скачать книгу бесплатно
– Бережися, – сказала iй старенька, iз сумнiвом хитаючи головою, – бережися лиходiя: вiн насмiеться i покине тебе. Хтозна, що на душi в iновiрця, в католика?… А мо’ ще й таке трапитися (хай буде з нами сила Господня!), що у личинi польського пана з’являвся тобi лихий спокусник. Ти ж знаеш: у нас, у Киевi, за грiхи нашi багато е чаклунiв i вiдьом. Лукавий завжди охоче крутиться там, де люди ближчi до спасiння.
Горпинка нiчого не вiдказала, от iхня розмова й закiнчилася. Миле невинне дiвча було впевнене, що ii Казимир не лиходiй i не лукавий спокусник, i тому вона докучно слухала материну мову… «Вiн такий милий, такий добрий! Вiн обов’язково дотримае свого слова, а тепер поiхав оце до Польщi, щоб умовити батька свого i влагодити справи своi. Хiба ж можна мати недобрi помисли з таким обличчям, з такою душею, з таким солодким чемним голосом? Нi! Моя матуся на старостi стала надто недовiрлива, як i всi старi». Таким нашiптуванням заколисувала свое легковiрне серце недосвiдчена молода дiвчина, а тим часом минали днi, тижнi, мiсяцi – Казимир не з’являвся i не подавав про себе звiстки. Минув i рiк – вiд нього нi слуху нi духу. Горпинка майже не бачила свiту Божого: вiд слiз погасли яснi ii очi, вiд частих зiтхань стискало груди ii дiвочi. Мати горювала за дочкою, iнколи плакала, сидячи сама у ветхiй своiй хатинцi за прядкою: «Не буде добра! Це кара Божа за грiхи нашi i за те, що нерозумна покохала ляха-чужовiрця!»
Довго нудьгувала Горпинка, бродила майже без вiдпочинку лiсом, йшла рано-вранцi, приходила пiзно вночi; майже нiчого не iла, не пила i висохла, як билинка. Знайомi ii жалували i позаочi говорили i те, й инше; молодi хлопцi перестали на неi заглядатися, а дiвчата iй заздрити. Послужливi бабусi радили iй пiти до чаклуна, що жив за Днiпром, в бору, в глухiй мiсцинi: мовляв, вiн скаже тобi всю правду i наверне на розум. Горе додае смiливости: Горпинка забула страх i пiшла.
Осiннiй вiтер здiймав хвилi на Днiпрi i глухо ревiв у бору; жовтий лист, опадаючи з дерев, з шелестом кружляв по дорозi; вечiр хмурився на дощовому небi, коли Горпинка пiшла до чаклуна. Що сказав вiн iй, нiхто про те не вiда; тiльки мати даремне чекала i наступного дня, i третього – нiхто не знав, що з нею сталось! Тiльки рибалка з монастиря розбалакував через кiлька днiв, що, пливучи в човнi, бачив молоду дiвчину на березi Днiпра: лице мала подряпане глицею i сучками дерев, волосся розтрiпане i скиндячки обiрванi; але вiн не посмiв пiдпливти до неi ближче: боявся-бо, що вона бiснувата, чи, може, бродяча душа якоiсь померлоi тяжкоi грiшницi.
Бiдна старенька очi своi виплакала. Ледь днiло, вставала i йшла далеко-далеко по обох берегах Днiпра, питалась усiх за свою доньку, шукала тiло ii на пiску прибережному i щодень iз сумом та гiркими сльозами поверталася назад одна-однiсiнька: не було нi слуху, анi звiсточки вiд милоi ii Горпинки! Вона давала собi набожнi обiтницi, ставила на останнi своi заробiтнi грошi великi свiчки преподобним угодникам печерським; вiд того ставало серцю на якийсь час легше, але невiдомiсть доньчиноi долi не минала. Змигнула осiнь, пройшла i сувора зима в марних молитвах, сльозах i пошуках. Чеснi отцi, чорноризцi Китаiвськоi пустинi, утiшали нещасну матiр i по-християнськи жалували заблудлу овечку, але iхнi спiвчуття та втiшливi бесiди не могли витравити болющоi втрати з материнського серця. Надiйшла весна, знову стара почала блукати берегами Днiпра – i все так само марно. Вона хотiла зiбрати хоч би кiсточки милоi Горпинки, омити iх палючими слiзьми i таемно поховати на цвинтарi з православним людом. Та й цiеi, останньоi, втiхи позбавляла ii доля.
Тi ж таки послужливi бабусi, якi порадили доньцi йти до чаклуна, умовляли й матiр пiти до нього за допомогою. Хто тоне, той i за бритву вхопиться, каже прислiв’я. Стара подумала-подумала – i пiшла у бiр. Там у страшному пiдземеллi чи барлозi жив страшний дiд. Нiхто не вiдав, хто вiн був родом, звiдки i як зайшов у заднiпровський лiс, але старожильцi киiвськi теревенили, що ще дiтьми чули вони вiд дiдiв своiх про цього чаклуна, якого з давньоi пори називали всi Боровиком, бо iменi иншого не вiдали. Коли стара мати Горпинчина прийшла на те мiсце, де, як оповiдали, можна було знайти чаклуна, то волосся у неi пiднялося i вона аж затрусилася вся… Побачила старого, зiгнутого, зморщеного, нiби вихiдця з того свiту. Теплого травневого полудня лежав вiн на голiй землi пiд кожухами i, здавалося, не мiг зiгрiтися. Бiля нього було накреслене коло, в ногах у чаклуна сидiла величезна чорна жаба, вирячивши великi зеленi очi, а за колом кипiло i вилося клубками всiляке гаддя: i вужi, i гадюки, i ящiрки; на гiлках дерев гойдалися великi кажани, а пугачi, сови i сорокопуди дрiмали на верхiвках i мiж листя. Тiльки-но старенька з’явилася – жаба раптом тричi проквакала страшним голосом, кажани забили крилами, пугачi i сови завили, гадюки зашипiли, висунувши кривавi жала, i заметилялися ще швидше. Старий звiвся, але, побачивши немiчну i злякану жiнку, махнув чорною матнею з якимись чудернацькими нашивками з червоного шовку – i миттю все зникло з гуком, вискотом, виттям i шипiнням; тiльки жаба не сходила з мiсця i не зводила очей з чаклуна.
– Не заходь у коло, – прохрипiв старий ледь чутно, нiби голос його виходив iз могили, – а слухай: ти плачеш i сумуеш за донькою, чи хотiла б ти ii побачити? Чи бажала б знову бути з нею?
– Ох, панотче! Та як же не бажати! Це ж одне-едине мое дитятко, як порошиночка в оцi.
– Слухай же: дам тобi iкло чорного вепра, чорну свiчку… – Тут вiн пробурмотiв щось на незнанiй мовi, i жаба, закрутивши очима, скочила до пiдземелля, що було недалеко, i вискочила звiдти, тримаючи в ротi велике бiле iкло i чорну свiчку, – те й инше поклала вона перед старою та й сiла собi на мiсце.
– Скоро настануть зеленi свята, – продовжував старий, – насамкiнець iхнiй, якраз у полудень, пiдеш у лiс, вiдшукаеш там галявину мiж гущини; ти ii впiзнаеш: на нiй нема нi билинки, а навкруги ростуть великi кущi папоротi. Проберешся на ту галявину, накреслиш iклом довкруг себе коло, а всередину встромиш свiчку. Скоро вони побiжать, ти дивись уважно, i тiльки побачиш свою доньку – хапай ii за лiву руку i втягни до кола. А як иншi пробiжать, вийми свiчку з землi i, тримаючи ii в руцi, веди свою доньку додому. І що б вона не говорила – не слухай ii мови, а все веди ii, тримаючи свiчку над головою, i що б потiм не трапилось, не розповiдай своiм попам i монахам, не служи нi панахид, нi молебнiв i терпи отак рiк. Інакше лихо тобi буде…
Старiй здалося, що в цю хвилину жаба страшно на неi глянула i заляскала бридашним ротом. Бiдна жiнка ледь не впала з переляку. Швиденько уклонилася вона старому i, тремтячи, пiшла з бору. Та до чого не доведе материнська любов! Надiя знайти доньку пiдкрiпила силу староi i додала iй вiдваги.
Останнього дня зелених свят, коли сонце пiдбилося до полудня, старенька пiшла у хащу, вiдшукала там галявину, про яку говорив чаклун, накреслила довкруг себе коло iклом чорного вепра, встромила посерединi в землю чорну свiчку – i свiчка сама собою загорiлась синiм вогнем. Раптом почувся шум: нiби вихор, промчала величезна юрба молодих дiвчат, всi у легких прозорих шатах, i на всiх великi вiнки, якi покривали волосся i навiть спускалися на плечi. На одних вiнки були з осоки, на инших – з гiлля дерев, так що здавалося, нiби у них зелене волосся. Дiвчата пробiгали повз коло, але не помiчали а чи й не бачили староi; i вона, забувши страх, вдивлялась в обличчя кожноi. Аж глянь – бiжить оно i ii Горпинка. Стара ледве встигла схопити ii за лiву руку i втягнула в коло. Иншi, мабуть, не побачили того на швидкому бiгу своему i, гейкаючи, пронеслись мимо. Стара швидко вихопила з землi чорну палаючу свiчку, пiдняла ii над головою доньки – i миттю зелений вiнок з осоки затрiщав, запалав i зсипався попелом з голови Горпинчиноi. В колi Горпинка стояла, мов зацiпенiла, але тiльки мати вивела ii звiдти, то запросилася вона тихим, ласкавим голосом:
– Мамо! Вiдпустiть мене погуляти лiсом, дайте погойдатися в зеленi свята, дайте знову поринути в пiдводнi нашi селища… Знаю, ви нудьгуете без мене, плачете по менi. Хто ж вам заважае бути зi мною нерозлучно? Киньте марний страх i спускайтеся до нас, на дно Днiпрове. Весело там! Легко там! Усi молодiють там i стають такi ж рухливi, як водянi струмочки; такi ж грайливi стають i безтурботнi, як молодi рибоньки. У нас i сонечко сяе яскравiше, у нас i вiтерець ранковий дихае вiльнiше, а що на вашiй землi? Скрiзь нужда: чи голод, чи холод; а ми не знаемо нiякоi нужди, всiм задоволенi, плескаемося водицею, граемось веселкою, шукаемо на днi коштовностi i ними втiшаемось. Взимку нам тепло пiд кригою, як пiд кожухом, а влiтку в яснi ночi ми виходимо грiтися у промiннi мiсячнiм, веселимось i для потiхи часто жартуемо з живих. Чи ж то бiда, коли ми iх лоскочемо чи заносимо на дно рiчкове? Чи ж iм того гiрше? Їм стае у нас так само легко i вiльно, як i нам… Мамо! Вiдпустiть мене: менi тяжко, менi душно буде з живими! Вiдпустiть мене, мамо, якщо любите…
Стара не зважала i вела ii до своеi хати; але горе яке – ii донька стала русалкою. Ось прийшли, стара завела Горпинку до хати, дiвчина сiла навпроти печi, обперлася обома руками в колiна, дивлячись в пiч. В цю мить чорна свiчка догорiла, i Горпинка зробилась непорушна. Обличчя посинiло; руки-ноги задубiли i стали холоднi, мов лiд; волосся змокрiло, нiби вона тiльки тепер оце вийшла з води. Страшно було дивитися на дiвоче мертве обличчя, на ii очi – розтуленi, тьмянi i невидющi! Стара вже й покаялась, що послухала лукавого чаклуна; але тут материнськi почуття i якась неясна надiя перемогли i страх, i докори сумлiння: мати вирiшила чекати – хай буде, що буде.
Минае день, настае нiч – Горпинка сидить, як i сидiла, мертва i нерухома. Лячно було старiй лишатися на нiч зi своею жахливою гостею, але, згнiтивши серце, вона терпiла. Минае i нiч – Горпинка сидить; минають днi, тижнi, мiсяцi – все так само нерухомо сидить дiвчина, спершись головою на руки; все так само розверстi i тьмянi ii очi, що незмiнно дивляться в пiч; таке ж мокре ii волосся. По околицi прокотилися чутки, i всi добрi й недобрi люди боялися i вдень, i вночi пройти мимо хати: всi жахалися покiйницi i староi матерi, яку прославили вiдьмою. Стежка бiля хати заросла травою i майже зникла; навiть в лiс ходили сусiди рiдко, хiба що вельми треба було. Нарештi бiдна стара потроху звикла до свого горя i становища: вона без страху спала в своiй хатi, де страшна гостя сидiла при мертвiй своiй непорушности.
Минув i рiк: все так само без руху, без ознак життя сидiла мертва. Настали й зеленi свята. Першого дня, близько полудня, стара, вiдчинивши хатнi дверi, щось варила. Раптом почулося гикання й гейкання i швидкий шурхiт крокiв. Жiнка здригнулася i мимоволi зиркнула на доньку. Горпинчине лице раптом страшно ожило, синявiсть зникла, очi засяяли – якась шалена i нiби п’яна усмiшка промайнула на вустах. Дiвчина скочила, тричi ляснула в долонi i, крикнувши: «Нашi, нашi, нашi!» – метнулася, мов блискавка, за шумливою юрбою… Пiсля цього i слiд ii пропав.
Стара, сумлiнням мучачись, дала собi тяжку обiтницю: пiшла в жiночий монастир у послушницi, брала собi найтяжчу роботу, молилась безперервно i, нарештi, заспокоена в душi своiй, тихо вмерла, не перестаючи оплакувати нещасливу доньку свою.
Другого дня, пiсля того, як русалка втекла вiд своеi матерi, знайшли в лiсi мертве тiло. Це був поляк в мисливських шатах – товаришi впiзнали Казимира Чепку, жвавого колись молодика, котрий був душею всiх веселих товариств. Рушниця його лишалася заряджена i лежала побiч нього, але собаки не було – нiякоi рани, нiякого знаку наглоi смертi не побачили на тiлi, але лице посинiло, а всi жили страшно напружились. Знали, що у нього багато друзiв було та жодного явного недруга. Лiкарi казали рiзне, а люди пояснювали пригоду простiше, казали: покiйника русалки залоскотали.
Недобре око
I
Ой, хорошi доньки у козака Микити, та i козак Микита людина неабияка: на чотирнадцяти парах волiв чумакiв вiдправляе то на Дон по рибу, то до Криму за сiллю; а всi воли великi, круторогi, широкочолi, з сiдлуватим хребтом, з навислою, волохатою грудиною. А на вигонi у козака Микити пасеться табун коней вiдважних та прудких. А вдома у козака Микити добра стiльки, що не переписати за тиждень i найжвавiшому писаревi. Ще ж кажуть люди, що у козака Микити е заповiтна скриня з дукатами, там срiбла стiльки, що й учетверо не пiднiмуть.
II
Ой, хорошi доньки у козака Микити: i Галя чорнобрива, i Докiйка рум’яна, i Наталка бiлолиця. Батько i мати навчили iх страху Божому. Приемно дивитися, як вони щонедiлi йдуть до обiднi поважно i гордо, в бiлих тонких кунтушах, у сап’янових чоботах з пiдковами, в барвистих скиндячках, розкиданих по плечах, у квiтах червоного маку, з чорнобривцями i барвiнками у волоссi. Всi парубки тодi на них задивляються i зiтхають, чухаючи за вухом: «Ой, якi ж гарнi дiвчаточка, а який батько багатий!»
III
Сидить козак Микита на лавцi за воротами, палить роменський тютюн з корiньковоi люльки в мiднiй оправi i поглядае на свiт Божий. Ось бачить вiн: за селом по дорозi пил в’еться клубками, скаче вершник, стрiмголов; ось влетiв у село, ближче i ближче; пiд ним кiнь, як звiр, чорний, як вороняче крило, з нiздрiв дим валить, як з винокурнi, ось порiвнявся вершник з козаком Микитою, натягнув повiддя – i кiнь уперся ногами в землю, вигнув шию кiльцем, заiржав i заблискав меткими своiми очима так, що козаковi Микитi здалося, нiби iскри полетiли на всi боки.
– Дай Боже здоров’я, пане добродiю! – сказав прибулець.
– Боже помагай! – вiдказав козак Микита, вийнявши люльку з рота i пiднявши шапку. – Куди Бог несе?
Козаку Микитi здалося, що вершник двiчi моргнув вусами, а кiнь його двiчi форкнув.
– Їду далеко, далеко: звiдси оком не змiряти i не однi постоли зiб’еш, поки пiшки дiйдеш. Та не в тому рiч, а ось в чому: де б менi нiчлiг знайти?
– А тутечки. Будемо радi добрим людям. Бог про всякого посилае людинi хлiб насущний.
Вершник мовчки зiйшов з коня, прив’язав до стовпа пiд дашком i увiйшов до хати з козаком Микитою.
Не був той гiсть вродливим: обличчя блiде, нi кровинки, нiс товстий, цибулиною, губи втягнутi; по обидва боки обличчя стирчали жмутами скуйовдженi рудi вуса; такi ж рудi брови густо звисали вниз, як щетина, затуляючи очi так, що iх зовсiм не було видно; червоно-рудий оселедець, як смуга кровi, що запеклася, прилягав до скронi i вився за вухом. Нi таки, вродливим його не назвеш. На вигляд вiн не був анi старим, анi молодим; якесь кисле кривляння замiсть усмiшки i глухий голос, що виривався з горла, як з могили, не обiцяли в ньому нiчого доброго. На ньому був жупан тонкого сукна; з-за перського пояса стирчав турецький нiж зi срiбним рукiв’ям, на якому, як жар, горiло коштовне камiння. Не помолившись Богу, як водиться у православних, i тiльки головою кивнувши господинi та дочкам, сiв вiн без церемонii за стiл, немов в шинку.
– Як бачу, ви iз запорожцiв, добродiю? – запитав його козак Микита.
– Може, й так, – була вiдповiдь.
– І давно вже гарцюете з молодцями?
– Та не вiдучора.
– А як вас величати?
– Лавро Коробит.
– Чи багато ви поклали бусурманських голiв за свое життя?
– Було чимало. Нехай лежать собi.
– А чи в далекi походи ходили?
– Мабуть, з вашого села галки туди й не залiтали.
– І багато зусиль доклали?
– На добрiй парi волiв усiх не звезеш.
– Що там за привiлля, як розповiдають бувалi чумаки, в бусурманських землях! Що за мiсця багатi! Чого там не родить!
– Скрiзь добре, де нас немае.
– А яке зле плем’я турки та татари!
– Є i християни не кращi за них.
Козак Микита, зметикувавши, що гiсть не пiддаеться на розпитування i путнього слова вiд нього не доб’ешся, тiльки поглянув спiдлоба на нього i замовк.
За вечерею гiсть позирав крiзь навислi своi брови на вродливих дочок козака Микити, як щука зиркае крiзь очерет на маленьких жвавих рибок. Але красунi не почули вiд нього жодного привiту, жодного слова. Сидiв вiн з похмурим виглядом i тiльки потягував запiканку i тернiвку, посапуючи. Коли ж поглядав часом на якусь iз дiвчат, вона мимоволi опускала очi вниз, не вiд сорому, а вiд страху: красунь лякали цi погляди невидимого ока, що ледь свiтилося з-пiд густих рудих брiв. Гiсть встав з-за столу, як i сiв за нього: не помолившись Богу, не сказавши доброго слова господарям. Що то за чоловiк був? Усi про те думали, гадали, та нiхто не мiг здогадатися.
ІV
Всю нiч вив пiд вiкном собака, i душно було, i страшно красуням. Вони не могли спати, щохвилини крутилися в постелi, i якщо на мить забувалися, то страшнi марення раптово переривали iхнiй сон. То чувся iм похоронний спiв i похоронний дзвiн; то незнайомець зиркав на них такими очима, що холод стискав iм груди, перехоплював подих i сковував кригою тiло. Красунi кидалися, стогнали крiзь кам’яний сон, прокидалися в страху, а вранцi встали з важкими головами i збентеженим духом.
– Слухай, козаче Микито, – сказав Коробит своему господарю уранцi за снiданком, – вiддай за мене свою дочку – Галю чорнобриву.
– Моя дочка Галя вже просватана: наречений з хорошого роду i людина з достатком; а хто без причини нареченому заручену наречену вiдмовить, того Бог покарае.
– То вiддай за мене Докiйку рум’яну.
– У моеi дочки Докiйки теж е наречений на славу. Бог дасть, то одну пiд вiнець вiдпустимо, а за иншу рушники подамо.
– Ну, хоч Наталку бiлолицю.
– Моя дочка Наталка – дiвча молоде, нiчого ще не знае. Де ж ii вiддати в таку дальню сторону?
– Вiдмовив ти менi, козаче Микито, нагодував ти мене печеним гарбузом. Дивися ж, щоб пiсля не каявся.
– Що буде, то буде; а буде те, що Бог велить! – вiдповiдав козак Микита.
Нi слова не сказав бiльше Лавро Коробит i пiшов сiдлати свого вороного, який iржав, i шарпався, i бив копитами землю. Тодi увiйшли до хати три дочки козака Микити. Вони вийшли зi своеi свiтлицi, думаючи, що гiсть уже поiхав i бiльше не вернеться. А ось i вiн, як з дуба зiрвався, йде гордо i пихато, брязкаючи срiблом i золотом.
– Ось тобi, господарю, за нiчлiг i за ласку, – сказав, вийнявши з кишенi повну жменю срiбних грошей.
– У нас не заiжджий двiр i не шинок, – вiдказав козак Микита з гiркотою, – подорожнiх пригощаемо чим Бог послав, а грошей за хлiб-сiль нi з кого не беремо.
– То дозволь же менi обдарувати твоiх дочок на спомин! – сказав Коробит i, опустивши знову руку до кишенi, витяг жменю золотого дрiб’язку.
У дiвчат очi розбiглися на перснi, на ковтки, на дороге намисто i запинки. Яких прикрас тут тiльки не було! Однi, як жар горiли, иншi свiтилися, мов котячi очi, на инших грала веселка, яскравiша за ту, що спускаеться з неба на землю i п’е воду зi струмкiв i колодязiв. Дiвчата то милувалися коштовними дрiбницями, то переглядалися одна з одною, то скоса позирали на батька: куди подiвся i страх перед гостем!
– Берiть, коли добра людина дае на згадку, – сказав iм батько, – то подарунок, а не платня.
– Починай ти, Галю чорнобрива! – сказав Лавро. – Пiдiйди i вибери, що тобi до вподоби.
Галя пiдiйшла, простягла руку до столу, глянула на Лавра – i, скрикнувши, вiдскочила геть, немов на змiю наступила.
– Оце ж, яка сором’язлива! – мовив, смiючись, гiсть. – Ну, добре, коли ти не хочеш, хай вибирае собi Докiйка рум’яна.
Докiйка пiдступила ближче, подивилася на подарунки i на гостя – i теж, скрикнувши, вiдскочила налякана.
– Оце так! Куди одна, туди й друга, – сказав Лавро зi смiхом. – Твоя черга, Наталко бiлолиця!
Наталка, боязко ступивши вперед, мимоволi зиркнула на гостя, i теж скрикнула i трохи не впала. Їй здалося, що рудi брови Лавра раптом пiднялися вгору, як голки на iжаку, а з блiдо-сiрих очей його струменем полилися на неi двi тонкi нитки свiтла, гострого, жагучого, мертвущого. Вiд нього i тремт пробiгав по тiлу, i страх закрадався в душу, i туга звивалася в серцi. Таке-то недобре око: на зелений лiс погляне – i зелений лiс зiв’яне!
– Ну, спасибi за ваш хлiб-сiль. Буду iх пам’ятати, та i ви мене не забудете, хоч дочки вашi закомозились i не взяли моiх подарункiв, – сказав Лавро, глянувши на дiвчат таким поглядом, яким демон дивиться на душу людську.
А вони, бiдненькi, стояли, склавши руки хрестом, i тремтiли всiм тiлом.
– Прощайте, – промовив, – не згадуйте лихим словом! – i засмiявся так, що у всiх на душi захололо. Та враз за дверi скiк на свого коня – аж загуло.
V
– Неню! Менi тяжко, менi нудно! – говорила Галя чорнобрива.
– Неню! Мене мороз дере по шкiрi; руки i ноги – як у льоду, а всерединi горить, – нарiкала Докiйка рум’яна: ох! вона вже була блiдiша за полотно.
– Неню! У мене голова трiщить вiд болю, i свiт менi крутиться, i все в очах темнiше та темнiше, – плакала Наталка бiлолиця.
– Рятуй, рятуй нас, неню! – прохали усi трое. – Рятуй нас вiд лихоi людини! Поклич знахаря: хай вiдворожить силу недоброго ока!
Марно! Нi знахар, нi хто инший не допомiг: що далi мчав Лавро, то важче ставало красуням. Із заходом сонця закотився у них свiт в ясних очах…
Вночi побожнi бабусi зiбралися при воскових свiчках довкола широкого столу, на якому лежали пiд бiлою пеленою три небiжки. Дячок тужливо читав над ними Псалтир. Батько i мати самi ледве дихали з туги i жалю.
VІ
Стоiть серед цвинтаря за селом велика каплиця; на каплицi три хрести; пiд каплицею висока i широка могила. В цiй могилi поховано трьох дочок козака Микити. Люди добрi, йдучи мимо, хрестяться i моляться:
– Пошли, Господи, вiчний спокiй i вiчну пам’ять небiжкам.
А потiм кожен хоч-не-хоч приказував:
– І нехай не буде добра нi на цьому свiтi, нi в майбутньому лихiй людинi, яка змiiним своiм оком висушила i знищила три прекраснi квiтки свiжi i пишнi!
Михайло Чайковський
Народився 1804 р. на Волинi в украiнськiй сiм’i, брав участь у польських визвольних повстаннях. З 1841 р. перебував у Туреччинi, де у 1850 р. прийняв iслам i, органiзувавши полк оттоманських козакiв, брав участь у Кримськiй вiйнi пiд iменем Садика Пашi. 1872 р. повернувся в Украiну, де у 1886 р. покiнчив самогубством. Завжди проявляв себе як запеклий ворог колонiальноi полiтики росiйського царизму.
Писав украiнською та польською мовами. У своiй творчостi виявив велике замилування iсторiею Украiни й козаччини. Героями бiльшостi творiв Чайковського е козаки: «Повiстi козацькi», «Вернигора», «Кiрджалi», «Гетьман Украiни», «Овручанин». Його повiстi багатi на пригоди, легко читаються. Не цурався Чайковський i лiтературного опрацювання народних украiнських легенд. У збiрцi «Повiстi козацькi й оповiдi» (Лейпциг, 1863, т. 3), де публiкуеться й оповiдання «Могила», Чайковський зазначив: «“Могилу” створив я за народними переказами».
Оповiдання подаеться в перекладi упорядника з польськоi.
Могила
Коло Галчинця [13 - Галчинець – село неподалiк Бердичева.] височiла Могила, в ii пiднiжжi роздорiжжя перетиналося, наче рамена хреста; зверху вона заросла кущами й зiллям, а всерединi, можливо, ховала пам’ятки минулого. Народнi перекази в мiру своеi уяви дивнi речi про неi оповiдали. Не раз хлопцi, пасучи вночi коней, бачили, як з кущiв на Могилi виходили постатi, що мали дивнi кшталти, скупчувалися, а потiм, збившись у вогненний стовп, звiльна сунули до села. Зляканi хлопцi, мов зайцi, припадали до трави, але, коли побачать, що марево сяе, мов ясна заграва, то зриваються на ноги i смiливо женуть уперед – яскравiсть тодi блiдне, починае тремтiти i, розплившись у повiтрi, зникае. Повертаються малi звитяжцi, радiсно побликуючи, але марево новi загони свiтла з землi випроваджуе i переслiдуе хлопчакiв, наче тiнь. А вони обернуться i знову в наступ кидаються, та так години й минають на змаганнях iз маревом. А коли додому прийдуть, то так сипнуть оповiдками, що батьки тiльки головами хитають.
Баби надовколишнiх сiл i хуторiв шепчуть якiсь таемницi про чари i чарiвниць, а старшi люди, як зачують про Могилу, волiють мовчати. Нiхто на ii вершок вилiзти вночi не вiдважиться, а тим, хто проiжджае бiля ii пiднiжжя, кров у жилах стигне, а волосся на головi дуба стае – так страшно. В цiлому селi хiба тiльки дiд Левко, як у власнiй хатi, на нiй гостював, але вiн дуже довго нiкому анi словом не обмовився нi про саму Могилу, нi про марево.
Одноi ночi на святого Михаiла сiв Левко на Могилi i задивився в похмуру далечiнь. Вiтер висвистував у вербах, дзвонив у сухе бадилля, часами бринькав у струни балабайки [14 - Балабайка – iнструмент з чотирма струнами, формою подiбний до торбана.], що лежала на землi, добуваючи з неi тужливi тони. Хмари швидко i так часто пропливали по небу, наче йшли колони кiнноти: деколи миготiли блiдим одсвiтом шишаки i вiстря зброi, а потiм знову зникали. Бiля нiг старого лежав бiлий, як молоко, хорт [15 - Хорт – «Народ украiнський мае велику симпатiю до полювання з хортами. Рiдко можна побачити дiда, який у себе не тримае хорта». (Примiтка автора.)] i весь час стриг вухами, що наче китицi розтрiпаного шовку спадали на тонку шию. Час од часу зиркав на господаря i метляв хвостом.
Вже пiвнi на пiвнiч запiли на недалекiй пасiцi, а в Галчинцi завив пес, потiм другий, третiй – i покотилася луна в поле.
З-за повороту вискочили два вершники, один на гнiдому конi, другий на карiй клячi. Садили вони так, начеб спiшили по голову татарського хана чи по скарби Царгорода. Луна принесла до старого тупiт копит, що усе ближчав i ближчав, поки нарештi не стих перед самою Могилою. Хорт враз скочив на ноги i напнувся наче струна, витяг шию в той бiк, звiдки примчали вершники, котрi вже спiшились i пiднiмалися сюди. Левко приклав долонi до губ i крикнув: «Го-гоп!»! А вершники вiдповiли: «Го-гоп!», аж задзвенiла темрява.
Вершники зiйшли на Могилу й привiтали старого.
– Батьку Левку, ми прибули по обiтницю! – сказав один.
Дiд кивнув головою:
