скачать книгу бесплатно
Маринчина лялька
Зiнаiда Валентинiвна Луценко
Украiнська жiноча проза
Минав останнiй рiк вiйни, коли Маринка народила наймолодшу свою дитину. Їi чоловiк у цей час помер у шпиталi бiля Кенiгсберга. Але для Миросi це був початок ii життя. Краiна, у якiй вона жила, також тiльки починала вiдроджуватися пiсля розрухи…
Неймовiрно захоплива iсторiя, що продовжуе розповiдь про долю героiв роману «Необдумана Мiловиця».
Зiнаiда Валентинiвна Луценко
Маринчина лялька
Усiм дiтям, що виросли без батька,
присвячуеться
Ще не вiдiйшла у глибоке минуле пам’ять про тi роки, коли сiльська жiнка, зоставшись сама, без чоловiка, ще й iз купочкою малих дiтей, мусила нести на своiх нетривких плечах i власне господарство, i повоенну вiдбудову держави, всю важку роботу – без часу на себе, без жодних зручностей, якi ми маемо тепер.
Але життя минало, дiти виростали i створювали своi сiм’i. Тiльки ж що iм було брати за взiрець?
Сорокарiчна Маринка народила свое сьоме й останне дитя вже пiсля вiйни. Але вона ще не знала, що ось-ось стане вдовою. Без батькiвськоi турботи, без захисту та пiдтримки ii дiти торували свiй шлях у життi – зазнаючи кривд та принижень, припускаючись непоправних помилок…
Оповiдь у романi ведеться про найбiльш проблемнi для краiни перiоди – про пiслявоенну розруху та часи пiдйому господарства. Зазираючи у «нутрощi» типовоi для того часу сiм’i, читач мае можливiсть зрозумiти повоенне поколiння, зацикленiсть сучасних лiтнiх людей на нагромадженнi особистого майна, джерела iхнiх страхiв та упереджень.
Досвiд кожного поколiння дуже цiнний для нащадкiв. Тому що все iде по колу. І тiльки вiд нас залежить, чи вийдемо ми на iншу траекторiю, чи змiнимо орбiту.
Цей текст записано зi слiв очевидицi. І хоч головноi героiнi вже немае серед живих, але ii розповiдь заслуговуе на те, аби бути почутою.
Частина перша
Дiти…
Ой устань, порадь, мiй дружинонько,
Як менi в свiтi жити,
Як менi чуже дiло робити,
Та як менi чужим людям годити?
Та я ж над чужим дiлечком iзневажалась,
Я ж по чужих нивах наспотикалась!
Голосiння
1
Зазнала я в життi багато: пережила i колгоспи, i голод, i вiйну. А свою найменшу донечку народила у сорок п’ятому!
Того дня ще зранку пiшла на поле…
Як зараз пам’ятаю: була пiдобiдня пора, спека. Жiнки лаштувалися у холодку: порозв’язували хустинки i розкладали просто по стернi харчi.
А я й не встигла тодi поiсти, бо схопилася руками за низ живота i, закусивши сильно губи, кинула граблями об суху колгоспну землю та й побiгла мерщiй додому.
А там, вигнавши iз хати малих дiтей i залишивши тiльки свою найстаршу доньку, Ганну, – та ще покликала до себе найближчу сусiдку, а заразом i зовицю, Олександру, щоб була на помiч, – не дуже й тужачись, вродила сьоме дитя.
– Дiвка! – втираючи iз лоба пiт, найперше сказала чоловiкова рiдна сестра i поклала мокру дитину менi на груди. – От i маеш, Маринко, ляльку! Одне добре, що не треба звати повитуху.
– Ой, – усмiхнулася я прикро i подивилася пильно на немовлятко, – i справдi, лялька! А баба?… Це б поки вона прибiгла аж iз тих садиб! Та й чим же я мала б iй платити? Слава Богу, обiйшлося i на цей раз. Уже востанне…
– І я теж не буду вже родити!
– Це ще як Бог дасть, Олександро, у тебе й чоловiк е. А я…
– Досить i з мене дiтей. Гляди, що в свiтi робиться! Аби ще цим було що дати iсти…
– І ранiш не було що, та ми родили…
– Хай там як, а я не хочу, – озирнулася на Ганю Олександра i, зiгнувшись низенько над постiллю, прошепотiла менi у саме вухо: – Я ж вiдразу пiсля Антосi замастила глиною шматочок своеi спiдки у коминi, над пiччю. То вiрний засiб од зальоту, менi колись ще покiйна моя свекруха розказали.
– Чому ж ти зi мною не подiлилася?! – раптом iз моiх очей закапотiли ряснi сльози. – Хiба б я тодi… Хiба б я тодi народжувала ось цю дитину?
– І я б мала грiха?! – вiдвела погляд Олександра. – Це ж давня ворожба! Та й… Хiба ти, Маринко, не чула, як колись батюшка в церквi на проповiдi казав: усяка дитина нам посилаеться вiд Бога. А я б у те мала втручатися?
– Але ж Ілька нема!.. А це вже сьоме…
– Не журись, де шестеро, там i сьоме буде! Вибавите всi гуртом. Та ще, гляди, твiй чоловiк iз вiйни повернеться? Усяке ж може бути. От уяви собi: переступае наш Ілько порiг, а у хатi – лялька! Га, не гарно буде, Маринко? Та ж така маленька дитина всяке серце розтопить, вона ж як сонечко для усiх нас буде! Он як моя Антося-щебетушка…
А ми собi були що родичi, то ще й сусiди.
І усi дiти нашi понароджувалися в одному роцi.
Як змовились: у нас з Ільком Макар – у Олександри й Арсена Дмитро, а далi: Ганна – Галина; Христушка – Ялина; Маруся – Іван; Грiшка – Степан; Іван – Василь!!!
Нарештi у сорок четвертому у Гринюкiв народилася Антося.
А ця ж дитина була майже на один рiк од неi менша!
Мали б бути товаришками.
Моiй Ганнi вже було чи не п’ятнадцять рокiв. І тепер вона палила ножа на свiчцi, щоб вiдрiзати дитя вiд пуповини.
Дитина менi муляла…
– Ганно, йди та й рiж! – пiдняла я голову вiд постелi – iз сiна пiд рядном.
Дуже худа й висока моя Ганя стояла бiля печi i поправляла однiею рукою свiтлi пасма, що вибилися iз коси, довгоi-предовгоi, аж до п’ят, i золотоi, немов пшениця. Синi-синi, як волошки, очi вона давно ховала пiд чорнi вii: була дуже вiйною налякана, а тому – покiрна й тиха.
– Йду, мамо… – у Ганни дрiбно затрусились руки.
– Або краще… Рiж краще мене!!! Ось тут, по горлу!.. – я раптом пригадала усе, що зi мною було до того, та ще й як здумала, що то мае бути! Та й вiдкинула iз шиi русявого пацьорка.
– Давай вже краще я, – Олександра забрала у Ганни iз рук ножа. – Бо налякаеш дiвчину, вона i замiж не захоче йти.
– А таки було б краще, якби воно не народилось. А бач, живе, – провела я по всьому очима свою дитину.
Олександра тiльки сплюнула i понесла мое немовлятко до купелi. Умочила дитину i раз, i другий у сiрi дерев’янi ночви, до теплоi води, i – зразу у спiдницю. Поклала до колиски, ще тоi, першоi, яку Ілько робив для нашого найстаршого сина, для Макара.
– А бач, ще й досi не побилась!
Ганя тiльки-тiльки зiбралась виносити воду iз купелi надвiр, i як на те – до хати суне пупорiзка!
– Що там, Маринко?… – уперше за всi роки сiльська повитуха, стара баба Довжанська, пiдмела у потрiбний час довгою рясною спiдницею i мою убогу хату. – Уже й вродила? Сама…
– Уже, як бачте.
– То я трохи припiзнилась?… А таки зайшла, бо жiнки iз поля послали по мене Ульку, а вона каже: тiтка Маринка родить. От я й прибiгла, а от не встигла! Ану, хай йому всячина iз усiма тут вами разом! – привiталась.
– У нас е дiвчинка, – показала бабi на низький сволок Ганя.
– Ану, ану, де? – баба прочовгала й зiгнулась до колиски. – Славна яка! Тугенька! А носик який, га? Ількова! Що це в нас сьогоднi? Тридцять перше липня, се б – iюля… Ну, то нехай буде зватись Юлька! Хоч iм’я дам, – перехрестила немовля.
– Спасибi, бабо, – я сумно посмiхнулась. – Але краще було б, аби вона десь витряслася полями…
– Що це ти таке говориш?! Проклинаеш свою дитину?! – дорiкнула.
А я й заголосила:
– Як же я сама-а-а-а?! Як же я дам раду усiм цим дiтям? – i зiрвала iз шиi мiдний хрестик, стиснула у кулацi та й пожбурила десь, либонь, пiд пiч.
– Схаменися! Чого це ти сама? – перев’язувала хустку перед уламком нiмецького люстра Олександра та й сахнулася. – Що це ти таке говориш? Прикуси, Маринко, язика, бо!.. Мiй брат Ілько з вiйни повернеться, та й якось дасте собi раду, як дотепер давали.
– Ілько?… – я заплакала ще дужче. – Ілько, це не твiй Арсен! Якщо й повернеться… Мiй Ілько мене не пожалiе.
Рипнули iз сiней дверi – моiм дiтям не терпiлось побачити свою нову сестричку.
– Сiдайте, бабуню, до столу, – Ганя поставила вiдро iз купiллю пiд припiк i дiстала iз печi борщ, сiрий рушник iз конопель уже був простелений по столi. Налила борщу у миску, накраяла три скибки хлiба, з-за припiчка вийняла почату пляшку горiлки – затикану качаном iз кукурудзи.
– А може, у вас е вишняк або яка слив’янка? – аж скривилася на пляшку баба. – Бо ж я не п’ю горiлки – стара вже, i щось у грудях тисне.
– Ну аякже, е! – схаменулася Олександра, кинулась iз великоi хати до темних сiней, ускочила у погрiбник, бо знала, що у мене й де, та й повернулася назад iз слоiчком. – Сiдайте, тiтко Домко, та й поллемо вже цю Юльку, нехай росте здорова.
Першою до колиски кинулась Маруся – вона була чорнява й невеличка, а очi мала карi.
– Дiвчинка! Як добре! У мене теж тепер е сестричка, така, як i у вас, тьотю Олександро! – радiла.
– А от тобi i нянька! – розвернулася до мене баба. – Будеш бавити сестричку, Юльку?
– Буду! Буду! – застрибала по хатi моя Маруся. – Тiльки не Юльку. Я хочу, щоб вона звалася Мирося!
– А це ще чого? – подивувалась Олександра. – Юлька ж краще!
– Нi! Нi! – схопилася Маруся за краi люльки. – Тiльки Мирося! Он у Кесарiв е Мирослава, гарна-гарна! І я теж собi таку саму хочу!
– То нехай буде iй Мирося, – я уперше й усмiхнулась. І дозволила: – Маруся буде нянькою дитинi, то нехай уже, як хоче, так i називае.
– А таки краще було б «Юля», – втерла губи рукавом баба Довжанська. – А вишнячок у тебе, Маринко, солодкий, ух! Нехай же ваша Мироська теж буде така здорова! – i махнула останнiми краплями поза плечi. Полетiло вгору.
– А баба накрапала нам вишняком аж на сволок! – показав на дерев’яний балок на стелi Грiшка.
– То я вже буду збиратись. Бач, i без мене обiйшлось, – збирала у пригорщу крихти хлiба пупорiзка, закинула iх до рота. – Не можна, дiтки, хлiб отако-о кидати, – помахала пальцем до Івана, – бо буде у хатi бiднiсть!
Іван насупився i сховався за Ганiну спiдницю. А Грiша бабi дорiкнув:
– То хлiбом розкидатися не можна? А як вишняком, то ляпати аж по стелi?!
– Ти бач, який розумний! – пiдвелась баба iз ослона i рушила до дверей.
– Дай, Ганю, полотна, – я зупинила повитуху на порозi. – Вибачте, тiтко Домко, хлiбини цiлоi тепер немае, самi бачите. От, хоч полотно вiзьмiть?…
– Ти краще б яку хустку дала… – схилилася i зашептала надi мною Олександра. – Як заведено.
– Немае хустки, он – хiба рушник.
Ганя вiдкрила вiко скринi i дiстала звiдти невеличкий кавалочок – сiрий-сiрий.
– Цей?
– Нi, дай того рушничка, що з червоним бережком…
– Та чого там?… – зам’ялась баба. – Я й не прислужилась. То… Але… Менi б краще дали яке ряденце. Я ж розумiю, Маринко: у тебе немае чоловiка…
І чому тодi баба так сказала? Бо таки й сталося, що Мирося народилася, а ii тато невдовзi вмер. Далеко вiд своiх рiдних та вiд дому.
Загинув мiй чоловiк на вiйнi…
Вiн собi помер i знайшов для душi та тiла вiчний спокiй! А я мала вiддавати за його дитину рушниками!
А я ж тi рушники, полотна й рядна цiлу осiнь, зиму i весну сама ткала на верстатi! Нi дня, нi ночi не бачила…
Бо це ж тяжка i довга праця.
Починала труд тим, що сiяла коноплi. Потiм проривала, глядiла вiд курей.
Як стебло виростало таке, як треба, високе й дуже, запашне, зжинала його серпом, складала у в’язки i носила на собi аж за два кiлометри вiд хати – вимочувати, у Гiрський Тiкич, до Острова.
Закладала там тi коноплi до води, ще й вибирала, де вода була швидка, бiгуча. А тодi високо пiдтикала на собi сорочку i спiдницю, та й лiзла до холодного потоку i забивала по його грузькому дну кiлки, щоб течiя стебел менi не знесла.
