скачать книгу бесплатно
– Це мiй слуга, глухий i нiмий, – пояснив господар. – Загалом, менi саме такий i потрiбен: не чуе моiх розмов i не розкаже тим, кому це не треба знати; я радий, що знайшов собi такого помiчника.
Вiн наказав хлопцевi наповнити водою наготовлений посуд, а згодом почав дослiди. Спочатку поставив на стiл миску, в якiй була солона морська вода i двi запаленi свiчки; я пiдступив ближче, щоби краще бачити. Учений сипнув до миски жменю потовченого вапняку, який складався зi скам’янiлих раковин та дрiбних морських iстот. Якийсь час вiн мовчки вдивлявся у воду, змiшану з вапном, потiм влив туди декiлька крапель сапфiровоi води – i в мисцi неждано заворушилося, заклекотiло; за кiлька хвилин вiн додав туди краплю червоноi води i промовив:
– Дивися тепер.
Я побачив живих вустриць i всiляких равликiв: вони розкривали i закривали своi шкаралупки; якiсь водянi павуки, рибки, маленькi раки i жуки рiзних кольорiв снували туди й сюди.
– І в морi тепер багато що змiнилося, – витлумачив вiн, – риба, вустрицi, равлики та iншi iстоти стали вже не такi, як ранiше.
Потiм дав знак хлопцевi, щоби замiсть миски поставив велику мидницю, в якiй було трохи води, i влив туди сiроi та зеленоi рiдини, додав якогось тлущу та густоi, мов смола, олii, сипнув двi жменi землi i двi жменi товченого вапняку, перемiшав усе i капнув туди кiлька крапель сапфiровоi води. У мидницi вирувало, здiймалися i лускали пухирi; газ, прикрий, задушливий‚ наповнив повiтря. Учений додав туди ще декiлька крапель червоноi води – вибухнув вогонь i почулося сичання. А коли полум’я згасло, я побачив повну мидницю страхiтливих гадiв; iх очi свiтилися кривавим блиском. Дивлячись на цих страшних почвар, пан Рилець промовив:
– Це страховища минулого, в них прокинулося життя, з’явилася i отрута смертельна; бiда, коли торкнешся iх рукою: окремi з них можуть завдати невилiковних ран, iншi вбивають на смерть. Але воскрешати цих монстрiв минулого треба заради того, щоби у порiвняннi з сучасним поколiнням краще пiзнати свiт новий i старий.
Сказавши це, вiн поклав на стiл аркуш бiлого паперу, розсипав на ньому рiзнобарвний порошок, попирскав сапфiровою i червоною водою – i на паперi, як на хмарi, з’явилися красивi веселки. І раптом звiдти злетiли чудеснi барвистi мотилi: вони снували у повiтрi, а згодом облiпили стiни i вiкна i скидалися на дивовижнi квiти. Пан Рилець промовив:
– Це краса i оздоба молодого свiту. Мотилi чарують, захоплюють око; перли, рубiни i алмази виблискують на крилах; колись у них не було таких красивих кольорiв.
Вже бiля опiвночi за допомогою тих кольорових вод оживляв пан Рилець все новi i новi iстоти: серед них я бачив стоногих, стооких, стоголових страховищ, описати iхнi жахливi рухи та дивнi постатi – рiч неможлива.
– Я воскресив, оживив природу допотопних вiкiв, – продовжував далi вчений‚ – ти бачив морськi iстоти, бачив отруйних гадiв, бачив красивих мотилiв. Дивися тепер, у що знову все це перетворилося: замiсть раковин, плазунiв i страшних гадiв – земля та кавалки вапняку. Де ж тi золотi, схожi на коштовне камiння мотилi? Тiльки пилок зостався по них: те, що пережило свiй вiк, жити не може; непереможний час владарюе над цим свiтом. Одна, одна тiльки Саламандра безсмертна, вона – чистий вогонь, i свiтло цього вогню вiчно свiтити буде. Але той, хто дослiджуе природу, повинен воскрешати ii хоч на короткий час – ця наука в самотньому моему життi найприемнiша для мене забава. Таким чином я ховаюся вiд юрби. Проте в мене тут е друзi, з якими я iнодi дiлюся думками; наступноi недiлi запрошу iх на вечiр, приходь i ти до мене, приемно проведемо час серед гарних людей.
Отак ми розмовляли аж до пiвночi; i я, пiзно повернувшись додому, довго не мiг заснути: перед очима стояли гади, живi плазуни та мотилi.
Наступного дня я пiднявся рано, поставив на стiл двi пляшечки гайнарiвських вод, почав дивитися на iхнi живi, чудовi кольори, мiркуючи про iхню мiць, яку не так давно бачив у дii; з приемнiстю мрiяв про тайни, про чудеса, якi можна повiдомити свiту з допомогою цього скарбу. Солодкi мрii опановували мною i в час прогулянки за мiстом на березi моря. Але ах! Не передбачив я того, що людська мудрiсть, яка розкривае тайни свiту, може закiнчитися великою бiдою, великими стражданнями.
Прийшла недiля, настав призначений вечiр; я поспiшив до пана Рильця. Йшов туди пiшки; вибило сьому: на темних вулицях подекуди тьмяно свiтили лiхтарi; небо було погiдне, тiльки холодний вiтер дув з море. Пiдходячи до його хати, почув я страшний шум морських хвиль, а у вiкнах помiтив свiтло запалених свiчок.
Мене зустрiв нiмий лакей i вiдчинив дверi. Тут дивне видовище вiдкрилося перед очима: п’ятеро гостей високого зросту i пан Рилець стояли коло столу, тримаючи в руках повнi келихи, з яких бухав вогонь, при цьому всi разом кричали:
– Хай славитися Саламандра!
Вони вихилили келихи, а менi здалося, що випили чисте полум’я. Побачивши мене, господар промовив:
– Ти спiзнився i не випив з нами полум’я на славу Саламандрi, жменя попелу якоi – ланка, а воскресiння i життя – безконечний ланцюг.
Сказавши це, вiн налив келих, пiдпалив його, i я, вигукнувши «хай славитися Саламандра!», випив, аби не вiдрiзнятися вiд решти гостей i догодити господарю.
Потiм пан Рилець дiстав з шафи кольоровi водi Гайнара, наказав нiмому хлопцевi наповнити мидницю та iнший посуд водою i в присутностi своiх гостей знову почав iз землi i потовченого вапняку воскрешати ракiв, гадiв, мотилiв та iншi iстоти; коли всi iз здивуванням побачили ожилi допотопнi iстоти, вiн наказав змiнити воду, принести листя з дерев i трави.
– Подивимося тепер на сучаснiсть, – промовив вiн, – одна вода червоного кольору покаже нам найдрiбнiшi iстоти краще, нiж найдосконалiшi мiкроскопи.
Вiн влив одну краплю в мидницю з морською водою, i там на наших очах з’явилася безлiч дивних i страхiтливих iстот, якi на очах починали рости, потiм дiставав звiдти жахливих почвар, клав на стiл: вони нагадували риб, морських тварин, ящiрок i крокодилiв. Те ж саме учинив потiм з криничною водою – й iншi з’явилися монстри. Розклавши на столi листя дерев i траву, вiн покропив усе червоною водою, i тут з’явився невидимий свiт у надзвичайних, фантастичних постатях: крилатi дракони, сфiнкси, кентаври i гiдри почали кружляти по широкому столу; тривога пронизала серця глядачiв.
Цi та iншi дослiди тривали до самоi пiвночi, а коли пробило другу ночi, ми розiйшлися по домiвках.
За час мого перебування в Одесi я ще кiлька разiв вiдвiдував будинок пана Рильця, адже мене бавило його товариство i вченi розмови. Коли перед вiд’iздом я завiтав до нього востанне, щоби попрощатися та подякувати за ласку, вiн, даючи менi двi пляшечки зi спиртовим настоем, а двi з олiйками та дещо зi своiх порошкiв, застерiг:
– В тебе тепер води Гайнара i все, що потрiбне для дослiдження природи – воскрешай же минуле, викликай з могил померлi iстоти; вивчай тайни всiх минулих сторiч i теперiшнього свiту, – i всюди побачиш чудеса, якi iншим i не снилися; побачиш руку Творця, але не переступай межi, не дослiджуй дух, адже тут потрiбно вищу силу, тут потрiбна прозорливiсть. Не забувай, що ти людина, не вiддаляйся вiд свого тiла без волi Того, хто тебе з ним з’еднав, i оком своi душi не вдивляйся в iншу душу.
Зеноне! Я не послухався, залишив без уваги цi перестороги, зробив iнакше; той скарб, який маю, ту мiць кольорових вод я використовував на iнше; я забув про минуле i про майбутне, хотiв уже сьогоднi бути в раю у цьому життi, на цiй землi хотiв бачити Духа в образi ангела. Я запiзнався з Аделею, вона стала для моеi душi тим богом, тим iдеалом, якого я шукав на цьому свiтi. Блукаючи степами i дикими скелями на березi Тетерева, думав я про неi, про неi мрiяв; душа моя без неi спокiйною бути не може, я вiддiлився вiд тiла, забув про свое тiло, забув i про земне життя, – загубив себе. Зеноне, в далекiй сторонi, коли хто з моiх давнiх знайомих спитае про мене, скажи, що живе, але життя його страхiтливе. Але i сам я хутко залишу цей край, покину це чуже тiло де-небудь на чужiй землi.
Самотницький замовк. Зенон поглянув на нього з жалем у серцi; не мiг нагадати йому про надiю, адже його надiя згасла назавжди; пообiцяв тiльки виконати його прохання. І Самотницький знову подався у мандри.
Дерев’яний Дiдок i жiнка-комаха
Сонце вже сховалася на заходi, небо було чисте, повiтря тихе, в лiсi лунали милозвучнi i дикi спiви пташок; наближалась пора нiчлiгу, i я поспiшав якнайшвидше залишити терен лiсiв. Вийшовши у поле, помiчаю на пагорбi привабливий шляхетський будинок, на урожайних нивах доспiвало золоте колосся, i велика череда корiв, мукаючи, поверталася з пашi. Знаючи щиру полiську гостиннiсть, повернув туди на спочинок пiсля цiлоденноi мандрiвки.
Бачу чоловiка, що повертаеться з поля, вже лiтнього, iз засмаглим обличчям, у капотi з сiрого домотканого сукна, голова сива, на обличчi спокiй i бадьорiсть.
Здогадавшись, що це господар, вiтаюся i благаю, щоб був ласкавий дозволити вiдпочити з дороги до наступного дня.
– Прошу, прошу, – щиро вiдповiдае вiн. – Тепер день довгий, можна, не поспiшаючи, багато пройти. Пан Бiг, напевно, направив у Полоцьк, вiдсiль ще сорок верст дороги через пустки i пiщанi сосняки. Одному, а ще пiшки, i тяжко, i недобре йти темною нiччю.
Коли пiдходили до хати, два великi собаки зустрiли нас на обiйстi i насторожено зиркали на мене.
– Не лякайся, – каже господар, – чоловiка вони не зачеплять, але диких звiрiв близько не пiдпустять i худобi найкращi вартовi, в нашому господарствi такi собаки вельми потрiбнi: безлiч вовкiв i ведмедiв не раз нападали на сусiдськi обори.
Вiн завiв мене до свiтлицi, де були стiл, стiльцi та iншi речi своеi роботи з берези, простi, але зручнi. На стiнах висiли iкони. А на шафi у кутку я помiтив якусь дерев’яну голову, що була носом i лисиною схожа на Сократа; обличчя мав поколоте, пошарпане i подекуди обсмалене.
З городу прийшла господиня, оточена дiтьми; старша дочка, яка звалася Анеля, мала чорне волосся, струнку постать, живий погляд; природа ii надiлила так щедро, що жоднi прикраси i шовки до ii вроди нiчого б додати не змогли. З великою приемнiстю дивився я на цю щасливу сiм’ю.
– Ти з нашого повiту чи здалека прийшов? – спиталася господиня.
– Менi з дитинства знайомi околицi Полоцька, але, шукаючи долi, я прожив багато рокiв далеко, тепер вiдвiдую цi краi. О! Якi великi змiни бачу, тiльки гори i лiси зберегли свiй давнiй вигляд.
– А як давно залишив рiдний край?
– Вже тому вiсiмнадцятий рiк.
Господар, зиркнувши на мене, сказав:
– Здаеться, що я тебе колись бачив тут, але прiзвище не можу згадати.
Я назвав йому прiзвище, вiн з радiстю схопив мене за руку i сказав:
– Я Зборовський, ми були колись шкiльними товаришами.
І тут пiшла довга розмова про щасливе минуле, про юних товаришiв i вчителiв полоцьких шкiл, про знайомих, хто i коли покинув рiдний край.
Згодом пан Зборовський зняв з шафи дерев’яний бюст i сказав:
– А чи цього Дiдка пам’ятаеш? Давнiше вiн краще виглядав, коли, висунувшись з-за стiни через вузьке вiконце, давав нам поради i перестороги. А тепер можеш бачити з його обличчя, скiльки вiн мусiв витерпiти, поки потрапив сюди до мене. Вiн для мене дорога пам’ятка. Дивлячись на нього, я згадую тi мудрi перестороги i повторюю iх своiм дiтям. Мiй маленький синок добре знае, що дозволяе i що забороняе Дерев’яний Дiдок.
– О! Цей Дiдок мусив пережити неабиякi злигоднi пiсля того, як розпрощався з монастирським дахом. Жорстоко його свiт привiтав: голова просвердлена, очi виколотi, вуса обсмаленi. Люди не люблять правди, але, напевно, вiн, мандруючи свiтом, голосу не подавав i нiкого не ображав дорiканнями. Людям важко догодити, може, покутував за те, що мовчав. Розкажу про його мандри i про iншi дивнi випадки, про якi чув вiд осiб, що живуть з нами по сусiдству. А зараз подорожньому слiд перекусити.
Зiбрали стiл, подали горiлку i закуску. Анеля дiстала з полицi спiлу малину, яку зiбрала в саду, i чудовi яблука. Коли привiтний господар частував i припрошував мене вечеряти, вiдкрилися дверi, спираючись на палицю, увiйшов якийсь старигань. Був то колись огрядний i мiцний чоловiк, але тягар рокiв згорбив його високу постать.
– Як ся маете, панi ротмiстре? В добрий час приходите. Рекомендую вам милого гостя, мого колишнього шкiльного колегу, який далеко десь мандрував i тепер через багато рокiв вiдвiдав свою вiтчизну.
Незабаром вже i самовар принесли, налили чаю.
– Слухай тепер, – сказав пан Зборовський менi, – розкажу тобi про дивнi випадки з Дерев’яним Дiдком.
Дiти, хоч, може, не раз чули цю розповiдь, з цiкавiстю обсiли батька.
ЩО ТРАПИЛОСЯ З ДЕРЕВ’ЯНИМ ДІДКОМ
Коли езуiтськi будiвлi у Полоцьку, перебудовували згiдно нового розпорядження [8 - У 1820 р. царський уряд заборонив дiяльнiсть езуiтiв у Росii.], то викинули разом iз рiзним непотребом i цього бiдного Дiдка. Засипаний вапном i битою цеглою, лежав вiн на подвiр’i, колiр волосся i обличчя його вже змiнився вiд дощiв i спеки; робiтники, найнятi розчищати ту мiсцину, викопали його з-пiд смiття i принесли до свого господаря-купця, гадаючи, що, може, вiн на що-небудь йому придасться. Купець задумано поглянув на Дiдка i вирiшивши, що це, напевно, бюст якогось великого чоловiка, покликав до себе фактора [9 - Фактор – посередник, вiд лат. factor – той, хто виконуе.], жида Залмана, та поцiкавився, що значить цей Дерев’яний бюст. Може, вiн мае риси князя або якого давнього мислителя.
– Знаю добре, – усмiхаючись, сказав Залман, – що не князь це, анi мудрець, але ця голова, коли виглядала з-за муру, то говорила, i кажуть, що iнодi вельми розумно, я це й сам бачив.
– Говорила? Що за лихо! Дерев’яна голова! Напевно, то якiсь чари?
– А може, i чари. Навiщо вона вам? Вiддайте менi, я за неi заплачу.
– Хочеш, як бачу, мене обдурити. Дурницi мелеш. Дерев’яна голова говорила! Бути цього не може.
І тут до розмови жида з купцем втрутився хтось, вбраний за новою модою, може, який урядовець або вчитель, i, дивлячись на Дерев’яного Дiдка, сказав:
– Це голова грецького фiлософа Сократа, я читав про нього i бачив його портрет, схожий на це обличчя. Вiн багато страждань прийняв вiд своеi дружини Ксантипи i за правду, яку говорив свiту, зазнав горя.
Купець, радiючи, що знайшов такий скарб – бюст великого Сократа, про розум якого колись чув, одiгнав жида вiд Дiдка i вирiшив мати його у своему сiльському будинку, адже його дружина Євфимiя була схожа на Ксантипу.
Вже через кiлька днiв Дерев’яний Дiдок з купцем переiхали у село за декiлька десяткiв верст вiд Полоцька, господар внiс його в будинок i з гордiстю пояснив дружинi, що це бюст славного грецького мудреця.
Євфимiя глянула на Дiдка скоса:
– Це страховище дерев’яне бородою i носом схоже на тебе. Чи варто було волочити його з собою?
Марно чоловiк переконував, що це великий раритет, нещасний Дiдок мусив бути викинутий з будинку i ночувати пiд голим небом. Але, на щастя, прийшов приятель сусiд i заспокоiв Єфимiю, довiвши iй, що це обличчя нiчого огидного в собi не мае, можливо, це бюст якогось вiдлюдника або ченця, який колись жив побожно, а тому i заслужив пошану.
Євфимiя нарештi згодилася залишити в хатi Дiдка, проте не раз плювала на нього, називаючи страховищем, i завжди зиркала лютим оком. Господар розтлумачив своему приятелю, що це бюст знаменитого мислителя Сократа, i його помiстили на стiнi мiж двох вiкон.
Вночi, коли всi спали, i ще не проспiвав пiвень, Євфимiя з криком схопилася з лiжка, розбудила чоловiка, щоб швидше запалив вогонь, бо той Дерев’яний Дiдок наполохав ii, i вона вся дрижала з переляку. Чоловiк пiдхопився, здивований, i запалив свiтло.
– Цей дерев’яний дiд, – сказала Євфимiя, – всю нiч снився менi зi страхiтливим виглядом, я утiкала вiд нього через дикi лiси i болота, а вiн гнався за мною зi смолоскипом i хотiв мене скинути в якусь огненну прiрву. Коли я прокинулася, тремтячи вiд страху, то побачила його у мiсячному свiтлi на стiнi. Його очi виблискували
i люто зиркали на мене. Ах! Зглянься, винеси це страховище геть.
Чоловiк, пригадавши те, що колись йому жид розказав, подумав собi: «А може, i правда, що в ньому схованi якiсь чари?» Проте нiчого про це своiй дружинi не кажучи, узяв Дiдка зi стiни, занiс до пекарнi, поставив на пiч, а Євфимii сказав, що усе це примарилося iй. Однак свiтло горiло всю нiч, i Євфимiя заснула спокiйно тiльки перед свiтанком.
А Дiдок, забутий у пекарнi на печi, через кiлька тижнiв почорнiв вiд диму, який там щодня курився попiд стелею цiлою хмарою. За якийсь час купцевi дiвчата з того села зняли Дiдка з печi, щоб наполохати парубкiв, якi увечерi мали йти спати на сiно. Випередивши iх, дiвчата поспiшили до обори, обкрутивши простирадлом снiп соломи, з якого зверху стирчала голова Дiдка. Вони хотiли його поставити, немов пугало, бiля стiни, але тут несподiвано пролунав дивний гуркiт, i очi Дiдка засвiтилися вогнем. Дiвчати з крикам розбiглися, деякi попадали, втративши свiдомiсть, по дорозi, iншi заскочили до хати блiдi, ледь живi. Парубки, довiдавшись про цю пригоду, побiгли рятувати зомлiлих i ледве повернули iх до життя. Снiп i Дiдка знайшли пiд стiною. Євфимiя кричала, що в ньому сидить диявол, господар та iншi чоловiки доводили, що дiвчатам все це примарилося, бо ж вони страхополохи. Проте Дiдок вже не повернувся в будинок, а залишився лежати у хлiвi на вологiй землi.
Розiйшлася звiстка про цю пригоду по всiй околицi. Корчмар Усвойський, що жив за п’ять верст вiд купця, почувши розповiдi про Дерев’яного Дiдка, не давав iм вiри. Прослуживши рокiв п’ятнадцять лакеем у одного пана, вiн прочитав декiлька романiв, перекладених з французькоi мови, i вже всi незвичайнi випадки були йому зрозумiлi, чудеса i чари вiн називав дурницями. Але ж захотiвши побачити Дерев’яного Дiдка, приiхав до купця, пiшли вони до хлiва i знайшли ту голову, що валялася в темному кутку. Поверхня ii почала вже плiснявiти вiд вологи, господар пояснив йому, що це голова Сократа, який говорив свiту правду i якого ненавидiла дружина. Усвойський i сам не раз чув, як розповiдали про цього знаменитого грецького фiлософа, i благав купця, щоб вiддав йому Дiдка, обiцяючи вiддячити горiлкою або чим iншим; купець згодився, бо знав, що його дружина нiколи з головою нещасливого мудреця не змириться.
Усвойський привiз його в свiй шинок, поставив у кутку на лавi за довгим столом i кожному, хто приходив до нього випити чарку горiлки, з гордiстю демонстрував Дерев’яного Дiдка, доводячи, що з вигляду вiн копiя мислителя Сократа, який мучився i помер за правду.
Минуло кiлька тижнiв. На свята зiбралося в шинку багато селян i лакеiв з панського маетку. Пiсля заходу сонця, вже при сутiнках, п’яним парубкам заманулося пожартувати з Усвойського. І от, коли шинкар на якийсь час вийшов з шинку, вони узяли того Дiдка, просвердлили зверху у двох мiсцях голову, налили туди води i прокололи очi шилом; водянi краплi, наче сльози, побiгли по обличчю, i заплаканого Дiдка знову поставили в кутку за столом.
Ледве Усвойський зайшов до шинку, вони стали показувати на Дiдка:
– Дивися, твiй Сократ плаче, мабуть, не даеш йому горiлки або образив чимось.
Коли шинкар здивовано глянув на Дiдка, на дворi собаки, задерши морди, почали вити, ревiла худоба в оборi, кури, вискочивши з курника, з криком бiгали по двору, вiтер шумiв над шинком, всiх охопила велика тривога, всi враз потверезiли i стали молитися. Я чув також, що, коли цi бешкетники повернулися у двiр, пан невiдомо з якоi причини був роз’юшений i наказав за те, що довго гуляли у шинку, покарати iх батогами.
Усвойський, обстеживши Дiдка, розповiв усiм про цей випадок, благаючи не чинити йому жодноi шкоди. Минуло кiлька мiсяцiв, все забулося, i сам шинкар, приймаючи у себе сусiдiв i родичiв, ще й добряче пiдвипивши i забувши про все, казав до Дерев’яного Дiдка:
– Ти горiлки з нами не п’еш, викури хоч сигару, менi ii подарував заiжджий пан, тобi не пошкодую.
Та щойно тiльки запхав запалену сигару Дiдку в губи, як збiглися сусiди i стали кричати, що стрiха у шинку горить. Протверезiв шинкар, вибiгли гостi, зiбрався люд, розiбрали покрiвлю i ледве вберегли шинок.
Усвойський тримав цю пригоду в таемницi i думав, як би то позбутися Дiдка, але боявся обiйтися з ним грубо – кинути у вогонь або у воду, бо вже переконався, як вiн карае за образу. Чекав тiльки випадку, коли буде хто мати бажання його придбати, але тим часом тримав його вже не в кутку за столом, а завжди закритого в шафi.
Там таки неподалiк за лiсом жив пан Хапацький, який мав чимало пiдданих селян, був якийсь час асесором, а потiм пiдсудком, вчився колись у школах, i так вивчився, що не вiрив нi в що i зi всього насмiхався. Одного разу вiн провiдав шинкаря, з яким здавен мав комерцiйний iнтерес, бо завдяки йому збував i купував коней. Усвойський, бажаючи збути з рук Дерев’яного Дiдка, дiстав його з шафи i, ставлячи на столi, сказав:
– Дивися, пане суддя, який я маю раритет. Ану лиш здогадайся, на кого це обличчя схоже?
Хапацький, подивившись, стенув плечима:
– Якийсь мужик – лисий та бородатий.
– Нi, пане суддя, це не мужик, це бюст великого колись мислителя Сократа. Великi секрети ще й тепер ховаються у цiй головi. Знаю пана давно i лише на знак моеi пошани i прихильностi можу цей раритет вiдступити вам, – i детально розказав про все, що трапилося у купця i в його шинку.
Хапацький смiявся до слiз, слухаючи цi пригоди, i чудувався з людськоi простоти й дуростi. Потiм дiстав з кишенi табакерку.
– Ну, Дiдочку, – каже, – ти нагнiвався за сигару, а я тебе пригощу доброю табакою.
Так приказуючи, засипав у нiс Дiдковi щипку табаки.
– Що ви робите, пане суддя? Боже сохрани, щоб з цього не було чого лихого!
– Не бiйся, вiн за це не розгнiваеться: це ж голова, як ти кажеш, знаменитого мислителя Сократа, а мудрi голови люблять тютюн, бо це помагае iхнiм думкам.
Усвойський перехрестився i потай помолився, боячись, щоб не сталося чого-небудь у його шинку.
– Не бiйся, у мене Дiдок не буде сваволити, адже я i сам не менше знаю за Сократа. Ну, попрощайся з ним, пане Усвойський.
По тих словах вiн сiв у бричку, поклав Дiдка на колiна, шмагонув коня i зник за гаем, а шинкар ще довго стояв i дивився йому услiд.
Це було години за пiвтора пiсля полудня. Маеток пана Хапацького за лiсом, вiд шинку не бiльше нiж чотири версти, але – дивна рiч! – кiнь бiг i бiг, минав пагорби i лiси, пан бачив весь час незнайомi краевиди, проiжджав повз села, маетки i поля, проте нiде не мiг побачити свого маетку, зустрiчав подорожнiх, хотiв у них довiдатися, куди заiхав, але кiнь так швидко бiг, що неможливо було перемовитися нi з ким хоч словом.
Сонце сховалося за гори, вже вечiр, дорогу закутали сiрi сутiнки, кiнь весь у пiнi йшов уже тихою ступою. Хапацький думав тiльки про те, аби потрапити у якесь село, переночувати там i допитатися дороги. Тут раптово чорна хмара покрила небо, нiч зробилася така темна, що за крок хоч в око стрель, до того ж i дощ полив, нещасний подорожнiй не знав, що чекати, як тут при свiтлi блискавки побачив бiля дороги маленьку будову. Було це кладовище i вiдвiку там стояла дерев’яна капличка. Хапацький звернув з дороги, щоб сховатися вiд грози. У затишному мiсцi за стiною поставив коня, сам зайшов до каплички i став чекати у кутку поки мине буря. Згодом дiстав з кишенi табакерку i тiльки вiдкрив ii, як у свiтлi раптовоi блискавки побачив над табакеркою якусь велику суху руку, яка саме наготовилася узяти щипку тютюну. Злякався пан, випустив з рук табакерку, вибiг за дверi i, не звертаючи увагу на дощ i вiтер, побiг полем‚ сам не знаючи куди. Щастя, що незабаром тi хмари розiйшлися, i вiн, побачивши неподалiк на пагорбi село, поспiшив туди i зустрiв селян, що йшли з косами на луг. Вiд них довiдався, що вiн поблизу волинського повiту за декiлька десяткiв верст вiд свого будинку. В гуртi косарiв прийшов на кладовище, знайшов коня i бричку на мiсцi, а табакерку в капличцi на землi, проте Дiдка там не було, i пан не пам’ятав, де i як його загубив. За кiлька днiв пан Хапацький повернувся додому i з того часу дуже добре запам’ятав, що е речi незрозумiлi i йому, хоч вiн знав не менше Сократа.
Цiлий рiк про Дiдка ходили дивнi чутки. Казали, що якийсь пiлiгрим, носячи його в руках, з’являвся у деяких селах, учив людей благодiйностi, нагадував, щоб вони берегли давнi звичаi i традицii своiх предкiв, щоб не вiдступали вiд правдивоi вiри. Слухняних i побожних людей вiн благословляв, вiд аморальних i вiдступникiв утiкав.
Іншi розповiдали, що перед заходом сонця стався якось дивний випадок, свiдком якого були пастухи та орачi. Якась красива жiнка у бiлих шатах, схожа на янгола, дивовижними вiнками прикрашала на лузi голову тому Дiдковi, i коли цiкавi люди схотiли пiдiйти ближче, то жiнка, мовби дух який‚ вiддалялася вiд них – нi рiвчаки, нi густi кущi ii не зупиняли, вона‚ наблизившись до озера‚ немов бiла хмарка, випростовувалася над чистою водою i зникала.
Тепер розкажу, яким чином пiсля тривалих мандрiв цей Дерев’яний Дiдок потрапив нарештi до мене. Знаеш добре наше Полiсся, за будь-якого неврожаю один тiльки льон найчастiше може задовольнити нашi потреби, коли Пан Бiг благословляе наша поле. Дварiшнього року було в мене багато цього товару, купцi, придбавши його, везуть потiм Двiною на кораблях до Риги. Отож я з цим iнтересом приiхав до купця, щоб збути йому свiй товар. А то був саме той купець, про якого я розповiдав перед тим. Як пригадуете, вiн спекався голови Дiдка, вiддавши ii корчмаревi.
