скачать книгу бесплатно
Зазнавши перших у життя розчарувань‚ Альберт засумував. Якось вiн забрiв до густого лiсу; там блукаючи в тiнi високих сосен вiд важкого смутку перейшов до розпачу:
– О! Якщо е злий дух, – сказав сам собi, – який збагачуе людей, коли б менi помiг вiн хоч тимчасово‚ то я б поклонився зараз йому.
Ледве це промовив, бачить, що хтось сидить пiд деревом на гнилiй колодi, зросту великого, нiс довгий, гострий, обличчя щупле, рум’яне, борода i волосся на головi червоноi барви, вбрання хоч i вилиняле‚ однак вiдсвiчувало червоною фарбою. З тривогою зиркаючи на нього‚ Альберт мовчки стояв.
– Я помiтив твiй смуток, – сказав незнайомець‚ – i готовий зарадити. Чого потребуеш?
– Кращого життя‚ бо мушу терпiти нужду‚ через яку мене приятелi зрадили‚ а наречена вiдцуралася.
– Поклонися мороку‚ i дух вогню буде тобi служити‚ поверне тобi золото i приятелiв, будь хитрим‚ бо слабiсть натури згубить тебе.
– Що я повинен зробити‚ аби дух менi служив?
– Слухай i виконуй мою раду. Добудь краплю кровi зi свого пальця. Та одна-едина крапля може наповнити гадюку отрутою. Іди зараз з тою кров’ю он туди на гору. Там живе вуж, який колись хотiв убити дитину‚ але крик матерi його так перелякав‚ що вiн всю отруту свою загубив‚ i тепер iншi вужi ним гордують. Вiдтодi вiн блукае самотою. Пiзнаеш його легко: жовтий хвiст свiдчить про ослабленi сили. Дай ковтнути йому краплю кровi‚ то враз набуде отрути i сил набереться. А потiм iди за ним, вiн дасть тобi свою мудрiсть i багатство, побачиш духа в кожнiй iскорцi вогню, а слугою твоiм буде Нiкiтрон [12 - Нiкiтрон – один з восьми злих духiв, iмена яких: Ярон‚ Ірон‚ Кiтрон‚ Нiкiтрон, Фарон, Фаразон‚ Лiдон, Столiдон.]. На перший твiй поклик вродиться з полум’я.
Сказавши це, незнайомець встав i подався у гущавину та зник з очей.
Альберт пiшов через дикi нетрi туди‚ куди йому вказав незнайомий, вийшов з тiнi лiсiв аж ополуднi‚ вибрався на верх пiщаноi гори i зустрiв велетенського вужа з жовтим хвостом, який‚ помiтивши прибульця‚ не мав сил тiкати, тiльки‚ пiднявши голову‚ позирав вогнистим поглядом. Альберт на березовiм листку пiднiс йому краплю кровi; вуж ковтнув i враз почала зникати на нiм жовта барва i за пiвгодини до нього повнiстю повернулися сили.
Потiм вуж поповз iз гори вдолину‚ звиваючись помiж кущiв i щораз далi заглиблювався в лiси‚ а Альберт iшов за ним прудким кроком.
Коли почало сутенiти‚ вiн помiтив помiж деревами величний палац, де з кожного вiкна било яскраве свiтло. Вуж‚ звиваючись сходами‚ незабаром опинився у просторому салонi, а з ним i Альберт. Там усi столи були заставленi стравами i вином, лунала чарiвлива музика, на стiнах блищали люстра i образи в золотих коштовних рамах. Дивувався довго Альберт тим цiкавинкам незбагненним‚ розглядаючи всi оздоби палацу, аж ось почув голос‚ який запрошував його сiсти за стiл. Їв i пив усе‚ що там було наготоване. По вечерi з’явився вуж‚ тримаючи в писку золотий дукат, i пiдняв перед Альбертом високо голову. Альберт взяв дукат i побачив‚ що на ньому вибито з одного боку полум’я‚ а з другого – корону i вужа.
Коли в задумi поглядав на грошi‚ то знову почувся голос:
– Доки його маеш, будеш мати золота стiльки‚ скiльки захочеш.
Вуж зник i вiн зостався сам у салонi‚ але тут пригадав собi пораду незнайомця, якого зустрiв у лiсi‚ i, дивлячись на полум’я свiчки‚ що стояла на столi‚ вигукнув:
– Нiкiтрон!
Полум’я свiчки щораз вище i вище пiднiмалося вгору i раптом з того вогню сформувалася висока, легка, гойдлива людська постать i опустилася на пiдлогу.
– Що накажеш? – спитав дух.
– Хочу повернутись додому.
Альберт летiв у повiтрi вище гiр i лiсiв i за кiлька хвилин вже був у своему покою.
Вдома вiн вийняв з кишенi золотого дуката i‚ ховаючи його до шкатулки‚ подумав тiльки: «Щоб вона наповнилась золотом!» – i раптом цiла шкатулка наповнилася дукатами. Радiсть охопила його i довго вiн стояв‚ втупивши очi в золото, боячись аби не зникло.
З тих пiр сусiди бачили щось дивне: Альберт скуповуе найдорожчi люстра, дзигарi‚ помешкання його свiтиться вiд золота i срiбла‚ е в нього конi‚ коштовнi карети‚ лакеi в дорогих лiвреях. Вiн запрошуе до себе гостей‚ дае бали‚ найдорожчих вин у нього невичерпне джерело.
Мальвiна‚ почувши про ту несподiвану змiну долi, теж дивувалася, звiдки вiн добув таке багатство.
Довго вона мала надiю‚ що‚ може‚ вiн колись ii провiдае‚ але минуло кiлька мiсяцiв‚ а вiн не приiжджав. Невже настiльки змiнився?
Прийшла осiнь, вечори довгi, Альберт змордований забавами, вирiшив усамiтнитися. Сухi березовi дрова палилися в печi, на столi дзигар грав мелодiю, за стiною осiннi шумiли вiтри, а вiн сидiв перед вогнем i‚ дивлячись на полум’я‚ поринав у марення, роздумуючи про свое минуле, про невдячнiсть i зраду приятелiв.
Коли так перелiтав з однiеi думки на iншу‚ згадав Мальвiну. Малювалися живо в його пам’ятi приемнi забави до пiзньоi ночi‚ а вiдтак прокинулися забутi почуття i бажання негайно ii знову побачити.
Вже хотiв був iхати до неi, але роздумав:
– О! Нi! Вона любить багатства, я зараз багатий i господар ii почуттiв. Не принижу себе‚ як колись, пошлю iй багатий презент i вона з’явиться до мене сама.
Сказавши це‚ глянув на полум’я i гукнув:
– Нiкiтрон!
Дрова наче з пiстолета вистрiлили, вилетiв з печi вугiль, закрутися на пiдлозi i став рости, щораз вище i вище пiднiмаючись вгору‚ поки не сформувався у людську постать i ось уже перед ним стоiть велетень мурин.
– Слухаю наказiв‚ – сказав, дивлячись на Альберта вогнистим поглядом.
– Не хочу такоi чорноi i страшноi постатi, – сказав Альберт. – Вертайся у бiле полум’я‚ а викупавшись у ньому‚ явися до мне з бiлим обличчям, з лагiдним поглядом i в образi молодого чоловiка.
Мурин‚ як клуб диму‚ впав до печi‚ а за хвилю звiдти вилетiв вогник, з якого враз вигулькнув молодик.
– Поки напишу листа до Мальвiни, принеси менi дiамантовi ковтки, бранзолетки i дiадему з рубiнiв та дiамантiв.
Дух блискавкою вилетiв у вiкно i ще Альберт не дописав листа, а вже всi коштовнi речi лежали на столi‚ а поруч стояв дух в образi молодика. Альберт наказав вiддати Мальвiнi листа разом iз коштовностями та послав за нею карету.
Мальвiна‚ почувши‚ як бiля ii будинку зупинилися конi‚ пiдбiгла до вiкна. З карети вийшов молодий незнайомець, вiддав листа i багатi подарунки. Мальвiна глянула в очi посланцевi i тривога проникла в ii серце; хотiла черкнути вiдповiдь, але той зник.
Зi здивуванням вона оглянула дорогi дiаманти – такого великого багатства вона не бачила ще нiколи. А коли прочитала листа‚ то задумалася‚ не знаючи як мае чинити далi.
– Альберт прислав менi подарунки‚ – сказала своiй подрузi‚ – пише, щоб я цiею ж каретою приiхала до нього. Що маю робити?
– Без сумнiву треба iхати.
– А чи не страчу його поваги через такий смiливий вчинок?
– Вiн не думав про це‚ посилаючи за тобою карету.
– Але як вiн змiнився! Ранiше‚ коли мене провiдував‚ голос його тремтiв‚ а зараз такий зарозумiлий!
Мальвiна хутенько зiбралася‚ вдягнула подарованi коштовностi i сiла в карету. Альберт зустрiв ii в передпокоi i запровадив до салону‚ де усе вражало багатством. Мальвiна була здивована тим‚ наскiльки вiн змiнився‚ став упевненим i дотепним.
– Чи згадувала ти мене коли-небудь‚ Мальвiно‚ звiдтодi‚ як ми востанне бачилися з собою?
– Як не згадати, коли про щастя Альберта тiльки й розмов у мiстi.
– І що ж там казали?
– Рiзне‚ але нiчого певного.
– Нехай плещуть. Я своi скарби здобув‚ нiкого не кривдячи.
Поки вони розмовляли‚ пригадуючи все, що було мiж ними‚ дзигар на стiнi заграв мелодiю i вибило пiвнiч.
– Хочеш, Мальвiно, – сказав Альберт, – побачити мiй домашнiй театр?
– Хто ж тут буде грати в театрi‚ якщо нас тiльки двое?
– Маю акторiв, замкнених у шкатулцi.
– Надiюсь‚ я не побачу нiчого страшного? Зараз пiвнiч.
– Ну‚ ти ж не думаеш‚ що я можу бути настiльки жорстоким? Не бiйся‚ побачиш тiльки дива‚ якi для тебе незбагненнi.
Сказавши це, взяв кремiнь i викресав вогонь. Дивнi чуда побачила Мальвiна: iскри‚ що падали на пiдлогу, формувалися у вогники‚ а з вогникiв народжувалися дiти. На iхнiх головах палали кучерi, очi‚ мов iскри‚ червоним мигали свiтлом i барвистi метелики трiпотiли крильцями у них на раменах. Однi лiтали пiд стелею‚ формуючи розмаiтi фiгури, iншi по столах, канапах, по пiдлозi, наслiдуючи звiрят, птахiв i комах.
– Ах! Досить, досить вже того! – закричала Мальвiна‚ не в змозi далi дивитися на цi сцени.
– Тут нема нiчого страшного! Це тiльки купiдони, якi супроводжують прекрасну Венеру.
– Але ж у них на головах жахливе полум’я! Я боюсь!
Альберт змахнув рукою i все зникло. За розмовою iх застав свiтанок.
Мальвiна, повернувшись додому, не могла заспокоiтися i все розповiла подрузi. Звичайно‚ пiд секретом. Обое дiйшли висновку‚ що в образах дiтей мусили бути злi духи‚ а сам Альберт – чорнокнижник, i завдяки чарам набув свое багатство.
Цей секрет, переходячи вiд приятельки до приятельки, незабаром став вiдомим усьому мiсту. Старшi напучували молодих i недосвiдчених, аби уникали товариства Альберта.
Минув рiк‚ другий‚ Альберт смiтив грошима‚ забави стрясали мiсто. Мальвiна не мала сумнiву щодо його зв’язкiв зi злим духом, однак виконувала усi його забаганки.
Незабаром чутки про те‚ що Альберт страшний чорнокнижник‚ а його дiм славиться розгульними забавами‚ розлетiлися по всьому мiсту.
Минуло кiлька лiт‚ розгульне життя врештi йому почало набридати, вiдчув несмак i втому‚ а за ними у душу закрався нестримний смуток.
Неспокiй i меланхолiя щодня гнiтили його‚ тлум лакуз викликав нудьгу‚ прекрасна стать втратила для нього усi приваби, а в Мальвiнi вiн почав помiчати тисячi недолiкiв i не хотiв уже ii бiльше бачити.
Одного дня вiн вирушив до густого лiсу, аби тiльки бути якнайдалi вiд людей‚ i несподiвано помiтив чоловiка‚ що сидiв на колодi з червоним волоссям на головi. Упiзнав його – це був той самий чоловiк‚ що навчив його як розбагатiти i командувати духом.
– Чому ти такий засмучений? – запитав чоловiк.
– Не вiдчуваю нi в чому приемностi‚ неспокiй затьмарив моi думки.
– Може‚ Мальвiна тебе зрадила?
– Мальвiна любила i любить багатство, ii кохання менi непотрiбне.
– Але ж дух виконуе усi твоi накази.
– Нiщо вже мене не втiшае: нi грошi‚ нi коханки. Я всiм погорджую‚ до всього збайдужiв i став зимним‚ як брила льоду.
– Що ж‚ тодi послухай моеi останньоi ради: збери всiх своiх приятелiв i перш нiж пiвнiч виб’е на вежi, пiди на цвинтар. На могилах побачиш спалахи зимних вогнiв. Запроси iх до себе на забаву.
По цих словах чоловiк зник.
Повернувшись додому, Альберт негайно взявся виконувати те, що йому порадив у лiсi той дивний червоний чоловiк. Маючи кiлькох гостей у себе, залишив iх вдома, а сам поквапився на цвинтар. Нiч була тиха i темна, хрести на могилах ледве виднiлися‚ зате блимали вогники‚ що скидалися на спалахи гаснучих свiчок.
– Земнi духи! – вигукнув Альберт. – Запрошую вас до себе, прошу вашоi допомоги! Хочу бути схожим на вас i стати байдужим до свiту.
Щойно це промовив‚ як з’явилися перед ним велетенськi бiлi жахливi постатi, вони вклонилися‚ даючи знати, що готовi виконати його бажання.
Вдома в Альберта панували галас i пиятика. Господар повернувся блiдий i стривожений. Гостi обступили його‚ пропонуючи випити з ними. Але Альберт вiдмовився‚ пояснивши‚ що чекае на запрошених гостей.
– Що то за гостi? – здивувалися тi.
– Побачите.
Ось i пiвнiч вибило на вежi. Озвався i дзигар в кутку бальовоi зали‚ щойно тiльки вiн змовк‚ як раптово загасли свiчки‚ одна тiльки жарiвка блiдо свiтила, мовби iмлою густою вкрита. У ту ж мить з’явилися жахливi почвари у бiлому‚ iхнi очi палали вогнем, пашiли полум’ям i iхнi обличчя. Почорнiлi костi рук спиралися на меблi.
Враз увесь алкоголь у присутнiх вивiтрився, i вони з криком кинулися навтьоки‚ iншi без тями упали на пiдлогу. Альберт‚ нiмий i блiдий‚ дивився на тi страховиська‚ дрижаки пробiгли по його тiлi, вiдчув‚ що холод сковуе усi його члени.
Монстри зникли так само швидко‚ як i з’явились‚ але Альберт вiдтодi уже нiколи не вiдчув тепла у свому тiлi. Навiть улiтку дiймав його холод‚ а пальцi рук i нiг коцюрбли‚ як у найлютiший мороз. Ночами ввижалися йому страхiття i вчувалися якiсь дивнi голоси, що кликали його: Альберт! Альберт! Лунали цi голоси i серед дня‚ але коли вiн запитував своiх друзiв‚ чи чують i вони щось подiбне‚ тi з подивом заперечували.
Кара Божа нарештi дiстала чорнокнижника. Жодноi хвилi спокою вiн уже не мав. Друзi його покинули‚ сторонячись його дивацтв‚ настала пора самоти‚ зникли назавше балi i галасливi забави. Зате велетенська зграя крукiв з пронизливими криками кружляла над його дахом‚ зазирала у вiкна‚ билася крильми у шиби.
Одного дня знайшли його труп у крiслi з покрученими руками i ногами.
Орест Сомiв
Народився 1793 р. в мiстечку Вовчанську Харкiвськоi губернii. Друкувався у харкiвських журналах «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», виступаючи як поет i прозаiк. Переiхавши 1817 р. до Петербурга, не поривае з цими журналами i публiкуе в «Украинском вестнике» «Письмо украинца из столицы». Помер письменник 1833 р. у Петербурзi.
Творчiсть Сомова тiсно пов’язана з Украiною. Вiн одним з перших звернувся до украiнськоi iсторii, прибравши псевдонiм Порфирiй Байський.
Вiдомий лише один випадок, коли Сомiв звернувся до рiдноi мови. На жаль, це був той випадок, про який шкода й згадувати, бо поема «Голос украинца при вести о взятии Варшавы» (1831), хоч i написана добiрною украiнською мовою в традицii бурлеску, але наскрiзь реакцiйна. Сомiв прославив розгром польського визвольного повстання, вiтаючи росiйськi вiйська, що захопили Варшаву.
Повiсть «Гайдамака» започаткувала цiлу серiю iсторико-романтичних творiв, якi, в свою чергу, надихнули й Гоголя на украiнську тематику. Дослiдники вважають, що фантастичнi оповiдi Рудого Панька великою мiрою завдячують своiм настроем саме Порфирiю Байському.
Усi оповiдання подаються у перекладi упорядника, за винятком «Русалки», яку переклала Мирослава Шевчук.
Русалка
Давно-давно, ще коли золотоверхий наш Киiв був пiд владою полякiв, жила-була там одна старенька вдова лiсника. Мала хатка ii стояла в лiсi, де лежить дорога до Китаiвськоi пустинi: тут, горюючи, перебивалася вона працею рук своiх разом з шiстнадцятилiтньою Горпинкою, донечкою своею i единою утiхою. І справдi, доньку було iй дано на втiху: вона росла, як молоденька черешня, висока й гiнка; чорне ii волосся, заплетене у дрiбушки, виблискувало, нiби воронове крило, пiд рiзнобарвними скиндячками; великi ii чорнi очi свiтились тихим вогнем, як двi напiвзгаслi жарини, в яких ще перебiгають iскорки. Бiла, рум’яна i свiжа, як молода квiтка на свiтанку, вона росла на лихо серцям молодецьким i на заздрощi подругам власним. Мати упадала бiля неi всiею душею, i трударi Божii, чеснi отцi Китаiвськоi пустинi, ласкаво i привiтно дивилися на неi як на майбутнього свого побратима райського, коли пiдходила вона до них за благословенням.
Чого ж мила Горпинка (так називав ii кожен, хто знав) засмутилася раптом i задумалася? Чого бiльше не спiва вона, як та пташина лiсова, i не стриба, нiби молода кiзонька? Чого неуважно дивиться на все навкруг i не до ладу вiдповiдае на розпити? Чи не поганий вiтер це повiяв на неi, а може, лихе око зиркнуло чи чаклуни зурочили? Нi! Не поганий вiтер повiяв, i не лихе око зиркнуло, i не чаклуни зурочили ii: у Киевi, наповненому тодi ляхами, був один, на iм’я Казимир Чепка. Ставний тiлом i гарний з лиця, багатий i славного роду, Казимир вiв життя молодецьке: пив вино угорське iз друзями, на шаблях стинався за гонор, вибивав краков’як i мазурку з красунями. Але влiтку, знудившись од мiських забав, часто цiлоденно блукав по сагах днiпровських i по лiсах навколо Киева, стрiляв велику i дрiбну дичину, яка траплялась. В одну зi своiх мисливських походеньок зустрiвся вiн з Горпинкою. Мила дiвчина, з природи несмiлива i сором’язлива, не злякалась, правда, анi богатирського його вигляду, анi чорних, закручених вусiв, анi рушницi, анi великого собаки. Молодий пан iй сподобався, а ще бiльше сподобалася молодому пану вона. Слово за словом – став вiн iй виспiвувати, що вона красуня, що серед мiських дiвчат не знав вiн жодноi, котра могла б зрiвнятися з нею в красi, i багато чого наспiвував вiн iй. Першi слова лестощiв глибоко западають у серце дiвоче: йому все чомусь вiриться, що те, що сказав молодий i гарний чоловiк, i е правда. Горпинка повiрила словам Казимира, випадково а чи й навмисне стали вони часто зустрiчатись у лiсi – ось чому була тепер мила дiвчина смутна i невесела.
Одного лiтнього вечора повернулася вона з лiсу пiзнiше, нiж звичайно. Мати насварилася на неi i полякала дикими звiрами i недобрими людьми. Горпинка нiчого не вiдповiдала, сiла на лавi в кутку й задумалась. Довго вона мовчала, давно вже й мати перестала iй виказувати й сидiла собi мовчки за прядiнням, коли Горпинка, нiби опам’ятавшись чи прокинувшись зi сну, зирнула на матiр яскравими чорними своiми очима i промовила тихо:
– Матусю! А у мене наречений е.
– Наречений?… Хто? – спитала старенька, притримавши веретено i турботливо глянувши на доньку.
– Не з простих, матусю; хорошого роду i багатий: це молодий польський пан…
Тут вона з дитячою простотою розповiла матерi все: i про знайомство свое iз Казимиром, i про кохання свое, i про улесливi його обiцянки, i про солодкi своi надii стати знатною панею.
