скачать книгу бесплатно
– Трохи е… Тут такi квiтки, аби ж ти бачив! Можна, Ваню, я сплету собi на голову вiночка?
– Я тобi зараз дам вiночка!!! – Іван кидае на землю торбу, хапае обома руками Миросю, аби вона не втекла, кидае ii спиною на стерню i знавiснiло б’е, товче ногами.
– Ось тобi! Ось тобi, на! Аби знала, що треба збирати колоски, а не гратися.
– А-а-а-а-а! Я вже не буду! – та затуляеться руками. – Не бий мене, Іване!
– Ось тобi!
– Прости! Вже бiльше не буду! А-а-а-а! А-а-а-а!
– Що не будеш?!
– Я не буду збирати квiток, а буду збирати колоски!
– Добре! Вставай i швидко рушай менi по полю! Як не назбираеш повну торбу, то тут тебе й заб’ю! Бо ти, Миросько, iси бiльше вiд усiх нас, а як колоски збирати, то вiнка плетеш!
Мирося ще трохи плаче. Тодi поволi колiнкуе, потроху пiдводиться iз колiн i тут тiльки помiчае, що iз босих ii нiг цвiркае по стернi кров – i з пiдошов, i з колiн, i руки, як падала, геть стерла.
– Болить!.. – схлипуе Мирося.
– Не знаеш, що робити?! – усе ще сердиться на неi Іван. – Їла квашеного огiрка? Тепер сiдай, помочися в жменю i потри тим вавки, воно й затягне.
Мирося слухае брата. Вона тут-таки й сiдае на стерню, мие ще теплим вавки, вони щемлять – але кров потроху зупиняеться.
А увечерi, перед тим, як впасти в сiно до сну, Мирося ще трохи скиглить, бо iй болить, особливо ноги. А тодi вона згадуе про Івановi лiки, бiжить на вулицю, пiд осокори – щоб назавтра не так боляче було ходити босими ногами по стернi – повертаеться назад у хату й укладаеться на соломi.
– А чому Антося iз Василем не ходять разом iз нами на поле по колоски? – питаеться Мирося в мене про своiх двоюрiдних сестру i брата.
– Бо iм того не треба.
– Як це? Не треба колоскiв?! А що ж вони будуть iсти?… – не може зрозумiти.
– Колоски iм потрiбнi, тiльки не треба ходити за ними аж на поле.
– Як це?!
– У Антосi i Василя е батько. Дядько Арсен завiдуе колгоспним током, то його дiти мають право набирати колоскiв прямо iз молотарки, – зiтхаю, i додаю свою гiрку примовку: – А у вас немае батька.
А вранцi моя Мирося виходить у двiр i зразу ж бачить там Антосю; Миросi дуже кривдно.
– Ти куди?! – гукае ii подружка.
Але моя Мирося мовчить, вона виходить за ворота i тiльки тут озираеться.
– У вас е батько, а в нас немае!!! – кричить вона i вiдвертаеться вiд Антосi.
Та розпачливо розводить руками i йде назад до своеi хати.
– На мене там Мирося чомусь розсердилася, – розказуе вона Олександрi.
– А то чому?
– Бо у мене е тато, а у Миросi немае!..
– Ясно… – взувае чоботи Арсен. – Знов тоi самоi?! – каже понуро.
– Та ти на них не сердься, – обiйняла бiля порогу свого чоловiка Олександра. – Вони тяжко бiдують. Пожалiй ти ту Маринку!
– Скiльки раз жалiв! А воно одно й те ж саме…
– Пообiцяй менi тепер, що не будеш на неi сердитись.
– Як скажеш, це ж твоя рiдня.
Олександра поцiлувала уже в дверях Арсена – де це видано для села! – i вiн пiшов спокiйний.
Цього дня на полi останнi молотарки домолочували зерно.
– Миросю-у-у! – гукнув Арсен племiнницю. – Йди-но сюди, я тобi щось скажу.
Мирося прийшла. Стоiть, похнюпилась. Їй соромно, бо iз голови все не сходить Антося i те, що вона iй сьогоднi вранцi сказала. «Буде сваритися», – подумала Мирося. Але Арсен не сварився.
– Ну що, багато сьогоднi назбирала?
– Та не дуже…
– Показуй свою торбу.
Мирося наставила, а там – на днi тiльки кiлька чорних порожнiх колосочкiв, вона це вийшла вдруге.
І тут! Дядько Арсен набрав повнi пригорщi не перевiяного ще зерна – i сипле, ще раз бере – i знову сипле просто до Миросиноi торбинки! Аж до самого верху! Насипав повну!
Мирося не повiрила своiм очам!
Тримае у руках важку торбинку, але не вiрить у свое щастя!
– Спасибi вам… – не пiдводячи на дядька Арсена очей, притиснула важку торбинку до живота i пiшла до лiсосмуги.
Руки у Миросi дрiбно трусилися: вона боялася, бо пам’ятала моi розповiдi про те, як колись за один колосок могли на полi вбити. Або вiдправити у далекий Сибiр, i там теж на людину чекала смерть!
Тепер колоски збирати дозволяли. Але щоб так – брати просто з-пiд молотарки?!
Мирося вiдразу ж не пiшла додому, вона ще трохи посидiла у лiсосмузi, поперебирала пальцями пшеницю, понюхала… Аж як молотарка поiхала iз поля, пiдвелася на ноги i побiгла, але всю дорогу озиралась.
Вже у своему дворi Мирося стишилась, повiльно зайшла до хати.
– Ось! Дядько Арсен менi дав! – поставила торбинку на столi. – Вiн сам мене гукнув, мамо, i дав, насипав повну торбу! Як Антосi! Дивись, мамо, скiльки у торбi зерна! Тут i колоскiв майже немае! Тiльки чисте зерно!
– Хай йому Бог дае здоров’я, – кажу, i висипаю зерно на хустку, перебираю його руками, теж радiю. – Треба гарно просушити.
А вже сухе зерно пересипала в глибокий глек iз тоненькою шийкою – аби туди не влiзла миша, i занесла в комору. Але кiлька жмень вiд того прибутку таки вкинула на круглий камiнь – i змолола на муку. Із неi потiм спекла собi i дiтям коржики.
– Ох i смачнi ж цi коржики! – як iла, то все нахвалювала Мирося.
– У, ненажера, iй все смачне! – невдоволено бурчав Іван. – А як колоски збирати, то вона – ловила метеликiв i вiнки в’язала.
– Менi дядько Арсен сьогоднi повну торбу зерна з-пiд молотарки дав!
– Та ти вже ту свою торбу давним-давно i зжерла!
– Нi! Мама напече ще й коржикiв iз маком, правда ж, мамо?
– Напечу, – пообiцяла я, – ось як тiльки потереблю. Ви ж хоч не поламали макiвок? – бо щось менi було тривожно…
На початку лiта маки завжди цвiли рожевим квiтом, по всiх людських городах. Коли нiжнi пелюстки спадали, з-пiд них на стеблах з’являлися зеленi головки. На сонцi макiвочки достигали, поволi сiрiли, i дiти тодi нишком iх лущили, аби добути звiдти мак – ще сирий, чорний i солодкий.
– Не смiйте лущити макiвок, бо будуть порожнi! – просила я дiтей.
Але ж це дiти…
Через одну я потiм висипала собi в пелену тiльки один порох та трухно.
