скачать книгу бесплатно
Ги-ги-и
Юрiй Павлович Винничук
Цю книжку без перебiльшення можна вважати взiрцем творiв, написаних у жанрi чорного гумору й абсурду. Жанр цей давно вже iснуе в розвинених лiтературах свiту – досить згадати i Хорхе Луiса Борхеса, i Луiса Кортасара, i Шарля Бодлера, i Льюiса Керрола… Це, так би мовити, iнша лiтература i творилася вона завжди як своерiдний протест проти влади. Твори, якi ввiйшли до цiеi книжки, писалися переважно у 70 – 80-тi роки минулого столiття, як то кажуть, «для себе», тобто в жодному разi вони не призначалися для публiкацii. Натомiсть без зазначення авторства оповiдання з’являлися у самвидавi. Звичайно, з часом прiзвище автора стало вiдоме, i з тих пiр Юрiя Винничука небезпiдставно називають «батьком чорного гумору». Окрiм того, що цi твори знайшли свого читача на батькiвщинi, вони неодноразово перекладалися багатьма мовами, навiть есперанто.
Юрий Павлович Винничук
Ги-ги-и
Роздiл 1
Ги-ги-и
Ги-ги-и
1
Було менi, либонь, зо п’ятнадцять рокiв, а братовi Максовi – шiсть, коли наш татуньо виграв на довiчне володiння дерев’яну садибу, единою незручнiстю якоi було те, що там можна було тiльки лежати i була вона на глибинi двох метрiв пiд землею. А влаштував вiн собi мандрiвку в лiпший свiт тим робом, що упав напiдпитку з кладки в струмок, де й водi було жабi по колiна. Так вдало беркицьнути з кладки, може, татковi хтось i помiг, але нам про це нiчого невiдомо.
Щоправда, того вечора матiнка велiла нам iз братиком перетягти кладочку мотузкою i ледь-ледь пiдпиляти поруччя. Вона не пояснила для чого, то я й досi в здогадах. Коли ж уранцi знайдено трупа, то мотузки, звiсно, вже не було. Матiнка одразу в плач:
– Ой горе ж менi! Ой лишенько! На кого ж ти нас зоставив?
Та грiх було нарiкати, бо зосталася наша ненька в незлих руках своiх кавалерiв, котрi ще за життя татуньового утоптали до нас стежечку i платили незлецькi грошi, вiддаючи належне матусиним привабам.
В такий ото час мама нас виганяла з хати, але ми були не в тiм’я битi i, пiдкравшись до вiконця, усе любенько бачили. Меншенького я пiдносив на руках, щоб i вiн поглянув, як то наша мамуня йдуть гопки з дядьком на лiжковi.
Всiх ii гостей ми знали добре з вигляду i завше гречно вiталися, дуже iх любили i шанували, бо ж приносили нам цукерки та iншi солодощi.
Лише одного жевжика терпiти не могли. То був такий пузатий кнуряка, що ледве до хати влазив. Ото вiн, щоб не увередити нашу матiнку, не на неi вибирався, а клав ii зверху. Це ж, було, бiдна матiнка гецкають та гецкають, аж рясним по5том сходять, а вiн лежить, мов колодисько, та й сопе тiко.
Га, псяюха, то ти так! Заставимо ж ми i тебе погецкати. Перед самим його приходом узяли та перцю щедро посипали в лiжко пiд простирадло. Самi причаiлися за вiкном i чекаемо.
Приходе наш любасик i зараз iз матiнкою порозбиралися – та й бух у лiжко. От мама почали свое робити, а вiн, хоч-не-хоч, i терне задком, перець йому – й туди. Ех, як не почне вiн кидатися та пiдкидатися, що матуся наша, мов горобчик, злiтали то вгору, то так швидко додолу гепцяли, що ми вже забiдкалися, аби не беркицьнула вона на пiдлогу. Але Бог милував. Зате ж наш кнуряка пiсля тiеi скачки безперестанку сахарницю свою чухав. І вдягаеться вже, бiсова намога, а чухаеться!
А то якось нас дiдуньо пiд вiкном застукали, та як галайкнуть:
– А що ви тут, шибеники, робите, га?
Ми ж йому:
– Цитьте, дiду! Клiента сполохаете!
– Якого ще в бiса клiента?
– А ходiть-но лишень погляньте!
Та з тих пiр i дiдуньо наш учащати почали пiд вiкна. Усе нам, було, наказують:
– Дивiться, не забудьте й мене покликати, коли там тее… Бо вiзьму ломаку, то ноги поперебиваю! Ич, лобуряки!
Не минуло року по татовiй смертi, а наша матуся з’iздилася на нiц. Куди й кавалери пропали – наче вiтром здуло.
Як на зло, ще й з дiдом пригода. Дiдуньо, бачте, займалися тим, що перевiряли сусiдськi курники. Вони всюди любили порядок.
– Я, – каже, – чужого не беру, а беру зайве. Ото як почну курей рахувати, бачу – непарна рахуба, то й кажу собi: не буде пари – з’iдять татари. І забираю одну курку. А як нарахую парне число, то вже одну вiзьмеш – пару розiб’еш. Беру двi.
Одноi нещасливоi години прилапано було нашого дiдуня в курнику саме як вони парнiй курочцi голiвоньку скручували. Дiдуньо, звичайно, пробували пояснити, що його дiяльнiсть спрямована винятково на користь господарства, але кийки на цi апеляцii не зважили i справно вирахували парнiсть дiдових ребер. Так що нi в кого вже сумнiву не було, що дiд зайвого ребра не мав.
Пiсля такоi рахуби небiжчик з лiжка вже не вставали. Але нам вже було добре вiдомо, що порода наша живучiша за котячу, i дiдуньо бозна ще скiльки лiт валятимуться в лiжку, доки надумають Бозi духа вiддати. А що це нам було й зовсiм не до речi, то не дуже-сьмо жалували, коли якось уночi дiдо задихнулися пiд периною, котрою накрилися з головою. А щоби тая перина не сповзла, i нашi дiдуньо, не дай Боже, не застудилися, ми з матiнкою сiли зверху.
Небiжчик i кавкнути не змiг, бо наша матiнка була вже на ту пору дебеленькою жiночкою i хоч мала гузно в добрих два обiйми, то все ж, певно, iй холерно дiдова голiвка намуляла, а особливо довгий з горбиком нiс.
Ото як дiдуньо, царство iм небесне, гегнули, то зосталися ми на бобах. Патент на безгучне проникання в курники втратив свою актуальнiсть вiд часу, як його авторство стало вiдоме всiм, кого вiн обслуговував. То й не диво, що наша матiнка якось i каже:
– Ну, ви вже повиростали, пора й за дiло братися. Бо я не збираюся дармоiдiв тримати.
А що це святiсiнька правда, ми на дiдуньовi переконалися, i щоб убезпечити себе вiд рiзних несподiванок, на якi наша мама була дуже спритна, удалися до цiлком пристойного дiла: де що не так, або ж не там, де треба, лежало, вiдразу волокли у хату.
Малий Макс був на диво кебетним хлопчиною, але занадто вже верескливим. Якось менi той вереск так допiк, що я не втерпiв:
– Цить, – кажу, – а то вухо вiдрiжу!
Куди там – не перестае. Я свого братчика дуже любив, але обiцянки треба дотримувати. От я беру ножика, чирк-чирк – i вуха нема.
Макс умить занiмiв; де й сльози подiлися. То капотiло, як з ринви, а то мов корова злизала. Дивиться на мене вибалушеними очима, аж рот роззявив, а з вуха тихо-тихенько – дзюрр та дзюрр.
– Дурню! – не витримав я. – Ти хоч би долонею прикрив!
А вiн анi мур-мур. Стоiть як вкопаний. Чи довго б це тяглося, але виходить мама i питае:
– Що таке сталося, що вiн вже не плаче? То верещав, як недорiзаний, а то замовк i нi шелесть. Що ти йому зробив?
– Та нiчого. Ото тiко вухо вiдчикрижив, бо занадто вже вiн заходився.
– А ти ж хоч помив йому вухо перед тим, як вiдчикрижити?
– Нi, а що?
– А те, що мiг iнфекцiю занести. Господи, що менi з вами робити? Нiколи в старших не спитаються, самi все вирiшують. Ходи, Максе, в хату. Залiплю тобi рану тiстом. Чи ти ба, як воно юшить! Хоч би долонею прикрив чи що, а то вилупило баньки, як жабеня!
Те вухо я сховав у сiрникове пуделочко, вимостивши його ватою, i Макс уже з ним не розлучався, його вухо набавом стало предметом заздрощiв усiх вуличних хлопчакiв, ба навiть iз передмiстя приходила дiтвора, щоб хоч одним оком глянути. А Макс iз гордiстю показував свое вухо i пояснював:
– Це Влодзьо менi втяв, коли я кричав, як недорiзаний.
І тодi всi звертали на мене погляди, повнi пошани i заздрощiв: оце братик – перша кляса!
На щастя, я одразу зорiентувався, що на демонстрацii вiдтятого органа можна незле заробити, i став брати вiд кожного глядача п’ятачок. І лише в рiдкiсних випадках, коли глядач був надто малим, аби володiти бодай дрiбною копiйчиною, плата замiнювалася якими-небудь цiнними предметами. Це могли бути кольоровi скельця, гудзики, здохла миша, якийсь дивовижний жучок або навiть цукерка.
Мама не могла нами натiшитися:
– Я завше казала: у вас грае моя кров.
Про кров нашого татуся нiколи не згадувала, оскiльки й сама гаразд не вiдала, хто з безлiчi ii кавалерiв мiг бути нашим татом.
Але все мае свiй кiнець. Коли забракло охочих милуватися вiдтятим вухом, наш гешефт занепав. Бiдолашний Макс не мiг цього пережити. Вiн зi слiзьми на очах благав мене, щоб я вiдрiзав йому i друге вухо, але я добре розумiв, що це вже ледве когось знову зацiкавить.
І тодi ми почали розмiрковувати, що б таке ще в Макса можна було вiдрiзати. Довго ми думали, доки врештi Макс не повiдомив з таемничим виглядом, що в нього е одна дивна штучка, яка йому зовсiм не потрiбна, i вiн би з радiстю ii позбувся. Та коли вiн менi показав тую штучку, то я не захотiв брати на себе такого тяжкого грiха.
– Максе, – сказав я, – ти ще занадто малий i не можеш гаразд оцiнити вартiсть цiеi штучки. Коли ж пiдростеш, вона тобi деколи буде дуже потрiбна.
Словом, хоч-не-хоч, а довелося шукати iншого зарiбку.
2
На ту саму пору забрiв на наше подвiр’я п’яничка i заснув, а наша свиня пiдкралася i перекусила йому горлянку. А що вона, як рiдко яка свиня, скупою не була, то ще й кабанчика покликала i давай собi ласувати.
Зачувши надто голосне хрюкання та цьмакання, вибiгли ми з матiнкою i вiдiгнали жирунiв. Та було надто пiзно, п’яничка одiйшов у кращий свiт. І в тую мить посивiлу голiвоньку нашоi неньки навiдала смiлива iдея: аби добро не пропадало та поки м’ясце не засмердiлося, напекти з останкiв цього п’янички шницлiв.
Довго не думаючи, затягли ми його в льох i хутко розтяли вiд пецьки до тецьки.
Оскiльки шкура вже була пошкоджена, ми ii закопали, а м’ясо, вiддiливши вiд кiсток, перепустили через м’ясорубку.
Наступного дня над дверима нашого будиночка закрасувалася вивiска:
ПІД ЗЕЛЕНИМ ПСОМ
Тут можна смачно пообiдати i переночувати
в товариствi незрiвнянноi Лолiти.
Незрiвнянною Лолiтою, звичайно, була наша мама. Вона придбала собi чорну кудлату перуку i зовсiм незле виглядала, хоч ii форм вже не стримували жоднi гумки i жоднi корсети.
Таким чином, наша робота полягала в тому, що нiчлiжан годувалося найрiзноманiтнiшими м’ясними делiкатесами, щедро присмаченими цикутою. Коли ж гостi розходилися по видiлених покоях, то одразу цiкавилися незрiвнянною Лолiтою. Яке ж було iхне збентеження, коли виявлялося, що це наша мама. Але не було iншоi ради – незрiвнянна Лолiта заходила в кожну кiмнату по черзi i примушувала до злягання, поеднуючи корисне з приемним.
На свiтанку жоден iз клiентiв уже не дихав, i тодi для нас iз Максом починалася справжня робота. Хоч i часто заходили вiдвiдувачi «Пiд зеленого пса», та все ж м’яса лишалося стiльки, що довелося виносити його на ринок. А тут ще й кiсток до бiса назбиралося, що увесь льох було ними захаращено.
– А чому б нам не почати варити з них мило? – поцiкавився я у матiнки.
Їi ця iдея неабияк зворохобила.
– А що – i справдi! Не пропадати ж добру.
Роботи навалило стiльки, що ми ухекалися не на жарт.
Одного вечора ми пiсля довгоi наради вирiшили, що Макс буде дбати про городину, бо увесь город ми засiяли цикутою i блекотою, щоб була приправа до м’яса, а також стежити за котлами, в яких виварювалися кiстки i тлущ. На мене лягла вся рiзницька робота, а на маму – кухня i роля незрiвнянноi Лолiти.
Проте й далi ми не встигали за всiм, i тодi мама запропонувала залучити до компанii свого брата, а мого стрийка.
3
Стрийко мешкав за мiстом на хуторi, i було в нього донька Рузя та три дебелих пiдсвинки: мiй ровесник Бодьо та два близнюки – Мiлько i Фiлько.
Стрийко займався теж непоганим гешефтом: ловив котiв i собак та виварював мило, котре, звичайно, не могло конкурувати з нашим. Стрийна шила з котячих i псячих шкурок норковi й лисячi хутра, якi надто пiдозрiло пахли, i iхнi власники дуже нарiкали на те, що за ними вулицями бiгло щонайменше з десяток котiв i псiв, мабуть, родичiв лисячого хутра.
Отже, мене виряджено було на переговори. Про всяк випадок прихопив я сокирку i сховав за поясом пiд курткою.
На хуторi панував затишок. Осiннiй вiтер розважався нещасним листям. Стрийна сидiла на порозi й товкла масло. Ледве чи воно було коров’яче.
Я чемно привiтався i запитав, чи е стрийко.
– Є, е, пiди за хату – вiн там хазяйнуе.
За хатою старий кендюх стрийко i його трое бовдурiв саме бiлували котiв.
– Боже помагай! – привiтався я.
– О, хто до нас прийшов! – вигукнув стрийко, вдаючи, нiби дуже втiшений, а вся трiйця його вишпорткiв порозтягала писки вiд вуха до вуха, оголюючи жовтi рiденькi зуби. – Яким тебе вiтром занесло?
– Тим вiтром, що мете грошима.
Почувши про грошi, стрийко зацiкавлено глянув на мене, тодi витер скривавленi руки об траву i пiдступив ближче.
– Ну що ж, поговоримо. Але хай спочатку моi хлопчики подивляться, чи нема в тебе за пазухою якоi-небудь дурнички, котра може пальчик поранити.
При тих словах трое бенькартiв метнулися до мене, скалячи зуби, i вже хотiли виконати велiння свого татуся, але я вчасно перепинив цей порив, пригостивши найстаршого обушком по голiвцi.
– Е-е, – заметушився стрийко, – я пожартував.
– Прибережiть такi жарти для роботи, яку я вам збираюся пiдкинути.
На Бодя вилили вiдро дощiвки, i вiн очуняв. Сiли ми пiд деревом на траву, i я iм почав розповiдати.
– Отож, дiло таке. Вiдкрили ми з матiнкою шинок «Пiд зеленим псом», куди чимало гостей заходе, але нiхто не бачив, аби вони звiдси виходили.
Стрийко значуще перезирнувся зi своiми гавриками, а я продовжував:
– Частуемо iх м’ясцем, а залишки м’ясця продаемо на ринку. А ще ж виварюемо мило з дуже доброякiсних кiсток i тлущу. Може, чулисьте про мило «Китайський помаранч»?
– Чого ж не чув. Це найлiпше мило, яке е. Я й сам часто ним користуюсь.
– Так ото ми його й варимо. Хоча, правда, не користуемося.
– То ви його варите з тих кiсток, що вiддiляете вiд того м’яса?
– Еге ж.
– А м’ясо у вас з’являеться пiсля того, як кудись пропадають нiчлiжани?
– Маете рацiю.
