другий. Тодi то один дiд напророчив йому пожежi i мор на худобу. Василь з горя ще частiше почав провiдувати шинок. Його дружина i теща працювали день i нiч i старалися вiдвернути його вiд лихого. Але вiн знову навернувся до безбожних своiх учинкiв.
Одного разу Антiн, Мартин та iншi, хто йому щиро сприяв, прийшли до Василя ввечерi i пробували напоумити, щоб терпляче приймав усi своi бiди: може, колись Бог усе й перемiнить на краще. А тут якраз насунулася хмара i почалася гроза. Вiн в задумi сидiв коло вiкна, вiтер завивав за стiною, а вiн, як непритомний, промовив:
– Мiй брат, виючи, промчав повз мою хату i полетiв гуляти широкими полями i густими лiсами. Скоро i я за ним туди подамся.
Чуючи цi його слова, перелякалися всi, i дружина почала плакати. А коли Антiн сказав Василевi, що вiн знову повертаеться до безбожних учинкiв, – той грюкнув зi злiстю дверима i вийшов з хати.
Одного дня надвечiр, сидячи в шинку, Василь, коли вже гарно пiдпив, сказав своiм друзям:
– Скоро я розбагатiю. Спала менi гарна думка: пiду ночувати до Змiевого Каменя, поклонюся чортам, мо’ не пошкодують менi грошей?
Коли ж тi почали з нього насмiхатися, що вiн нiколи не вiдважиться там переночувати (а була вже пiзня година), вiн схопив шапку:
– Ось доведу, що не боюся привидiв! – Кинув товаришам i пiшов на пагорб до Змiевого Каменя. А звiдти вже не повернувся додому.
Минають днi, тижнi, мiсяцi… Василя нема. Шкодують його знайомi, плачуть дружина з тещею. Немае звiстки, чи живе вiн, чи помер. Ходили рiзнi чутки мiж людьми: однi казали, що Полiсун звабив його в своi нетрi, а дехто навiть чув Василiв голос i Полiсунiв смiх. Рiзне говорили. А Василь згинув назавжди.
Стара Орина, день при днi дивлячись на сльози своеi Галi, стратила здоров’я i заручилася iз землею. Галя i тепер ще живе в панському маетку – нi удова, нi замiжня.
ВУЖЕВА КОРОНА
В моiх панiв був ловчий, звався Семен. Хата його стояла недалеко вiд маетку, панщини вiн не вiдробляв, а весь його обов’язок був – пильнувати лiс, ходити на лови з паном та приносити дичину, коли, чекаючи гостей або перед яким великим святом, велять з маетку.
Одного дня прийшов до нього економ i постукав у вiкно:
– Семене, пан велiв, щоб ти ще до недiлi принiс пару тетерукiв, зо два бажанти i кiлька курiпок, то не лiнуйся, бери рушницю, мого собаку та iди на лови.
Поквапився Семен, бо була вже середа. Узяв рушницю, зайшов до маетку за собакою i пiшов до лiсу. Але в нещасливий час вийшов вiн на лови, ходив цiлiсiнький день, а бачив тiльки дятлiв, що коцюрбли собi на сухих ялинах. Ночував у лiсi i добряче замерз, бо була вже осiнь. Наступного дня до сходу сонця поневiрявся вiн по лiсi. Та все дарма: навiть здалеку не бачив тих птахiв, яких шукав, тiльки вiтер шумiв у деревах. Зголоднiлий пес втiк до свого господаря, i Семен, змордований та похмурий, повертався додому, не знаючи, що робити.
Сiв вiн на колоду i думае собi: «Погано буде; пан не дасть вiри, що я щиро намагався виконати його волю. Чого доброго скаже: ото ледащо! Ех, поклонився б я i нечистому, аби тiльки посприяв менi сьогоднi».
Ледве так подумав – вибiг звiдкись величезний чорний собака, сiв перед ловчим i страшними очима витрiщився на нього. Семен покликав його до себе, але собака не рушив з мiсця, а тiльки дивився, як скажений, аж ловчого взяв неспокiй, i дрижаки пройняли. І тут бачить: виходить з гущавини якийсь старий чоловiк – волосся збите в ковтун, брови густi, споловiлi, мовби вiд сонце i вiтру, у довгому до п’ят кунтушi. Сiв на пень бiля ловця i каже:
– Бачу, що торба твоя порожня i обличчя похмуре. Напевно, полювання невдале.
– Ходив два днi лiсом, наморився сам, i собака, зголоднiвши, втiк вiд мене; не вдалося жодного разу стрелити. Де ж подiлося те птаство? Загадали менi до недiлi принести дичини, та звiдки ii узяти? Лихо менi!
– Не журися, – каже незнайомець, – послухай моеi ради. Я допоможу тобi. Завтра 14 вересня, то ввечерi йди на Лосину гору, на цiлу нiч буде тобi дорога, бо сам знаеш, що ця гора вiдсiль неблизько; стоiть вона серед темних лiсiв; пiдiйдеш до неi якраз на свiтаннi i побачиш, що схили ii вкритi вужами. Не лякайся, вони зачiпати тебе не будуть; межи них зустрiнеш Вужевого короля. Постели перед ним бiлу хустку, стань на колiна i поклонися; вiн кине тобi на хустку свою Золоту Корону i з громадою своiх вужiв пiде в зимовi схови. Слухай ще, дам тобi пересторогу: iдучи вночi на Лосину гору, не лякайся нiчого i нiчому не дивуйся, iнакше даремнi будуть твоi зусилля. Коли матимеш у себе Вужеву Корону, то цей чорний собака, який тепер перед тобою, завжди, як тiльки пiдеш на лови, стрiне тебе i поведе лiсовими стежками, i щоразу настрiляеш стiльки, скiльки схочеш. Але нiколи не лякайся нiчого i не дивуйся нiчому, бо коли похитнешся серцем або духом – не буде тобi щастя. Не пускай в душу сумнiви.
По цих словах вiн сховався в гущавинi, i собака пiшов за ним.
Семен провiв поглядом незнайомого, довго стояв задумавшись, та врештi подався до хати, узяв бiла хустку i зi стрiльбою за плечима рушив до Лосиноi гори. Коли зайшов у дикий пралiс, то вже сутенiло, темнiше i темнiше робилося серед густих сосен i ялин. А вiн далi й далi йшов у глиб лiсу. Вечiр поволi перейшов у нiч.
Глянув увись – ледве кiлька зiрок на небi побачив крiзь гiлля. Жодноi людини не було на ту пору в лiсовiй пустелi, навколо чув тiльки крики сов i пугачiв та в гущавинi тупiт переполоханого звiра. А що не раз випало йому блукати серед ночi по лiсу, то дорога ця не страхала його.
Опiвночi лютi почвари оточили ловчого. Бачить, як наближаеться величезний ведмiдь на заднiх лапах, рикае i вже хоче напасти; зграя вовкiв, наiжившись i свiтячи очима, загрожуе кривавими пащеками. Семен вiдважно йшов серед хижацькоi зграi. Заступив йому дорогу вищий за лiс велет, що вирвав велику ялицю i вимахував нею в повiтрi. Проте ловець смiливо минае все це.
Мiсяць визирнув з-за хмари. Здаеться Семену, що виходить вiн з лiсу i бачить вдалинi палац, який свiтиться золотом i срiблом; пiдходить до тiеi чудовоi будiвлi, минаючи чарiвний сад, де мовби весна i лiто зiйшлися разом: тут цвiли найдивовижнiшi квiти i достигала найкраща садовина. Зозуля сумним голосом озивалася на деревi; затьохкав соловей в хмизняку; чути чудовнi голоси дроздiв i шпакiв, i розумiе Семен iх веселi спiви. Спiткали його дiвчата з вiнками на головах, танцюючи, вабили до себе. Вiн минув усi тi дивиса, не задивляючись i не зважаючи на них.
Зникли чарiвнi марева, подув осiннiй вiтер, i Семен побачив на сходi червоне небо. Скоро зiйде сонце – i вiн приспiшив кроку до Лосиноi гори. Коли прийшов на призначене мiсце, побачив гурт вужiв. Вони, сикаючи, заступали йому дорогу. А вже й сонце пiднялося. І тут зустрiв Семен такого величезного вужа, якого нiколи не бачив. Той смiливо повз, а на його головi сяяло золото. Семен простелив бiлу хустку i став на колiна. Вуж скинув з голови корону на хустку i поповз далi, а за ним i iншi вужi хутко сховалися за горою. З радiстю розглядав Семен золотий скарб, схожий на два блискучi листочки, що зрослися кiнцями.
Ледве покинув гору, як його зустрiв величезний чорний собака, який вчора побiг за незнайомцем – дивиться в очi i, здаеться, кличе за собою. Пiшов ловець за собакою. Той спиняеться i очима показуе на деревi тетерукiв. Разiв кiлька стрелив вiн у тiм мiсцi й кiлька штук забив. А незабаром вже нiс додому купу набитоi пташви, а як наблизився до хати, собака зостався на полi, проводжаючи поглядом ловця, а згодом зник з очей.
Пани хвалили ловчого, його сприт на полюваннi, а челядь i економ дивувалися з його щастя, з того, як вiн, не маючи собаки, стiльки змiг уполювати дичини.
З того часу Семен став найславнiшим мисливцем. Той чорний собака щоразу зустрiчав його в лiсi, i Семен стiльки бив рiзноi дичини, що не тiльки панам в маетку вистачало, але i селянам на продаж.
По всiй околицi рознеслася чутка, що Семен – чарiвник та що ходить з ним якийсь чорний собака, який у лiсi й залишаеться. Яким, що колись дружив з ловчим, раз тихенько пiдiйшов пiд вiкно його хати, щоб довiдатися, що той робить, i почув, нiби вiн з кимсь розмовляе. Зазирнув у вiкно: Семен лащив чорного собаку, того самого, що завжди зустрiчав його в лiсi. Собака глянув у вiкно кривавим оком i зник, а Яким втiк вiд страху. Вже кiлька рокiв вся волость говорить, що Семеновi допомагае на ловах сам нечистий, якого тримае вiн за пахолка, але пани тiльки смiялися з цього i не вiрили. Хоч пан, побувавши якось з ловецьким на полюваннi, не бачив чорного собаку, проте помiтив, що дике птаство само летить до Семена i той нiколи не схибив.
Жила у селi неподалiк Марися, гарна i юна дiвчина, дочка побожних батькiв. Багато кому вона подобалася, i Семен мав на неi око. Сподiваючись на свое багатство та на панську ласку, мав надiю, що Марися буде його. Одного дня, коли iшов на полювання, побачив Марисю. Вона мала вiнок на головi‚ i квiти так iй пасували, що виглядала вона надзвичайно звабливо. Ходячи неподалiк своеi ниви, збирала суницi. Семен пiдiйшов та попросив ягiд, дiвчина йому не вiдмовила, тодi вiн спитав, чи подобаеться Марисi.
– Люди кажуть, що ти чаклуеш, – вiдказала вона, – а я боюся чарiвникiв.
– О, нi, Марисю, нiкого я не чаклував i не знаю цього ганебства.
– Коли правду кажеш… Я ношу на шиi посвячений у Почаевi хрестик, який може грiхи вiдпускати… Поцiлуй мiй хрестик.
– Охоче, – вiдповiв Семен.
І ледве поцiлував хрестика, як тут з трав пiдняв голову величезний вуж, що мовби хотiв поглянути на Марисю. Перелякана дiвчина закричала. Семен схопив камiнь i вдарив вужа. Той, сикаючи, сховався в травi. А пiсля того раптом з’явився чорний собака, задзявкав i зник. Марися вiд страху тремтiла ледь жива. Семен провiв ii додому, а звiдти знову подався на лови. Тiльки вже не зустрiв його в лiсi чорний собака.
Побачив тетерука, стрелив, але замiсть птахи – шмат гнилоi кори впав на землю. Злякався Семен, повернувся до хати, аж там – безлiч вужiв сичать i повзуть пiд лаву i пiд пiч. Вiдчинив скриню, вийняв Вужеву Корону, а вона вже не золота: два пожовклi березовi листочка. Семен остовпiв i не знав, що чинити.
Довге ще докучали вужi бiдоласi Семену. Не давали спокою не тiльки в хатi, але i на гостинах. Коли провiдував сусiдiв, не раз, не боячись людей, з’являвся перед ним невiдомо звiдки вуж i сичав.
ВОВКУЛАКА
Жив на Полiссi колись селянин Марко, якого нiколи не бачили веселим, завжди вiн чимось журився, був неспокiйний, мовби щось стратив. Будь-яка компанiя була йому не до душi. Коли люди йшли на ярмарок, погуляти, потанцювати або збиралися у недiлю на забаву в корчмi, вiн завше самотою як не сидiв у хатi, то блукав де-небудь у полi‚ задуманий та зажурений. Дехто питав його, чому вiн такий, i завжди Марко вiдповiдав:
– Забагато я страждав. Нiщо мене вже на свiтi не займае. Помер я для свiту.
Тiльки найближчим знайомим розповiдав свою сумну iсторiю:
– Були часи, коли я був веселим, жодна забава, жоден ярмарок не обходився без мене. Гулi i скоки були в мене в головi, але це недовго тривало. Познайомився я з Оленою. Красива була дiвчина, дочка заможних батькiв. Я вибрав ii з-помiж усiх iнших дiвчат, яких знав, старався частiше ii бачить, бувати в хатi ii батькiв. Пригорнулася i вона до мене. Через це мое нещастя i сталося.
Багато хто до Олени залицявся та хотiв за дружину узяти, а найпершим був Ілько. Пан йому у всьому потурав, о будь-якiй порi мав право ловити рибу в панських озерах, дешево купував худобу i вигiдно продавав. Часто посилали його в мiсто купити що-небудь для двору, i щоразу вiн щось клав собi у кишеню. І так, ошукуючи та обкрадаючи пана, зробився Ілько багатирем; мав чимало приятелiв i ласку вiд пана, бо той вважав його за найнадiйнiшого лакея, любив i вiрив йому бiльше, нiж кому iншому.
Та ось коли послав цей пихатий Ілько сватiв до Олени, то отримали свати гарбуза, бо вона призналася батькам, що не любий iй цей зальотник.
Ілько, почувши про це, сказав:
– Не Оленина воля, а панська. Що не схотiла робити по-доброму, зробить по указу.
Пiшов вiн у маеток i добився свого: загадали Оленi йти за нього замiж.
Сусiди, знаючи про мою любов до Олени, смiялися з мене, кпили з мого нерозважного кохання та з вiдваги, з якою хотiв я всiх, навiть багатирiв, перемогти i Олену повести до шлюбу. І не раз, роздратований такими в’iдливими жартами, вiдповiдав я, що недовго Ілько матиме панську ласку, а грошi, зiбранi шахрайством i крадiжкою, щастя не дадуть, i Олена була б щасливiша, вийшовши за чоловiка хоч бiдного, але поштивого.
Дочувся Ілько, що так про нього говорять, i пообiцяв помститися, як тiльки випаде нагода.
Надiйшов день весiлля, Оленинi батьки, знаючи про мою любов до iхньоi доньки, сказали менi, що свободу панську не перемiниш, хоч вона i несправедлива, i жалю не мае. Просили, щоб погодився з долею, залишився iхнiм приятелем i прийшов на весiлля. Хоч i неохоче, але згодився я на те.
Весiлля було бучне, гостей бiльше, нiж на ярмарку. Зiбрався люд з усiеi околицi, в кiлькох мiсцях на вiльному повiтрi спiвали i пiд музику стрибали. Олена була в чудовiй сукнi, всi ii вiншували, зичачи щастя i радостi. Сам пан приiхав на весiльне гуляння, Ілько його частував, а пан розмовляв з ним, походжаючи мiж весiльниками. Молодий помiтив мене серед гостей (я стояв сумний, бо мене нiщо тут не займало), вiн глянув на мене iз глумливою усмiшкою i пiшов з паном далi.
Через якийсь час пiдiйшов до мене дудар Артем, чоловiк у лiтах, i каже:
– Чого сумуеш? Випий зi мною горiлки i будеш веселитися зi всiма, – та взяв мене за руку i потягнув до столу з повними пляшками i закускою.
Не вiдмовився я вiд запрошення. Ми випили по два келишки горiлки. Тут хтось незнайомий, дивлячись на мене збоку, сказав з усмiшкою:
– Ну тепер вiн поскаче!
Артем раптово мене покинув, узяв свою дуду i почав грати, а на мене напав ще бiльший смуток.
Не багато пройшло часу, як пiдходить до мене мiй сусiд i, дивлячись менi в очi, спитав:
– Що з тобою? Чому твiй погляд такий страшний, нiби в звiра якого?
Хтось ще обiзвався:
– Ага, зiправдi, в нього очi, як у вовка, свiтяться.
Та й iншi, що поряд стояли, також повторили це i полохливо глянули на мене. Не знаю, що робилося зi мною, але я весь дрижав. Здавалося, що цi люди зичили менi щось найгiрше.
Олена, стоячи неподалiк, розмовляла з матiр’ю, зиркнула на мене i вiд ляку закричала:
– Ох, що коiться з ним! Глянь, мамо, якi страшнi його очi! Нехай би iшов собi звiдси.
