скачать книгу бесплатно
Через десять днiв я йшла до Острова i виймала на берег «козлики» – перемоклi снопи конопель. Сушила iх тiльки день, а тодi на своiх же плечах несла назад додому, викладала рядками в клунi.
Щоб не погнили, сiдала я на долiвцi, брала по жмутку стебел i терла на терницi – аж до клоччя.
Те клоччя потiм вичiсувала на щiтках.
У хатi в мене була дiрчаста лавка. У тi дiрки я вставляла кужелi, i веретеном пряла – смикала поволi iз кужелю грубу нитку. Цю нитку намотувала на чотири палицi – козелець, i з моткiв уже перемотувала ii в клубок.
Пiзно в осiнь, коли зроблена була вся робота, до хати вносився верстат. Хата у нас й так мала, глиняна, сiни i одна кiмната, а в нiй – стiл i пiч, i трохи мiж ними простору, на всю зиму його «з’iдав» верстат. Сiдала я пiд тим дерев’яним дебелим дивом i водила, водила човником помiж начиння, а тодi ба-бах! – i збивала разок ниток докупи. І знову воджу, та ще й вигадую, напiвсонна, собi якiсь узори, уплiтаю покрашенi вiльхою, бузиною i цибулею нитки – iз бiлими чи сiрими.
Таке ж виходило i гарно!
Із того верстата мiж моiх швидких пальцiв народжувалося полотно – грубе i тонке, на рушники, на сорочки i рядна, а ще – на мiшки i спiдницi, торбинки i шматки. Із овечоi шерстi – те пiде на свити, а може, й на кожух.
Найтонше полотно несла я до Олександриного чоловiка, до Арсена. Вiн його порiже, покроiть – i ший, Маринко, ночами при свiчцi сорочки. Голка куплена у крамаря, нитка – вже своя.
На вишивання менi немае часу. Яке ще вишивання?!
Бо зимою я пряду.
Навеснi вже треба покроiти.
А за кроiння – заплатити.
Грошей у нас нема, то я цiлiсiньке лiто, бiдна, роблю по городах – у себе й у сусiдiв. Пiсля колгоспу бiжу додому, а там – межi не бачу, саджаю щось та сапаю, прополюю i сiю, пiдгортаю свою й чужу картоплю, виполюю бур’янцi. Олександра цього не здужае, та й чоловiк ii жалiе – Арсен накроiть за зиму молодицям сорочок, от вони й оброблять iм город, побiлять хату – тi, що бiднi, такi ж, як i я, солдатськi вдови, без грошей i долi, та з дiтьми. А ще щороку перекопувала я крiм свого ще й зовициного города, це за свитки i кожухи.
Олександра була дуже гарна жiнка – чорнява, невеличка, але грудаста, очi мала зеленi, лице з рум’янцем, чисте й бiле.
А що багато дiтей?
Та ж чоловiк у неi добрий! Арсен не тiльки кроiв сорочки, але ще й шив за грубi грошi кожухи й свити, не кожен вмiв. А Арсен умiв найкраще – iз усiх сiл до нього несли, вiн на око мiг зробити.
– Щаслива ти, Олександро, – часом кажу, бо я таки, нiде правди дiти, iй i заздрила. – Не знаю, коли тобi й вiдроблю.
– Та помаленьку колись вiдробиш, ми ж своi.
– Он, моi хлопцi так ростуть, на плечах свити тiльки трiщать. Треба в цьому роцi Грiшцi кожуха скроiти, старий розлiзся.
– Арсен покроiть! Не журись, Маринко, як не на цей рiк, то на той – городи будуть.
– Спасибi вам, бо хто б мене послухав…
Дiтей у мене багато, i мусила я нести на своiх плечах – до Острова, до води ще й в’язку Олександриних конопель. Треба ж було якось вiдробляти.
2
Якби ж iще й не ця дитина! Усе менi на плечi…
Бо Маруся, хоч гвалт кричи, не довго хотiла бавити Миросю! То спочатку вона вривала руки, як носила ii, малу, ще немовлятком, через кукурудзи до мене в поле.
А я на колгоспному полi робила тяжко… Тiльки мiсяць, i то не повний посидiла пiсля пологiв вдома. А тодi вийшла на роботу.
Прийшов якось ще вдосвiта управляючий i загримав у вiкна, кричить:
– Маринко! Виходь сьогоднi на трудоднi!
– Та я ж недавнечко народила, он, в колисцi дитина цицькова спить, чоловiка мого ще немае з вiйни, – ховаюся у велику хустку, а таки виходжу. Стала й стою у самiй сорочцi, простоволоса ще, в дверях, а за мною – ряснiють голови: голосний стукiт розбудив i полякав усiх у хатi.
– Не в одноi тебе дiти, от знайшла новину менi! – сердиться управляючий. – Ти, Маринко, уже мiсяць як вдома сидиш, а там – робота стоiть! Хто буде працювати? В колгоспi рук не вистачае.
– Дитина ж…
– Дитину хай бавлять старшi дiти! – управляючий уже прокричав аж у воротях. – А як не вийдеш сьогоднi до обiду, то запишу тобi вiдказ, а тодi… тодi сама знаеш, що може бути! Дорога на Сибiр!..
– Знаю, чом не знати?… – вертаюся до хати та й шепчу сама до себе. А тодi глянула на сонце, та й сахнулась: уже ж, як для роботи, не раненько. Та й побiгла мерщiй помити пазуху, щоб нагодувати малу Миросю.
– Ганю, виженеш теличку на обору i кинеш iсти. А я тим часом хоч якусь лемiшку зварю, ще й на обiд щось треба було б – борщу? – годую свою ляльку й порядкую. – То ти – буди малих. Хай Грiшка напоiть вiвцi, i Марусi я теж дам щось свое.
– Мамо, я ж з тобою до колгоспу, – пiдводить соннi очi Ганя – дуже рано; це менi нагадуе. – А як же наша дитина?… – Ганя сiдае в сiнi, складае руки – пiд грудьми: болить ще вiд вiйни, вона вже й звикла.
– Дитину буде бавити Маруся, – виймаю iз Миросиного ротика ще вологу грудь, ховаю в пазуху.
А моiй старшiй доньцi нiколи нiчого не треба було по два рази казати. Ганя швидко збирае довге волосся в руки, плутае його i виплiтае пшеничну косу, закручуе ii на потилицi – мов жiнка: не було коли красуватись. Поверх волосся кидае сiру хустку, замотуе низько-низько над очима, зав’язуе попiд шию…
А я тим часом йду надвiр, насмикую зi стiжка ще торiшньоi сивоi осоки, понакручую крутнiв, щоб топити пiч, несу до хати i закидаю тi крутнi у ненаситну пащу. У челюстях аж свище – осока гарно горить! Я ще трохи перечiкую, щоб прогорiло, а тодi ставлю до черенi повен баняк води, коцюбою пiдпихаю; iще один, у нього вливаю воду…
І вже за столом, вмочаючи в лемiшку хлiба, наказую няньцi:
– Марусю, гляди нашу Миросю, ти тепер тут залишаешся за старшу. Хитай та колиши дитину, як буде кричати, аби вiд крику не надiрвала пупа.
– А як вона дуже розплачеться?
– Якщо буде дуже плакати, йди, я тобi покажу, пiднiмеш дитину попiд спинку, притиснеш собi на груди – i принесеш менi на поле. З собою вiзьмеш iсти.
– А куди саме? – Маруся аж пiдстрибуе вiд радостi: а то! Тепер iй доручають малу дитину, вона буде бавити сама! Сама!
– Спитаеш там кого, як вулицею будеш йти. І гляди, щоб Миросю хлопцям не давала до рук брати, вона ще дуже маленька, переломлять спинку або ще кинуть.
– Я?! Не дам нiкому! – i Маруся вже стрибае кругом люльки. Мирося спить.
А тодi – день за днем i кiлька разiв по дню маленька нянька, вхопивши сестричку на оберемок, чвалае босими ногами по пилюцi аж до поля. А там – крiзь високi кукурудзи, що й не видно неба, а далi – колючою стернею або мокрими берегами, йде мене шукати, свою маму-колгоспницю, аби я погодувала ii малу сестричку i та втихла б хоч на якусь годину.
І от Маруся приходить, я сiдаю просто на дорогу, у запилюжену траву, розставляю широко ноги, вiдкриваю пазуху i беру дитину, прикладаю ii до себе i закриваю очi – маю час на вiдпочинок.
І не одна я так сиджу…
Онде Гапка iз Настею, i Явдоха – теж поприсiдали попiд дерева, та й годують своiх дiтей. Та тi вже старшi; у Явдохи дитя навiть сидить у неi в пеленi, тримаеться руками за обвислi груди – ссе.
– Ти вiдлучай його вiд себе, такого лобуряку! – кричить Явдосi ланкова. – Бо нiякоi роботи з тебе немае. Де це видано? Дитинi вже три роки, а вона – годуе. Постидався б! – це вже каже про Пилипа, до дитини. А вiн – сидить, оченята наляканi, схопився руками за маму.
– Одiйди, Наталко… – сердиться Явдоха. – У мене iден син зостався, як зможу, буду й до смертi годувати.
І Наталка вiдводить очi: у Явдохи було десятеро дiтей. У одну нiч не стало, коли снаряд упав на хату – там за столом сидiли дiти й чоловiк, Явдоха – бiля печi. Тiльки пiч i зосталася, та ще Явдоха iз найменшою дитиною на руках, бо було цицькове, ось цей Пилип.
Явдоха була чорна-чорна, а то в одну хвилину посивiла – навiть брови й вii. А молоко, бач, не пропало. Того й годуе вона на полi сина, нехай вiн уже й великий – бо iншого не буде…
Я по всьому вiдкриваю очi, вiдриваю Миросю вiд грудей, а та спить. Кладу ще сонну дитину в пелену, а сама беру до рук кухоль iз водою – п’ю, бо менi треба набратись сили. А як е час, то ще розгорну ганчiрочку iз салом…
Та довго не посиджу.
– Дiвчата! Гайда в роботу! – кричить iз поля ланкова Наталка, пiдганяе. – Бо не запишу трудодня! Повсiдалися, як королеви!
Сама вона не сяде, не спочине нi хвилинки, от вже прикра жiнка, кричить i бiгае. Через цю Наталку i нам нема спокою. Пiдводимось…
Я, «королева» Маринка, обережно рукою струшую iз сорочки хлiб собi у жменю, низько нагинаюся, вкидаю крихти до рота, важко встаю iз дороги. Дитину беру пiд плечi i подаю Марусi, а тодi обтрiпую вiд пороху спiдницю.
– Я вже не можу ii бавити!!! – кричить Маруся, i сльози горохом котяться по щоках. – Ваша Мироська кричить й кричить, мов навiжена! У мене ноги болять туди й сюди полями бiгати! Руки вже потерпли ii носити! Голова менi як не репне – болить вiд цього крику! Я хочу погратися на вулицi, з дiвчатами, а вона не спить й не спить! Заберiть цю мучительку вiд мене, я ii вже не хочу-у-у-у! – плаче, аж заводить.
– Бач, не хочу?! – сердито зводжу до Марусi брови. – А я хочу?! А я хочу цiлi днi по полях робити? А тодi прийти додому i знов те саме? А я хочу?! І що ж я зроблю, як вас у мене цiла купа, га?! Ще й тата вашого немае, усе менi на плечi!
– Може, у неi болить животик? – пiдходить Ганя. – Чого воно, мамо, й справдi так дереться?
– Мабуть, рiзун напав. Треба буде спитати в дiда Степана, як не попустить. Але тобi, Марусю, про сестру таке казати сором…
І Маруся, пристиджена, втихае. Вiдвертаеться вiд мене i тiльки плечi iй дрiбно трусяться – тихо плаче. Бере покiрно в згорточку Миросю – а вже й тяжка! – i несе ii назад, додому.
А дорогою – трясе, трясе i штовхае, i б’е дитину.
– А що? Будеш знати, як мене мучити! От тобi, от, щоб знала! – кричить i плаче.
Дорогою Мирося ще спить, заколисана моiм молоком i вiтром. А вдома – година пройде, i знову в плач.
– Мамо!!! – якось увечерi, пiсля роботи, зустрiчае нас iз Ганьою перелякана Маруся, на порозi. Вона стоiть, труситься, а дитина в хатi плаче, як не розiрветься. – Там таке страшне! Я дуже боюся! Я не пiду…
– Що сталося?… – у мене й граблi полетiли iз рук, кров бухнула в обличчя.
– У Миросi на животi росте велика гуля!
Вбiгаю в хату. Схиляюся над люлькою. Розгортаю сповитка… І вражено дивлюся дитинi на живiт. А там, внизу пiд пупом, набираеться пiд шкiрою щось велике, немов гусяче яйце, i сине-сине.
– Марусю, що ж це таке? – й собi боюсь; дивуюся, бо таке бачу вперше. – Коли ж i де воно взялося це нещастя?!
– Воно вже кiлька день е, але то було маленьке, а оце сьогоднi аж таке здорове видуло.
– А чого ж ти менi не сказала ранiше? Боженьку ж мiй! Яке нещастя! Видно по всьому, помре…
Гукнула я сiльського знахаря, Степана. Той щось пошептав над дитиною, приклав де треба мастi.
– То як? Воно хоч буде жити?… – питаюся. А самiй чомусь байдуже: так уже втомилась, що от-от взяла б грiха на душу.
– Буде, бiс ii не вiзьме! Ти навiть не надiйся, бо такi дiти не вмирають.
– Ось, вiзьмiть за лiки яець.
– Менi досить буде твого спасибi! А яйця… он дiтям своiм звариш.
Дiд пiшов. Ганя сiла та й колише в пеленi дитину. А я вклякла на колiнах перед образом i плачу…
Аж серед ночi дитина нарештi втишилась – чиряк прорвав, i почало текти iз нього – гнiй iз кров’ю.
– От чого воно кричало, – каже Ганя. – Бiдне, так намучилось. Що, Миросю, болить тобi вавка? Ой, болить. Мое ти малесеньке, моя ти кришечко… – та й схилиться над колискою.
Я й зiтхнула. Та тiльки вляглась, стулила очi – а воно знов своеi. І так до ранку.
– Мусиш, Марусю, таки носити менi дитину в поле, бо без молочка вона помре, – прошу, збираючись уранцi в колгосп. – А поки до животика прикладай ту мазь, що дiд Степан дав, i гляди, аби туди не сiла муха.
3
А тодi пiшли дощi, ряснi й холоднi. В Марусi ж ноги босi, хто б це iй ще до снiгу дав рвати чоботи? Йде вона, мiсить грязь, дощ ллеться за комiр, пазуху, поливае в руках малу дитину.
– Скiльки я з тобою буду мучитись?! – кричить Маруся, а все одно не перекрикуе Миросi. – Замовкни! Цить! Цить, тобi сказала! Бо зараз вкину в це болото, тодi побачиш, як менi з тобою добре! Плаче вона! Така велика вже, i плаче!
Ще два днi мокла Маруся пiд дощами, а тодi я таки пожалiла свою дочку.
– Досить, бiльше не неси менi Миросi, сьогоднi вже не треба, – виглянула я у малесеньке вiкно, а там – суцiльна мряка. – Ще простудитесь обидвi. Та й вавка майже затягнулась.
– А що ж iй давати iсти? – аж не вiрить менi Маруся.
– Будеш жувати хлiбчик у ганчiрку i давати в рота.
– Добре, мамо…
– А як не схоче iсти, то пiдеш до тiтки Олександри, хай вдоiть крапельку молока, даси. От пiду тепер i попрошу, вона ж буде Миросi за хрещену матiр.
Похрестили ми дитину аж у лютому, як повернувся iз вiйни сусiд, Петро Кесар – це вiн принiс до села страшну звiстку: мiй чоловiк Ілько таки помер, у Схiднiй Прусii…
Олександра тепер не смiла менi вiдмовити; хоч i не дуже хотiла, а таки стала Миросi за хресну матiр.
А я тодi – чи не щодня до неi йду, по молоко…
– Та чим ти й так ii годуеш? – дивилась Олександра на мою запалу пазуху, як я просила молока. – Я свою Тоню у пiвроку залучила, але ж у мене й груди! Таке було розперло, що Арсен мусив кроiти новi сорочки, бо жодна стара на мене не налазила!
– То коли треба, Маруся прийде? А я якось тодi вiддам, Олександро, у нас росте теличка.
– Вiддаси, – кума зiтхае, бо знае тi моi вiчнi вiддавання – з чого?
Але ж як не дасть – я рiдного брата жiнка! А тепер ще й покiйного… Мирося – Олександрина племiнниця. Тепер ще й похресниця. І жили ж ми межа в межу…
Як не дати?
