скачать книгу бесплатно
Гостi позирали одне на одного, не розумiючи, що сталося, а його колега-асистент смiявся до слiз, доводячи, що те диво трапилося вiд сонячноi спеки, i радив усiм повернутися додому, адже прогулянка у спеку не сприяе здоров’ю.
Всi повiрили, що бачили звичайну рiч, i переконали господаря, що все це вiд приливу кровi. А хутко i забули про все.
Фiлософ, як i ранiше, тримався своiх поглядiв, не покидаючи займатися шахрайством, а згодом посмiв навiть надрукувати своi опуси, що суперечили релiгii i здоровому глузду, в часопису. Його старi сусiди, яким це читав, попереджали:
– Залиш своi помилки; вiр так, як вiрили твоi батьки. Вони жили щасливо i спокiйно; iх проста вiра заслужила нагороду. Яка ж правда вища за правду вiри? Бог ii сам оголосив у Євангелii, i ця мудрiсть, як сонце небесне, освiтлюе цiлий свiт i вiдкривае таемницi. Людський розум повинен заспокоiтися, адже це за межею його розумiння. Помилковi думки ведуть народ до бiди.
Проте всi поради i напучування були марнi.
Увечерi Фiлософ, повертаючись з прогулянки, минав пагорб, де в затiнку кiлькох берiз стояла стара дерев’яна капличка, пiдносилися кам’янi i похиленi хрести на могилах. Там вiн побачив кiлькох селян, що, ставши на колiна, молилися за душi померлих. Фiлософ здивувався iхнiй простотi. «Бiднi люди, – подумав собi, – вiрять, що мешканцi того свiту чують чи потребують iхньоi молитви».
Ледве подумав так, як окутала його якась тривога, а коли поквапився додому, несподiвано побачив, що поряд з ним iде величезний скелет. Це так його налякало, що, повернувшись додому, довго ще був, наче очманiлий. Марно старався переконати його приятель, що це сталося з якоiсь найбуденнiшоi причини. Ще кiлька разiв вечорами той скелет заходив до його кiмнати i стояв бiля столу. Тодi Фiлософ пронизливим криком скликав до себе усiх, хто був у будинку.
Коли заплющував очi, щоб заснути, здавалося йому, що страшний упир, спираючись спорохнiлою рукою, нависав над його обличчям i страхiтливо зазирав йому в очi. Заверещавши: «Мрець! Мрець!» – Фiлософ схоплювався з лiжка. Тривалий час‚ бачачи такi видовища, вiн зовсiм перемiнився: поблiд на обличчi, ослаб i завжди мав неспокiйнi думки. До того ж асистент, засмучений цими змiнами, покинув його i виiхав у якiсь далекi краi.
Ранiше Фiлософ був мiцний духом i нi в що не вiрив; тепер марновiрства мучили його душу i доводили до розпачу. Коли iнодi почуе серед нiчноi тишi стогони одуда або сумнi совинi крики, то вiдчувае тривогу i чекае якого-небудь лиха. Заскавчав собака на дворi – вiн бiжить подивитися, в який бiк повернута собача морда, бо, на його думку, саме там страшна пожежа знищить село або випалить лiс. А ще бiльш дратувалися його ослабленi нерви, коли бачив, що, завиваючи, собака не пiднiмае голову, а нiбито чуе щось пiд землею. Розпач охоплював його, адже це сповiщало смерть когось iз родини. І вiн, не в змозi позбутися цього страшного пророцтва, тут же наказував запрягати коней i утiкати до мiста чи до знайомих сусiдiв. Зi страхом оповiдав iм, що трапилося в його будинку, а тi марно намагалися переконати його, що тривога марна.
Дивний вплив на Фiлософа мав мiсяць. Вiн надолужував неспокiй, i Фiлософ не мiг всидiти в тiй кiмнатi, куди лилося з неба блiде мiсяцеве свiтло.
В лiтню спеку вiн самотньо сидiв бiля вiкна, поглядаючи в поле; вiтер, наче пролiтаючи над поверхнею озера, пiдняв над стиглим житом хвилi; вiн тiшився, що буде мати гарний урожай, i сподiвався в цьому роцi на великий прибуток з маетку. Раптом пролунав у кiмнатi пострiл, наче з пiстолета, i стрепенув усi його нерви. Фiлософ вiдскочив вiд вiкна i побачив на стiнi переламану навпiл рамку з портретом дiда-небiжчика. Цей випадок настiльки його перелякав, що за декiлька днiв вiн помер.
Мрiйник Северин
Був вiн одним iз кращих учнiв, любили його вчителi, вiн часто дiставав нагороди, мав велике бажання вивчати iноземнi мови i вже оволодiв кiлькома. А читав найбiльш поезiю: iдилii Теокрiта [10 - Теокрiт (кiнець ІV ст. – перша пол. ІІІ ст. до н. е.) – старогрецький поет, заснував жанр iдилii. Окремi його твори переклав поет Симон Шимонович (1558–1629) – польсько-украiнський поет-гуманiст, який мешкав у Львовi.], Геснера [11 - Геснер Соломон (1730–1788) – швейцарський поет i художник‚ автор збiрникiв «Ідилii» в прозi (1756) i «Вiршi» (1762).], Шимоновича його геть зачарували. Всюди вiн бачив Аркадiю, а всi люди в його уявi були наiвними i щирими пастушками. Коли вiн виходив на прогулянку за мiсто, то в струмках бачив наяд, на лугах стрибали нiмфи, а в затiнку дерев з-пiд зеленого вельону усмiхалися йому дрiади. Словом, скрiзь зустрiчав вiн стародавнiй золотий вiк грекiв. Не знав, що то е бiда на свiтi, був завжди веселий сам i веселив iнших.
Одного разу, коли вчителi з учнями, оглядаючи музей з рiзними чудовими речами i картинами знаменитих художникiв, зупинилися перед Дерев’яним Дiдком, заговорили з ним, Северин, наловивши повну жменю мух, пiдбiг туди i спитав у Дiдка:
– Вгадай, Дiду, що в мене в руцi?
Дiдок похитав головою i вiдказав:
– О нещасний! Ти будеш вигнаний з раю своеi мрii, пiдеш кам’янистою дорогою i нiкчемнi комахи в образi страховищ гнатимуться за тобою.
Северин випустив мух, розсмiявся i побiг.
Пiсля курсу наук Мрiйник залишив мiсто, вилетiв у свiт, як пташка з клiтки, коли весна вбирае луги i дерева пахкими барвами. І вiн, бiдний, думав, що ця весна буде йому вiчною. Але як швидко настала похмура осiнь!
Спочатку тiльки в уявi бачив чудових богинь на лугах i в гаях, нарештi зустрiв iх i наяву. Це була панна Аделя, з маетком, красива‚ з гарними манерами. Цiй особi Северин вiддав серце, i Аделя стала його единою мрiею. Любов тривала роки чотири. Не буду тут описувати щасливi i нещасливi хвилини; цi iсторii завжди схожi одна на одну, хоча i зображають iх рiзнi письменники по-рiзному. Не буду нi хвалити, нi ганити жiнок, адже всi дочки Єви такi i мусять бути такими, якими iх створила природа. Скажу тiльки, що гадюка золота i гордовитостi огорнула Аделю, вона зрадила Северину i вийшла за iншого.
Перша любов, до того ж нещаслива, – щонайвища наука, пiсля якоi чоловiк з увагою починае читати книгу свiту, таемницi серця, стосунки друзiв i близьких. Вiдсiль шляхи людського життя спрямованi на успiхи i невдачi. Зрозумiв i Северин, що свiт не рай, а люди не ангели.
Пiсля тiеi подii вiн осамiтнiв, усi його мрii стали страшними, вiн утiкав вiд людей, милою стала йому самотнiсть, найприемнiшим був йому малюнок неба, i то тiльки тодi, коли в чорних хмарах одзивалися гуркоти, вив вiтер, шумiли лiси i хвилювалося озеро. В нiкчемних селянах ввижалися йому постатi небезпечних комах, вiн марив i розповiдав про дивиса. Всi, хто знав Северина, кепкували з нього i називали божевiльним.
Коли я мандрував у тих краях, де вiн жив, то провiдав його, як друга свого дитинства. Заходжу в кiмнату i бачу, що сидить вiн самотнiй, задуманий, блiдий, з розкудланим волоссям.
– Як ся маеш, Северине?
Вiн встав, прокинувшись вiд своiх марень, i довго, не пiзнаючи, дивився на мене. Я назвався.
– А! Давно чекаю! – промовив, тиснучи менi руку, i посадив коло себе, а сам знову вiддався маренням i сидiв, як нiмий.
– А вже скiльки рокiв пройшло, – перебив я мовчання, – як попрощалися ми з юними нашими приятелями i вчителями. Щасливi були часи! Чи згадуеш тепер тi давнi забави, розмови, майськi проходи, приемнi мрii i жарти, в яких ти завжди вiв перед?
– Моi мрii i жарти зникли назавжди. Тепер в мене iншi погляди: тодi чоловiк мiг би зробитися щасливим, коли б перетворився на камiнь, коли б засипав його пiсок i вiн нiчого не чув i не бачив, що коiться на свiтi.
– Як же ти перемiнився! – здивувався я. – Невже тобi набридло все пiд сонцем?
– Все. Розказав би багато, але боюся, бачиш: скрiзь навкруги нас лiтають мухи. Бачиш – цi прикрi створiння залiтають i вилiтають у вiдчинене вiкно. Вони усе рознесуть по свiту, що в нас вiдбуваеться, як живемо, про що говоримо, де i як молимося. А бачиш сльози на моiх очах? Їх ти ранiше нiколи не бачив, ось яка змiна зi мною. Але послухай, що розкажу тобi. Ти не звертав увагу, якi цi мухи страшнi? Я сиджу тут самотнiй, у цiй тихiй моiй кiмнатi, а вони снують навколо, я зi страхом поглядаю на них, бо ж бачу, як вони перетворюються на дивних монстрiв, цi iх страшнi крила здаються фраками на незграбних людях, а писки iхнi рiзноi форми: однi круглi, широкi, з кривавими плямами, iншi – сухi, з гострою борiдкою i довгим волоссям. І всi цi страховища дивляться на мене: однi розлючено, iншi погрозливо.
– Велика рiзниця, – сказав я, – в твоiх мареннях. Ранiше тебе захоплювала поезiя грекiв i щира любов патрiархальних часiв, тепер же в тебе фантазiя якась сумна.
– Але слухай, ще тобi щось скажу, – промовив вiн, – про цих гидких мух. Я любив читати поетiв, любив колись i писати. Спало менi на думку сказати у вiршах про своi вiдчуття, якi були в мене до своеi сiм’i i до Аделi, яку щиро любив. Я послав iй своi вiршi, з яких вона могла б зрозумiти моi справжнi почуття. Вона прочитала, поклала на столi, але i там мухи, якi, не маючи що робити, лiтали скрiзь, глумилися з моiх почуттiв, дзвенiли доти над вухами Аделi, поки вона зовсiм не забула про мене i моi вiршi. Так вони й досi не дають менi спокою, i тепер, коли що-небудь напишу, все висмiють i запацькають цi прикрi мухи.
– Цi мухи, на яких ти так скаржишся, були i будуть…
Тут вiн перепинив мене, схопив за руку:
– Чи бачив ти коли сарану?
– Сарани в наших краях нема, – вiдповiдаю. – Вона на сходi. Нападае там на луги i ниви.
– Не бачив ти, – каже, – цю велику товсту комаху. А на нiй – iероглiфи. Хто умiе, той виразно прочитае такi слова: «кара Божа». Чи ж кара Божа тiльки там, десь далеко на сходi, а не в нас? Пiшли в поле, я тобi покажу сарану.
Вiн вивiв мене на берег стрiмкоi рiчки, де спiненi хвилi шумiли по камiнню. Ми сидiли на високому березi в затiнку вiльшини. Северин задумливо дивився на воду. Подув з поля вiтрик, зашумiли дерева; вiн отямився вiд своiх думок i сказав менi:
– Я часто вiдвiдую цi мiсцини, люблю один сидiти тут i згадувати минуле. Згадую всi розмови, якi мав колись з Аделею, хоч вона зовсiм про мене забула, мовби давно вже мене поховали.
Раптом показав рукою на воду.
– Дивися, дивися! Ось летить сарана! Бачиш ii? Подвiйнi сiрi крила, вона скрiзь тут в нас лiтае i все жере в повiтрi i на землi. Ще що скажу: нiколи вона не гине, як сатана, з’являеться в рiзному виглядi. Коли пожовкнуть трава i листя на деревах, вiйне холодний осiннiй вiтер, вона сiдае на воду, скидае з себе крила i перетворюеться на водяне страховище i там жере все, що зустрiне. Прийде весна – в неi виростають новi крила, вона вилiтае з води з роззявленою пащею, мов летючий змiй, i кого спiткае – знищить. Заволодiла ця почвара землею i водою, вона завжди жадае здобичi. Чи не вона вразила людськi серця, що люди гнiтять одне одного.
– Якась чорна меланхолiя, – сказав я, – затьмила твоi думки, все бачиш ти в потворних образах. Нещасний, з такими думками нiколи не дочекаешся спокою.
– Ось i не здогадався! Я маю гарну думку: буду подорожувати. Далеко в чужих краях, де пануе вiчна весна, в горах, коло водоспаду або в дикому лiсi буду жити спокiйно, про Аделю навiть i не спiмну, адже мiж нами буде вiчнiсть. Вiчнiсть!..
– І рiдний край забудеш?
– О, нi! – вiдповiв. – Коли не повернуся на Вiтчизну i помру десь самотнiй на вершинi гори в чужiй сторонi, круки занесуть туди моi кiстки; все ж таки краще бути пiсля смертi з пташками, а не з хробаками.
Я пробув там цiлий день; блукали з ним полями й лiсами, i вiн‚ не вмовкаючи‚ говорив про своi марення. Затримав мене i на нiч. І вдома у нього ми ще довго розмовляли. А вночi вiн часто схоплювався з лiжка i ходив по кiмнатi, та й я спав небагато, адже щогодини мiй сон перепинявся.
Наступного дня, коли ми прокинулися, сонце було вже високо. Вiн привiтав мене з трохи веселiшим виразом, розпитував про моiх знайомих, сусiдiв, про мене самого, чи часто я був удома пiсля того, як ми попрощалися пiсля школи, якi я вiдвiдав краiни i як жив. Вiн дякував менi, що провiдав його, а коли я сказав запрягати коней, щоб ранiше виiхати, вiн уклiнно упрошував мене зостатися на обiд. І я не мiг вiдмовити його щирому проханню.
По обiдi Северин принiс найлiпшого вина, яке мав з давнього часу.
– Давай вип’емо, – сказав вiн. – Це останне побачення, зустрiнемося вже хiба на тому свiтi.
Згодом наказав запрягти коней, далеко провiв мене i попрощався зi слiзьми. І дiйсно, це була остання зустрiч. Незабаром я довiдався, що Северин залишив рiдний дiм, виiхавши назавжди, i тепер нiхто не знае, де вiн. Чи живе ще, чи, може, помер у чужiй сторонi i мiж чужого народу.
Привид
Отак ми собi слухали iсторii ротмiстра та слухали, коли раптом перед нашими очима з’явився дивний привид. Стоiть висока жiнка у бiлiй, як снiг, сукнi, з личком прегарним, як в ангела, на головi вiнок зi свiжих троянд, а на руках тримае Дерев’яного Дiдка. Ми остовпiли, а вона вмить зникла. Глухе мовчання. Дивимося одне на одного, не одважуючись вимовити бодай слово.
Так ми сидимо якийсь час. Неждано вiдкриваються дверi‚ i заходить до нашоi кiмнати господиня.
– Що таке? – здивувалася вона. – Цiлу нiч гомоните, не чуете, що вже другi пiвнi проспiвали, напевно, швидко почне свiтати.
– Пан ротмiстр, – сказав господар, – так захопив нас своiми розповiдями, що ми зовсiм забули про сон, а до того ж всi ми тут щойно бачили дивного привида: якусь жiнку з квiтами на головi, i Дiдок такий же, як наш, був у ii руках.
На тiм i закiнчилася наша розмова. Постелi пiдготували нам в цьому самому покоi.
– Не поспiшайте завтра рано вставати, – сказав господар. – Свiтить денниця на сходi, нiч була безсонна, але зате день буде погiдний.
Побажавши доброi ночi, вiн вийшов з кiмнати.
Декiлька днiв бавив я в приемних розмовах у будинку мого давнього знайомого, весь час вiдчуваючи привiтнiсть i прямоту сердець всiеi його сiм’i. Я був несказанно щасливий. Час той минув‚ як найприемнiший сон.
Зiйшло сонце, погiдний ранок, час у дорогу. Пiсля снiданку я попрощався з усiма зi слiзьми на очах, а пам’ять про них назавжди зосталася в моiй душi.
З книги «Шляхтич Завальня»
ПРО ЧОРНОКНИЖНИКА І ЗМІЯ, ЩО ВИЛУПИВСЯ З ЯЙЦЯ, ЯКОГО ЗНІС ПІВЕНЬ
Замолоду, пам’ятаю, мали ми дуже лихого пана. Страшно й згадати, що вiн робив: хлопцiв женив‚ дiвчат замiж видавав, не бажаючи й знати про iхнi симпатii: нi просьби, нi сльози не могли його задобрити; вершив свою волю, збиткуючись над людьми без жалю, кiнь i собака були йому дорожчими, нiж християнська душа. Мав вiн лакея Карпа, злого чоловiка; i вони обидва, спочатку пан, а згодом пахолок, продали своi душi чортовi. А було це так.
З’явився в нашому маетку – невiдомо звiдки – якийсь дивний чоловiк. І тепер ще пам’ятаю вигляд, обличчя i одяг його: низький, худий, завше блiдий, великий нiс, як дзьоб хижоi птахи, густi брови, погляд його – як в чоловiка в розпачу чи божевiльного, вбрання його – чорне i якесь дивне, зовсiм не таке, як в нас носять пани чи священики; нiхто не знав, чи був вiн свiтський, чи чернець який, з паном розмовляв якоюсь незрозумiлою мовою. Згодом вiдкрилося, що це був чорнокнижник, який учив пана робити золото й iншi диявольськi штуки.
І хоч на ту пору я був зовсiм молодий, проте мусiв вiдбувати в маетку чергу нiчного вартiвника, обходити всi панськi будiвлi i стукати молотком в залiзну дошку. Не раз бачив, як опiвночi в панському покоi горiло свiтло, i вiн там з чорнокнижником постiйно чимось займався; всi заснули, i тиша панувала на дворi, над крiвлею панського будинку сюди i туди снували кажани i якiсь чорнi птахи. Сова, опустившись на крiвлю, то реготала, то плакала, нiби немовля. Мене охопив лютий страх, але коли перехрестився, пошептав «отче наш», – зробилося трохи легше, i, осмiлiвши, вирiшив я тихенько пiдкрастися до панського вiкна i подивитися через шибу, що вони там роблять. Тiльки-но я пiдкрався, як пiд стiною побачив жахливу почвару. Страшно згадати – це була величезна ропуха.
Вона кинула на мене вогненний погляд. Я вiдскочив назад, побiг, як шалений, геть i ледве спинився за двi сотнi крокiв. Весь дрижав. Менi подумалося, що це сатана в образi того страховиська пильнував вiкна мого пана, щоб нiхто не пiдгледiв секретiв, якi там вiдбувалися. Я проказав «Янгола Божого» i хоч нiч улiтку була ясна i тепла, тремтiв, нiби на морозi. Дякувати Богу, що небавом заспiвав пiвень, погасло свiтло в покоi, i я, трохи вже заспокоiвшись, дочекався сходу сонця.
Друга пригода також була дивною. Я рубав у лiсi дрова. Сонце заходило. Дивлюся: iдуть дорогою пан з чорнокнижником i раптом повернули до густого соснового лiсу. Я, маючи цiкавiсть, крався тихенько слiдом i ховався за деревом, маючи певнiсть, що там мусять коiтися якiсь чари. Усюди тихо, тiльки десь далеко стукав дятел у спорохнiле дерево. Бачу: на старому вивернутому дубi сидить пан, бiля нього стоiть чорнокнижник i тримае за голову велику гадюку, яка чорноi стяжкою обвила йому праву руку. Не знаю, що було далi, бо я вiд страху втiк.
Третя пригода була ще страшнiша. Хоч я свiдком ii i не був, проте чув вiд надiйних людей, якi про це говорили у всiх навколишнiх селах. Опiвночi наш пан, той гiсть сатанинський i лакей Карпо взяли в оборi чорного козла i завели його на могилки. Кажуть, що викопали вони з могили мерця, чорнокнижник вбрав на себе небiжчикову чумарку, забив козла i його м’ясом та кров’ю приносив якiсь страшнi жертви. А що там коiлося тiеi ночi, не можна спiмнути без страху. Казали, що якiсь страшидла заповнили всеньке небо, якiсь звiрi, подiбнi до ведмедiв, дикiв та вовкiв, бiгали навколо, ревучи так, що пан з Карпом зi страху знепритомнiли i попадали на землю. Не знаю, хто iх отямив, але пiсля тiеi страшноi ночi чорнокнижник зник, i нiхто його потiм не бачив.
Пан весь час журився, хоч мав золота й iншого багатства, скiльки душа запрагне, та зробився ще лютiшим, нiхто йому догодити не мiг, навiть Карпа вигнав з маетку i вiддав наймитом одному заможному господаревi. Та там вiн бiльше заважав, нiж помагав, бо, живучи з дитинства у маетку, зробився лайдаком, до того ж упертим i неслухняним. До економа часто доходили скарги, i той переводив його з одноi хати до iншоi, але нiде вiн не мiг мiсця нагрiти. Нарештi Карпо попросив економа заступитися за нього перед паном, щоб дали йому будинок i кiлька десятин землi, адже коли вiн сам зробиться господарем, то буде, мовляв, стараннiшим. Пан згодився. Побудували йому новий будинок, вiдрiзали кращi землi, дали пару коней, кiлька корiв та iншоi худоби на розплiд. Нарештi задумав вiн женитися. Але жодна хазяйська дочка не хотiла iти за нього, бо нiхто на його господарнiсть не сподiвався, добре знаючи, що в нього нi вiри, нi Бога в серцi нема.
В тому селi жив Герасим, чоловiк старанний i працьовитий. Мав вiн едину дочку, Гапку. Гарна була дiвчина: здорова, рум’яна, як стигла ягода. Бувало, як причепуриться i прийде на ярмарок зi стрiчкою в косi, в червонiй керсетцi, то аж свiтиться, як цвiт маковий, нiхто не може нею намилуватися, усяк хотiв з нею потанцювати, i дудар для неi грав найохочiше. Подобалася вона i Карповi. І вирiшив вiн домагатися ii, але, знаючи, що не любить його дiвчина, а батьки не хочуть мати собi такого зятя, i сватiв, присланих вiд нього, не прийняли, Карпо, щоб було по його, пiшов до пана просити, щоб наказав Гапцi iти замiж тiльки за нього. Батьки ж ii, довiдавшись про це, просили економа i всю волость заступитися, адже Гапка ще надто юна i не справиться з його господарством, яке й так розвалюеться. На прохання економа i селян пан вiдклав весiлля на рiк, а Карповi наказав, щоб наприкiнцi цього термiну показав, що зробив корисного i скiльки заробив грошей.
Карпо – чоловiк непорядний i лiнивий – пiшов на пораду до Парамона, найстрашнiшого чарiвника в нашiй околицi, оповiв йому про свою симпатiю до Гапки, про умови, якi пан наказав йому виконати за рiк. Словом, просив його щоб вiдкрив спосiб, яким швидко можна забагатiти, а вiн готовий на все, хоч душу чорту продати, аби тiльки домогтися свого.
Парамон вийняв зi скринi загорнутi у папiр якiсь зернятка i, даючи iх Карповi, порадив:
– Коли не маеш свого чорного пiвня, то розстарайся де-небудь, нагодуй його цим зерням, i вiн через кiлька днiв знесе яйце, не бiльше за голубине. Це яйце ти повинен носити цiлий мiсяць пiд лiвою пахвою. Через мiсяць вилупиться з нього маленька ящiрочка, яку будеш носити при собi i щодня годувати молоком зi своеi долонi. Рости вона буде швидко, а потiм з бокiв у неi виростуть шкiрянi крила. Через мiсяць ящiрка перетвориться в крилатого змiя. Вiн буде виконувати всi твоi забаганки. Вночi в чорним образi вiн принесе тобi жита, пшеницi й iншого збiжжя, а коли прилетить, палаючи вогнем, то це значить, що буде мати при собi золото i срiбло. Живи з ним у дружбi, коли хочеш бути багатим, адже коли вгнiвиш, то вiн може спалити тобi будинок i все твое добро.
Цю безбожну раду Карпо виконав охоче. Вигодував жахливого змiя, але чари його не залишилися в таемницi, бо це страховище не раз пiсля заходу сонця з’являлося на очах селян, що верталися до хати пiзньоi пори.
Якось i я, пасучи вночi коней, бачив, як летiло те страшидло, з шумом розсипаючи навкруг себе iскри, нiби розпечене залiзо пiд молотом коваля, i над крiвлею Карповоi хати розпалося на дрiбнi часточки i зникло. Небо у той час було ясне, жодноi хмаринки на нiм, i зiрки ряхтiли на небеснiм склепiннi.
Вже через кiлька мiсяцiв Карпо став багатирем. Коли прийде на ярмарок або на яке свято до шинку, то вiзьметься в боки, червона шапка набакир, голова задерта, i здаеться, що й море йому по колiна, жменями грошi шпурляе на стiл, частуе усiх i смiливо кричить, що пан йому, як брат рiдний, нi в чому не вiдмовить, i вiн все зробить, що йому тiльки заманеться, а Гапка повинна радiти, що може вийти за нього замiж, адже вiн за свiй грiш може купити дружину, яку тiльки забажае.
Гапка, почувши це, залилася слiзьми, бо знала, що ii вибiр i бажання батькiв – нiщо. Все було в руках пана, а той не мав нi спiвчуття, нi жалю.
Знала вона добре i душу Карпову, i звички його. Інодi чула вiд сусiдiв, що вiн вже побратався з Парамоном, що вже служить йому сатана, який зiбрав для нього безлiч грошей. Не тiшило це золото юноi дiвчини, адже вона бачила у мрiях своiх чоловiка старанного, цнотливого та побожного.
Пройшов рiк. Карпо накупував пановi у мiстi дорогих подарункiв i приiхав на буланiм конi нагадати про обiцяне. Послали по Гапчиного батька, загадали лаштуватися до швидкого весiлля. Плакав бiдний Герасим зi своею жiнкою над долею дитини i молився, щоб Бог був iй опiкуном. Гапка ж приховувала скорботу свого серця, щоб не розтривожити ще бiльше батькiв. Узявши шовковi стяжки, якi найбiльше любила, i кiлька шматкiв кужелю, що саме ткала, пiшла до церкви i, повiсивши все це на iкону Пречистоi, лягла ниць, зойкаючи i заливаючись слiзьми; i всi, хто був там, також не могли стримати слiз. Пiсля богослужiння вона витерла сльози i повернулася до батькiв зi спокiйним обличчям.
Дали заповiдь. В недiлю Карпо з Гапкою взяли шлюб в церквi. Вiн, веселий i гордий, стояв‚ випнувши груди, волосся на головi пiдстрижене по-панськи, на шиi шовкова хустка, на ногах блискучi чоботи, кунтуш з тонкого сукна. Словом, коли б хто не знав, що Карпо наш брат, то за пiвверсти ще зняв би шапку i вклонився. Вона, навпаки, смутна, обличчя – блiде, змiнилася вся, нiби в неi сухоти, блиск очей загас пiд слiзьми. І казали, що свiчки в молодих горiли так тьмяно, що дехто зi страхом поглядав на це, шепчучи: «Не буде тут щастя. Життя iхне затьмиться печаллю».
З церкви Карпо з дружбами i молодою жiнкою поiхав на поклiн до пана, а з маетку – до хати Гапчиних батькiв. Весiлля було Бог знае по-якому. Карпо з дитинства був двiрський; звичаi нашi сiльськi йому вже здавалися смiшними i не подобалися. Не говорили гостi жодних орацiй, не спiвали весiльних пiсень, не покликали навiть дударя, i молодь не танцювала. Весiлля в Герасимовiм будинку скидалося на поминки. І швидко юна пара з гiстьми поiхала звiдси до своеi хати, де вже Карпо тiльки те й робив, що хвалився своiм двiрським лиском та багатством i хотiв, щоб його всi хвалили.
Покликав дударя, кинув йому, нiби чиновник який, кiлька срiбляникiв i наказав грати. Гарно заплатив також i жiнкам, щоб спiвали; з вимушеною привiтнiстю, мов панич який, просив хлопцiв i дiвчат стрибати. Не було там щиростi, а ось iжi i питва – аж задуже. Чарки з горiлкою майже без вiдпочинку переходили з рук у руки. Галас у будинку, музика грае, молодь стрибае; вiн оповiдае про свою дворову службу, про прихильнiсть, яку заслужив у пана. Одна Гапка – як забита; було жалко навiть на неi глянути.
На дворi хоч i темно, але тихо. На чистому небi пiвнiч. Гостi, захмелiлi вiд мiцних напоiв, веселилися. Неждано наче блискавка освiтила будинок i якийсь незвичайний шум почувся за стiною. Потемнiло полум’я свiчок, всi затихли та позирали одне на одного. Карпо мовби спав з лиця i, як непритомний, гучно промовив:
– Прибув мiй гiсть, – i зразу ж заговорив до своiх друзiв на iншу тему.
Але пiсля цього випадку настала дивна змiна в тому будинку; кожним оволодiв якийсь неспокiй, дехто з присутнiх бачив загадковi i страшнi прояви: то на дворi, то в темних кутках хати. Одному здалося, що якесь страшидло, заросле волоссям, через стiни вдивляеться у вiкно; другому – що на печi сидить якийсь карлик з величезною головою, чорний, як вугiль; iншi бачать нiби того чорнокнижника, який учив пана штукам сатанинським i золото робити. Карпо, помiтивши тривогу окремих гостей, смiявся, говорячи, що це мiцна горiлка творить такi диви, наказав дударевi грати i спiвати пiснi. Серед гамору i одуру забули про все.
Вiдчиняються дверi: заходить чарiвник Парамон. З-пiд густих брiв огнистим оком пробiг вiн по гостях i, стоячи ще бiля порогу, сказав:
– Кланяюся вам, поважнi гостi! Нехай вашу веселу кампанiю радiсть не покидае, а юнiй парi зичу згоди, любовi, багатства i завжди так весело приймати i частувати сусiдiв i добрих друзiв.
Карпо привiтав його‚ запросив, щоб сiв на лавi на покуттi‚ та пiднiс йому горiлки i закуску.
– А де ж твоя Гапуля, господиня молода? Чи вона така зайнята, чи, може, мене не пiзнала? Я старий, а вона надто юна, i iй ще треба учитися, як жити на свiтi.
Карпо пiдвiв Гапку. Парамон зиркнув на ii зажурене обличчя i сказав:
– Не сумуй, поживеш, покохаеш, i буде добре.
Яким, один iз гостей, був колись iз Парамоном у великiй неприязнi. А що був у добрiм гуморi, бо не любив обминати келишка, то згадав незгоди минулих часiв, i, заклавши руки за пояс, став перед Парамоном i‚ дивлячись йому в очi, сказав:
– А! Чолом! Щойно кiшка хвiст свiй лизала. А вона ж тебе в гостi чекала.
Всi поглянули на Якима. Нiкому не сподобалося, що вiн, захмелiвши вiд горiлки, насмiлився жартувати з Парамоном. Боялися, щоб не вийшло з цього якого нещастя, адже всi i ранiше вiрили в силу Парамонових чарiв; вiрили, що вiн не тiльки може наслати на людей рiзнi хвороби i сказ, але, коли схоче, то i цiле весiлля оберне на вовкiв.
Парамон глянув на нього iз в’iдливою усмiшкою:
– А ти, – сказав глумливо, – iнодi так спритно пiдкрадаешся до панськоi чи сусiдськоi спiжарнi чи туди, де бiлять полотна, що тебе не тiльки вартiвник не почуе, але i собака такого гостя не занюхае.
– Га! Я добре пам’ятаю, як звинуватили мене в крадежi полотна, – одiзвався Яким, – ти ворожив на решетi, називаючи iмена усiх наших селян. Решето повернулося на моему iменi i на iменi Грицька-дударя. Дружина економа повiрила твоiм чарам, i нас лупцювали без милосердя. А згодом виявилося, що ми невинно прийняли тую покуту. Пiдлi твоi вчинки, i в чарах твоiх нема жодноi справедливостi.
Тут вiдгукнувся i дудар Грицько:
– Га! Так, пам’ятаю i я. Слiд було б за твоi брехливi чари кием подякувати, та так, щоб ти i з землi не встав.
Парамон не мiг стерпiти, що брехню приписують його чарам. Заiскрилися очi, почервонiв увесь, схопився з лави. Всi перелякалися. Карпо схопив його за плечi та став просити, щоб подарував iм, бо ж п’янi, не тямлять, що говорять. Побачивши це, прибiгла Гапка, схопила його за руку, стала перепрошувати за ту неприемнiсть‚ якоi вiн у них зазнав. Також Якиму i Грицька попросила, щоб забули про минуле i помирилися з Парамоном. Карпо поставив на стiл горiлку i запросив випити по чарцi та забути колишне.
