скачать книгу бесплатно
А що робилося вгорi! Ягiд-ягiд! Бубки на деревi були гiркi, дрiбненькi, зате ж якщо доспiвали!..
Якось наiлися вiд пуза тих ягiд Мирося з Антосею та й придумали забаву.
– А давай викопаемо пiд черешнею ямку, – каже Антося, – настелемо в нiй трави, та й будемо туди стрибати!
– А давай!
Мирося побiгла по копачку. По черзi дiвчата трудилися, вигортали землю.
– Ох i гарна ж ямка!
– А глибока! Можна я стрибну перша? Я ж уже велика.
І Антося стрибнула…
Моя Мирося як сидiла на гiлляцi, то тiльки й почула, як неприемно хрупнула кiстка, а коли глянула донизу, побачила, що Антося лежить пiд деревом, одна ii нога була у ямi, а iнша, дуже вивернута, стримiла набiк.
– А-а-а-а!!! – страшно заголосила Антося. – Менi болить! Дуже болить! Мамочко рiднесенька! А-а-а-а!
Мирося злiзла з дерева i кинулася бiгти до подвiр’я.
– Там Антося… впала! – кричить до мене.
Антосю ми занесли до дiда Степана – вiн був ще й костоправом. І Мирося з Антосею – його двоюрiднi онуки.
– Де ж це ти так, бiдолашна дитино, впала?… – журився дiд. – Довго будеш лежати, аби ще правильно зрослось.
Лiто розквiтало далi, достигали на березi порiчки, червонiли вишнi, у малиннику аж гула малина, а Антося лежала в хатi – нога обкладена житньою соломою, пiд спиною – тверда подушка.
– Бiльше вже не буду з тобою гратись, – казала вона Миросi. – От до чого дострибались. А як я виросту крива на одну ногу? Хто мене за себе замiж вiзьме?
– Не бiйся, вiзьмуть i криву, бо у тебе е батько! – нагадала моi слова Мирося. – А от я i з рiвними ногами можу в дiвках сидiти…
Моi дiти росли, мов iз води, i треба було iх чимось годувати. Росло наше господарство, а моiх сил не прибавлялось. Ще й у колгоспi роботи ставало бiльше й бiльше.
Я вже й робила без обiду – щоб норму трудоднiв виконувати i не мати штрафу. Приходила до хати пiзно. З собою, щоб не впасти з голоду, брала iз дому те, що було, – печенi буряки або варену картоплю, хлiб, натертий жовтим салом…
У краiнi завели п’ятирiчки, i колгосп розширив землi. Залiз аж у береги, поле сусiдило iз моею садибою.
І ось, Мирося граеться на дорозi попiд нашим садком i разом пасе гуси, а я сапаю буряки. Коли ж дуже натомлюся, стану, розiгну спину, побачу доньку, та й гукаю:
– Миросю-у-у! Принеси менi води! – І так кричу аж по три рази, бо не чуе.
То вже аж Ганя не видержить, складе руки жолобком i собi гукае:
– Во-о-одии-и-и! Воо-о-одии-и-и нам принеси!!!
Мирося аж тепер почуе, сестру. Мерщiй бiжить до хати, бере там гладущик iз водою i бiжить дорогою.
Я п’ю, дам ще й Ганi напитися.
Миросi минало чотири роки. Вона мене чекала з поля, щоб увечерi я принесла iй iз поля хлiбчика, вiд зайця!
– Який же вiн смачний! – радiе Мирося i теребить зубками сухий окрайчик. – Як же це, мамо, зайчик Вам дав цей хлiбчик?
– А так-о: сапаю, сапаю, аж дивлюся – зайчик бiжить! – кажу. – І в лапках хлiбчик несе!
– Оцей шматочок?…
– Зайчик щодуху бiг, але я таки його догнала, та й видерла, i маю гостинчика Миросi.
А то, бувало й таке, що усе поiм i нiчого не принесу додому. То Мирося мене чекае, чекае… Вiд нетерплячки вибiжить аж на дорогу, стоiть там i виглядае маму iз гостинцем.
– Де хлiбчик? – як дочекаеться, заглядае менi до рук, не вiрить, що порожнi.
– Сьогоднi зайчика не було, – кажу. Або: – Сьогоднi не спiймала!
У селi без чоловiчих рук – погибель. А в моiх дiтей немае батька. Мушу я принижуватися, просити…
Якось поiхали ми з Яковом – моiм двоюрiдним братом – кiньми по осоку, аж у Дубину – це за десять кiлометрiв вiд села. Виiжджали ще поночi, рано-рано, щоб до роботи встигнути вернутись.
Дiтей я не будила.
Але Мирося у цей час уже не спала, вона була рання птаха – вставала разом iз сонцем. А ще й комарi дуже допiкали.
Мирося розчумалась, зiскочила з постелi, роззирнулася – аж немае ii мами в хатi! Де ж подiлась?
Мирося заглянула у вiкно… Як раптом побачила, що мама йдуть кудись iз двору, сiдають на пiдводу!
– Тпр-р-р-ру!!! – дядько Якiв стримуе коней, а потiм вони котять по дорозi.
Допоки Мирося зiбралася на дусi, вибiгла й собi за нами, за ворота – аж вiз уже коло Лисоi гори росу збивае!
Ми iз Яковом уже далеко, де там наздогнати! Інша б дитина повернулася до хати, але не моя Мирося. Вона теж хотiла iхати, а ще й на возi!
От конi зникли за горою… Мирося бiжить щодуху, не спинилась.
Бiжить Мирося боса, в однiй сорочцi, вiтер ii ледь-ледь наздоганяе. Вже заiхали аж за другий горбок, а далi – тiльки чисте поле. Мирося залишилася на левадi. Було видко, що не здогнати iй воза, i нiзащо! Але вона не повернулась.
Вже й поле…
Бiжить Мирося швидше, швидше! З одного боку до неi хилять великi голови соняшники, з iншого – тремтять листям молодi осики, виiдае очi збита з високоi трави роса.
Ось, нарештi! Мирося бачить, як двое лошат поспiшають за пiдводою, гарненько вже вiдстали, та поспiшають, бо там упряжена iхня мати! Мирося рiвняеться iз кiнськими дiтьми. Бiжить з лошатами навипередки i плаче.
– Чуеш? Неначе хтось кричить? – дивуюся я. Але з-за дерев менi нiчого не видно, бо дорога вкотре повернула за гору.
– Та то лошата граються, – каже Якiв. – Хто це може там кричати? Ще ж дуже рано.
Проiхали ми ще добрих пiвдороги.
– Та нi, наче хтось кричить, ану хай станемо? – таки щось тривожно менi на серцi.
– Тпр-р-р-у! – спиняе коней Якiв.
І тут я озираюся, аж дорогою бiжить моя Мирося! Вже й голосу ii не чути, дитина тiльки сопе вiд натуги, мов мiх, i червона-червона, уся в росi.
Я мерщiй зiстрибнула з воза, вхопила безтямну Миросю собi на руки!..
– А нещастя якесь! Та ти ж уся мокра! – мотаю дочку в стару рядюжку i аж плачу.
А соняшники стоять… Вони такi високi, вищi вiд голови!
Так мовчки ми i приiхали в Дубину, загрузили повну пiдводу осоки.
А назад – сидить Мирося на возi зверху, поряд iз дядьком Яковом i з мамою.
– А я на возi iду-у-у-у-у!!! – гукае вона в поле.
Тiею осокою ми палили в хатi пiч, застеляли нею долiвку, клали у кутку – замiсть постелi, а ще – коровi давали iсти i пiдстеляли вiвцям.
Для корови я жала у березi лепеху – i теж сушила ii на зиму. Це таки була важка чоловiча робота. Але де менi було взяти чоловiка…
І от, обiдня пора, спека-спека! А ми удвох iз Ганьою (це вже як пiдросла), за гарноi погоди – косимо берег. Лепеха на сонечку жовтiе, тiльки ходи й перевертай, щоб сохла. А пiд ногами багно, бо ж це левада! Як йдеш, усе пiд тобою ходором ходить, земля вгинаеться й ворушиться, аж чвакае вода. Це мiсце дуже небезпечне i всi знають, що на днi – невiдомi й бездоннi вири. І щоб не провалитися й не потонути, Ганя ще й рiже молодесенькi вiльхи, щiльно укладае iх рядочками по купинках та й ступае по тiй стежцi. А ноги все одно трусяться: менi дуже страшно. Бо не одна людина на цьому мiсцi втопилася, як пiшла на дно – то й немае слiду.
І от скошена лепеха сохне. Як вже готова, ми з Ганею складаемо ii в копицi.
У iнших копицi тi додому батьки привозять, чоловiки. Але у нас немае чоловiка й батька. То ми нав’язуемо лепеху у в’язки, кидаемо собi на плечi й так i несемо на собi аж до самого двору. Часом я нездужаю – була худа, маленька, та й вiк уже такий… То через раз сяду пiд вербою i чекаю Ганю. А вона все носить.
Як проти сонця, то я долоню прикладу дашком – Ганя йде, а iз далеку здаеться, що то величезний снiп сам собою суне – берегом, по дорозi, з гори й пiд гору.
То менi, бува, так стане шкода своеi дочки!.. І йду я тодi когось просити. Ходжу попiд хатами i канючу, благаю чужих чоловiкiв – але нiхто не хоче тi копицi везти. А як який господар i зглянеться надi мною, бiдною вдовою, та й привезе, то скаже вiдробляти. І я вiдробляю: жну людям очерет або роблю снiпки – вшивати хату. А ще просять окремо за пiдвiз пляшку горiлки…
А як в селi без горiлки?
Нiхто й не схоче слухати.
А купити – нема грошей.
То я, на свiй страх, жену те прокляте пiйло сама.
Як жену? Спочатку накладаю повен баняк бiлих цукрових бурякiв – i ставлю в пiч – тушити. Аж як буряки пустять юшку, кидаю туди трохи дрiжджiв. Їх продають у сусiдньому селi на базарi спекулянти, ходять по базарi i зазирають кожному в очi:
– Дрiжджi! Дрiжджi! Кому треба дрiжджi?! – аж шарпають за рукави.
Але тiльки де з’явиться мiлiцiонер – спекулянти вмить щезали, бо боялися: якщо продавець дрiжджами не встигав втiкати, його хапали за руки i забирали iз собою. Якщо спекулянт не вiдкуповувався горiлкою, то все одно йому давали штрафу – здирали грошi. І покупець теж мiг за те постраждати! І я боялась… Але де ще можна було тодi в селi купити дрiжджi, як не на базарi в спекулянтiв?
Як я йшла на базар, Мирося просилася й собi. Та куди менi ii було ще брати? Шлях же довгий – десять кiлометрiв!
От я тiльки вийду за ворота, а Мирося – в плач. То Іван ii й надурить:
– А ти вилазь на припiчок, – каже, – i гукай голосно до мами в комин.
– Хiба вона почуе?
– Почуе! Правда!
І Мирося йому вiрить. Я вже далеко, а вона вилазить на ослiнчик, згинаеться, засовуе голову у ще не вичахлий жаркий комин i кричить:
– Мамо-о-о-о! Ма-а-а-мо-о-о-о! – І думае, що я почую.
6
У п’ять рокiв наша Мирося вже рахувалася за дорослу!
Вони удвох iз Антосею доглядали телят.
Кожна глядiла свое. Поки корови в чередi, треба було шукати телятам iсти. А що iли коров’ячi дiти? Траву…
Як Отче наш, щоранку брали дiвчата по мiшку i йшли кожна на свiй город, вишукували там помiж гарбузами бур’яни – щирицю, берiзку i мишiвку. Бур’янiв наривали i складали на купки, порiзну, а сходилися все рiвно на межi.
– Завдай менi на плечi, – показуе Антося на свiй мiшок, повний-повний бур’яну.
– Згинайся! – Мирося тужиться, вона ставала червона, як буряк, а таки пiдсаджувала клумак поверх Антосi.
І от Антося, поволi й з натугою переставляючи ноги, вже чвалае межею вгору.
– А в мене все рiвно бiльше! – кричить у спину iй Мирося i лягае на межу. Вона сама собi не здужае мiшок завдати, а хоче ж першою прибiгти вiд Антосi. То, лежачи, пiдсовуеться усiм тiлом пiд мiшок, тодi, звиваючись, немов мала гадючка, викочуе його собi на вутлi плечi. Мирося аж крекче, а таки спинаеться пiд вагою, впираеться маленькими рученятами об сухий чорнозем, рачки встае, i так, зiгнула удвое, пробуе бiгти вгору.
Бiжить… Миросю носить збоку вбiк. «Хоч би не впасти!» – думае Мирося i таки обганяе Антосю, уже аж на самiм вершечку горбка.
– А я все рiвно буду перша! – кричить Антося й вганяеться у свое подвiр’я. Мирося, мокра вiд поту, падае коло жолоба. Теля, прив’язане посеред подвiр’я, радiсно мукае i тягнеться губами до трави.
Мирося плаче…
До череди вона ще не доросла, але влiтку вже пасе вiвцi. Один день пасуть Іван iз Василем, а на другий день – Мирося iз Антосею.
Зимою вiвцi живуть iз нами в хатi.
Здаеться, в тому роцi у Рiздвi окотилися аж три овечки – i ягнятка, немов маленькi дiти, стрибають по кiмнатi. І моi дiти теж мiж ними!
– Як же весело i гарно у нашiй хатi!!! – кричить Мирося.
Та тiльки весна зазеленiе першим рястом – i дiти, i ягнятка уже й у глинищi, по берегах!
– А смачне ж яке молоко овече! – п’е i нахвалюе Мирося. – Таке солодке й тепле!
Вона коли вкрадеться та й видоiть сама, i нап’еться свiжого – вiдбирае у ягняток.
