скачать книгу бесплатно
– Хто вкрав?
– Тiтка чужа, схопила Петю на руки i побiгла!
А ввечерi село гуло: кацапка Анфiса повернулась! Знайшла аж в Уманi роботу. Вийшла там замiж, то тепер приiхала i забрала iз собою сина.
– Бач, вийшла замiж за великого начальника! – розказував менi Петро, сидiв у хатi. – Бо хто б iй вiддав онука? Та нiхто! А так… Бач, у них права великi!
– Вона ж таки Петi мати, – я була на боцi Анфiси, хоч вона менi й чужа людина. – Як же вона свою рiдну дитину кине?
– А чого тодi не забрала, як тiкала iз села?! Вигодували, виляпали, а тепер – бери, готовий!
– Воно-то й так… – мусила я згодитися, бо не хотiла сваритися з кумом.
– Оце таке нам та кацапка наробила, – Петро сидiв-журився. – Тепер як подивлюся на твою Миросю, та й згадаю про нашого Петруся. Так уже дуже звик до онука, як не кажи, а свое було.
– Одружиться колись ще й ваш Григорiй, народять iз новою жiнкою онукiв. Та й он – у вас ще е дочка, Мирося, вона теж колись замiж вийде.
– Вона так вийде замiж, як твоя Ганя! Та хоч мае вроду, а наша iз хати нi ногою, я вже й сварюся, кажу: йди мiж люди, хай хоч хтось побачить!
– Прийде час, когось зустрiне.
– Де, Маринко? У себе в хатi? Гарних хлопцiв розхапають спiвухи-щебетухи, а ця так i останеться сидiти нам на шиi.
Сiльськi дiвчата увечерi спiвають. Хоч i потомленi з роботи, а молодiсть – вона одна! Як тiльки сонце скотиться за обрiй – жодна не висидить у хатi.
Тiльки моя Ганя не мае коли спiвати. Хiба… було десь раз у поiздi, у гуртi, зi страху: вона вже iздила на заробiтки у Захiдну Украiну, привезла звiдти два мiшки пшеницi, врятувала усiх вiд повоенного голоду.
Тепер Ганя робить на городi, та й бiля хлiва вправляеться, наводить лад у хатi – аби тiльки встигала! Ганя й дрова рубае, носить воду… За роботою не мае часу вишити собi анi сорочки, нi рушника.
Не вмiе, та й для чого? Я не хотiла ii пускати замiж – одного хлопця вiдговорила, iншого вiд двору вiднадила, а той сам пiшов…
Бо ж у Ганi немае батька, кому така дiвка була потрiбна? Хiба якомусь волоцюзi чи п’яницi, бо путнiй геть не гляне. І менi без старшоi доньки було б у ту пору, як без рук: вона ж помагала бавити дiтей.
Було, як сяду й здумаю, до чого я дожилась: уся молодiсть моя пройшла у приймах i в колгоспi. І тепер сама, без чоловiка… А починалося ж усе з великоi любовi! Із чужоi хати за Ільком тiкала, одно по одному родила йому дiтей, надiялась на краще. Але краще б я сидiла пiд спiдницею у мами. От i Ганi я раз по раз про те казала, що не треба iй той замiж, бо то одне тiльки нещастя…
– Та краще б я була замiсть нього лягла в могилу! – казала я при дiтях про iхнього батька, дуже гiрко.
– Не треба, мамо… – просила Ганя.
– Он як у кого чоловiк у хатi, то ж хоч якесь е право. А тут… кожне тебе вскубне. Ще й як ти, Ганю, колись-таки пiдеш далеко замiж, мене покинеш? Що я тодi буду сама робити iз усiм цим безголов’ям?
Так сяду i ридаю. І здавалося б, уже й була покiрна долi, зробилася байдужа до всього на свiтi, зацiплюся, i роблю собi та й роблю. Аж часом щось таки находило менi на серце, i починала рвати коси.
Сидiла, розпатлана i сива, голосила, а дiти ж чують!
– Мамо, я буду iз вами, – тихенько обiйме мене i просить Ганя. – Я вас нiколи не покину, вiрте.
– Правда, доню?
– От як не вiрите, то й перехрещуся!
– Хрестись до образа…
І Ганя хреститься. Я тодi на трохи вiльна.
Старший Олександрин син вже два роки як був жонатий. Жив Дмитро по той бiк села, у своеi тещi. Його ровесник – мiй Макар, згорiв живцем в Германii, нiколи не приведе синок менi невiстки. Не могла я добратися й до його могилки, а хотiла б.
Я тiльки до Христушки ходила, до тоi ангельськоi дитинки, що померла в голодовку на другий ранок пiсля свого народження. На Зеленi Святки й Провiдну недiлю ходжу я на гробки, веду за собою усiх дiтей.
А так…
Зате ж в Олександри знов весiлля! На цей раз вже Ганiна ровесниця Галина вiддавалась. Це ж було в сусiдах – треба й у себе навести лад.
Берусь мастити хату – iз причiлка бiлою глиною, вiд поля – рудою, червоною пiдводжу призьбу.
Ганя менi допомагае.
Грiшка з Іваном – молодшi хлопцi, носили воду.
Маруся мие в хатi вiкна, пiдмiтае стежки.
Мирося глядить гуси.
А що вже казати про Олександру iз Арсеном! Це ж у iхнiй двiр повинно звiдусiль наiхати багато родичiв. А ще ж зiйдеться все село дивитись. Роботи тоi, роботи!
Сусiди рiжуть кури, варять холодцi, печуть короваi i хлiб, баба-кухарка орудуе бiля печi. А тим часом дружки вбирають хату – весiлля ж гуляли у великiй свiтлицi! Вже посеред столу стоiть гiльце, на ньому – червонi й синi квiтки, пучки паперу. У саму вищу квiтку батьки встромляють грошi – це на достаток молодим, прив’язують ще й житнi колоски – на щастя. Щаслива Галина розправляе по лiжку бежевий костюм – пiджак i спiдницю, як тодi по модi, бiлий вiнок iз вельоном – лежить на вишитих подушках.
– Примiряй, Галю, до себе! Ну примiряй!.. – дуже просить старшу сестру маленька ще Антося.
– Вона ще не молода, не можна! – каже моя Маруся. – От завтра буде свадьба, от тодi й надiне!
– А як же гарно буде! – радiють Грiша iз Степаном i собi крутяться коло дiвчат.
І от уже й весiлля! Загупали музики – бубон й дудка, молодi пiшли на розпис.
Усi пiшли, тiльки одна моя Мирося мусить лишатися у себе вдома: вона глядить гусей iз гускою – пасе шкодливу птицю у березi в кiнцi городу.
Як раптом…
– Прийшли! Уже прийшли! Ідуть до столу! – кричить Іван вiд хати й женеться горою стрiмголов.
– А я?!!
Мирося швидко пiдгонить гуску, жене все стадо до обори. Вона кричить i ще й б’е щосили рiзкою по травi. А коли нарештi вбiгае в хату до хрещеноi, бачить, що молода уже сидить за столом, i гостi кругом неi. На головi в Галини вельон, i вiнок iз воску, а на руках… сидить Антося! Найкраща Миросина подружка…
Мирося – в крик:
– Чого це Антося на руках у молодухи?! А я?!! – вона перекрикуе весiлля, реве й голосить. Аж мусять крайнi люди вставати з мiсця, i хтось добрячий бере Миросю попiд пахви i прямо через стiл подае ii до молодих.
Мирося вiдкривае очi – i ось вона вже сидить у пеленi в Галини! А Антося – в молодого!
У Миросi вмить висихають сльози, тремтячими руками вона бере Галину за фату-вельон, притискае до себе, нюхае й смiеться.
– Я теж хочу бути молодухою! – кричить Мирося й тиснеться замурзаним личком Галинi в груди. Там на бежевому пiджаку зостаеться пляма – вiд щасливих слiз, наполовину iз порохом вiд трави – iз берега, там, де паслась гуска с гусенятами, овечка з бараном, людськi корови i конi iздили…
– Гiрко! – раптом гукають люди.
Галина встае, садить Миросю на ослiнчик. Поряд жених посадив Антосю. Молодi цiлуються, а дiвчата дивляться на них спiднизу.
– Де ж той дядько Йосип, що горiлку носить?! – починають спiвати жiнки, i на стiл ставлять чарку.
Чарка була одна на всiх – темно-синя, грубенька, гранчаста.
Першим наливають молодим.
– По повнiй, по повнiй пийте! – кричать жiнки. – Щоб були щасливi, пийте до дна! – i молодi випивають.
Далi чарка йде по кругу, передаеться з рук у руки, п’еться i повертаеться до молодих.
І так три рази.
– І я хочу горiлки! – проситься Мирося; вона бачить, як пiсля горiлки весело смiються, перегукуються гостi. Хтось спiвае, там дядько цiлуе тiтку. – Я теж хочу покушати весiльноi горiлки!
– То налий iй, – моргае Дмитрик, молодий.
І Галина наливае. Вона, певно, думала так пожартувати: моя Мирося ще мала, трохи надiп’е горiлки, покушае, що вона пекуча, та й виплюне, вiдставить геть.
Але Мирося ще не знае, що таке горiлка, вона тiльки бачить, як гарно ii п’ють дорослi, i думае, що то щось таке смачне, як цукор.
Галина дае Миросi чарку до рук, та швиденько, щоб нiхто не видер, перекидае ii нахильцi до рота i двома великими ковтками випивае. І тiльки тут дитина вiдчула смак! У ротi пече вогнем, не дае дихати, iз очей ллються сльози.
– Галя! Вона ж випила всю горiлку… – налякано шепче молодий.
– То що ж я зроблю? Вже як е, так i буде… – злодiйкувато роззираеться молода.
Але нiхто того не бачив…
Весiлля гуляе далi, а у Миросi свiт починае перевертатися кругами. Вона наче й сидить на мiсцi, ще й тримаеться обома руками за лавку, але… Чомусь туди-сюди стрибають дверi, дядьки не спiвають – ревуть, немов ведмедi, а у животi брикае сердитий вулик бджiл. Мирося геть не мае сил, вона помалу хилиться до столу, голова вже не може втриматися на в’язах.
– Тiтко Маринко! – гукае до мене через стiл Галина. – Вiзьмiть свою Миросю, вона, напевно, хоче спати.
Та я геть не чую молодоi. Менi, заклопотанiй весiльними справами, не до того: тiльки встигаю бiгати вiд печi i до столу, щось подаю, приймаю, мию.
– Тiтко Маринко-о-о-о! – щосили гукае молодий.
– А що там?… – я на мить спиняюсь. – Щось принести?
– Та ось, ваша дитина…
– Хоче спати? То передайте ii комусь, нехай винесуть надвiр, я не маю часу.
І далi бiжу до кухнi. А в цей час…
– Подавай ii сюди! – гукае до Галини хтось iз гостей, бере мою зiмлiлу дитину на оберемок i несе в садок, там кладе пiд деревом i йде курити.
А Мирося тим часом вивергае все iз себе – i горiлку, i те, що iла за столом, i те, що вдома. Стоiть колiньми на оббльованiй травi, тримаеться руками за живiт i стогне. Тодi падае у блювотиння й засинае.
Знаходять Миросю Грiша iз Степаном.
– Фе! Що це ти тут лежиш… така? – питае Грiша у Миросi. – Що це з тобою сталось?
– Я горiлку пила, – дiвчинка помалу встае, рукою тримаеться за стовбур, обтирае травою плаття.
– Не може бути?! – дивуеться Степан. – А хоч смачна?
– Нi…
– Ти бiжи до копанки i вмийся, а то дивитись страшно!
І Мирося рушае, але…
– Миросю, зачекай, хочеш горошкiв? – повертае ii назад Степан. – Там за столом давали вже солодке, але тебе не було.
Ось воно! Давали солодке! Це ж найкраща страва на весiллi!
– Давали солодке?… – журиться Мирося.
І iй стае так гiрко-гiрко, iй навiть байдуже, що робиться у неi в головi, що вона уся в мокрiй слинi i ще у чомусь, що оце вона тут валялася у травi. Одна тiльки думка б’е Миросi у тiм’я: вона не дочекалася цукеркiв!!!
У магазинi тодi продавалися тiльки горошки i подушечки iз перевареного цукру, такi були цукерки.
І тепер iх роздали вже гостям, а Миросi не дiсталося…
Сльози покотилися дитинi з очей iще дужче. Мирося схопила себе за горло, захиталася туди-сюди вiд розпуки, вiд великого й невимовного свого горя!
– Та не плач, – раптом присiв бiля сестрички навпочiпки Грiшка. – На ось тобi жменю, я набрав аж в двi кишенi, iж.
– І моi на, – простягнув долоню двоюрiдний брат Степан.
І Мирося, озираючись, чи нiхто того не бачить, похапливо кидала горошки собi до рота: моя дитина в той час не знала нiчого смачнiшого за горошки!
5
Хiба тiльки чорнi дрiбнi черешнi!
У сусiдiв перед ворiтьми росла молоденька черешенька – рання. Але нiколи не встигали ягоди на нiй доспiти. Ще тiльки-тiльки запалились, а вже й нема!
Зате в нас у садку стояло старезне дерево, стовбур грубий. Треба було два дядьки, щоб ту черешню обiйняти. Із дуплом, гiлки аж на три метри вiд землi – попробуй доберись! Хiба тiльки ноги треба було б засовувати в кору i чiплятися руками.
