скачать книгу бесплатно
Але що я бачу, завiтавши до них? У хатi страшний рейвах, дружина Євфимiя з великого гнiву ледве будинок не розтрясла, кленучи свого чоловiка: привiз, мовляв, чаклунське страховище, яке вже iй у печiнках сидить. Купець тiльки годину тому як повернувся додому i присягався, що Богу душу винен i нiчого не знае. А тим часом голова мислителя Сократа невiдомо як з’явилася жiнцi за вiкном i тепер лежить за стiною. Ото вивiв вiн мене з хати, показав того Дiдка i став благати, щоб я обов’язково забрав його. Я поклав його у карету‚ поговорив з купцем про льон i повернувся додому.
А незабаром я дiзнався, що Євфимiя, яка постiйно сварилася зi своiм чоловiком, так його сприкрила, що вирiшила покинути, а може, мала ще й приятеля, який ii до цього пiдбивав. І от, коли чоловiк був у вiд’iздi, вона зiбрала усе найцiннiше i вже, було, намiрилася тiкати, коли неждано глянула у вiкно i побачила дерев’яну голову того Дiдка, що невiдь-звiдки i яким чином з’явилася за вiкном. Євфимiя закричала вiд страху i зомлiла. Почули в другiй кiмнатi родичi, прибiгли на рятунок, ледве ii очуняли, скинули Дiдка з вiкна, щоб вiн другий раз не потрапив iй на очi. А тут i купець приiхав. Так що той Дiдок не дав жiнцi вiд чоловiка утекти.
Вже другий рiк маю в себе цього Дiдка, i, Богу дякувати, все йде щасливо, цiную його як найдорожчу пам’ятку.
Коли пан Зборовський закiнчив розповiдь, обiзвався ротмiстр:
– А я, бувалий чоловiк, розкажу iсторiю про жiнку-комаху i про Дiдка… Ви щойно оповiдали, що якась жiнка оздобляла його квiтками. То вона вже вiдпокутувала за своi грiхи. Розкажу, що вiд iнших чув, а чи це правда, не мiй клопiт.
ЖІНКА-КОМАХА
У давнину жила в наших краях багата панi. Я не пам’ятаю ii прiзвища, але це не мае значення. Так от ця панi глумилася зi своiх пiдданих i лакеiв, забула про вiру i християнськi обов’язки, iй здавалося, що людина – це ii власнiсть так само, як i кожна рiч, i що вона мае право чинити з людьми що заманеться.
Вона грабувала бiдних селян, весь плiд мозольноi iх працi спускала на розкошi. А люди тим часом гинули з голоду. Вона ходила в дорогому едвабi i алмазах, а ii пiдданi не мали чим накритися вiд холоду i вiтру. Коли хто заборгував – кара була нещадна, та вона часто i без вини жорстоко карала. Так живучи, ця злостива жiнка помiтила, що вона вже в лiтах, а сумлiння шепотiло iй, що закiнчитися колись жорстоке панування, та й здоров’я почало занепадати. Побачивши свою близьку кончину, вона перемiнила своi звички, зробилася побожною i милосердною, давала милостиню жебракам, вiдписала якiсь грошi на монастир у Полоцьку, лише б молилися скрiзь, щоб Бог дав iй здоров’я i дозволив довше жити на свiтi. Задзвонили у всiх церквах, зiбрався люд, оголосили про це з амвону, полетiли в небо молитви побожних людей i звiстки про священнi жертви.
Полагiднiвши вiд молитов вiрних, Бог зглянувся над грiшницею, дозволив довше жити на цiй землi i чекав покаяння.
Панi прожила рокiв сто, та не тiльки не змiнилася на краще, але гнiв i жорстокiсть ще й виросли у ii серцi. Отже велика частина ii пiдданих, залишивши своi хати, поневiрялася свiтом у пошуках харчiв, лакеi розбiгалися, кленучи свою панi. Сусiди ii ненавидiли, нiхто не провiдував, нiхто з нею не зустрiчався i навiть не пробував наблизитися до ii житла. А гнiв нищив ii тiло, сушив вiд злостi, i постать ii з дня на день малiла.
Живучи довго отак у забуттi, вона так зсохла, що скидалася на хворого карлика, а згодом на немовля, худнучи усе дужче. Нарештi перемiнилася в якусь дивну комаху, з обох бокiв виросли у неi довгi прозорi крила. Проте лють i далi горiла у ii серцi.
Минуло багато рокiв. Та грiшна жiнка жила, перетворена на якусь крилату почвару, а хто проходив повз ii житло, бачив, як вона вилiтала звiдти зi страхiтливим криком i проганяла переляканого перехожого, лiтаючи в нього над головою.
Приiхавши здалеку, новий дiдич почав господарювати в тому маетку, а коли сусiди розказали йому про напади страшноi комахи, наказав повiдчиняти усi вiкна, обкурити димом кiмнати, i марно та почвара‚ зi страхiтливим писком i криком кидаючись в очi, жахала людей. Переможена димом, вона мусила вiдлетiти в сад i сховатися мiж дерев. Але злiсть кипiла в ii серця, i вона хотiла будь-що вигнати нового господаря з будинку.
Лакеi дiдича розповiдали, що опiвночi чути галас i якийсь писк пiд пiдлогою i по кутах, iнодi з’являються страшнi видiння i якiсь iстоти, схожi на жаб i жукiв з чорними котячими головами i блискучими, як iскри, очима; коли хто пiдiйде, вони вмент зникають у шпарах. А що це мусили бути злi духи, вони радили пановi запросити священика i посвятити будинок. Пан смiявся i говорив, що то все iм ввижаеться через iхнi забобони, адже досi вiн нiчого такого не бачив.
Через декiлька днiв опiвднi небо було погiдне. Дiдич вiдкрив вiкна i сидiв один, задумавшись, у кiмнатi. Тут залiтае комаха, кружляе кiмнатами, в писклявому ii голосi чути страшнi прокльони i анафему. Вона сiла перед паном на столi – вiн помiтив мовби жiночу постать, ноги i руки сухi, схожi на бджолинi, i сама тонка. Тут вона злiтае зi столу, кружляе навколо його голови i вже хоче забитися в його волосся. Вiн же, накривши голову хусткою i вiдмахуючись, як вiд бджоли, вибiг наляканий з будинку i наказав лакеям прогнати ту страшну почвару димом та зачинити вiкна.
Минуло кiлька днiв. Коли пан читав у саду пiд липою роман, знову з’явилася та комаха i бризнула краплю якоiсь отрути, що пропалила сторiнки i панську сорочку. Комаха, в’ючись над головою, лаяла i кляла його писклявим людським голосом.
Весь дрижачи з переляку, пан ускочив до кiмнати i став думати, як позбутися цього страхiття. При кожнiй зручнiй нагодi комаха мстила йому. Одного разу, коли пан верхи об’iжджав своi поля, вона, лiтаючи поряд, пронизливим криком злякала коня, який з копита полетiв через рови i пагорби i скинув господаря. І той лежав скривавлений, не дихаючи, поки не пiдбiгли орачi. Вони принесли пана додому, i лiкар ледве вирятував його вiд смертi.
По всiй околицi розiйшлися цi чутки, тiльки i говорили що про злу жiнку, яка перетворилася на страшну комаху. Всi сусiди шкодували пана, але нiхто з них не провiдав хворого, бо боялися наблизитися до його маетку.
Коли пан очуняв i думав, як позбутися проклятоi комахи i злих духiв, з якими вона зiйшлася, то згадав раду своiх лакеiв i дозволив запросити священика та посвятити будинок. Так пiсля заходу сонця, коли комаха, сховавшись у травi, спала, вiн наказав запрягти коней i вночi поiхав до Полоцька.
Коли прийшов до монастиря i розказав, що з ним лучилося, всi вжахнулися. Священик сказав:
– Це, напевно, злi духи i якась чарiвниця, яка зовсiм вiдреклася Бога.
З самого ранку пан зi священиком, не боячись нападу комахи, вирушили додому.
Прибули до маетку. Священик, прочитавши молитви, почав кропити святою водою кiмнати. Страх згадати, що там робилося. Із страшним писком i сиканням зi всiх куткiв посипалися страховища: мотилi, в яких замiсть крил виросли з бокiв вогненнi язики; товстi черви, що дихали димом, пухирями пiднiмалися вгору; галасливi цвiркуни i крилатi гади лiтали над пiдлогою.
– Це грiхи чарiвницi, – сказав священик i наказiв вiдчинити вiкна.
Страхiтливi потвори, зойкаючи i скиглячи, вiдлiтали i зникали в повiтрi.
Коли свяченою водою визволили будинок вiд страховищ, пан завiв священика у сад, звiдки вилетiла та шкодлива комаха. Там, коли священик вiдмовляв святi молитви, з кущiв агресту обiзвався писклявий голос, в якому чулися прокльони i рiзнi блюзнiрства, а згодом нарiкання, стогiн i плач. Зiбрався весь двiр подивитися на це диво, священик, кроплячи свяченою водою чагарник, наказав iй вилетiти звiдти i сiсти на липовiй гiлцi. Вона вмить стрiлою вилетiла i сiла на липовiм листi. Усiх вразив ii вигляд: адже в тiй комасi легко можна було розпiзнати жiночу постать з крильцями. Священик зняв ii з листя, посадив до скляного слоiка i занiс до кiмнати.
Вже без страху розглядали усi зблизька цю маленьку почвару: довге волосся спадало з голiвки, що була не бiльша за звичайну горошинку; iскринками блищали ковтки на вухах i щось рожевiло на шиi, мов ланцюжок намист; жовта шовкова сукня була пiдперезана поясом такого самого кольору; блiде обличчя щохвилини щулилося вiд гнiву.
Наступного дня панi комаха зi священиком приiхали до Полоцька. Бачили це диво усi в монастирi, i люди юрбами приходили подивитися на нечуванi чудеса.
Кидали iй iжу в скляний слоiк, але комаха сидiла мовчки i не куштувала нiчого; увесь час була нiмою, тiльки видно було ii гнiв i неспокiй.
– Треба тепер подумати про ii душу, – сказав священик i понiс ii в слоiку в безвiтряний куток монастиря, де був довгий коридор. Там з нiшi в стiнi зиркав, немов з вiконця, дерев’яний бюст фiлософа Сократа. Священик поклав жiнку-комаху на голову фiлософа i перед багатьма глядачами читав iй молитви i говорив проповiдi. Але що робилося з головою Сократа! Страх згадати! Вона в той час була схожа на запалену бомбу, кидалася сюди-туди; сполотнiли всi, хто близько стояв. Боячись, щоб вона не розкололася i не зробила шкоду присутнiм, священик безупину читав молитви i повчав про милiсть Божу i прихильнiсть до ближнього.
Щовечора вiдбувалися такi вiдправи для цiеi комахи. І вона дивно виглядала з тою нещасливою Сократовою головою. Страх опановував кожного, хто тiльки минав цей коридор. Дерев’яний бюст, вiд якого ранiше чули стiльки порад мудрих i побожних, тепер кляв i лаяв, не розбираючи, геть усiх. Школярi боялися пiдiйти до Дерев’яного Дiдка, бо ж став уже вiн iм не доброзичливим учителем, а запеклим ворогом.
Цi науки i молитви тривали декiлька мiсяцiв. Нарештi потрапила iскра вiри i милосердя до серця тiеi жiнки-комахи, i дерев’яний бюст угомонився та полагiднiв. І вже з вуст комахи злiтали слова, повнi страху Божого i милосердя до ближнього. З’явилася вона одного разу священику у привабливому виглядi, схожа на ангела – нiмб довкола чарiвного обличчя, сукня бiлiша вiд снiгу. Вона подякувала за молитви, науку i турботу заради неi i в млi ока зникла. Священик став на колiна перед вiвтарем i дякував небу за навернення i порятунок тiеi душi.
– Цiкаву рiч розповiв пан ротмiстр, – сказав господар. – Про таку пригоду з Дiдком, коли голова мудреця стала пристановищем бiдноi грiшницi, я ще не чув.
До пiзнього вечора говорили ми про минулi часи, про шкiльних товаришiв, про знайомих – живих i тих, що вже спочивають в могилах. В розмови нашi незмiнно заплiталися печаль i надiя. Нарештi пан ротмiстр узяв свою палицю i шапку та хотiв йти додому, але господар залишив його ночувати. Згасили вогонь, i я, геть натомлений пiшою мандрiвкою, мiцно заснув.
Наступного дня ввечерi, коли вся сiм’я знову зiбралася разом, господар запитав у пана ротмiстра, чи не пам’ятае вiн ще яку-небудь стару оповiдь про Дерев’яного Дiдка.
– Коли був я ще студентом у Полоцьку, – сказав пан ротмiстр, – я любив слухати рiзнi iсторii. Мiй господар довго служив при монастирях езуiтiв i часто розповiдав незвичайнi iсторii, якi сам чув вiд iнших. Це були пророцтва Дерев’яного Дiдка окремим школярам. Ось кiлька iсторiй.
Школяр Люцефуга
Колись в Полоцьку був надзвичайно лiнивий до навчання школяр. Вiн часто утiкав з колегii i волочився бозна-де, поки не вертався до хати. Батько цього учня був чоловiк небагатий i хотiв якщо не маетками, то принаймнi науками збагатити свою дитину. Вiн знову вiдвозив сина до школи, ба навiть наймав вартового, аби пильнував його. І той, бiдолаха, мусив студiювати пiд наглядом. Природа нагородила його здiбностями, i вiн мiг би бути найкращим учнем, але був першим тiльки в збитках.
В останнi днi липня в полоцьких школах починалися вакацii. Школярi, перш нiж роз’iхатися по хатах, гуртом приходили поговорити з Дерев’яним Дiдком. Кожен запитував у нього про свое. Однi хотiли знати, що думають учителi про iхнi успiхи, iншi – чи переведуть iх пiсля вакацiй у вищий клас, чи нагородять iх книжкою з образками за успiхи в науках.
В гуртi цих учнiв був i той недбалий школяр.
– Скажи, Дiдику, – спитав вiн, – якi моi успiхи i чи переведуть мене в наступний клас?
Дiдок вiдiзвався сумним голосом, схожим до гуркоту з далекоi хмари:
– О! Люцефуга! Люцефуга! Ти як набридлий прусак, що ховаеться вiд денного свiтла пiд пiдлогою у темнiй щiлинi; засмучуючи батькiв i вчителiв, ти i не думаеш виправлятися. Свiтло наук i чеснiсть – це провiдники на шляхах життя, без цього лiхтаря ти бродитимеш серед темряви i нiколи не допливеш до Порту Спокою душi i щастя.
Всi школярi, що стояли поруч, зi смiхом голосно повторювали: «Люцефуга! Люцефуга!» – i вiдтепер вiн не мав серед товаришiв iншого прiзвиська, окрiм того, яке отримав вiд Дерев’яного Дiдка.
Розгнiваний, вiн залишив своiх друзiв i, бiжачи темним монастирським коридором, бурмотiв собi:
– Порожня дерев’яна голова меле нiсенiтницi, обзивае дурними прiзвиськами, щоб тiльки посмiятися. О! Коли б я мав камiнь у кишенi, то одним махом розтрощив би його лису голову!
Як i ранiше, бавився вiн з приятелями, а коли йому нагадували пророцтво Дiдка i називали Люцефугою, говорив:
– Не науки дають чоловiку щастя, а фортуна; багато хто не прiв над книжками, а живе у розкошах. Жити так, як хочеш, нiчого собi не забороняючи, – ось про що я мрiю.
Минуло чотири роки. Батьки його померли, i Люцефуга вилетiв у свiт, як метелик у пошуках утiх i веселощiв; вiн перелiтав з квiтки на квiтку, збираючи тiльки отруту; зустрiв багато схожих до себе люцефугiв i з радiстю побратався з ними. Усе прикрiшим i прикрiшим було йому денне свiтло, вiн заплющував очi, спав цiлий день, а вночi зi своiми приятелями грав у карти, а тi спритно звiльняли його кишенi вiд грошей i поволi доводили Люцефугу до злиднiв. Вибрався вiн нарештi в свiт, у велике мiсто. Там швидко знайшов знайомства i став учащати на рiзнi забави, якi вабили молодь. Там бувала i панна Аврелiя, худа, тонка, блiда, порожня i легковажна, бо пiклувалася тiльки про те, щоб бути легкою, зграбною, майже безтiлесною i вiтром лiтати в салонах. Довгi безсоннi ночi ii минали на балах i гулянках. Вставала вона з постелi, коли сонце хилилося до вечора.
Зустрiв Люцефуга ii на якомусь балi i узяв на око, понадто, що панна Аврелiя мала власне село i великi грошi. Маеток i грошi – речi, звичайно, потрiбнi. Одного разу на свiтанку повернувся вiн додому, закрив вiкна, але не мiг заснути: Аврелiя стояла в очах. О! Коли б вiн мав таку дружину, був би найщасливiшим з людей, вiчна любов i згода панували б мiж ними. А до того ж – маеток i грошi. І вiн вирiшив що б там не було повiдомити ii про свою любов i просити ii руки.
Люцефуга добився свого, одружився з Аврелею. Любов i згода були мiж ними усю осiнь i зиму. Час весело летiв у театрах i на концертах, iздили на бали i самi приймали гостей. Вiн за своiм звичаем грав у карти до самого свiтанку, а вона чарувала молодь легкiстю в танцях, живим своiм характером i веселими розмовами.
Весною вони приiхали у село, щоб вечорами прогулюватися пiд ясним небом, вiдпочивати у затiнку лип i слухати солов’iного спiву. Але, ах! Тiею весною спiткали Люцефугу найбiльшi страждання i луснули всi його надii.
Увечерi, перед заходом сонця, вийшли вони прогулятися у полi. Небо було погiдне, повiтря тихе. Прогулюючись недалеко вiд лiсу, розмовляли про своiх знайомих, а там i засперечалися. І коли Аврелiя, доводячи свого, все бiльше злилася, несподiвано зашумiв лiс‚ i вiтер засвистав над полем. Аврелiя – ця легка повiтряна iстота – наче пiр’iнка злетiла вгору i швидко, так що не можна було ii стримати, пiднiмалася все вище i вище. І ось вже летить над березовим гаем, чоловiк дивиться на неi, заламуючи руки, i не знае, що йому робити.
Аврелiя летить разом з вiтром, немов легкий метелик. Люцефуга бiжить через поля, лiси i гори з надiею, що, може, вона затримаеться де-небудь на вершинi гори чи на високому деревi. Люди, що проiжджали неподалiк, поглядали на це зi здивуванням. Однi смiялися, другi спiвчували Люцефузi, але нiхто не мiг йому допомогти.
Чоловiк бiг, поки мiг бачити ii здалеку, але коли нiч опустилася на землю, Аврелiя зникла з очей. Бiдний Люцефуга зупинився серед темного лiсу i розгубився, не знаючи, в який бiк податися. Ходив усю нiч, i лiс, здавалося, не мав кiнця. Змордований, вiн сiв пiд деревом, глянув на зоряне небо, згадав пророцтво Дерев’яного Дiдка. Важкий смуток лiг йому на серцi:
– Де ж Аврелiя? Чи вона жива? Чи повернеться коли до мене? – зiтхав, i сльози полилися з очей.
Так i блукав вiн без сну круглу нiч по лiсу.
Аж уранцi Люцефуга повернувся до жiнчиного села. Скрiзь порожньо. Немае Аврелii. Послав людей усюди, щоб довiдалися про неi. Посланцi повернулися без жодних новин. Розлетiлася чутка по всiй околицi, що Люцефугова дружина полетiла з вiтром. Однi спiвчували йому, iншi, почувши таке диво, душилися вiд смiху.
Вiн не виходив з будинку, все мiркував, що робити. Одного разу сидiв самотнiй у кiмнати: сiрий сумерк i мовчання були йому друзями. Тут забiгае лакей i повiдомляе, що приiхав якийсь посланець з листом. Вiн глянув на нього з невимовною радiстю: лист пiдписаний рукою Аврелii.
Люцефуга прочитав листа i закам’янiв. Аврелiя жива, але любов до чоловiка вона втратила назавжди. Пише, що ii повiтряна подорож закiнчилася за п’ятдесят верст вiд дому, i живе вона тепер у маетку давнього свого приятеля i повертатися до чоловiка не думае. І тому вона подае на розлучення, не шкодуючи на це жодних грошей.
Люцефуга втратив дружину, маеток i всi надii; приятелi i знайомi, побачивши його бiдним, погорджували ним i глумилися з нього. Не маючи сил витримувати цi знущання, вiн сховався назавжди вiд всiх знайомих.
Минуло декiлька рокiв. Про Люцефугу нiхто нiчого конкретного не чув. Згадували тiльки його весiлля i розлучення. Згодом пiшла чутка, що живе вiн на цьому свiтi без усiлякоi мети, зненавидiвши все пiд небом, проклинае нинiшнiй день i не вiрить у майбутне.
За якийсь час кожен, хто йшов коридором езуiтського колегiуму в Полоцьку, чув голос Дiдка:
– О! Люцефуга! Люцефуга!
Почувши це, школярi i вчителi смiялися, що Дерев’яний Дiдок ще пам’ятае Люцефугу.
Настала пiвнiч. Багато хто в монастирi езуiтiв ще не спав. Почувши якийсь незвичайний шум на коридорi, люди повиходили з келiй, щоб довiдатися, що там коiться, i бачать: стоiть бiля стiни в слабкiм мiсяцевiм свiтлi якесь страховище на безлiчi лапах. Наляканi, вони розбiглися i розповiли про це iншим. Згодом всiм гуртом з запаленими свiчками вийшли вдруге, але страховище, заслiплене свiтлом, вже кудись зникло. Хоча ляскiт i шум як i ранiше одзивався в темному коридорi.
Усi сидiли в своiх келiях, тремтячи вiд страху, i до зорi не могли заснути.
Уранцi, сходячись звiдусiль, ченцi оповiдали одне одному про тi нiчнi жахи. Єзуiт-сторож говорив, що чув на коридорi якийсь дивний ляскiт, а згодом немов скиглiння i пiдземний стогiн. Коли вiн вийшов з келii, то побачив, як якась почвара сунула коридором, нiби човен по водi, i безлiч лап з одного i з другого боку пiднiмалися i опускалися, наче весла.
З переляку вiн закричав:
– Все живе Пана Бога славить!
Страховище умить зникло, а вiн, засвiтивши свiчку, усю нiч молився.
Дивне марево бачили деякi учнi, коли пiзнiм часом, не запаливши свiтла, сидiли в своiх келiях. Багато хто, почувши якийсь неспокiй i страх, озирався i бачив страховище, яке вiдразу ж зникало. Звiдтодi учнi збиралися в один гурт, i нiхто вже не вiдважувався ночувати у келii наодинцi.
Але i вдень трапилася одна дивна пригода. Якийсь музика, що служив при езуiтському костелi, ранiше колись товаришував зi студентом Люцефугою. Цей музика був один у кiмнатi, коли годинник вибив полудень; вiн на флейтi розучував духовнi п’еси знаменитих композиторiв. Потiм склав ноти, став спинаю до вiкна i по пам’ятi грав варiацii, якi йому спадали на думку. І тут бачить, як з темного кутка з-пiд пiдлоги вилазить прусак, повзе на середину кiмнати, зупиняеться, починае надиматися i рости. Згодом з-пiд чорноi шкаралупини з’являеться людська голова i страшними очима зиркае на музику. Музика пiзнае Люцефугу. Нажаханий, випустив з рук флейту, скочив вiд вiкна, а сонячний промiнь вистрiлив крiзь шибку на страховище, i воно вмить зникло. Музика вилетiв з кiмнати i, бiжачи коридором кричав:
– Люцефуга! Люцефуга!
Всi iз здивуванням дивилися на нього, розпитували, що з ним, але вiн, блiдий, як труп, мовчав i з диким виглядом озирався. Минуло немало часу, заки вiн отямився i розповiв про те страховище.
Ще кiлька ночей повторювалися цi жахи. Нарештi отець ректор наказав запалити в деяких мiсцях монастиря громничi свiчки, та так, щоб iх свiтло розливалося по коридорах. Таким чином повернувся спокiй, i Люцефуга бiльш не з’являвся.
Гордий фiлософ
Був колись у Полоцьку школяр, якого колеги i знайомi прозвали Фiлософом з тii причини, що найбiльший потяг мав саме до цього предмету. Йому вже було мало авторiв, дозволених у школах i вiн став полювати за забороненими та антирелiгiйними книгами французьких фiлософiв.
Читав зазвичай уночi, коли всi спали, а удень i ввечерi оповiдав прочитане своiм колегам i починав з ними диспути, в яких з великим трiумфом перемагав.
Довiдавшись про це, професура i отець префект кiлька разiв несподiвано приходили до нього в кiмнату, сварили i забирали книжки, на його очах кидали iх у вогонь, а самому призначали кару. Але через це вiн тiльки став ще обережнiшим i дбайливо ховав забороненi книжки, а пiсля прочитання уже нiкому нiчого не розповiдав.
Коли вiн закiнчив курс наук i збирався повернутися додому, аби здивувати свiт своею освiченiстю, то, попрощавшись iз вчителями, подався iз приятелями до Дерев’яного Дiдка.
– Скажи, голово мудрого Сократа, – запитав, – чи багато фiлософських творiв я вже прочитав?
– Багато, багато, – вiдповiв Дiдок, – а ще бiльше прочитаеш, але на схилi життя будеш найдурнiшим телепнем i йолопом помреш.
Всi, хто там був, розсмiялися. А школяр зi злостi тiльки сплюнув.
– І що за дурницi плете порожня дерев’яна голова! – сказав вiн i пiшов геть.
Поселившись на селi, вiн не шкодував грошей на свою бiблiотеку. Купував фiлософськi твори рiзними мовами без жодноi системи. Молодi, яка часто збиралася в нього, щоб послухати про високi матерii, оповiдав про чудеса, пояснював таемницi природи, яких сам не розумiв, i зазнав слави там, яко учений чоловiк, справжнiй фiлософ.
А до цього вiн знайшов собi ще асистента, якогось чужоземця (також фiлософа), добре йому платив i створив усi умови для безтурботного життя. А той, хвалячи його, називав генiем у фiлософii i, користуючись його легковiрнiстю, додавав до своеi дурнуватоi фiлософii ще й блюзнiрства.
Дуже швидко юний Фiлософ загордився, вважаючи себе за особливу людину, i зиркав на всiх людей, як дивляться з гiрськоi вершини на мурашник.
Одного разу в недiлю Фiлософ спитав у свого товариша:
– Чи поiдемо сьогоднi до церкви?
– Що там робити у церквi? Хiба, може, тобi треба з кимсь побачитися?
– Я хотiв би зустрiти декого з сусiдiв i запросити iх до себе.
– То добре. На це багато часу не треба.
Приiхали на службу Божу. Святиня була повна вiрних. Фiлософ виплигнув з карети, зайшов до церкви i, коли став посеред натовпу – диво нечуване! – де й подiлися його широкi плечi i високий зрiст? В ока млi став вiн таким маленьким, як дерев’яна дитяча лялька. Хто стояв близько – упiзнали його i стали зиркати однi зi страхом, iншi – з насмiшкою. І всi вони розступалися перед ним. Вiн же, сам переляканий, не пам’ятаючи, що з ним коiться, хутенько вискочив iз Божоi святинi, прибiг до карети i розказав свому товаришу про цей дивний випадок. Той смiявся до слiз i доводив, що все це тiльки вiд нервiв, чи вiд якоi iншоi хвороби. Проте пiсля цього випадку Фiлософ бiльше до церкви не заходив.
По всьому Полоцькому повiту простi люди гомонiли, що Фiлософ, либонь, тяжко завинив перед Господом.
Через декiлька днiв запрошенi сусiди зiбралися у Фiлософа. Серед цих гостей була молодь, яка з повагою ставилася до господаря та його розумних бесiд, будь-яке слово, взяте у старожитнiх авторiв, в ii розумiннi було щонайвищою мудрiстю. Про що тiльки Фiлософ не заводив розмову, мудрi його завваги захоплювали всiх.
Був погiдний день, небо ясне, господар з гостями вийшли в поле на прогулянку. Око тiшилося мальовничою околицею, на пагорбах паслися корови, на спокiйному озерi плавали качки i бiлi гуси, в гаях озивалися пташинi спiвi, на лугах i жовтих вiд цвiту липах бринiли працелюбнi бджоли; ясний день i чудовi краевиди захоплювали всiх.
Фiлософ мiркував про розмаiтi явища життя. Пiд час цих роздумiв голова його несподiвано сховалася пiд капелюхом i зникла на очах. Фiлософ, вiдчувши, що поринув у темiнь, панiчно зiрвав капелюха, i гостi побачили перед собою страшне видовище: не було в нього голови, тiльки над широкими плечима висiла на тонкiй шиi якась кулька на зразок маковоi голiвки.
Ошелешенi, стояли всi з блiдими обличчями, несподiване диво перелякало гостей, вiдiбрало iм мову.
Фiлософ, крутячись на одному мiсця, якимсь писклявим голосом мурмотiв невиразнi слова. Ледве виривалися з грудей його зiтхання, а коли пiдняв руки в небо, то вмить побачили над його плечима звичайну людську голову.
