скачать книгу бесплатно
Вiвцi йдуть увечерi додому чередою. Мирося сидить на горбочку i чекае. А вони бiгають, граються – як дiти.
У мене i корова була, бо як же без корови? Тiльки ж вона одна, а дiтей багато.
Я, як видою Квасолю, наллю молока у велику миску, поставлю на столi, та й роздаю кожнiй дитинi по кусню хлiба. А сама стаю поряд.
– Он, вмочайте! – даю команду iсти.
І вони вмочають, наввипередки. Дiти моi iдять, а я тiльки мовчки дивлюсь, як вони, немов тi голоднi цуценята, зiбралися у коло i хлепчуть тепле молоко.
Ця миска у мене залишилася одна пiсля вiйни, на все – i на борщ, i на кашу, й на лемiшку. Зате ж на кожного було по дерев’янiй ложцi! Менi, бува, аж серце стискувалося, як дiти посiдають за порожнiй стiл та й стукотять ложками, ждуть вечерi.
Хiба як у недiлю варила я вареники – отодi й наставало у нашiй хатi свято!
Ще не кидаю в окрiп варити – а Іван вже порахуе.
– Кожному по три вареники! – прикаже. І сидить, слiдкуе.
А вареники я робила великi, коли поваряться, виходили сiрi, череватi. Як поспливають у окропi, викину iх у миску, вони неначе поросята, там лежать, парують. А до тих вареникiв уже очi горять, руки тягнуться, iз губiв капле слина.
– Ану менi хай спробуе вiзьме хто зайвий!!! – кричить Іван.
Та де йому встигати! Не встигне й оком змигнути – а ложки тiльки тарабанять, руки миготять туди й сюди, спробуй, запримiть.
Але й Іван не зiвае – це його парафiя, вареники.
Мирося швидко й третього ум’яла, скiльки було на ii душу, а по мисцi ще аж два качаються. «А як встигну взяти?…» – думае вона, а рука вже давно у мисцi.
І тут – ложкою по колiнi трiсь! – це Іван дiстав.
– А! Попалась! Крадiйка! Це був мiй вареник i Марусин! – кричить Іван. – Бач, хотiла з’iсти! А не вийде! На тобi за це! – i б’е по другому колiнi, щосили, ложкою.
– Ой, йой, йой!!! – плаче Мирося, тримаючись за колiно. Чи то вiд болю, чи вiд розпуки – що не встигла витягти i з’iсти того злощасного вареника. І жалiеться: – Мамо, Іван мене б’е!
– Та не бий ii, вона ж iще маленька, – прошу я в Івана. Та воно таке закляте!
– Маленька?! А це до яких пiр вона буде маленька? Добра маленька, як iсть за двох великих!
Що йому казати? Хлопчик, хоче iсти. Я й мовчу…
Я своiх дiтей нiколи й не била. Хiба що раз.
Якось Іван подер штани – довго ходив, аж нитки розлiзлися, бо полотно зотлiло. Сiв на березi коло копанки i дере собi тi штани потроху, а дiрка бiльша й бiльша. Дере i приказуе:
– Тюмодир! Тюмодир-р-р-р! – i роздер вiд матнi аж донизу. А тодi пiшов межею по городi. Зайшов у подвiр’я, як у спiдницi.
Я саме мила руки до корови – як тут побачила таку прояву!
– Це хто тобi таке зробив?! – не зрозумiла зразу, злякалася, рушник менi у руках аж затрясся.
– Та я сам, оце… розпустив, бо вони подерлись…
– Ах ти ж недобра така дитино! – зiрвалася я на крик. – Та я за роботою дня не бачу, за вами ночей не досипаю, а ти так рвеш?! Та ось тобi! – так мокрим рушником i вдарила хлопця по лицi, по спинi, по грудях. – Оце тобi за те, що ти так цiнуеш мою працю! Оце за те, що я… Оце… – i плачучи пiшла до хати.
Моя хата була крайня у селi, а далi тiльки поле. За ним – Лиса гора, левада, дорога на другi села. Город вiд хати збiгав горою в берег. Як у колгоспi обсiються, пiд вербами в кiнцi мого городу ставили сiвалки. І сiльськi дiти мають тодi де гратись; стрибають по тих сiвалках, бiгають довкруги, доганяють одне одного. Або посiдають рядочком, чисто як горобцi, та й про щось свое щебечуть, про дитяче.
Якось мiй старший хлопець, Грiшка, стрибав по тих сiвалках та й дострибався – не туди засунув ногу, пiдвернув.
– Ой болить же менi, а! – кричить.
І хто його там почуе, хто прийде на помiч? Бiлий же день! Усi люди на роботi.
Немае ради… Викричався Грiшка досхочу, та й покульгав сам через берег до дiда Степана.
А той:
– А-а-а! Вдовиний ти син, йди-но сюди! Лягай тут-о на лiжку, давай менi сюди ногу!
Грiшка крекче, закушуе вiд болю губи, але таки дострибуе i вкладаеться поверх суконного рядна на лiжку. Дiд над ним згинаеться, щось шепче собi в бороду, береться руками за хвору ногу i тiльки – смик!
Грiшка вiд дiда вже йде додому рiвно.
А боком тiльки позирае на баштан…
Баштан лежав попiд Лисою горою. Дуже близько: нам iз вiкна хати добре видно. За сторожа на баштанi поставили мого кума, Петра Кесаря.
От як починали достигати кавуни, Мирося i йшла на вiдвiдини до хрещеного тата. Прийде вона до куреня, побачить сторожа, наставить пелену. Петро iй понакидае туди помiдор, огiркiв – всього, що е.
Бо Мирося – дiвчинка, маленька, та ще й похресниця. А от як Грiшка хоче закрастися в кавуни, то Петро його вже не жалiе.
Бо Грiшка йшов на баштан iз мiшком! Туди йде Грiшка – насвистуе, пiдкидае босими ногами по дорозi порох. А на баштанi колiнкуе, роззираеться злодiйкувато, i як нiхто його не запримiтить, накидае повен мiшок всього, та й пре на спинi додому.
– Де це той злодiй?! – якось увiгнався Петро в мое подвiр’я, бiжить слiдком за Грiшкою. – От я тебе нарештi й вислiдив, i пiймав!
А я тодi мiсила дiжку.
– Що сталося, куме? – розiгнула спину. – За ким це ти женешся?
– Подавай менi сюди зараз же злодiяку, свого сина! Я здеру йому шкуру iз плечей! – трясе Петро батогом. – Грiшка твiй де, питаю?! Я на своi очi щойно бачив, що вiн побiг за хату, гукай того волоцюгу сюди!
– Що?! – я обтерла об спiдницю руки. – То це ти, Петре, будеш мою дитину бити? За що ж?
– Вiн кавуни краде!
– А тобi хiба шкода для сирiт кавунiв колгоспних? Чи, може, у мене е iх за що купити?
– Але я сторож! А вiн мiшками носить!
– Бо й моi дiти хочуть iсти, – кажу на те. – А у мене немае за що купити пряникiв i цукерок. На кавуни ж я, Петре, мабуть, у колгоспi заробила за все свое життя?
– Я все одно маю його вiдшмагати, аби не крав! Хтось же мае вчити хлопця?
– Чи ти, Петя, може, дозволив би кому бити своiх дiтей? Батько… Ти з вiйни повернувся, а Ілько мiй там лежить… Ти на своi очi бачив його смерть. Йди, куме, iз подвiр’я, й не руш менi дитини, аби ми з тобою уже навiки не стали ворогами.
– А як же?!
– За це вже будь спокiйний: Грiшка бiльше нiколи не прийде красти колгоспних кавунiв. Хiба тiльки сам даси…
Дiд Степан був iздовим у колгоспi – вiн биками возив тi кавуни у мiстечко на базар, до продажу.
Ще лиш-лиш загоряеться на сходi небо, а мiй дядько уже вибирае з роси i накладае на пiдводу помалу один за одним мокрi й холоднi кавуни; гарно вибирае: перед тим як зiрвати, кожну ягоду ще й простукуе, чи лунко дзвенить, заглядае на хвостик – чи пiдсох.
Мирося добре знае цей час: удосвiта в недiлю виiжджае ii двоюрiдний дiд Степан биками на дорогу. І вона – тут як уродилася! Мирося цього дня нiзащо не проспить i не пропустить.
Пiдвода викочуеться на польову дорогу, помалу iде селом; ще сонна Мирося бреде за нею слiдом, як примара.
Уже й пiд гору виiхали, минули зо три хати…
– Тпр-у-у-у! – дiд Степан бикiв спиняе, злазить iз гарби, вибирае найбiльшого кавуна i простягае його Миросi.
– На, бери та йди собi додому.
І Мирося бере того кавуна до рук – нi дякую тобi, нi спасибi – розвертаеться i мовчки човгае назад.
Як приходила пора – моi дiти тiльки й жили на тих кавунах. І снiдали, i обiдали кавунами.
Менi ж – хоч в тiм полегкiсть…
Колись були нашими цi поля, ми на них робили i з того жили. А тодi стали державнi, то хто, як не держава, мала б годувати?
Дозрiвав горох…
Грiшка йшов до поля i наривав ще зелених стручкiв повну пазуху, бiг додому.
– Глядись краще, аби тебе не зловив об’iждчик! – прошу я сина.
– Я добре дивлюся, не хочу батогом по плечах! Ох i боляче…
– То, може, вже не йди? Страшно…
– Страшно? А iсти бiльше хочеться!
І йде…
Зате ж як зацвiтала акацiя, моiм дiтям нiкого вже не треба було нi боятися, нi просити! Мирося ще маленька, солодких квiток сама нiзащо не дiстане. Бiгае вона кругом дерева, кричить: зависоко!
– На тобi ключку! – подае Олександрин Василь Миросi дрючка i навчае, як ним дотягнутися до гiлки, як зачепити кiнцем так, аби не обiрвалось.
Миросi – щастя! Ключкою нагинае вона до себе найнижчу гiлку, хапаеться за неi рученятами, дiстае i зiшморгуе бiлий запахущий акацiевий цвiт – i мерщiй до рота!
– А солодке яке! – смiеться Мирося до Василя.
– Їж, там його ще багато е!
А далi як цвiтуть калачики! Боже-боже, що то за трава! Бубки поверх стебел тугi, зеленi, соковитi! Мирося iх iсть, аж прицмокуе:
– Ой добре ж! Ой смачне!
А потiм по людських городах дозрiвали огiрки.
Своiх огiркiв я не встигала за дiтьми й нарвати.
– Дiточки, – просила я щовечора. – Ану ж не лiзьте у город мiж гудиння, не толочiть. Бо що я вам на зиму наквашу в дiжцi? Не буде взимку огiрка, не зварю борщику. І нам iз Ганьою на поле не буде з собою що взяти.
То дiти – через Катрину леваду, бiгли в берег. Там жила iхня тiтка Василина – iще одна Ількова сестра, моя зовиця.
Василина жила сама. Як повернулася iз Германii, мов онiмiла. Два роки нi з рiднею, нi з сусiдами не говорила. Побудувала у березi сама собi глиняну хатинку i жила.
Аж далi потроху й розговорилася – як виплакалась рiднiй сестрi, Олександрi. А та розповiла менi – чого це наша Василина мовчить.
– Тiльки ж ти, Маринко, щоб нiкому-нiкому? Бо, може, вона ж таки колись ще замiж вийде. Бо ж молода ще… А таке сталося в тiй Германii. Тiльки тобi й розкажу, бо ти зрозумiеш, у тебе там дитина вмерла, i в Василини теж…
– Як?! Хiба ж Василина була замужем? Вона ж ще дiвка! – я й не знала.
– Там i вийшла. Полюбилася в концтаборi iз якимось iталiйцем, народилась у них дiвчинка. А тодi сталося таке… – i Олександра кiнцем хустки закрила рота. – Я не знаю, як та бiдна Василина не зiйшла з розуму. Там… Тодi якось ту дитину у неi взяли i занесли на дослiди. Дитину наколювали шприцами, тодi дуже порiзали, i вона вмерла у своеi мами на руках. А Василина, ось, повернулася сама додому.
– А iталiець що?…
– Василина нiчого про те не каже. І так, вiдкрила менi трохи душу. Знов мовчить…
– А я ж то думаю, чого вона мовчить? Така ж була весела – до Германii. А як спiвала!
– Тепер уже не буде. Хiба, може, якщо вiдiйде. Але, знаеш, Маринко, Василина його любила! І зараз ще дуже любить – того iталiйця. І ще… Менi Василина казала, що бачити чужих дiтей тепер не може, вона вiдразу ж пригадуе свою замучену дiвчинку.
– Бiдна вона…
У Василини самотня хата i довжелезний город-городище, одним кiнцем вiн збiгае прямо в берег. І в тому березi – рядки листатих огiркiв, повзуть гадючками аж на стежку i цвiтуть по кукурудзиннi жовтими зiрочками. А пiд ними, моя Мирося знала, ховаються колючi й смачнючi пуп’янки. Тихесенько скрадаеться вона мiж вербами, повзе в кропивi – до тiтки Василини у город! А там – навибирае зелепух повнi руки, жадiбно через одну кидае в рот i хрумае, аж до знемоги, аж вiдригуеться зелена пiна. А Мирося не спиняеться, та все товче, не може наiстися. І такi ж вони дуже добрi, огiрки! А як уже дитина чуе, що таки нi жоден у рот бiльше не залiзе, накидае собi в пелену i втiкае мерщiй iз городу, озираючись на бiлу хату.
А там ii тiтка Василина плаче, молода й красива-красива, але така нещасна.
7
У серпнi, коли на полi уже майже зiбрано пшеницю, коли снопи пов’язано, обмолочено молотарками i вивезено iз поля на колгоспний тiк – сушитися, Мирося iз Іваном беруть до рук по полотнянiй торбi, туди кладуть по квашеному огiрку – це обiд, i йдуть назбирувати колосся.
Іван на полi не розгинае спину, вiн одне – збирае, бо добре пам’ятае, що я йому наказала. А Мирося – що з неi, ще мала! – тiй аби на всi боки роздивитись: там коник зелений пострибав, а там – голубий метелик так смiшно крильцями махае, а там – полетiла бабка!
– Іва-а-ан! Дивися, яка в мене квiтка гарна! – бiжить через поле i показуе братовi затиснутого у долонi польового будячка.
– Ану ж краще покажи менi свою торбинку! – розгинае спину Іван. – Це що, вона геть порожня?!
