скачать книгу бесплатно
– Те, що було говорено, мусить бути сповнене. Сiдайте, дiти моi. Але щоб слухати цю оповiдь, мусите навiть в душi сумнiву до правди не мати. Бо як баба розгнiваеться i наврочить, то лихо буде. Зачепивши дiдька, не так хутко можна з його пазурiв випорснути… А тепер слухайте.
За тих блаженних часiв, коли Богданко Ружинський [16 - Богдан Ружинський – гетьман козацький, прозваний у народi «лицарем у чорному оксамитi» через свое жалобне вбрання, яке постiйно носив у пам’ять про сестру й матiр, полонених татарами.], сьомий гетьман, булаву козацьку тримав, коли козак, лях i татарин мирно гомонiли за гетьманським столом в Трахтемировi, який подарував на столицю козакам король Стефан, у тi святi часи, коли три могутнi й звитяжнi народи тримали в страху сусiднiх володарiв, над Коденькою [17 - Коденька – «рiчечка, що пливе через Галчинець». (Примiтка автора.)], неподалiк вiд Галчинця, був Дударiв хутiр. Ще досi землею та яма не затяглася, де стояла хата, а мешкала в нiй жiнка, що звалася Сукурихою. Однi мали ii за чарiвницю, iншi за ворожку, бо лiкувала вона хворих, вiдмовляла уроки, спроваджувала дощi i градом била врожаi. Одною рукою щастя, а другою лихо сипала на сусiдiв. Жили з нею три доньки гожi, як молодi плiточки, звиннi, як бiлочки, а личками – наче журавлини на бiлiм снiгу при сяйвi сонця. А коли пiснi спiвати починали, то солов’i мовкли i вслухалися задумливо, а потiм i собi пробували ту саму ноту взяти, а коли в танцi тропака тяли, то земля аж тремтiла з утiхи пiд нiжками, озутими в червонi черевички. Жили вони собi без клопотiв, а парубки надовколишнi горнулися до них, наче мухи до меду. Мало не билися за те, хто перший пiде з дiвчатами навприсядки, а кому припнуть до шапки квiтку чи зав’яжуть стяжку на сорочцi. Але серця дiвочi й думки були вiльнi, як лет птаха в повiтрi.
Недовго тривала тая воля жiноча. Одного дня пополуднi сестри сидiли на призьбi за пряжею та гомонiли про недiльну гулянку, коли раптом вигулькнуло з хмари куряви трое вершникiв, що мчали просто до хутора. Першим влетiв на подвiр’я степовий кiнь з козаком – молодша сестра зиркнула на смагляве обличчя, червоний шлик – i серце iй забилося, а рум’янець розквiтнув на щоках. За ним влетiв мурза татарський на тонкостаннiм бахматi, що низько над землею стелився. Середня сестра подивилася на чорнi очi, на кожух зi срiблястоi вовни – i опустила очi додолу. Вслiд за ними лях об’явився на спiненiм скакунi, що аж дибки ставав. Старша глянула на пишно оздоблену зброю i на шапку з павиним пiр’ям, а вiдчула, що на такого витязя всеньке життя потайки сподiвалася.
Матерi вдома не було. Сестри гостинно коней прип’яли коло плоту, а потiм винесли з хати молоко, сметану i квашенi огiрки. Спочатку розмова не дуже й клеiлася, весь час на смiхи переходячи, але поволi наступила черга для солодких слiв, живого стрiляння очима, а врештi невиннi поцiлунки, наче гвалтом вiдвойованi, ще iх тiснiше зблизили. Ось уже гостi вирiшили до вечора перебути, бо, мовляв, за прохолоди легше мандрувати, анiж у спеку. Усi були такi веселi, наче до раю потрапили.
Несподiвано, мов грiм з ясного неба, об’явилася Сукуриха. Непривiтно вклонилися iй гостi, а коли вона скоса глянула на дочок i помiтила рум’янець на щоках, а в очах живi iскри, то так зморщила чоло i так очима люто блиснула, наче гадина, коли мае скочити на людину. Вершники, вже не зволiкаючи, швиденько забралися з хутора, а, iдучи, не розмовляли мiж собою, тiльки мрiяли про новi вiдвiдини. Козак уперше розмарився про розкошi i зваби замiжжя i вирiшив на найближчiй радi подати голос про необов’язковiсть парубоцтва на Сiчi. Мурза, наче пiп, розважав про Ісуса i Магомета, зробивши висновок, що усi поклоняються одному Боговi i рiзниця вiри не повинна стати завадою в спiлкуваннi людей. Лях тим часом запрагнув рiвностi станiв i дитячою цяцькою назвав свiй герб, яким досi пишався: чаплю на блакитному полi [18 - Чапля на блакитному полi – герб родини Топчевських.]. А далi сягнув до Адама i Єви i сказав, що всi ми походимо вiд одних батькiв, всi ми брати, а тому повинна бути межи нами рiвнiсть.
Та прибувши до Бердичева, кожен рушив своiм шляхом i чутки про них пропали.
З тiеi хвилi на Дударевiм хуторi запанували смуток i туга. Материнська сварка, хлипання дочок розлiталися широко, наче голуби вiд згорiлого будинку, а дiвочi приваби в’янули, мов цвiт на осiннiм морозi. Незабаром смерть полiчила пальцем одну по другiй. Померли всi три сестри i померли без сповiдi. Мати закопала iх неподалiк, сама порпаючи землю, бо цвинтар для них був зачинений. Жоден цвiт, жодне зiлля не проросло на могилах. Виглядали так свiжо, начеб учора тiльки насипано iх, мовби чекали на когось. Тривало так упродовж шести лiт. Щоночi бачили люди Сукуриху з розпатланим скуйовдженим волоссям, з висохлим лицем, з якого стирчали костi, що, здавалося, ось-ось продiрявлять шкiру, як ходила вона круг могил доччиних, кидаючи якiсь зерна на пiвнiч, захiд i полудне. За конвульсiйним кривлянням вуст можна було здогадатись, що вимовляе якiсь слова закляття, але нiхто не смiв наблизитись, щоб дочути, що мовить i що саме чинить.
На тому свiтi усе з часом мiняеться, щось одне в’яже нить, а щось друге ii розривае. Союз трьох народiв так само розiрвався. Орди перекопськi сплюндрували Московiю i до Польщi помчали, по дорозi Украiну палячи й руйнуючи. Сейм ухвалив посполите рушення, розбiглися вiсники, шляхта коней осiдлала. Гетьман дiстав листа вiд Сейму й короля, i козацтво на сполох задзвонило. Усi рушили в поле [19 - Рушили в поле – давнiй вираз, тотожний «рушити до бою».] – тривога i бiль iм шлях торували, а пожежi заграви по ночах свiтили.
Чи то слiпий випадок, чи то невiдь-яка сила покермувала, що на тiм самiм мiсцi, де сестри похованi були, орда татарська обозом стала. Та ще не встигли вони й з коней зiйти, як тут з-пiд Солотвинського [20 - Солотвин – «село за пiвмилi вiд Галчинця». (Примiтка автора.)] лiсу гусарська хоругва налетiла на них. І такий то бiй був кривавий, що перемога то на один, то на другий бiк схилялася, але ось вiд Журбинець примчали сотнi козацькi i взяли бусурманiв на списи. Татарва приснула на Бердичiв топитися в водах Гнилоп’яту, вкривши поле бою так густо, наче житнiм колоссям за добрих жнив. Та нiхто не тiшився перемозi, бо всi три полковники головами наклали.
Тiльки Сукуриха вночi з’явилася вбрана, мов на весiлля до своiх дочок, i байдужим оком поглянула на побойовисько, а коли в рисах одного з трьох гостей впiзнала козацького полковника, що лежав на могилi наймолодшоi доньки, дико засмiялася й копнула ногою трупа. Потiм, помiтивши серед мерцiв татарського мурзу, схопила його рукою за кучеряве волосся, злiплене сукровицею, i виволокла на могилу середульшоi доньки. Те саме вчинила i з тiлом ляського проводира. А вчинивши тее, застрибала не знати вiд якоi втiхи i, чи то в землю запалася, чи то в повiтря злетiла, але бiльше про неi нiхто не чув.
Якийсь чоловiк, що сховався в царинi [21 - Царина – «рiвчак, що вiдмежовуе лани один вiд одного або вiд дороги чи сiножатi. Сiльська громада повинна була завше стежити за тим, щоб такi рiвчаки не заростали й не осипалися». (Примiтка автора.)], усе те бачив й iншим оповiв. Тодi зiбралися люди з надовколишнiх сiл, позносили всi тiла, не роблячи рiзницi межи трьома народами, i висипали високу могилу, яку звуть Могилою трьох сестер або Могилою Сукурихи.
Минуло з тоi пори багато часу. Я був ще молодий, коли в наших околицях страшна моровиця жниво свое збирала. Весь Галчинець тремтiв зо страху. Одного разу, пам’ятаю як нинi, iхали ми з небiжчиком Байдою опiвночi попри Могилу. В небi виднiлося холодне обличчя мiсяця, вiтер завивав, а конi голосно пирхали, i страх проймав нас аж до шпiку кiсток. Я молився, а Байда смiявся, бо то був запеклий недовiрок. Аж тут зненацька побачили ми якусь постать несусвiтню. Я хотiв було коня завернути, але Байда пустив свого коня чвалом до Могили, i мiй кiнь теж за ним пiшов. Тут ми впiзнали, що то була молодиця з Галчинця з роду Сукурiв, Сукурихою дiтьми прозивана. Мала лопату й чорного пiвня, а в торбинку збирала якесь зерня, схоже на просо. Власне, вона й оповiла нам усе те, що ви щойно почули. Змусила тiльки поклястися, що ранiше, як за п’ятдесят лiт вiд того дня, нiкому не розкажемо, що бачили ii на Могилi. Потiм пiшла до села, сiла верхи на лопату i об’iхала довкола наше село, сiючи зерно обабiч себе i тиснучи пiвня, аби щоразу кричав. Тiльки двi хати, що були за рiкою, зосталися за межами кола.
І от настав той час, коли чума стала збирати покоси у всiх селах на довкiл. Тодi ж бiла карета з’явилася, запряжена шестiркою бiлих жеребцiв, з фiрманами та лакеями у бiлому вбраннi. Карета прилетiла учвал вiд Журбинець [22 - Журбинцi – село поблизу Галчинця.], та заледве наблизилася до Сукуришиного кола [23 - Сукуриха – «Та легенда настiльки вкоренилася у народнiй вiрi, що всi галчинецькi мешканцi переконанi були в тому, що iх нiколи жодна зараза не сягне. Цiкаво, навiть, коли в 1830 роцi холера грасувала по всiм околi, у Галчинцях не вмерла жодна особа. Воiстину – вiра творить чудеса». (Примiтка автора.)], то стала, наче вкопана. Потiм карета щезла, а на ii мiсцi з’явився бугай, за ним вершник i нарештi бiла дiвиця – сама панi Чума. Та й вона не могла переступити кола, тiльки регiт чортячий розливався довкруж. В цiлому селi нiхто вiд чуми не вмер, а двi хати, якi зосталися за рiкою, вимерли до ноги.
Оце нинi якраз п’ятдесят лiт i проминуло, закляття скiнчилося, – завершив оповiдь старий Левко, а трое його слухачiв сiли на коней i повернулися до села.
Небавом отець Павло Немоловський [24 - Священик Павло Немоловський – «90-кiлькалiтнiй дiдусь, унiат, був священиком на Запорiжжi. Пiсля зруйнування Сiчi став парохом у Галчинцях. Це була ходяча хронiка iсторii козацькоi, скарбниця легенд i пiсень украiнського народу. Мав спомини, писанi власноручно, i книжку, церковним характером видрукувану, пiд назвою «Чорне Море», де були описанi всi походи козацькi та житiя кошових отаманiв». (Примiтка автора.) Очевидно, тут йдеться про книжку, писану церковним шрифтом вiд руки, бо такого друкованого видання нема нiде зафiксованого.] поховав останки Левка. А Могила як стояла, так i стоiть, а люди переказують однi одним оповiдь дiдову. Минуть роки й вiки, а в Галчинцю говоритимуть про Могилу трьох сестер, про чари Сукурихи, як про вчорашнiй випадок, бо поголос людський, наче свiт, великий, i, мов душа, безсмертний.
Іван Бороздна
Народився 27. ХІ. 1804 р. в с. Медведiв Стародубського повiту на Чернiгiвщинi у родинi багатого украiнського помiщика, що походив з козацького роду. Дебютував вiршами у 1823 р. в росiйських часописах.
Видав у Москвi кiлька поетичних збiрок, в яких оспiвав природу й iсторiю Украiни: «Опыты в стихах» (1828), «Лира Ивана Бороздны» (1834), «Лучи и тени» (1848). Автор поеми «Поэтические очерки Украины, Одессы и Крыма» (1837). Жив у своему родовому маетку, постiйно провiдуючи Москву та спiлкуючись iз тамтешнiми лiтераторами.
Помер 7. ХІІ. 1858 р. у с. Медведiв.
Легенда «Золота гора» публiкуеться у перекладi упорядника за альманахом «Утренняя звезда на 1840 год», Петербург, 1840, стор. 99 – 115.
Золота гора, або я тебе вирятую
(украiнська легенда)
Була година лихолiття. Бурхливим потоком iшли шведи на Русь православну. Тодi й Украiна, моя Вiтчизна, колишня жертва военних розрух, давняя страдниця за святу справу, не вбереглася вiд злигоднiв. Вона пам’ятала свого Богдана i не знала, що крамольний гетьман, який пiднiсся був на найвищий щабель почестей i влади, гордо замислював перемiнити булаву свою на скiпетр. Та ледве унiверсал Мазепи iз табору пiд Симеонiвкою пролунав на Украiнi, ледве чутки про наближення запрошених ним шведiв розлетiлися вiд стародавнiх стiн Новгорода-Сiверського до далеких кресiв пiвденноi Украiни, войовничi серця козакiв запалали помстою.
Хай же буде благословен тлiн ваш, далекi витязi Украiни! Не байдужими очима дивляться правнуки на мовчазнi, але красномовнi пагорби, пiд якими шляхетнi костi вашi, перемiшавшись iз кiстяками суперникiв, прийнятi були до обiймiв землi – спiльноi неньки!
Приемно провiдувати цi славетнi могили i весняноi пори, коли вони яскраво зеленiють, i взимку, коли снiги загортають iх пухкою габою, а верхи могил височiють, мов чола дiдуганiв-очевидцiв минулого.
В непроглядних лiсах села Вороб’iвки, неподалiк вiд Новгорода-Сiверського, бовванiе i донинi одна iз таких могил, оточена неосяжними яругами: з дна iхнього пiднiмаються велетенськi сосни, що ледве сягають вершин могили, а в пiднiжжi його дзюрчить узруiвська срiбновода криниця. Старi люди кажуть, що в цiм мiсцi були колись розбiйницькi схрони, що ховалися в нетрях лiсу, як у неприступнiй фортецi. Там-то й об’явилися товпища шведiв. Хто iх переможе в такому страшному, сливе зачарованому мiсцi?
Та ось на свiтанку iз-за гори, що прилягала до Вороб’iвського бору, насунулась якась густа хмара. «Чи то не царськее вiйсько, чи не козаки реестровii, або компанiйцi?» – мiркували перехожi, але не вгадали. З берегiв Дес-ни, Унечi i Ваблi, з рiзних сiл i хуторiв потяглися валки селян, що були озброенi абичим. І, покинувши родини на Божу волю, розсипалися на всьому теренi, готовi разом iз вiйськом пригостити вогнем та мечем липових союзникiв. Даремно тi говорили iм: «Ми вашi, а ви нашi!», даремно посланцi Мазепи намагалися вгомонити несподiване хвилювання. Розлючена вольниця, мов небесная кара, губила шведiв без жалю то в лiсах, то на дорогах. Що ж мiг учинити гетьман зi своiми прихильниками? Голос народу – голос Божий.
Наче покликаний у свiдки земних тривог, мiсяць виглядав iз-за хмари i свiтлими очима озирав сотнi двi козакiв, що спинилися коло узруiвськоi криницi. Помiж ними видiлявся вродою iхнiй отаман. Чорнi, як смола, очi й волосся вiдповiдали смаглявому кольору обличчя, яке вiдсвiчувало украiнською лагiднiстю i шляхетнiстю. Мовчки вiн крокував туди й сюди, або, спершись на шаблю, уважно розглядав обрiй. Нерiдко сльози зблискували на його довгих вiях, та вiн, намагаючись приховати свою тугу вiд товаришiв, бадьоро давав команди.
– Щось не видно клятих нехристiв, – говорив вiн комусь. – Кишать собi, наче змii у Вороб’iвськiй пущi, та тiльки дратують нас надаремне! Скорше б уже на життя чи на смерть змiрятися з ними.
– Правду кажеш, Хомо, – вiдказував його спiврозмовник, – всiм уже надокучила шведська хитрiсть. Трое дiб волочимося даремно, може, хоч цiеi ночi пофортунить. Не журися, Хомо, так. Чи ти маеш щось потаемне на серцi? Признайся лучче товаришам. Ми у всьому тобi вiримо, тому й вибрали на отамана. Повiр же й ти нам свою журбу, то, дасть Бiг, i повеселiеш.
– Тяжко менi говорити вам, чесне товариство, про свое горе, але хай буде по-вашому. А ви ж мене не згадуйте поганим словом, коли згину у нинiшнiм бою. Слухайте ж, скажу вам усю правду… Ще замолоду припала менi до серця козачка Докiя, що жила бiля нашого хутора. Чепурна така дiвчина! Вона мене теж покохала. Бувало, i гуляемо разом, i пустуемо, i пiснi спiваемо. Дiло було дитяче, нiхто нам не перечив. А як котрогось дня, траплялося, що ми з Докiею не бачимось, так у обох у нас серденько i занедужае! Ото вже i я пiдрiс, i вона розцвiла, мов макiв цвiт. Ще сильнiше ми стали одне одного любити, хоч анi я своему батьковi, анi вона матерi не смiли в тiм признатися.
Виповнилося менi сiмнадцять лiт, а батько мiй, старий удiвець, не те щоб потурав менi, а навпаки, почав тримати мене суворо, та так, що Боже борони! Працюю, бувало, вiд ранньоi зорi до ночi i, коли не вирвусь якось, перелiзши через плiт, на вечорницi, то й нiде менi побачиться з Докiею. Але прийшов i Петрiв день. Стали куматися добрii люди: гулянки пiшли по селах такi, що нiхто не встоiть. Дiвчата повели танки. А мiж ними краща од усiх таки моя Докiя. Солодше нiхто не спiвав, а як до гопака доходило i пiде вона, бувало, в танець iз ловким парубком, то й дiди старi, дивлячись на неi, помолодiти б хотiли, та ба! А й з наших братiв молодикiв не всякий пасував був Докii, а дiди й поготiв! Мого батька, хоч його всi звали лежнем, якийсь лукавий витяг на вулицю. Став вiн вiтатися з Докiйчиною матiр’ю, а там слово за словом – у шинок. Почастував, як прийнято, от вони й покумились. Ну, думаю собi, тепер же менi привiлля буде любитися з моею Докiею. Аж нi! Мiй хитрий старий заiвся на мене ще гiрше: i в лiс посила, чи ти хочеш, чи нi, i орати велить через силу, i за наймитом приглядати. Проклинав я уже все на свiтi, та як згадаю, було, свою Докiечку, ii очка яснесенькi, косу чорно-шовковую та губки коралевi, то й працювати менi легше, а душа i стрибае од радощiв!
«Хитрий ти, старий, – думаю собi, – та i я ж не з лопуцька!» Пiдмовив я Докiйчину челядину та й став перешiптуваться iз моею таячкою [25 - Таячка – потаемниця, подруга, якiй можна все довiрити.]. Раз вона й сказала менi зi сльозами: «І на мене чогось мати з-пiд лоба дивиться. Вчора, як ото iдучи з обiднi, я тобi вклонилася, вона мало не прибила мене, приказуючи: «От тобi, бiсова дочко, за Хому!» – «Не журись, моя кралечко, – вiдказав я, – материн гнiв, що Божий гнiв: iй поклонись, а Богу помолись, то все й уладиться».
От так я втiшав мою любу, а того й не знав, що бiда була за спиною. Раз умовив я парубкiв iхати за мене орати, а сам прокрався серед бiлого дня до Докii на пасiку, що покiйний батько ii заложив був у ялиновiм гайку. Там уже ми з Докiею досита наговорилися, та тiльки нiчого бiльше: була вона така соромлива, що й поцiлувать себе не дозволяла! От ми разом i придумали признатися у всьому старим своiм i просити у них благословення… Заплакала моя мила гiркими сльозами, коли треба нам було розлучатись. Попрощалися ми, та й поiхав я у поле до працi, працюю, працюю, а все тiльки й думки, що як би то з батьком перебалакати. Вернувся я додому, коли вже смеркло, батька вдома не було, пiшов на якiiсь хрестини, чи що. Був я змучений та й заснув не дiждавшись. Уранцi теж не довелося менi з ним поговорити, бо мусив знову iхати з парубками в поле. Ото ми вже полуднувати сiли, коли менi зпотребилося навiдати ще инших хлопцiв, що орали версти за три. Я сiв на свого вороного i помчав, як стрiла. На Деснi я спинився, щоб коня напоiти. Кiнь стомився у спеку, я пустив його попасом, а сам сiв на березi й задивився на рiку. Коли це озираюся – бiжить хтось до мене. Став я приглядатися, а це – Докiя! Кинувся я навперейми, а вона блiда, з розпущеною косою, страшна, не чуючи мого доброго слова, крикнула не своiм голосом: «Прощай, милий! Просватала мене моя матiнка за твого батька окаянного! Та не так станеться, як вiн думае! Прощай! Не забувай мене i бувай здоровий, а потрапиш у бiду, то я тебе вирятую!» І з тими словами бух у воду – i зникла. Я скочив за нею, але бистрина з такою силою потягла бiдолашну, що я не змiг ii врятувати. Рибалки мене самого виловили напiвмертвого та й одвезли до батька.
А вiн не став мене жалiти чи спочувати мому горю, а прокляв мене й вигнав з хати. Ще й усiм розголосив, начебто я сам i втопив Докiю…
Хома заплакав. Та й у товаришiв його навернулися сльози.
– Що ж менi робити було, люди добрi, – зiтхнув вiн, – з тою бiдою своею, з батькiвським прокляттям?… Хотiв, було, руки на себе накласти, та подумалось: а що, як i Бог прокляне мене, що тодi станеться? Помолився я Йому гарячою молитвою, поплакав, скiльки сил було, та й подався в сiчi кривавii зi шведами. В бою згинути не грiх, думав я, але кулi тiльки дзижчали круг мене. Був я пiд Пропойськом, i пiд Батурином, коли Меншиков спустошив його i вирiзав до ноги, але смертi нiде не знайшов… Чекаю тепер битви, як манни небесноi, а Докiя чекае мене на тiм свiтi.
Вiн замовк, тяжка сльоза скапнула на землю, а срiбний промiнь мiсяця перетворив цю сльозу алмазну й таку чисту, яких рiдко коли пролито було з часiв грiхопадiння. Раптом щось зашелестiло в лiску i з’явилися вороги. Нашi зготовилися до дiла. Хома витязем лiтав на конi перед молодцями, пiдбадьорюючи iх та ведучи до ворожого стану. І почалася сiча нещадна. Та куди було нашим розбити таких сильних суперникiв? Зопалу не роздивилися, скiльки того ворога, а його сотнi за сотнями iз хащiв вискакують. Крик, вереск, дзенькiт шабель, стрiлянина розривають повiтря i вже повно трупiв розметано по полю. Шведи, очевидячки, трiумфують, але й нашi не ослабли духом i не ганьблять iще родовоi слави украiнцiв. Раптом, наче вiдтрученi чародiйною рукою, вони вiдступають: Хома думае вже, що вiн з товаришами збожеволiв, та й дивиться вперед… А там якась жiнка в бiлому як снiг покривалi бистрiш блискавицi бiжить круг ворожого стану. От вона перетворилася в якогось невиданого звiра i знову оббiгла ворога, а то знов стала жiнкою i ще раз зробила те саме. Нiхто не мiг ii добре роздивитися. Остовпiвши од жаху, нашi глядiли на диво i не вiрили очам своiм. Дивна жiнка пiдбiгла до Хоми, зазирнула йому в обличчя ясним поглядом i сказала йому знайомим голосом:
– Я тебе вирятую! – та й щезла.
Миттю серед ворогiв пiднявся галас, крик, шум. Вони всi очамрiли: кинулися одне на одного, рiжуться, стрiляються, риють круг себе ями, кидають туди зброю – гармати, рушницi, шаблi, запорпують золото й иншi дорогоцiнностi, насипають над ними велетенську могилу i, проказавши закляття, щоб нiхто не мiг скористатися тим багатством, пiддаються козакам, що налетiли на них вихором.
Хому i в цiй сiчi пощадили мечi та кулi, а далi i з-пiд Полтави, хоч i вкритий ранами, але живим повернувся на батькiвщину, де суворий батько, покаявшись, пробачив i прийняв вiдважного сина.
Минуло столiття, iде друге. Вiйна зi шведами одiйшла в iсторiю, але простий народ бiля Новгорода-Сiверського не тiльки вночi, але i вдень не смiе наблизитись до могили, що зветься Золотою Горою. Дiди з роду в рiд переказують про неi цю оповiдь, а в околах села Вороб’iвки досi живуть чутки, що кожноi пiвночi пiдводяться з могил своiх загиблi шведи i жорстоко сiчуться одне з одним, а бiля самоi гори чутно пронизливi крики й стогони вмираючих, iржання коней, бряжчання зброi, i яскравi вогнi зблискують у лiсовiй хащi, де було шведське становище.
Олекса Стороженко
Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернiгiвщинi в старовиннiй козацькiй родинi. У 1821–1823 рр. вчився в Харкiвському шляхетному пансiонi, пiзнiше близько тридцяти рокiв служив у вiйську. Вийшовши у вiдставку, в 1868 р. поселився на хуторi Тришинi коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався лiтературною працею, малюванням, музикою, рiзьбленням, садiвництвом. За проект пам’ятника Несторовi-лiтописцю здобув звання художника-академiка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своему хуторi, де й похований.
Залишив iсторичнi повiстi («Брати-близнята»), оповiдання, фантастичнi новели та казки, в яких зокрема дiють i чорти та iншi мiфологiчнi персонажi: «Ярчук», «Лiсовий дiдько й непевний», «Межигорський дiд», «Суджена», «Дорош» i повiсть «Марко Проклятий».
Дорош
Пiсля шведськоi пожоги, тодi, як протурили запорожцiв з Чортомлика у Туреччину, аж в Алейки [26 - Старий кiш зруйновано 1709 року, а осадились у Алешках 1712 р. (Примiтка автора.)], був вiйськовим осавулом оцей самий Дорош, що розказую. Багато дечого доводилось менi про його чути ще в Сiчi, i розказували, що вiн збiса був завзятий i дуже письменний i знав по-турецькiй i по-татарськiй i був за товмача. Як же кошовий Мелашевич вивiв запорожцiв iз Туреччини [27 - Осадили Новий кiш на рiчцi Пiдпольнiй 1735 року. (Примiтка автора.)] i знов осадив кош на наших вольностях бiля рiчки Пiдпольноi, то Дорош розмiряв окопи i розкати, бо знав i крiпостi будувать. Скiнчивши свое дiло, недовго вiн зоставався в кошi, дуже вже старий був, i, подякувавши за хлiб-сiль, помандрував собi у степи, щоб де-небудь сiсти зимовиком i завести пасiку, бо дуже кохався у бджолi. Шукав старий собi мiсця, шукав та й сюди зайшов на Малу Тернiвку; якось йому подобався наш лиман; та нащо й шукать луччого захистка: кругом – вода, а посерединi – острiв, не треба й обгороджуваться; от вiн тутечки й осадивсь. Тодi, як старий сюди прийшов, у лиманi тiльки й росли де-не-де осички, терни та лоза; а вiн вже понасаджував скрiзь дерев’я, нащепив груш i яблунь, неначе лiс який розвiв. Так тутечки у його велика пасiка була – може, колодок з двiстi, коли не бiльш. За медом було приiздили купцi з Харкова, з Бiлгорода. Дорош тими грошима, що за мед добував, нiколи не користувався, а вiддавав iх бiдним людям на будову, що приходили у степи селиться зимовиками, або однесе на церков до iгумена Самарсько-Миколаiвського монастиря.
Тi козаки, що сидiли тутечки зимовиками i знали Дороша, от як розказували менi про його життя у лиманi. Жив вiн на тiм островi неначе який пустельник: з власних рук годував диких кiз, сагайдакiв, журавлi ходили за ним слiдком, як собаки, пiд його хатою плодились бабаки. Ходив вiн, як чернець, у високiй шапцi, у чорнiй хламидi i пiдперiзувався ремiнним поясом. З себе був дуже високий, а борода, бiла, як молоко, доходила аж до колiн. Такий, розказували, був з його дiдуган, що хто б його не вздрiв, то самi в’язи хиляться, щоб йому вклонитись. Тодi тiльки й було зимовикiв, що на рiчцi Самарi, де теперечки Кочережки, та бiля нас, де Василiвка, у Бродчинi i там ще – у Водянiй. То було по великих празниках; народ приходив до Дороша, неначе до церкви, тодi тутечки не було церков; от вiн i читав iм Євангелiю, апостола i Псалтир. Люди кажуть: «На самотi чоловiк живе з Богом»; то хоч i не в церквi слухаеш те слово Боже, а все ж таки полата воно тобi душу, особливо почувши його з уст чесноi перед Господом людини. Старого Дороша всi дуже поважали: було як заведуться про що-небудь або шкоду один одному яку вчинить, то йдуть судиться до старого.
У тi часи, як Дорош тутечки проживав, набiгали ще на слободи татари: оце ж iх i шлях, що йде побiля лиману, бо тут скрiзь од рiчки Самари аж до рiчки Орельцi – водопоi, а по горах – багацько джерел i криниць. Було як почують хуторяни, що йде татарва, то заганяють скотину i ховаються по байраках i котловинах; як же бувало слобожани турнуть звiдтiля татар, то й вони де не вiзьмуться, на коней, за мушкети, i собi проводжають непрошених гостей. А Дорош – так нiколи не тiкав: сидить собi на пасiцi – i байдуже йому.
Раз, як так проходили татари, Дорош варив собi на вечерю кулiш, а татарський ватажок побачив, що з комина iде дим, i послав кiлька вершникiв подивиться, хто там живе.
– Коли молодий, – каже, – то вiзьмiть його у ясир [28 - Узять у неволю. (Примiтка автора.)], а старий – чикни [29 - Одрубати голову. (Примiтка автора.)] йому башка.
Такий, бачите, у них був басурменський дряпiжний звичай. Поiхали татари у лиман та, як кажуть, «не спитавши броду, не лiзь у воду», i загрузли в болотi. Стали гукать, так Дорош вийшов i розказав iм iхньою мовою, куди об’iхать; от вони i приiхали до його. Побалакав вiн з ними, показав свою пасiку, город, – так гарно у його в садочку: було це саме в Спасiвку, як вже i динi, i кавуни, i садовина поспiла. Вернулись вершники до свого ватажка, розказали йому, що бачили, от вiн i сам приiхав до Дороша в гостi. Нагодував його старий медом, кавунами i чим Бог послав. Ватажок цiлiсiнький вечiр з ним пробалакав, тут у його у хатi ночував, а на другий день, прощаючись, подарував Дорошевi турецький килим i обiцяв, як буде повертаться, знов до його заiхать. Так не привiв йому Бог вернуться, бо там десь за Берекою гетьманцi перехопили його загiн i завдали такого чосу, що й сам ватажок там же й нiжки вiдкидав, а його орду у три вирви гнали аж до рiчки Самари.
Як тiкали вони побiля лиману, у одного татарина зашкандибав кiнь; бачить сердешний, що вже йому не втекти, бо за спиною козаки – нiчого робить! – от вiн з коня та в очерет i прилiз до Дороша.
– Рятуй! – каже. – Як вирятуеш, то я твiй навiки!
– Не знаю, як менi тебе й врятувать, – одказуе Дорош, – бо нiде гаразд сховать; певне, сьогоднi ще понаходять нашi козаки та й витягнуть тебе iз-за печi; i в болотi теж не сховаешся, бо i там вони обнишпорять усi кутки; дуже вже ви нам надозолили!
Однак подумав-погадав старий та й вигадав, як його сховать. Викопав у пасiцi ямку, так, щоб тiльки улiзти чоловiковi до плiч, i посадовив туди татарина, а зверху накрив його вулiем – був у старого зайвий вулiй, дуже великий. Тiльки що обгорнув його гарненько землею, буцiмто й справдi колодка з бджолою, аж бачить; iдуть до його козаки; иншi з радощiв, що втерли носа ворогам, вже й понапивались.
– Добривечiр, дiду! – кажуть.
– Спасибi, – одказуе Дорош.
– А нагодуйте нас, дiду, медом, – просять. – Бачите, яка у вас гарна пасiка!
– Добре, дiтки, – каже старий, – е за що i нагодувать, добре одчухрали татарву!.. Ідiть же у хату: на тiм тижнi пiдрiзував, то тамечки у мене в чуланi готовий мед.
Деякi хотiли вже йти у хату, а другi не згодились.
– Нi, дiду, – не хочемо ми тижньового, давай нам з самого пiдкопу, свiжого!
– І той же з пiдкопу, – каже Дорош, – однаковий.
– Не хочемо ми того, – гомонять козаки, – давай нам свiжого, а не даси, так ми, не питаючись, i самi вiзьмемо!
А там вже деякi i на горище полiзли, шукають, чи нема сала або горiлки.
– Тю на вашого батька, – каже Дорош, – бачу, вам коли мед, то й ложку?… Їжте який дають!
Так куди! Не слухають, ще й лаяться почали; сказано, п’янi, а за п’яними i тверезi теж собi все заходжуються бiля великого вулiя, пiд котрим сидить татарин, бачить старий, що непереливки; не дать, то вони i самi перевернуть великий вулiй, тодi вже поминай, як звали татарина.
– Ну, тривайте ж, хлопцi, – каже, – як бачу, треба вам дати свiжого, нiчого з вами робить!..
Тiльки що узявся за одну колодку, щоб зняти, а козаки i гукнули:
– Давай нам, дiду, з сiеi, з великоi: отутечки багацько меду!
– Не можна з сii колодки, – одказуе Дорош.
– Чом? – загомонiли козаки, – давай, кажемо, з сiеi, а не даси, ми й самi вiзьмемо – нам рук не позичати!
Дорош завiря iх, що паройки накинув у сю колодку, так буцiм не iм i кажуть; одно товчуть: «З сiеi та й з сiеi!» Кругом обступили, декотрi вже i за колодку беруться. Що тут на свiтi робить? От Дорош i каже:
– Слухайте, хлопцi, не руште сiеi колодки; бо як схочу, то дарма, що велика, а не добудете ви з неi i одноi краплi меду, хiба тiльки чортяку побачите!
Та й гукнув до татарина, що йому робить.
– Сiлькiсь, – одказав один з козакiв, – я ще на свойому вiку не бачив чорта, – подивлюсь, яка у його парсуна!
За вулiй, тiльки пiдняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своiм голосом, а козаки: «Свят, свят!» – врозтiч та якомога навтiкача.
– Постривайте, хлопцi, – гука Дорош, – я вам меду дам.
А вони тiкають та лаються:
– Подавись ти своiм медом! Годуй того, що пiд вулiем сидить!
Через тиждень, як все втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про сю кумедiю – од iх вiн вже не таiвсь – так вони дуже смiялись i прозвали того татарина чортом. Три годи жив вiн у Дороша, а там на теплого Миколу пiшов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу вiру. Знатний вийшов з його чолов’яга, а вже який скусний був коновал: i скотину лiчив, i свиней, i болячки на людях вигоював. Проживав вiн десь за рiчкою Орелькою, тамечки й оженився; се ж його i унуки – Чортенки, що живуть у Водяних Хуторах.
А то ще розкажу вам, як гайдамаки приходили до Дороша за грiшми. Тодi тутечки по степах до чорта iх вешталось; тiльки почують було, що у якого-небудь хуторянина завелись грошi, то й набiжать – i мучать, i печуть його, поки не вiддасть усього до копiйки. Так ото, кажу, i до старого нечистий iх принiс. Раз уночi чуе вiн – хтось турготить у вiконце.
– Хто там? – пита.
– Вiдчини, – одказують, – та засвiти свiтло, то сам побачиш, хто, коли тобi не повилазило.
Засвiтив старий каганець, вiдчинив дверi – увiйшло iх три чоловiка. Як глянули на Дороша, на його високий зрiст, грiзний погляд i бороду аж до колiн – уперше довелось iм його побачить – так i прикипiли до порога; нi один слова не промовить, дивляться тiльки та очима лупають. І Дорош зараз побачив, що це за люди i чого iм треба.
– За грiшми? – спитав.
– Еге, – пробелькотiли гайдамаки, низенько вклонившись.
– Розумнi! – каже Дорош. – Знали, коли й прийти: продав мед, так чимало тих грошей назбиралось, буде з вас.
– Спасибi вам, дiду, – кажуть гайдамаки, – за вашу ласку.
Одiмкнув старий скриньку i вийняв капшук iз грiшми.
– Менi, – каже, – не треба грошей, я вже на ладан дишу, не собi i дбаю, а на бiдних, на церков Божу, от на кого!..
Та, це кажучи, i положив капшук перед iконою святого Миколая-чудотворця:
– Берiть, – каже, – це його грошi!
Сюди-туди, стоять гайдамаки, засмутились – бачите, страшно брать. Коли один з них, мабуть, завзятий був i каже:
– А що, хлопцi, на його усi дбають, а на нас нiхто, так нам не грiх вiд його поживиться.
Та, не побоявшись Бога, за капшук… як скрикне, так йому руку i скорчило.
– Змилуйся, дiду! – голосить гайдамака, упавши перед Дорошем навколюшки.
– Не я тебе скарав, – одказуе старий, – не менi тебе й милувати.
– Хоч навчи, – каже, – що менi на свiтi робить, як Господа благати, щоб вiн мене помилував, грiшного?
– От що роби, – каже Дорош, – працюй сiею рукою, що зосталась, i все, що не заробиш, вiддавай бiдним i на церков Божу; як роздаси стiльки, скiльки загарбав у других, то тодi i Господь помилуе!
