скачать книгу бесплатно
Весна.
У колгоспi починаеться робота. Нас, жiнок, у холодний дощ женуть iз лопатами садити висадки.
Одне добре, що хоч Маруся ще не мусить йти до поля.
Та й Олександра носить молоко.
Окотилася овечка, яку Петро, Миросин хрещений батько, подарував нам на хрестини!
Лiто.
Уже й рiк минув – а Мирося все не ходить сама. То Маруся посадить ii у хатi в сiно… Або винесе пiд густi коноплi, кине до рук кукурудзяного завиванця, чи сплете швидко возика з очерету, та й бiжить iз дому на леваду – там дiти коров’ячим пухирем у м’яча граються. І Маруся хоче – ще ж дитина!
А Миросi до того й геть байдуже – вона за цiлу зиму звикла сидiти у Ганi на руках. А та – була кожнiй моiй дитинi за гарну няньку.
Часто сидить Мирося в хатi сама, чекае старшоi сестри iз колгоспу. А як Ганя прийде – то аж кричить i тягне руки.
Менi ж, звiсно, не до дитини, моя робота не меншала. Тiльки вскочила у двiр, i як у вир попала – рви, неси, тереби, наливай, вичищай, винось, пали, молоти, зашивай, пери, рубай, бiжи, падай – короткий сон, i знову день у шибку грюкае: вставай, проклята жiнко, до двору й до колгоспу!
Дитина мене не бачить. А я – дитини.
Вона й до Ганi лягае спати, тулиться iй пiд боком, як до рiдноi мами.
Тиха й добра моя Ганя була ще зовсiм молоденька. Притискала вона до себе Миросю, забавляла, а я хоч мала спокiй.
Як ще Мирося добре й не ходила, а вже спиналася на ноги – трималася за стiни, та й дрiбно-дрiбно бiгла, за Ганьою була як хвостик. Куди та йшла, то несла Миросю за собою. А як покине – дитина повзе слiдком, а тодi хапаеться руками за спiдницю й уголос плаче. Ганi стане шкода, то й пiдхопить iз землi малу на руки.
А кому цiкава дiвка iз дитиною?
В гуртi нiхто й не дивиться на бiдну мою дитину: одне, що Ганя дуже убога, сирота, а друге – з малою дитиною на руках! Дiвчата iз хлопцями жартують, а Ганя сидить, зажурена. Вона хоч i красуня (бо коса у моеi Ганi нижче колiн соталась, довга-довга), а йде сама-самiсiнька додому.
– Не бери цього дня Миросi, – одного разу просить ii до себе Манька – Ганiна найкраща подружка. – Хочемо на хлопцiв поворожити, а Мирося буде нам тiльки заважати.
– Попробую…
І Ганя поночi втiкае тихо в сiни, так, щоб не побачила Мирося.
Вже на вулицi накинула вона на голову суконну хустку – надворi йшов дощ. Ганя скрадаеться попiд клуню, попiд густий бузок – на дорогу. А там – гайда бiгти попiд вишнi на горбок, от уже i в Маньки! Вбiгае вона в темнi сiни, а там уже кружком сидять дiвчата, бо в Маньки нiкого не було вдома – батьки поiхали у гостi.
– Ну то що? Кинемо на картах? Тiльки ж, щоб нiхто не взнав, не бачив, – дивиться на дверi i шепоче Манька.
– Закриймо рядюжкою вiкно, щоб не було видко свiтла…
Дiвчата посiдали тихесенько до столу, запалили велику свiчку, Манька дiстала сiрi карти. У хатi нiч-нiччю…
– На кого кинемо – на мене чи на тебе?
– Давай на мене… – шепоче Ганя.
– Ну добре…
Манька хрестом розклала карти, придивляеться, мудруе. У хатi тихо-тихо, чути тiльки як носи дишуть i трiщить вiск.
І раптом – шерхiт!
На долiвцi замiсть дорiжок сiно.
– А-киш! А виздихали б ви! – зiрвалась Манька, кинулась в темiнь, до дверей, подумала, що на свiтло iз сiней налiзли кури.
А то не кури, то повзе моя Мирося! Вислiдкувала-таки, куди побiгла Ганя, i навкарачки кинулась – за нею! Сама заповзла до сiней, до хати, побачила при свiтлi старшу сестру, та й полiзла до Ганi попiд стiл – i в пелену – гуп! Вилiзла на руки, вмостилася, притихла.
Дiвчата ж верещать! Бо полякались, Господи!..
– Та це моя сестра, не бiйтесь, – притишуе iх Ганя. – Миросю, маленька моя пташечко, як же ти мене аж тут знайшла? Подивися, яка ж ти мокра? Надворi темна нiчка! А як мама буде шукати?
Кого шукати…
Бо я й не шукала б, перетомлена, в той час уже давно спала без заднiх нiг – а хай моiх дiтей Бог побавить!
І Мирося тулиться до Ганi, ховае босi ноженята у ii спiдницi, обiймае сестру за груди.
– Та тут i нема що ворожити: будеш ти у своеi мами за вiчну няньку, – збирае карти у колоду Манька. – Не випадае тобi король, однi вальти!
А вальти – то дiти…
– Мое маленьке, – не чуе ворожiнь, а шепче до дитини Ганя, цiлуе Миросю в личко, пальцями розбирае рiдесеньке волосся в продiль. – А якби на тебе собака який напав? Це ж так далеко. Диви, Маню, наша Мирося яка розумна! І запам’ятала ж дорогу аж сюди, до вас! Моя ти дрiбна комашечко!
А Мирося ii вже й не чуе – вона плющить очi, так i засинае – у Ганi в пеленi, втомилася: знайшла. Мусить старша сестра кидати дiвчат, розваги, вставати на ноги й нести сонну сестричку на руках – додому.
У всiх моiх дiтей одяг iз домотканого полотна. Тiльки у найменшоi, в Миросi, – iз найкращого – казенного, государственного, iз гудзами! Бо тодi так на селi: коли сорочка iз казенного полотна – жовтого, твердого, то немае кращого! А краще все – для маленькоi Миросi.
У два роки Мирося вже хазяйка!
Я зi старшими дiтьми у колгоспi на роботi, Іван сховався. А Мирося – бiлить полотно!
У тих ночвах, де вона приймала першу купiль, тепер бiляться сувоi – мокнуть у водi. А iх же треба ще й виймати i розстеляти по травi – аби на сонцi висихали. Мирося бiлить – тягне iз ночов, носить i розстеляе.
Це поки Ганi немае вдома. Як тiльки Ганя – у ворота, Мирося – вслiд за нею.
– Мамо, я пiду трохи до дiвчат, – Ганя проситься iз дому.
– Чого тобi туди йти? – бурчу я. – Ти вiвцi вже закрила? Коровi сiна кинула? Вичистила вiд свиней? – шукаю iй роботу, аби самiй хоч трохи щось iз плечей скинути та вiдiтхнути.
– Я все зробила.
– Ну якщо все, то йди. Тiльки ж…
– Я з Ганьою! – кричить Мирося i чiпляеться старшiй сестрi за спiдницю.
– Нi, вiдчепись, – просить Ганя. – Тобi туди нiз-зя!
– Я пiду! Пiду! Я хочу з Ганьою! – варiюе вперта дитина i сердито тупае босою ногою.
– Ну добре, ходiмо.
І так кожного разу…
Якось Олександра знайшла пiд Лисою горою в вiльхах гнiздо дикоi качки – повне каченят. Зiбрала у пелену та й принесла iх додому. Арсен зробив оборку, насипали там пташенятам iсти.
– От виростуть качки! – радiла Олександра.
А Мирося побачила – теж хоче собi каченят. І – поки нiхто не запримiтив, пiшла до тоi оборки, узяла одне за шию та й понесла. Поклала у себе пiд порогом, а воно й не дише, лежить, шийка зм’якла. Миросi так не треба – вона хоче живе, то йде за iншим. Знов несе – i кладе пiд порогом. І так увесь десяток.
Слава ж Богу, що я саме на той час повернулася iз поля, та як глянула…
– Що ж ти наробила?! – аж злякалася, щоб через таку дурницю не посваритись iз кумами. Ухопила я з грушi ганчiрочку, накинула на каченят, та й впрiваю.
На мое щастя, каченята не встигли зовсiм подушитися, вiдiйшли. То я вже й не ховалась, а вкинула усiх до пелени – i вiднесла.
– Ось, Олександро, вибач менi… Мирося поносила нам додому.
– А я думала, що каченят коти похапали, – сплеснула руками Олександра. – А воно он як! Ну, добре ж, Маринко, що лишилися живi, бо було б дуже шкода.
А я вдома Миросю всовiщаю, прошу:
– А нiколи бiльше не бери чужого, чула?… Не будеш брати?
– Нi, не буду…
– Бо чужого не можна брати: Матiр Божа покарае.
4
Петро Кесар, Миросин хрещений тато, жив вiд мене через дорогу. А його син Григiр, як вiдслужив армiю, повернувся назад до свого села та ще й привiз iз собою жiнку з дитиною – аж з-пiд Ростова.
– Нi чути, нi бачити не хочу! – кричав спочатку Петро до сина. – Хто вона нам така? Знать не знаемо! Та ще й вiд кого у неi ця дитина?
– Моя, тату, дитина, – оправдовувався Григiр. – Ми нажили.
– А, може, вона, сину, потiпаха? Може, яка гуляща, волоцюга? Може, у неi батьки п’яницi?
– Це моя жiнка, Анфiса!
– Геть i не вимовлю я це ймення, бач, як назвали, – не хотiла такоi невiстки мати Григорова, Ялина. – Анфiс-с-с-са! У нас i таких iмен немае. Вона ж, сину, кацапка, а це такi люди… Що, хiба в своему селi гарних дiвчат немае? Зiйшлися ви якось так, не по-людському. Яка це порядна жiнка так поiхала б далеко. Не треба нам тут нiякоi Анфiси!
– То що ж менi тепер iз нею робити?
– А нехай iде назад, звiдки приiхала! – гонив невiстку батько.
Анфiса плакала. Була молода-молодюсiнька, несмiлива; боялася сама за хвiртку вийти. Так i жила, терпiла. Але свекри iй не давали жити.
– До роботи незугарна, – одно товкла Ялина. – Як що спитаю, мовчить, плаче, я вже не можу, сину.
– Людей стидно! – Петро аж сичав. – Нi плаття, нi сорочки з собою не привезла. Це що, Григоре, ми вже найгiршi помiж людьми, що ти нам старчиху якусь привiз? А худе, а тонке! Фу, а не жiнка!
– То ви на неi не сварiться, говорiть по-доброму.
– Оце вже нi! – кричала мати. – Та хто вона тут така, щоб я до неi говорила? Кацапка замурзана! Ой, не можу! Стидно людям в очi дивитися, от що ти, сину, наробив.
Тiльки тиждень минув, а невiстку виганяли з хати.
– Ти бач, Петю?! – кричала Ялина, стоячи спецiально посеред подвiр’я, щоб люди чули. – Я ii попросила бараболi свиням наварити, а вона питае: что ето такое? Вона не знае, що таке баняк! Не вмiе хати вимести! Дитини не годна втишити!
– Геть iз хати! – тим часом кричав Петро i пхав невiстку в спину, iз сiней. Аж та на вулицi спотикнулась i заплакала гiрко-гiрко:
– Да куда же мне деваться?
– А туда, звiдки ти прiехала! Геть!
– Дайте хоть ребенка поцелую!
– Та забирай свого ребьйонка i вмотуй звiдси!
– Нi, дитини не вiддам! – уступилася Ялина. – Дитина наша! А ти – геть iз обiйстя, щоб i духу не чуть!
Григора не було вдома. Анфiса переплакала надворi, дочекалася, поки свекри пiдуть iз хати, убiгла, замотала у вузлик шмаття i пiшла дорогою iз села – до залiзницi.
Нiхто Анфiси не шукав.
Маленький Петя два роки рiс без мами.
У садку у Кесарiв вони гралися iз моею Миросею – колупалися у землi, ямки викладали квiточками, камiнчиками, хоронили у тих ямках дохлих курчат, жукiв, череватих жаб-ропух. Або йшли на дорогу i там малювали дрючком по поросi – кружечки, хрестики, робили хатки, з болота млинчики.
– А, гаспидська дитина! – кричала Ялина i бiгла, як навiжена, до дiтей, як бачила, що сидiли на дорозi в колii. – Я що казала, iз садка не виходити, га?! – i била Петю рукою нижче спини.
А тодi вигадала: взяла мотузку i прив’язала онука до дерева. Обмотала туго довкола живота, а iншим кiнцем – за стовбур грушi.
– Сиди тут! – сказала. – А як побачу, що втечеш, то закину в темну яму!
Петi було три роки. Якось гралися вони з Миросею коло дерева, як тут почули крик! Вiд дороги до них бiгла чужа жiнка, розмахувала руками.
– Сыночек! Сыночек родненький! – кричала молодиця. А тодi впала пiд грушею на колiна, розв’язала мотузка, схопила Петю на руки, стала навiжено цiлувати й тиснути його до себе.
Моiй Миросi потемнiло в очах: я вiд колиски усiх своiх дiтей лякала циганами, от вона й боялася. Тодi, мабуть, подумала, що ця жiнка краде Петю! Й собi страшно закричала, кинулася бiгти через садок, по дорозi, вбiгла у ворота – i впала без свiдомостi пiд порогом.
– А це що таке? – знайшла дитину Ганя. – Що тобi, Миросю?
– Там!.. Там… Там у Кесарiв украли Петю! – трусилася дитина. – Я боюся! Я втекла.
