скачать книгу бесплатно
Чарiвник трохи заспокоiвся.
– Добре, – вiдказав, – не турбуйтеся, я помирюся. Нема в мене не тiльки бажання перешкодити забавi, але хочу, щоб вона зробилася ще веселiшою. Нехай собi Грицько весело грае на дудi, а Яким стрибае, – i з хитрою усмiшкою додав: – Ну, iдiть, запросили нас господарi i юна господиня випити по чарцi горiлки. Ще пiвнi не спiвали: тепер саме час повеселитися.
Яким не вiдмовився вiд горiлки та й Грицько за його прикладом випив з Парамонових рук по келишку; згодом ще раз повторили.
– Згода! Згода i мир помiж нами, – кричали гостi. – Столи гнуться вiд вгощень, досить i напоiв, i закуски, нумо пити, грати, зичачи молодим багатства, здоров’я i довгих рокiв.
Залунали пiснi. Грицько надмухав свою шкiряну дуду, зазвучали музика i спiв. Молодь почала стрибати. Парамон, замислено‚ але з пiдступним виглядом, поглядав то на дударя, то на Якима. Якийсь час тривала весела забава. Але раптом Грицько почав якогось скаженого «козака», гостi кричали, благали, щоб грав щось спокiйнiше, але вiн не звертав уваги, нiкого не слухав, а все грав та грав свое без жодного ладу. Тут Яким вибiг на середину i почав, як шалений, стрибати невiдомо що; нiхто не мiг второпати, що з ним зробилася: очi вирячилися, обличчя змiнилося.
Люди стали благати iх, щоб один покинув грати, а другий – стрибати. Нiчого не помогло. Жодних просьб вони не чули. Звар’ювали обидва. Хотiли iх стримати – мурмочуть щось незрозумiле, вириваються, знову стрибають, а дудар грае безперестанку.
Парамон збоку дивився на це i голосно смiявся.
– Не рухайте iх, – казав, – нехай повеселяться. Іншого разу не захочуть зi мною зачiпатися.
Карпо став просити, щоб вибачив iм i наказав спинитися.
– Нехай ще погуляють, – вiдповiв Парамон. – Це iх навчить шанувати людей, розумнiших за себе.
Довго покутували дудар i Яким. Вже i пiвнiч минула, i вдруге пiвень проспiвав. Нарештi Грицька покинули сили: вiн випустив з рук дуду i впав на пiдлогу. Яким хитався, весь почорнiв, нiби перед смертю. Так задовольнившись помстою, Парамон щось пошептав, дав iм води i, коли вони заспокоiлися, узяв шапку, вклонився господарям i пiшов додому.
Цей випадок порушив весь лад. Гостi почали дякувати господарям за iхню привiтнiсть i, зичачи багатства i щасливих днiв, виходили за дверi.
Пiсля свого весiлля Карпо почав жити не по-нашому: швидко побудував другий будинок з великими вiкнами, посадив сад, де цвiли вишнi i яблунi, i житло його бiльше скидалося на шляхетську садибу, нiж на просту хату. Так зафанаберився, що посадив пiд вiкнами такi ж самi квiти, як i в панському саду. Гапцi заборонив носити керсетку i хустку, а наказав одягатися в такi перкалевi сукенки, якi носять шляхтянки. Не хотiла вона мiняти свого вбрання. Знала, що всi, бачачи ii в двiрськiй уберi, будуть називати гультяйкою. Але все-таки мусила погодитися з його волею i в такому виглядi поливала квiти.
Пан бував у них на гостинi. Мав Карпо грошi, мав i пошану, але чи ж у цьому щастя? Весь час вiн був неспокiйним у думках своiх; жодному парубку нiколи не сказав ласкавого слова, i Гапка не могла йому догодити. Їi не часта усмiшка здавалася йому насмiшкуватою, ii побожнiсть називав дурницею, ii молитви були йому‚ наче муки. Якось наказав, щоб iз жодним парубком не розмовляла, i гнiвався, що вона його не слухае. Бог знае чого хотiв.
Інодi лаяв свою дружину, що вона лiнива, бо вiдразу пiсля заходу сонця iде вiдпочивати, i не хотiв, щоб вона займалася допiзна якою-небудь працею або молилася. Опiвночi iнодi вставав з постелi i коло дверей або через вiкно розмовляв невiдомо з ким, вибiгав за дверi i невiдомо де пропадав, аж поки пiвень не заспiвае.
Мав вiн приятелiв, яким давав грошi i з якими заливав свiй неспокiй горiлкою; бувало, що по кiлька днiв не бачили його вдома.
Якось, коли челядь пiсля денноi працi вже вiдпочивала, Гапка сидiла самотня в покоi i чекала чоловiка. Тут раптом, нiби вiд блискавки, свiтло освiтило стiни. Згодом знову зробилося темно. На Гапку напала якась тривога. Мовби боячись чогось, поглянула вона в темний куток. Кiт, пирхаючи, скочив вiд дверей i, наiжившись, завмер серед хати, свiтячи неспокiйним оком. І тут заходить молодик, гарно вбраний, на руцi багато золотих перснiв, пiдперезаний широким червоним поясам. Гапка глянула на незнайоме обличчя, що здавалося досить приемним, тiльки погляд його був проникливим i перше враження моторошне.
– Чолом юнiй господинi, – промовив незнайомець. – Що ж ти сидиш така самотня, мов сирота яка? Ти, либонь, мене не знаеш, але я тебе часто бачив i добре знаю. А де ж Карпо?
– Не знаю. Третiй день, як його не бачу. Десь у знайомих, а може, поiхав до мiста. Чула я, щось таке говорив.
– Що йому робити в мiстi? Гуляе собi, а користатися щастям не умiе. Золото i срiбло ряхтить, а яка з нього користь? А мiг би дива творити. Мiг би збудувати кращий будинок, анiж цей; такий, про який у казках оповiдають, що весь свiтиться золотом i срiблом. Мiг би й сад розбити, як той, де дозрiвали золотi i срiбнi яблука, де спiвали б райськi птахи; пiд вiкном росли б у нього квiти, яскравiшi за зорi на небi. З’iхалися б чимало панiв подивитися на тii дива. І жив би вiн краще за короля. Ти юна, пристойна i розумнiша за нього, то почни сама господарювати, а я буду тобi помагати, i ми здивуемо свiт.
Говорячи так, вiн сiв на лаву бiля неi. Гапка, зазираючи йому в очi, спитала:
– Чи давно ти знайомий з моiм чоловiком?
– Знаю його з дитинства. Я мандрую по свiту i служу щасливим людям. Ти щасливiша за iнших i я тобi хочу щиро служити.
– Хто ж ти такий i як твое iм’я?
– Навiщо тобi знати мого iм’я? Я твiй приятель. Погодься тiльки на моi бажання i моi послуги, а згодом довiдаешся про все. – І, сиплючи золото на землю та дивлячись на Гапку, додав: – Бачиш, що я можу.
– Я не хтива, хочу тiльки спокою душi. І нехай мене опiкае Пречиста.
Ледве вимовила вона iм’я Матерi Божоi, як гiсть спалахнув полум’ям i зник у млi ока.
Гапка з пронизливим криком вибiгла за дверi i знепритомнiла. На ii крик позбiгалися парубки, знайшли ii у сiнях: вона лежить, як нежива. Ледве ii отямили.
Безсонна була та нiч. Не спала Гапка, сидiли коло неi ii слуги, хвилюючись за здоров’я панi.
Вранцi повернувся до хати Карпо. Коли йому розповiли про цю пригоду, вiн поблiд i з тривожними думками довго походжав сюди-туди. Нарештi пiдiйшов до жiнки i сказав:
– Що ж ти наробила? Коли посiяно, треба жати, а iнакше – людям на посмiх.
– Не сiяла я того лихого зерна, – вiдповiла вона, плачучи. – Лучче померти, нiж скористати з того жнива.
Вiн кинувся до жiнки з кулаками, але вона вискочила за дверi i сховалася, поки не минула його лють.
Вiдтодi Карпо зовсiм занехаяв господарство i рiдко коли посилав на панщину своiх парубкiв.
Економ дивився на це крiзь пальцi i все йому дарував, адже Карпо заявив пановi, що хоче бути вiльним, i великi грошi обiцяв, щоб викупити себе i землю, на якiй жив.
Якось увечерi в будинку за своiм звичаем Карпо схопився, пiдiйшов до вiкна i сiв у задумi. Чути було, що вiн розмовляв сам iз собою. Дружина попросила його, щоб вiн заспокоiвся. Карпо тiльки вiдказав:
– Повернуся завтра, – гримнув дверима i пiшов невiдомо куди.
Гапка покликала до себе знайому жiнку, бо боялася одна ночувати. Ледве тiльки задрiмала, чуе, що хтось торкнувся ii руки гарячою долонею. Глянула i бачить: той чоловiк, що ii недавно наполохав, стоiть, чудернацьки вдягнений, позирае на неi, i очi його горять, як двi свiчки, на головi шапка i пояс, яким вiн пiдперезався, червонi, як вугiлля чи розпечене залiзо. Гапка зацiпенiла вiд страху, ледве руку змогла пiдняти, щоб перехреститися. І вiн вмить зник.
Гапка розбудила свою товаришку i розказала iй про привида. Вони якийсь час розмовляли, а коли заспокоiлися, то знову те марево з’явилося перед ними i знову зникло, щойно вони згадали Ісуса i Марiю. Тодi вони встали з лiжка i, запаливши свiтло, молилися, аж поки пiвень не заспiвав.
Пiсля цiеi пригоди Гапка послала до своiх батькiв жiнку, щоб та повiдомила про те, що з ними сталося, i просила порадити, що робити в таких випадках.
По всiй волостi розiйшлася чутка про те, що змiй страшив Гапку, приходячи до неi в рiзних личинах. Карпо ж доводив усiм, що цi чутки неправдивi, що його дружина схибнулася, а може, чорт i провiдуе ii за якiсь грiхи.
Герасим зi своеi жiнкою, коли сонце вже хилилося до заходу i в полi закiнчилась праця, пiшли провiдати свою дочку. Гапка, як побачила iх через вiкно, то з великою радiстю вибiгла назустрiч i зi слiзьми оповiла про своi бiду.
– Ну от, – зiтхнув Герасим, – коли я ще перед весiллям говорив економу i iншим двiрським людям, що Карпо вигодував собi змiя, який дае йому багатство, то смiялися i кпили з мене: «Ти, дурню, плетеш невiдомо що». А коли це дiйшло до пана, то вiн розгнiвався: «Слухай, хаме, коли будеш молоти цi дурницi, то дiстанеш сотень п’ять рiзок i половину голови виголю, як божевiльному». Що ж вони тепер на це скажуть?
Мати, плачучи, сказала:
– Як тiльки зберемо урожай, тодi пiдемо разом до Пречистоi. Переконай i його, щоб iшов з нами i висповiдався. Бог змилуеться. А ось це в мене свяченi трави i церковне кадило, якими кожен вечiр будеш обкурювати хату, i, може, дасть Бог, усе направиться.
Так, сидячи, розмовляли вони, а Карпа у той час не було. А тут i смеркло, у хатi потемнiло. Нiч була тепла, небо чисте. Повiтря таке тихе, що, здаеться, волосина не ворухнеться на головi. Пiсля вечерi, адже погода була чудова, парубки пiшли ночувати в поле при конях; iншi в стодолу на свiже сiно. В хатi тiльки Гапка не могла наговоритися зi своiми батьками. Тихо було всюди, тiльки раз по раз потрiскував гнiт свiчки, яка догоряла. Гапка роздмухала вогонь i кинула на жарини свяченого зiлля. Вiдразу ж з-за стiни пролунав мовби шум раптового вiтру, i блискавка пробiгла по будинку. Задрижали всi.
– Ось вiн, – повiдомила стривожена Гапка.
Усi змовкли i, молячись, чекали, що буде далi. У печi стояли горщики. Один з них пiдлетiв догори, упав на пiдлогу i розсипався на дрiбнi черепки. Збан з квасом, який стояв на лавi, вискочив на стiл, а зi столу кинувся на землю i розлетiвся на друзки. Кiт злякався, зблиснув очима i, пирхаючи, сховався пiд лавою. Рiзне хатне начиння почало лiтати з кутка в кут.
Герасимова жiнка зняла з себе мiдного хрестика:
– Нехай вiн буде твоiм захисником, – сказала i вдягла на шию доньцi.
Коли благочестива жiнка вимовила цi слова, дрiбнi, мов град, камiнцi, вилiтаючи з темних куткiв, вiдскакували вiд стiн‚ а важкi каменюки вилiтали з печi. Батьки з дочкою, закликаючи на допомогу Пречисту, вибiгли за дверi.
Зiбралася вся челядь та зi страхом i здивуванням поглядала на будинок. З вiкон i вiд стiн летiло камiння рiзноi величини. Всi позирали на цю дивовижу i не знали, що робити.
Минула пiвнiч, заспiвав пiвень. Врештi стрiлянина вщухла. Проте нiхто не вiдважувався увiйти до будинку. Челядь чекала сходу сонця на подвiр’i, а Гапка пiшла з батьками до iхньоi хати.
Коли сонце було вже високо, приiхав Карпо. В хатi пусто. Зустрiв одну тiльки наймичку, яка прийшла з поля, побачивши, що повертаеться господар. Спитав у неi:
– Що тут сталося? Де моя жiнка?
Наймичка оповiла йому, як все було. Карпо налякався й поблiд.
– Вона мене загубила, – закричав i вiдразу пiшов до чарiвника Парамона.
Звiстка про подiю того самого дня розiйшлася по всiй околицi. В панському маетку однi повiрили, що то все робота сатани, iншi ж смiялися, кажучи, що тут просто чийсь бешкет. Герасим повiдомив про все священику, просячи щоб вiн цього ж дня освятив Карпову садибу, в якiй поселився сатана.
Над вечiр цiкавий люд поприходив з усiеi волостi, щоб побачити тii дива.
Прийшов економ i з ним багато молодих та смiливих хлопцiв з маетку, якi, не вiрячи в сатанинську силу, сподiвалися, що зловлять якого-небудь бешкетника. Кiлька з них, не зважаючи нi на що, навiть вiдчинили дверi i хотiли увiйти до будинку, але не встигли стати на порозi, як усi з криком кинулися назад, бо камiнь луснув одного з них так, що хлопець ледь не знепритомнiв. Люди вiдступили трохи далi вiд будинку, а камiння щораз то густiше сипало звiдти.
Карпо вiд розпачу змiнився весь i, мов очамрiлий, проклинаючи дружину, сусiдiв i челядь, хотiв увiрватися в хату, але йому не дозволили. Парамон, що стояв поряд, шепотiв щось, але своiми чарами вже не мiг допомогти. Пан, опанований цiкавiстю, приiхав також i, не вiдважившись наблизиться до хати, наказав оточити садибу i чекав, який кiнець буде цим жахам.
Священик учинив святий обряд i, коли зi свяченою водою хотiв пiдiйти до стiн, умить весь будинок охопило полум’я, i будiвля звалилася.
Здивований люд, дивлячись на таку помсту злого духа, здвигав плечима. На мiсцi, де стояв будинок, тлiло тiльки вугiлля i димiли головешки. Священик повертався додому, роздумуючи про безглуздi вчинки своеi пастви. Парамон, вiдходячи‚ трусив головою i лаяв нещасного Карпа: «Добре, дурню: як постелив, так i виспався».
По всiй околицi, у сiльських хатах i в панському палацi, довгий час говорили про цю пригоду. Карпо невiдомо де подiвся пiсля тiеi страшноi пожежi. Зник i вже бiльше не провiдував нi своiх приятелiв, нi тестя, нi жiнки. Рiзне про нього думали. Однi мiркували, що вiн злигався з лиходiями, якi переганяли крадених коней. Іншi селяни казали, що зустрiчали Карпа зовсiм безтямного, зачувши iхнi голоси‚ вiн, як дикий, утiкав у лiс.
Минуло кiлька тижнiв. Шукаючи качок, якийсь ловець iшов берегом озера. День видався хмарний, хвилi билися в берег. На пiску бiля самоi води вiн ще здалеку побачив викинутий водою труп, якого хвилi вкривали пiною. Важко було пiзнати, чие це тiло, але одяг i перстень на руцi вказали на Карпа. Так нещасний скiнчив свое життя. Без молитви i без священика там таки на березi труп закопали.
Гапка кiлька рокiв жила при батьках, вiд печалi i страху весь час хворiла. Пiсля смертi батькiв i вона згасла, як свiчка. Царство iй небесне. В своему благочестивому i цнотливому життi була вона зразком для усiх навколишнiх жiнок. Хоч було це давно, проте i тепер там, де вона слiзьми поливала сад, зеленiють вишнi i яблунi, i квiти там щовесни найгарнiше цвiтуть, дiвчати в святковi днi плетуть з них вiнки i прикрашають iкону Пречистоi.
ЗУХВАЛІ ВЧИНКИ
Коли був я ще зовсiм молодий, пам’ятаю, жив у нашому селi селянин Антiн. Мав вiн гарне господарство, бiди не знав, а що був бездiтний, то узяв дитя невiдомо вiд яких батькiв. Його охрестили Василем. Антiн виховував його, як свого рiдного. Коли хлопець вирiс, то почав гонити худобу на випас, але був великим ледарем i збитошником. Завсiди скаржилися на нього: то корови пустить на засiяне поле, то облае когось гидкими словами, то каменем кине. Ідуть скаржитися Антону, але Антiн любив його i не хотiв нiчого слухати, а потурав у всьому, а той рiс i робився все гiршим i задерикуватiшим.
Зiбралися одного разу на панщину. Було то пiсля св. Петра, i Василя також послали на роботу. Вiн, як звичайно, з кожним зачiпався, нi про кого доброго слова не сказав. Був тодi день дуже спекотний. Ополуднi вiйт наказав покласти коси i перекусити чим хто мае. Усiвшись на лужку в коло, говорили ми про те та про се. Раптом бачимо, як один селянин, що було вiдiйшов чогось вiд нас, стоячи у гаю, махае рукою i кличе до себе:
– Швидше, швидше, ходiть сюди, покажу вам диво!
Ми побiгли туди. Селянин показав рукою на недалекий бiр:
– Гляньте, що робиться.
Ми побачили перед собою дивиса нечуванi. Полiсун iде бором, голова вища сосен, а перед ним вибiгають на поле величезнi череди бiлок, зайцiв та iнших звiрiв; у небi застять сонце, вiдлiтаючи геть, тетеруки, курiпки та iнше птаство. Полiсун вийшов з лiсу, перетворився на карлика, i зразу ж з поля i лугiв пiднялися мотилi та iншi комахи i‚ мов темна хмара‚ закрили усе навкруги.
Збитошний Василь схопив камiнь на полi, пiдбiг туди, де стояв Полiсун серед трав, i кинув у нього каменем, гукаючи:
– Згинь, пропади!
Полiсун, закричавши страшним голосом, що аж листя посипалося з дерев, пiднявся з трави, нiби величезний чорний птах i, голосно б’ючи крилами, сховався за лiсом.
Нас охопив неспокiй. Дивимося всi на Василя, дивуючись його вiдвазi. А вiн, вiд гордости за свiй учинок, смiявся до слiз. Був мiж нами один досвiдчений чоловiк, який сказав:
– Чув я вiд старих людей, що така зухвалiсть приносить лихо. Вигорять тут лiси i пущi, буде мор на худобу, але i тобi, Василю, не мине це безкарно.
– Що менi до того, – вiдповiв Василь. – Я радий, що в дiдька гарно каменем поцiлив, нехай не виганяе з наших лiсiв птахiв i звiрiв.
Чутки про це розiйшлися по всiй околицi; такi хлопцi, як Василь, хвалили його вiдвагу, i вiн усюди гонорився своiм учинком. Але досвiдченi люди, якi краще все це розумiли, зi зневагою слухали тii вихваляння. І Антiн, тихий чоловiк, засмутився, коли почув про те.
Інший випадок був ще страшнiший; коли згадаю – аж волосся на головi стае дуба. Одного разу (також на панщинi) згрiбали ми сiно. День був ясний i спокiйний; на сходi з’явилася хмара, i далеко, мов iз-пiд землi, обiзвався грiм. Тут бачимо: iде схожий на стовпа, вихор, пiднiмаючи вгору пiсок i все, що йому попаде на дорозi. Крутячись виром, минае поле недалеко вiд нашоi сiножатi. Зi здивуванням дивимося на це. Але Василь кидае граблi, бiжить полем, зустрiчае стовп вихору i, простягаючи йому руку, кричить:
– Як ся маеш, брате!
А з клубiв пилу подае i йому хтось чорну, як вугiль, руку. Стовп, крутячись, пiшов далi полем. Страх охопив усiх нас. Повернувся Василь, але нiхто йому слова не посмiв сказати. Зрозумiли усе, що вiн запанiбрата з духом проклятим.
З того часу нiхто з ним розмовляти не хотiв; всi його боялися, i навiть тi почали вiд нього утiкати, з ким ранiше дружив.
Вся волость про це дiзналася, дiйшла чутка i до вух пана та економа. Вони не хотiли цьому давати вiри, i коли якось пан в маетку запитав самого Василя, чи правда те, що говорять, вiн, лаючи всiх, вiдповiв:
– Тим дурням завше щось примариться, аби розносити брехню i плiтки.
І пан його не зачiпав.
Антiн, добрий чоловiк, завжди Василю вселяв страх перед Богом, напучував, змушував ходити до церкви i молитися. Вiн же смiявся зi всього, усiм погорджав та iшов замiсть служби Божоi до шинку.
Нарештi вирiшив оженитися. Антiн вважав, що гарна дружина i змiна в життi виправлять його. Посилав сватiв не тiльки в свою, але i в чужу волость. Але всюди вiдмовляли, бо слава про Василевi пригоди i про його лихий характер розiйшлася далеко.
Василь погорджав усiма i насмiхався зi всього, кажучи, що вiн давно вже сам собi вибрав наречену, яка йому найбiльш до вподоби. Не хотiв спочатку про це нiкому говорити, але тепер оголошуе всiм, що закоханий в Оринину дочку Галю, що признався iй i вже отримав вiд неi згоду.
Почувши це, Антiн вельми засмутився i раiв йому вiдмовитися вiд цього намiру, бо про Орину ходять чутки, що вона жiнка лиха i чарiвниця, а яблуко вiд яблунi недалеко котиться, то, може, i дочка буде такою. Проте всi поради були даремними i Василь ще частiше почав вiдвiдувати Оринину хату.
Дивлячись на його прихильнiсть до Галi, однi сусiди iз смiхом казали:
– Пiзнав рiвний рiвного, буде пара дивная.
Іншi хвалили: Галя буде доброю жiнкою i не пiде материними слiдами. Були i такi, що казали, мовби його любов не справжня, а мовби йому пiднесли щось у напоi, i хоч вiн i запанiбрата з чортом, а таки трапив на спритнiшу i сам був зачарований.
Щиро старався Антiн змусити його вiдмовитися вiд свого намiру. Нарештi пригрозив, що вiдречеться його, таку невiстку не прийме до хати i молодим на господарство нiчого не дасть.
– Я й не прошу нi в кого нiчого, – вiдповiв Василь. – Знайду все сам, добуду i грошi. І такий опiкун, як ти, може, сам прийде колись до мене за позикою.
Антiн пiшов до кума Мартина. Був це чоловiк поштивий i говiркий, готовий кожному дати раду i допомогти, тому i любила його вся волость. Мартин охоче пообiцяв придивитися до цiеi справи i вирятувати парубка вiд того захоплення. Дав навiть слово, що затоваришуе з ним i вiдговорить вiд женячки.
Коли Василь почув вiд опiкуна, що не буде мати жодноi допомоги, вирiшив шукати скарби, хоч би й були вони заклятi чи силу сатанинську мали. За двi версти вiд нашого села був при дорозi пагорб, оточений з двох бокiв сосновим лiсом. А на пагорбi лежав величезний камiнь, який люди називали Змiевим. Старi люди про нього оповiдали так.
Одного разу влiтку тихоi, погiдноi ночi з пiвночi на пiвдень летiв, палаючи вогнем, змiй, нiс нiбито з собою багато золота i срiбла грiшниковi, який продав чорту душу. Бачили це подорожнi i люди, що верталися з панщини. Раптом розкололась блакить неба, розлилося велике свiтло, люди, молячись, впали на колiна, а змiй, вирiзьблений променем небесного свiтла, завмер‚ упав на пагорбi i перетворився на камiнь. Скарби ж, золото i срiбло, якi вiн нiс iз собою, самi закопалися в землю, i з того часу з’являлися вночi в рiзних кiнцях пагорба в рiзних образах. Однi бачили на каменi Плачку, яка витирала собi сльози вогняною хустинкою; iншi, iдучи пiзньоi пори дорогою, зустрiчали карликiв, чорних i товстих, як дiжечки, що котилися пагорбом; iншим ввижалися чорнi козли, що скакали iз землi на камiнь, а з каменя на дiл, i багато iнших дивовиж.
Казали, що коли хто насмiлиться бiля цього каменя заночувати, тому тi скарби i дiстануться. Василь був смiливим, не боявся нiчого, адже раз уже з сатаною, що iхав на вихорi, вiтався, як з братом.
