скачать книгу бесплатно
Орлеанська дiва
Вольтер
Істини
«Орлеанська дiва» – сатирична пародiйна поема видатного французького письменника, iсторика, публiциста, просвiтителя Вольтера (справжне iм’я – Марi Франсуа Аруе; 1694–1778), в якiй подii життя нацiональноi героiнi (тодi ще не канонiзованоi святоi) Жанни д’Арк представленi в бурлескному жанрi. Проте вiстря сатири письменника в поемi скеровано не проти самоi Жанни, а проти ii нестерпно фальшивого церковного культу. Видана анонiмно, «Орлеанська дiва» стала одним з найпопулярнiших непiдцензурних творiв Вольтера й здобула популярнiсть i за межами Францii як зразок скептично-iронiчного «вiльнодумства» XVIII столiття.
Вольтер
Орлеанська дiва
Вiд перекладача
Вольтер (Франсуа Марi Аруе), французький просвiтитель XVIII ст., здобув собi за свого довгого життя (1694–1788) славу, якою мiг би похвалитись рiдко котрий iз великих письменникiв. Досить пригадати кiлька фактiв: твiр його «Фiлософськi листи» спалено за вiльнолюбнi iдеi рукою ката; його ув’язнювано в Бастилii, його вислано раз i вдруге – вдруге на все життя – iз Францii; вiн удостоiвся переслiдувань французького королiвського уряду i католицькоi церкви, зненавистi прусського короля Фрiдрiха II i – правда, пiзнiше, по смертi письменника – росiйськоi царицi Катерини II; повернувшись, пiсля смертi Людовiка XV, до Парижа (що йому було офiцiально заборонено назавжди), вiн мав там таку захоплену зустрiч, що iнакше, як трiумфом переможця, ii не можна назвати. У французькому театрi на честь його було влаштовано почесну виставу – iшла його трагедiя «Ірена»; на сценi бюст Вольтера, який сам сидiв у ложi серед паризьких красунь, увiнчано лаврами – i всi присутнi встали, влаштувавши славетному стариковi овацiю…
Незабаром пiсля цього трiумфу сильний ще духом, але немiчний тiлом Вольтер упокоiвся. І хоч вiн нiби покаявся перед смертю в грiхах своiх проти католицькоi церкви, але духовенство вiдмовилось ховати його за церковним обрядом. Останки письменника були похованi без усякоi церковноi пишноти в провiнцii Шампанi. А пiд час французькоi буржуазноi революцii прах його за постановою Нацiональних зборiв був урочисто перенесений до Пантеону, мiсця вiчного упокоення найвизначнiших державних дiячiв та великих людей Францii. Тепер нема й слiдiв тодiшньоi його гробницi. Гадають, що в той час, коли запанувала у Францii реакцiя (1814 р.), вороги Вольтера, яким не давала спокою слава великого письменника й борця i пiсля його смертi, знищили ту гробницю разом iз тлiном, що в нiй мiстився. Чи це ж не слава?
Слава не залишала його й пiсля того, як вiн зiйшов у домовину: Гете, Пушкiн, Мiцкевич високо цiнували його твори, Радiщев заявив, що Вольтер належить до тих письменникiв, яких людство буде читати, поки житиме. Герцен сказав, що смiх Вольтера знищив бiльше, нiж плач Руссо. Достоевський мрiяв написати «Росiйського Кандiда» (Кандiд – герой однойменного роману Вольтера).
Були, правда, i смiшнi, й огиднi сторони в тiй славi: згадаймо росiйських «вольтер’янцiв», помiщикiв, що, сидячи у вигiдних «вольтерiвських» крiслах, залюбки читали твори знаменитого «фернейського вiльнодумця», – а вiдiрвавшись од книжки, давали розпорядження «провчити на конюшнi» якого-небудь там Карпа чи Сидора…
Але важливо, що творчiсть самого Вольтера, далекого вiд будь-яких революцiйних настроiв, разом з творчiстю iнших французьких енциклопедистiв, разом iз творчiстю Руссо, з яким у Вольтера була завзята полемiка, – творчiсть його багато чим пiдготувала уми до французькоi буржуазноi революцii, що вiдлуння ii чути у Радiщева й Новикова, що на всiй волелюбнiй, антифеодальнiй, антиклерикальнiй лiтературi XIX столiття лежить вiдсвiт Вольтерового духу.
Життя й дiяльнiсть Вольтера сповненi були суперечностей. Син паризького нотарiуса, представник висхiдноi французькоi буржуазii, тягся замолоду Вольтер до аристократичних салонiв; обдарований нищiвним критичним розумом, Вольтер гадав, що iдеал державного ладу – абсолютна монархiя з «освiченим монархом» на чолi, шукав собi ласки у короля Людовiка XV i у коханки його маркiзи Помпадур, – а потiм, пiдпавши пiд королiвський гнiв, перекинувся до Фрiдрiха II, «дружба» з яким закiнчилась непримиренною ворожнечею; прибiчник свободи людського духу, вiн довго листувався з Катериною II i називав ii найоблесливiшими iменами, порiвнюючи з найбiльшими монархами свiтовоi iсторii…
Заклятий ворог католицькоi церкви, яку вiн невтомно закликав знищити («Ecrasez l’inf?me!» – «Розчавiть пiдлу!»), бичуючи нещадним сатиричним пером офiцiйнi догмати й середньовiчнi передсуди, всiма силами свого розуму й таланту захищаючи вiд неправого суда ii жертви (особливо вiдома справа Каласа, посмертноi реабiлiтацii якого вiн таки добився), – Вольтер, одначе, обстоював iдею iснування бога (деiзм) як вищого начала, що створило свiт i ним керуе. Мало того: вiн гадав, що релiгiя – надiйна оборона супроти «простолюду», яка допомагае тримати його «в уздi», отже для «низiв» ii треба неодмiнно зберегти. Це ж йому належить знаменитий вислiв: «Якби бога не було, його треба було б вигадати…» Дбаючи не без успiху про iнтереси селянства, про скасування крiпацтва, вiн одночасно був прибiчником «священного» принципу власностi i сам, у своему чималому швейцарському маетку, досить вигiдно господарював.
Шукати пояснення цих суперечностей треба не тiльки й не стiльки в особистому характерi Вольтера, як у тому соцiально-полiтичному тлi, на якому вiн зрiс, у рисах тiеi доби, у суперечностях всерединi самого класу, який вiн представляв, – буржуазii.
А втiм, годi про суперечностi. Вольтер увiйшов в iсторiю людства як великий популяризатор передових iдей свого часу, як палкий борець проти феодалiзму й клерикалiзму, як людина, що закликала людей мислити та обстоювати своi думки, як оборонець гонених i кривджених – не тiльки пером, а й дiлом. Вiн протистояв старому ладовi як втiлення гуманностi й вiротерпимостi.
Вольтер написав дуже багато. Повне зiбрання його творiв французькою мовою займае кiлька великих полиць. Тут i полiтичнi памфлети, i фiлософськi трактати, i фiлософськi та морально-повчальнi романи чи, вiрнiше, повiстi, й iсторичнi розвiдки, i трагедii, i поеми, й лiричнi поезii тощо.
Сам Вольтер вважав, здаеться, вершиною своеi творчостi трагедii, писанi за приписами класицизму, хоч i овiянi новими iдеями. Проте нинi вони вiдомi тiльки фаховим iсторикам лiтератури. Та й героiчну його поему «Генрiада», де в образi французького короля Генрiха IV вiн хотiв змалювати свiй iдеал «освiченого монарха», навряд чи з великим iнтересом читали б сучасники. Далеко бiльше значення залишилось за його романами, дiя котрих вiдбуваеться часто поза конкретним часом i простором i побудована на фантастичних припущеннях. Та справа там не в дii, а в iдеях, якi aвтор висловлюе за допомогою умовних образiв. Найзнаменитiша з цих повiстей – «Кандiд», де пiддано саркастичному висмiюванню рожевий прекраснодушний оптимiзм, що вилився в формулу: «все йде до найкращого в цьому найкращому iз свiтiв», – i де людину закликае автор устами одного iз персонажiв: «Треба обробляти наш сад», тобто кличе до живоi практичноi працi на цiй землi. Хоч у цьому заклику й не вiдчуваеться потягу до корiнноi перебудови свiту, суспiльного ладу, але на свiй час лунав вiн прогресивно.
Вольтер славився своею уiдливою дотепнiстю, своею iронiею, що раз у раз переходила в гострий сарказм. Риси цi виявились не тiльки в його лiтературних творах, а й в усних розмовах, на якi вiн був незрiвнянний майстер, i в численних листах до друзiв та ворогiв. Це був прирожденний сатирик.
І саме сатиричною поемою е його «Орлеанська дiва», яку ми даемо в украiнському перекладi, де в чiм виправленому проти першого видання 1937 року. Сучасники добачали в нiй передовсiм фривольнi сцени, що до смаку були «вiнценосним» читачам – Фрiдрiховi II та Катеринi II, якi, проте, гадали, що для широкого суспiльства поема небезпечна. Думка про те, що суть поеми зводиться, власне, до цих одвертих, недвозначних легковажних сцен, уперто держалася в буржуазному лiтературознавствi. Олексiй Веселовський називае «Дiву» «утомно соромiцькою» («утомительно скабрезною»). Так само вкоренилася серед буржуазних iсторикiв лiтератури гадка, нiби в поемi своiй висмiяв Вольтер iсторичну Жанну д’Арк.
Усе це не так. По-перше, щодо фривольностi. Треба ж зважати на епоху! Те, що за пiзнiших часiв вважалося непристойним, у XVIII i попереднiх вiках спокiйно вводилось авторами в найсерйознiшi твори i так само спокiйно читалося «найпристойнiшими» дамами. Згадаемо лише деякi дотепи i «слизькi» мiсця у Шекспiра, i то не тiльки в комедiях, а i в трагедiях («Ромео i Джульетта», «Отелло»), ряд новел Боккаччо, цiлi сторiнки, а то й роздiли в «Гаргантюа та Пантагрюелi» Рабле, пiзнiше (XVIII ст.) – казки Лафонтена, «Персидськi листи» Монтеск’е, «Пригоди кавалера Фоблаза» Луве де Кувре. Отже, рiч тут не в тих еротичних пригодах, якi описуе Вольтер, а в тому, з ким цi пригоди трапляються.
Так само, звiсно, невiрно, нiби Вольтер осмiюе й висмiюе ту реальну Жанну д’Арк, релiгiйно екзальтовану й патрiотично настроену селянську дiвчину з села Домремi, яка пiд впливом католицького духiвництва повiрила, нiби ii мiсiя – врятувати вiтчизну, шарпану англiйцями, що обложили на той час (1429 р.) Орлеан, одне з небагатьох мiст, якi залишилися ще пiд владою французького короля Карла VII.
Переконавши короля у вiрностi пророцтва, що «Францiю врятуе дiва»,[1 - По-французьки поема зветься: «La pucelle d’Orlеans». Слово la pucelle означае чисту, незайману, невинну дiвчину. По-росiйськи воно добре перекладаеться словом «девственница». Ми не знайшли, якщо не рахувати таких сумнiвних словотворiв, як «незайманка», «незайманиця», точного украiнського вiдповiдника, тому залишилися при словi «дiва». – М. Р] католицькi попи добилися, що Жанну поставлено на чолi вiйська, де вона, за свiдченням сучасникiв, викликала ентузiазм. Жанна визволила Орлеан, здобула ряд перемог над англiйцями, коронувала Карла VII в Реймсi. Вона виконала свою мiсiю, але король ублагав ii залишитись при вiйську. Та незабаром военне щастя зрадило хоробру дiвчину. Пiсля однiеi з поразок бургундцi, взявши Жанну в полон, продали ii англiйцям, де вiддано ii, як звинувачену в чаклунствi, зносинах з дияволом i т. iн., на суд духовного трибуналу i за вироком трибуналу спалено (1431 p.). Нi Карл VII, що завдячував Жаннi перемогами свого вiйська i своею короною, нi представники Паризького унiверситету, що входили до англiйського трибуналу, нiчого не зробили для того, щоб урятувати бiдолашну.
Багато пiзнiше, коли остаточно вигнано з Францii англiйцiв, справу Жанни переглянуто i ii посмертно реабiлiтовано.
Пiсля цього почалося творення безглуздоi церковноi легенди про Жанну д’Арк як про «послану небесами» дiву, що саме дiвочнiстю своею врятувала Францiю, почався культ ii як нацiональноi героiнi, що породив ряд поем про неi, одну з яких – поему бездарного Шаплена – презирливо згадуе Вольтер на початку своеi «Дiви».
Як прирожденний скептик, Вольтер не вiрив у дiвочу невиннiсть Жанни. Як людина, далека вiд усякоi релiгiйноi мiстики, вiн нiяк не мiг пристати на гадку, що саме дiвоча невиннiсть могла спричинитися до военних перемог французiв i до рятунку Францii. Як непримиренний ворог церкви, вiн обурювався всiма тими нiсенiтницями, якими оточило ii пам’ять католицьке духiвництво.
Вiн визнавав – це видно з його iнших творiв – iсторичних розвiдок – позитивну iсторичну роль Жанни. Поема його скерована не проти самоi постатi дiвчини з Домремi, а проти нестерпно фальшивого церковного культу ii. Вiстря сатири в його поемi скероване не проти самоi Жанни, яка змальована досить симпатичними рисами, а проти розпусних, огидних, брехливих представникiв офiцiйноi церкви, яких змалював вiн в образах ченцiв, отих усяких Грiбурдонiв та Лурдi, проти несусвiтнiх вигадок про «святих», як-от «святий патрон Францii» Денис, змальований у поемi з убивчою силою насмiшки, проти всякого релiгiйного туману i дурману. З меншою, правда, гостротою разить це вiстря i представникiв феодалiзму, таких, як слабовольний, майже дурнуватий король Карл, як дикий п’яниця й розбишака англiець Шандос,[2 - Шандос (Chandos John) – власне, Чендос Джон – iсторична особа, англiйський полководець XIV столiття, учасник Столiтньоi вiйни (вбитий коло Пуатье в 1369 p.). Незважаючи на хронологiчну невiдповiднiсть, Вольтер зробив Шандоса одним iз головних героiв поеми.] як королiвський пiдлабузник i звiдник Бонно[3 - Є вказiвки, що прототипом Бонно слiд вважати маркiза Данжо (Dangeau Philippe de Courcillon, 1638–1720) – фаворита Людовiка XIV, що виконував обов’язки особистого ад’ютанта короля.]… Пiдкреслюючи на кожному кроцi розпутнiсть i похiтливiсть духiвництва, Вольтер раз у раз бере пiд захист природнiсть i законнiсть здорового статевого потуття, радощi земноi непродажноi любовi. Поема його – виклик темрявi, обскурантизму, догматизму во iм’я свiтла, свободи й смiливостi думки.
«Утомно соромiцькою» «Дiвою» захоплювався Пушкiн, що назвав ii «золотою книжкой славною», «катехизисом остроумия», «святой библией харит». В одному з листiв Пушкiн визнав «La pucelle» найкращою з поем Вольтера. Вiн переклав перших двадцять шiсть рядкiв поеми. Вплив «Дiви» Вольтера можна бачити не тiльки в юнацькiй поемi Пушкiна «Бова», а i в його «Гавриiлiадi».
Про слiди захоплення «Дiвою» в колi декабристiв свiдчить таке мiсце з вiдомих сатиричних куплетiв Рилеева:
Ах, где те острова,
Где растет трынь-трава,
Братцы!
Где читают «pucelle»,
Где летят под постель
Святцы!
Адам Мiцкевич замолоду любовно перекладав «безбожну» Вольтерову поему. Є свiдчення самого поета, що переклав вiн чимало, але до нас дiйшла тiльки пiсня V.
Росiйськi читачi дожовтневоi пори не мали (головно з цензурних причин) перекладу «Дiви». Перший росiйський переклад, здiйснений групою поетiв за редакцiею М. Лозинського, вийшов аж у 1924 роцi. Друге, виправлене його видання випустило видавництво «Academia» 1935 р. До перекладу додано грунтовну вступну статтю С. Мокульського.
Менi як украiнському перекладачевi залишаеться тiльки висловити надiю, що я хоч якоюсь мiрою «донiс» до украiнського читача легке, дотепне, гостре слово Вольтера, що читач цей знайде в поемi те здорове зерно, ту свiтлу думку, якi становлять основу «Дiви», i погодиться зо мною у визнаннi великого прогресивного значення, яке мала вона для свого часу.
Максим Рильський
Передмова отця Апулея Рiзорiя,[4 - Апулей Рiзорiй. – Називаючи вигаданого автора передмови Aпулеем Рiзорiем, Вольтер пiдкреслюе пародiйно-iронiчний характер його висловлювань. Апулей – iм’я римського письменника II столiття нашоi ери, автора «Метаморфоз», або «Золотого осла», фантастичного роману про пригоди Луцiя з Егiни, перетвореного магiчними силами на осла; в романi багато сцен еротичного характеру. Рiзорiй – вiд латинськ. risor, глузливий.] бенедиктинця
Подякуймо добрiй душi, що завдяки iй з’явилась у нас «Дiва». Ця героiчна та повчальна поема була написана близько 1730 р. – це знають ученi i це видно з деяких рис самого твору. Із листа 1740 p., надрукованого в збiрнику дрiбних писань одного великого володаря пiд iменем фiлософа iз Сан-Сус[5 - «Фiлософ iз Сан-Сусi» – так прозвали Фрiдрiха II (1712–1786), прусського короля вiд 1740 р. (Сан-Сусi – назва королiвського палацу, збудованого Фрiдрiхом II недалеко вiд Потсдама). «Твори фiлософа iз Сан-Сусi» (Oeuvres du philosophe de SansSouci), написанi французькою мовою, вперше були надрукованi 1750 р. в трьох томах. Туди входили оди, послання, двi поеми i листи вiршами та прозою. Згадуваний Вольтером лист датований 22 лютого 1747 р. В ньому Фрiдрiх пише: «Ви дали вашу «Дiву» герцогинi Вюртемберзькiй. Тож знайте, що вона примусила переписувати ii протягом цiлоi ночi. Ось люди, яким Ви довiряете; а тi, хто заслуговуе на Ваше довiр’я, або, краще сказати, на кого Ви можете цiлком покластись, цього довiр’я позбавленi».]i, видно, що одна нiмецька принцеса, коли iй дали рукопис тiльки прочитати, так захопилась обережнiстю, яка пануе там у трактуваннi такого слизького сюжету, що потратила цiлий день i цiлу нiч, звелiвши копiювати i переписуючи сама всi найповчальнiшi мiсця. Оцей-то самий список i потрапив, нарештi, до нас. Не раз друковано клаптi нашоi «Дiви», i справжнi цiнителi здоровоi лiтератури обурювались, бачивши, як жахливо вона покалiчена.[6 - В першому виданнi поема складалася з 15 пiсень, в лондонському виданнi 1756 р. – з 28 пiсень, у женевському виданнi 1757 р. – з 24 пiсень. Сам Вольтер видав у 1762 р. «Дiву» в 20 пiснях, а в 1764 р. в збiрнику «Оповiдання Гiльома Ваде» надрукував нову пiсню, яка в дальших виданнях займала мiсце XVIII пiснi (див. примiтки до цiеi пiснi).] Однi видавцi випускали ii в п’ятнадцяти пiснях, iншi в шiстнадцяти, вiсiмнадцяти, двадцяти чотирьох, то розбиваючи одну пiсню на двi, то заповнюючи прогалини такими вiршами, яких зрiкся б кучер Вертамона,[7 - Кучер Вертамона – Етьен (пом. 1724 p.), популярний народний спiвак, про якого в одному документi сказано, що «вiн створив усi пiснi, якi спiвали на ярмарках».Переклад вiршiв: «Шандос, спiтнiвши i сопучи, як вiл, мацае пальцем, чи дiйсно вона дiва. «Чорт забери! – гукнув вiн. – Дурняча голка!» Чорт одразу приносить новий гольник, i Шандос iще раз намагаеться розворушити свою ганчiрку». У виданнi 1756 р. цi рядки були вмiщенi наприкiнцi XIII пiснi.] виходячи з корчми шукати пригод.[8 - Тут автор у примiтцi наводить приклади таких вставок, якi ми вважаемо можливим не подавати, i закiнчуе примiтку так: «Автор цiеi гидоти, зробленоi виключно для всякоi наволочi, – розстрига-капуцин, що взяв собi iм’я Мобера». – М. Р.]
Отже – маете «Жанну» у всiй ii чистотi. Ми боiмось висловити надто смiливу думку, назвавши автора, якому приписують цю епiчну поему. Досить того, що читачi могли взяти собi певну науку iз моралi, захованоi в алегорiях поеми. Навiщо знати, хто автор? Єсть багато праць, що iх ученi та мудрецi читають з насолодою, не знаючи, хто iх написав, як от Pervigilium Veneris,[9 - Pervigilium Veneris («Нiчне дбання на честь Венери») – поема, що складаеться з 93 вiршiв анонiмного автора III або IV столiття нашоi ери, присвячена вихвалянню весни.] сатира, приписувана Петронiевi,[10 - Петронiй (Petronius Arbiter, пом. 66 р. н. е.) – римський аристократ, полiтик i письменник; автор «Сатирикона», твору, в якому фривольнi жанровi сцени поеднуються з гострою сатирою на вискочнiв i самого iмператора Нерона.] i багато iнших.
Що нас дуже втiшае, це те, що в нашiй «Дiвi» значно менше нескромних та вiльних мiсць, нiж у творах всiх великих людей Італii, що писали в цьому жанрi.
Verum enim vero,[11 - Verum enim vero – насправдi.] почати з Пульчi; нам було б дуже прикро, коли б наш скромний автор дiйшов до тих маленьких вiльностей, якi дозволяе собi цей учений флорентинець у своему «Моргайте». Цей Луiджi Пульчi, поважний канонiк, написав свою поему в серединi XV ст. для сеньйори Лукрецii Торнабуонi, матерi Лоренцо Медiчi Препишного;[12 - Лоренцо Медiчi Препишний (Lorenzo Medici il Magnifico, 1448–1492) – правитель Флоренцii, поет-дилетант, що збирав при своему дворi представникiв науки i мистецтва.] i кажуть, нiби «Моргайте» спiвали при столi цiеi дами. Це друга епiчна поема в Італii. Мiж ученими були великi суперечки – серйозний це твiр чи жартiвливий.
Тi, хто вважав його за серйозний, грунтуються на вступi до кожноi пiснi, що починався рядками iз Святого Письма. Ось, наприклад, вступ до першоi пiснi:
In principio era il verbo appresso a Dio;
Ed era iddio il verbo, e ’l verbo lui.
Questo era il principio al parer mio, i т. д.[13 - Переклад вiршiв: «Спочатку було Слово, i Слово було вiд Бога, i Бог був Словом. На мою думку, це був початок».]
Коли перша пiсня починаеться з Євангелiя, то остання кiнчаеться Salve, regina;[14 - Salve, regina – здрастуй, царице.] i це може виправдати гадку тих, хто думав, що автор писав цiлком серйозно; адже за тих часiв для театральних п’ес, що ставлено в Італii, використовували «Страстi» та житiя святих.
Тi, хто дивився на «Моргайте» як на твiр жартiвливий, звернули увагу тiльки на деякi надто великi вiльностi, там припущенi.
Моргайте питаеться в Маргутте, християнин вiн чи магометанин.
E se eglt crede in Cristo o in Maometto.
Rispose all or Margutte: A dir tel tosto,
Jo non credo pi? al nero che al azzuro;
Ma nel cappone, o lesso o voglia arrosto
………………………………………………
Ma sopra tutto nel buon vino ho fede;
E credo che sia salvo chi gli crede.
Or queste son tre virt? cardinale,
La gola, e’l culo, e’l dado, come io t’ho detto.[15 - «Чи вiрить вiн у Христа або Магомета? Тодi вiдповiв Маргутте: «Сказати тобi коротко, – я не вiрю нi в чорне, нi в блакитне, а вiрю в каплуна вареного або, якщо хочеш, в смаженого… Але над усе я вiрю в добре вино i вiрю, що той, хто в нього вiрить, буде врятований. Отже, три основнi чесноти, як я тобi сказав, – обжерливiсть, непотребство, гра».]
Звернiть, будь ласка, увагу, що Крешiмбенi,[16 - Крещiмбенi (Crescimbeni G.-А., 1663–1728) – iталiйський письменник, заснував у 1690 р. академiю «Аркадiя». Видрукував збiрник вiршiв, написав ряд статей про лiтературу, «Історiю народноi поезii» та «Історiю «Аркадii».] без усяких вагань помiстивши Пульчi в ряду справжнiх епiчних поетiв, каже, йому на вибачення, що це найскромнiший i найпомiркованiший iз письменникiв свого часу: «il pl? modesto e moderato scrittore». Нема сумнiву, що вiн був попередником Боярдо i Арiосто. Це завдяки йому прославилися в Італii Роланди, Рено, Олiв’е та Дюдони,[17 - Роланд, Рено, Олiв’е, Дюдон – героi Боярдо i Арiосто.] i вiн майже дорiвнюе Арiосто чистотою мови.
Недавно вийшло дуже хороше видання його con liсеnza de’ superiori.[18 - Соn liсеnzа de’auperiori – з дозволу влади.] Звiсно, це не я його пустив у свiт; коли б наша Дiва говорила так само безсоромно, як отой Маргутте, син турецького священика та грецькоi черницi, я остерiгся б ii друкувати.
У «Жаннi» не знайдеться й таких смiливих мiсць, як у Арiосто; тут ви не зустрiнете святого Іоанна, що живе на Мiсяцi i говорить так:
Gli scrittori amo, e fo il debito mlo,
Che al vostro mondo fu scrittore anche io.
……………………………………………
E ben convenne al mio lodato Cristo
Rendermi guiderdon di si gran sorte, i т. д.[19 - Переклад вiршiв: «Люблю письменникiв. Це мiй обов’язок, – адже у вашому свiтi я теж був письменником… Було дуже вигiдно прославленому мною Христовi винагородити мене за таку велику долю».]
Це надто смiливо; i тут святий Іоанн дозволяе собi те, чого нi один святий у «Дiвi» нiколи собi не дозволить. Виходить, що Ісус зобов’язаний своею божественнiстю тiльки першiй главi Іоанна i що цей евангелiст йому пiдлестив. Вiд цього тхне соцiнiанством.[20 - Соцiнiанство – протестантське вчення, назване iм’ям Соцiна (Sozzini Lеlio, 1525–1563), який вiдкидав божественнiсть Христа.] Наш стриманий автор остерiгався таких крайнощiв.
Так само вельми нас тiшить, що наш скромний автор не наслiдував жодного iз наших старовинних романiв, iсторiю яких написали учений епископ авраншський Гюе[21 - Єпископ Гюе (Huet Paul-Damel, 1630–1721) – автор трактату про походження романiв» (Traitе sur l’origine des romans, 1670).] i компiлятор абат Лангле.[22 - Абат Лангле (Lenglet – Dufresroy, 1647–1755) – написав пiд псевдонiмом Гордон де-Персель «Дослiдження про романи» (Del’usage des romans, 1734).] Зробiть лише собi приемнiсть, прочитайте в «Ланселотi з озера» главу пiд назвою: «Як Ланселот спав iз королевою i як вона вернулась до сiра де Лагана»,[23 - «Ланселот з озера» – рицарський роман XIII столiття, що розповiдае про пригоди одного з рицарiв короля Артура, який подався шукати святу чашу Грааля.] – i ви побачите, яку соромливiсть мае наш автор у порiвняннi iз давнiми нашими письменниками.
Але quid dicam[24 - Quid dicam – що й казати.] про дивовижну iсторiю Гаргантюа,[25 - Дивовижна iсторiя Гаргантюа – в сатиричному романi Рабле (Rabelais Fran?ois, 1495 (?) – 1553), спрямованому проти середньовiчноi схоластики, церкви i феодалiв; Вольтер мае на увазi роздiл «Як Грангузье дiзнався про дивовижний розум Гаргантюа, коли той винайшов пiдтирку» (розд. XIII, кн. І).] присвячену кардиналовi де Турнону?[26 - Четверта книга цього роману присвячена кардиналовi Оде, а не кардиналовi де Турнону, як пише Вольтер.] Вiдомо, що глава про «Torche-culs»[27 - «Тorche-culs» – пiдтирка.] – одна iз найскромнiших у цьому творi.
Про сучасних авторiв ми не говоримо; скажемо тiльки, що всi давнi повiстi, створенi в Італii та перевiршованi Лафонтеном,[28 - Лафонтен (La Fontaine Jean, 1621–1695) – французький поет-класик. Вольтер мае на увазi його фривольнi вiршованi новели («Contes», 1667).] ще менше моральнi, нiж наша «Дiва». Загалом – бажаемо всiм нашим суворим цензорам мати такi тонкi почуття, як прекрасний Монроз, нашим скромницям, коли вони е, – простодушнiсть Агнеси i нiжнiсть Доротеi; нашим героям – правицю могучоi Жанни; всiм езуiтам – вдачу доброго духiвника Бонiфацiя; всiм, хто порядкуе в хорошому домi, – розпорядливiсть i вмiлiсть Бонно.
Нарештi, ми вважаемо, що книжечка ця – чудеснi лiки проти тяжких настроiв, якi гнiтять тепер деяких дам та деяких абатiв; i коли б ми зробили суспiльностi лише цю послугу – ми й тодi б думали, що не змарнували свого часу.
Пiсня перша
Нiжнi любощi Карла VII та Агнеси Сорель. Орлеан в англiйськiй облозi. Поява святого Дениса i т. iн.
Я не вродився славити святих
[29 - Примiтки – в кiнцi (автор).(Авторськi примiтки, розмiченi цифрами, див. роздiл «Примiтки Вольтера»)]
I до гучного не годжуся спiву,
Та чудотворну Орлеанську дiву
Проте змалюю для очей людських.
Вона iз рук англiйцiв навiсних
Французьку пишну вирвала корону,
I через неi пресвятого трону
Досяг у Реймсi любленець утiх.
Герой в корсетi, воiн у спiдницi,
Вона з Роландом рiвною була,
Твердiша серцем вiд твердоi крицi.
Щоправда, скромнiй дiвчинцi-ягницi
Я радий бiльше в затiнку дерев, —
Та Жанна д’Арк була душею лев.
Їi дiла з мого оповiдання
Ласкавих подивують читачiв, —
Найбiльше ж те, як довго в неi цвiв
Вiнок незайманого дiвування.
Шаплене, що фальшивий, дикий тон
Із скрипки вмiв своеi витягати
І так про славну дiвчину спiвати,
Аж на виду мiнився Аполлон,
Старий Шаплене, ти б, здаеться, радо
Менi позичив свiй незграбний дар, —
Та хай бере його Лямотт-Гудар
,
Що зiпсував майстерно Ілiаду.
Наш добрий Карл[30 - Наш добрий Карл – Карл VII (1403–1461); пiсля смертi свого батька Карл VI, спираючись на партiю Арманьякiв, прибiчникiв герцога Орлеанського, оголосив себе королем за правом спадкоемства, не визнавши договору в Труа, складеного його матiр’ю, королевою Ізабеллою, з англiйським королем Генрiхом V, що одружився з дочкою Карла VI; за цим договором французький престол переходив до англiйськоi династii. У боротьбi з англiйцями та iх спiльниками бургундцями Карл VII зазнавав поразки за поразкою. Короткочасне полiпшення сталося в 1426 р. пiсля перемоги над англiйцями при Монтаржi, але потiм стан знову погiршав. Рiзкий злам стався в 1429 p., коли з’явилась Жанна д’Арк; англiйцiв було розбито пiд Орлеаном i здобуто Реймс. У 1435 р. на бiк Карла перейшов герцог Бургундський, i почався рiшучий наступ на англiйцiв. З перервою вiйна тривала до 1453 p., коли був складений мирний договiр, згiдно з яким на французькiй територii за англiйцями залишалось тiльки мiсто Кале.] на життьовiй веснi
У Турi[31 - Тур – мiсто на рiчцi Луарi, резиденцiя Карла VII пiд час окупацii Парижа англiйським вiйськом.] веселився день при днi.
Десь на балу (завзятий танцюриста!),
Для блага краю рiдного та мiста,
Сорель Агнесу наш король зустрiв
В нiй сам Амур себе перевершив.
Вона була, як Флора, ясновида,
Струнка, як нiмфа, що в гаю зросла,
Самих богiв спокусниця – Кiпрiда[32 - Кiпрiда – одне з iмен Афродiти-Венери.] —
Їй невимовну грацiю дала.
Сирени голос, чари Арахнеi,[33 - Арахна, Арахнея (грецьке – павук) – в античнiй мiфологii надзвичайно майстерна ткаля; викликавши на змагання Афiну-Палладу, виткала малюнок, що вiдбивав любовнi пригоди богiв; розгнiвана Афiна розiрвала тканину, а Арахну обернула в павука.] —
Усе було в Агнеси, i для неi
Героi, мудрецi та королi
Дали б скарби найкращi на землi.
Дивитися на неi, умлiвати,
У нездоланнiй пристрастi палати,
Тремтiти вiд жагучих поривань
І голос тратити серед зiтхань,
Їй тиснуть руку нiжною рукою,
Вiддатись радiсному неспокою,
Збудить i в нiй жадобу та любов, —
Король за день усе це перейшов:
У королiв iде кохання скоро.
В тих справах мудра, вiд людського зору
Хотiла все Агнеса потаiть, —
Але хотiти легше, нiж зробить.
Щоб зайвого уникнуть поговору,
Король обрав довiрником Бонно
,
Який у нього посiдав давно
Те мiсце, для кишенi непогане,
Що при дворi взиваеться воно
«Друг короля», для чемностi i шани,
Хоча йому простолюд i мiщани
Імення «звiдник» мають лиш одно.
