скачать книгу бесплатно
Їi звали Ганулькою, i мала вона дев’ятнадцять лiт.
– І давно ти тут лiкуешся? – поцiкавився я.
– Вже пiвроку. Але скоро мене випишуть.
– Випишуть? І ти вернешся додому?
– Аякже. На поруки батькiв. Я по чоловiковi дiстала такий-сякий спадок. От вони й заплатили кому треба.
– Розкажи менi, як ти овдовiла.
– Спочатку я тобi оповiм, як вiддалася за того бузувiра. Моi батьки займаються дуже поважним бiзнесом. Мама робить аборти, а тато – горiлку.
– То ти маеш золотих батькiв! – зрадiв я за неi. – Твоя мама гiнеколог?
– Звiдки? Моя мама скiнчила штири кляси i не вiрить, що земля е кругла. Але вона мае делiкатнi руки i робить аборти навiть на дев’ятому мiсяцi.
– Зачекай, Ганульцю, – труснув я головою. – Я е вар’ят, але не настiльки, щоби не знати про дев’ятий мiсяць. Який тодi може бути аборт?
– Ну який – звичайний. Коли хтось не хоче родити, то робить собi шкробанку. А як при тiм можна вишкребти цiлу дитину – то е проблема пацiентки, а не моеi мами. Мама на то дивиться зимно. Робить свою справу, а всi незаконнi плоди кохання вiддае нашому сусiдi. Тут нам iз сусiдою дуже пофортунило, бо вiн працюе на цвинтарi старшим гробарем. От вiн тих янгеликiв ховае, ще й над ними отченаш вiдспiвуе.
– Ага… Ну-ну, далi… – наставив я вуха, бо люблю я людей, котрi киплять творчою енергiею.
– Тато мiй робив горiлку зi всього, що пiд руку попало, а коли якось нiчого лiпшого не знайшов, то вигнав з лайна.
Я вiдразу аж очима блиснув:
– Яке ж це менi рiдне! Та ж моя родина так само гнала самограй з коров’ячих млинцiв, конячих пампухiв i курячих галушок. Але щоб таки-так з лайна?! Цього ми не додумались.
– Бо татовi кiзякiв забракло. Ну, от вiн потiм той самогон через маминi майталеси процiджував, додавав туди глюкози, марганцю, сипав карбiду i виходила горiлка, як сльоза. Але треба було ii ще файно запакувати, аби продати дорожче. І висватав менi тато одного хлопця, котрий на горiлчанiм заводi електриком робив. Татовi конче треба було мати корки i налiпки. Але тато не сказав менi, що то е запропащий пияцюра. І от коли вiн напивався i лiз до мене з обiймами, я тiкала до батькiв. А коли тато його випихав за дверi, то погрожував, що засадить нас до цюпи. Тодi ми задумалися i побачили, що iншоi ради нема. Бо колись та свинюка зiправдi заявить на нас, i плакала вся наша праця. Одного разу, коли вiн припхався до батькiв, тато вмовив його сiсти за стiл i пiдпоiв так, що той звалився без заднiх нiг. Потiм ми його поклали на тачку i завезли до сусiда. Той тiльки глянув i тяжко зiтхнув: «Нiчого собi вишкребок! Покажiть менi ту пiхву, з якоi це чудо вилiзло! Та й ще в гарнiтурi i в мештах». Мiй тато його заспокоiв: «Не переживайте. Я вам заплачу». «Та добре, – каже сусiд, – жи я бачу, що тому абортовi не дев’ять мiсяцiв, а тiльки тридцять разiв по дев’ять». «А ми вам заплатимо за кожен мiсяць окремо». На тiм i зiйшлися, i гробар завiз мого п’яницю на цвинтар та й поклав коло якоiсь староi дримби.
– Так-таки живцем i поховав? – перепитав я.
– А хiба та свинюка вартувала лiпшоi долi?
– Правду кажеш. Але за що тебе сюди запроторили?
– Бо його родина почала грандувати, де пропала iхня дитина. Свекор прийшов до нас i сказав, що все про нас знае i коли ми не скажемо, де його син, то пiде в мiлiцiю. Що було робити? Моя мама вдарила його по головi пательнею.
– І ви знову завезли тачку до сусiда?
– Нi. Спочатку тато пiшов i сказав гробаревi, аби той забрав вiд нас тачку i те, що в тачцi. А той спитав: «Але скажiть ми правду: чи то е немовля?» «Так, – сказав мiй тато. – Вже немовля. І то таке, що нiгди рота не розкрие. Або що?» «Та нiчого, – каже гробар. – Бо той ваш попереднiй аборт дуже вже матюкався, як я його глиною засипав. Чи цей не такий самий буде?» «Не. Того разу писка вже не розкрие». Гробар сказав, що як стемнiе, то забере. Але тим часом свекруха пiшла шукати свого чоловiка i влетiла нам до хати, якраз коли ми свекора клали в тачку. Ми не вспiли зашкодити, як вона вилетiла на вулицю, репетуючи, мов дурна. Ну i таки привела мiлiцiю. Ми з батьками домовилися, що вони все на мене звалять, бо я ж таки молода, а щоб не витягли з мене, куди мiй чоловiк подiвся, я прикинулася вар’яткою. Батьки на якийсь час мусили згорнути наш бiзнес i перечекати. Але скоро все стане на своi мiсця.
Менi ii оповiдь припала до душi, i я зрозумiв, що нарештi натрапив на свое щастя.
З десяти молодичок, якi претендували на хористок лише завдяки своему пристойному вигляду, одна Ганулька могла спiвати. Решта здатна була хiба ворушити губами.
– Хор у пiжамах справляе сумне враження, – сказав я Ганульцi суботнього ранку.
– Давай з простирадел поробимо для них грецькi тунiки, – запропонувала Ганулька.
– Добре, це я покладаю на тебе. А що ви заспiваете? Крiм нацiонального гiмну.
– Може, «І шумить, i гуде»?
– Ну ти ж iх навчи бодай приспiв, якщо вже всiеi пiснi вони не запам’ятають.
Ганулька зайнялася хористками, а я подався роззирнутися, як кипить робота.
Жiночий вiддiл, захопившись витинанням гiрлянд, порiзав усi фiранки i штори i почав витинати прапорцi з власних пiжам. Ледве вдалося iнiцiативу зупинити.
В коридорi на стiнi вивiсили для оглядин портрет депутата Цвiбака. Близнюки-дауни – автори шедевру – стояли поруч, побравшись за руки. За зразок iм дiсталася свiтлина з iсторii хвороби. Пан Цвiбак був зображений у розщiпнутiй до пупа пiжамi та ще й обмакогонений ручною машинкою. Затуманiлий погляд славного депутата не кликав анi вперед, анi назад. Нiхто вiд близнюкiв, чие нацiональне походження було вельми темним, не чекав такого яскраво вираженого патрiотизму: пiжама пана Цвiбака мала синьо-жовтi смуги.
– Це знахiдка! – похвалив доктор Фiлюсь. – У тi важкi колонiяльнi часи, коли вся наша краiна умлiвала пiд кирзаками окупантiв, ми – щирi украiнськi психiатри i пацiенти – вихлюпували свiй гнiвний протест у виглядi синьо-жовтих пiжам. Тепер усi побачать, де кувалися ключi нашоi незалежностi.
– М-м-м… е-е… – задумався пан Гольцман. – Мене турбуе його погляд. В його очах нема… як би це сказати…
– Нема вогню? – здогадався пан Фiлюсь.
– Еге… Якийсь туман в очах… Чим ми кололи хворого Цвiбака?
– Цими… ну, як його… – наморщила чоло санiтарка Оля.
– А-а, ну то не дивно, – кивнув пан Гольцман. – Тому й нема вогню.
Братики-дауни кивали голiвками, скалячи зуби.
– Як iм тепер витлумачити, що вiд них вимагаеться? – замислився пан Фiлюсь.
– Дуже просто, – сказала санiтарка, – вони цiлком ручнi. Коли з ними по-хорошому, вони дуже чемнi. А я з ними по-хорошому. Ось дивiться.
Вона пiдiйшла до братикiв i погладила iх по мармизах.
– Любi моi, в очах мае бути вогонь! Спалах! Іскра! Фух! Фух! Розумiете? Це ж герой! Вiн поривае маси у наше з вами свiтле завтра. А тут – затурканий, пригноблений пацiент. Дайте йому iскру в очах, i вiн оживе!
Близнюки визнали ii рацiю ритмiчним потрясанням голiв.
Трохи далi бiля дзеркала ми побачили Шопту, який працював над образом депутата Цвiбака. Шопта був закутаний у простирадло, мов римський патрицiй. Збоку це виглядало на вправи кунг-фу. З тим, що пiсля кожного рiзкого руху Шопта завмирав i уважно приглядався в дзеркало.
– Цiле щастя, що вiн нiчого не знае про карате, – сказав пан Гольцман. – Такий би мiг стiну проламати.
Тим часом Мiсько Штунда тяжко працював над оздобленням самоi виборчоi дiльницi. Сюди вже притарабанили старого дерев’яного кльозета, обклеiли його бiлим папером i вивели напис «кабiни для голосування». А нижче красувалися вiршованi творiння тутешнiх пацiентiв.
«Тут куеться наша доля —
Украiни слава й воля».
«Заходь сюди в ранковий час,
Лиш не сiдай на дзюрку,
І не роби менi ковбас,
А голосуй, придурку!»
«Стiй, хто вар’ят! Зупинись!
Голосуй завзято!
Украiна – мати нам!
А Кульпаркiв – тато!»
В одному з кутiв зайняв свiй пост товариш Бураченков. Вiн стояв з червоним прапором пiд транспарантом.
– Це наша опозицiя, – пояснив Штунда.
– Вiн що, лаштуеться агiтувати пiд час виборiв? – спитав пан Фiлюсь. – Не мае права.
– Воно то так, – погодився Штунда, – але ж комiсiя побачить, яка в нас демократiя. А то вийде, що вар’ятом може бути лише свiдомий украiнець. Це викривлення дiйсностi. І ще одне. Нам бракуе буфету. Знаете, на виборчих дiльницях мае бути буфет.
– І чим ви збираетесь торгувати в тому буфетi?
– Не торгувати, а пригощати кожного, хто проголосував. Поставимо стiл з канапками i баняк узвару. І шлюс.
– А то з чого ви гадаете тi канапки робити? – здивувався пан Фiлюсь. – Ви ще, чого доброго, зажадаете ковбас, шинок i сальцесонiв?
– Нi-нi, Боже борони! Ми канапки зробимо з манною кашею, з бурячками, з морквою, з горохом. Як той казав – чим кухня багата.
– Да-а, то вже легше, – зiтхнули лiкарi. – Робiть собi буфет… Тiльки… як то буде виглядало… канапка з манною кашею…
– Не переживайте, – палав ентузiазмом Штунда, – я на то майстер перша кляса.
– Що-що? На що ви натякаете?
– Дуже просто. На плястерках буряка малюю бiлi очка, i прошу дуже – ковбаса «московська». З плястеркiв моркви вийде «докторська». А манна каша, зварена на буряках i морквi, виглядатиме, як червона iкра. Всi продукти – природного походження плюс власнi секрецii. Жодноi шкоди для здоров’я. А до всього цього – таця з зеленню петрушки, селери, кропу…
Пан Гольцман узяв Штунду пiд руку i спитав стишеним голосом:
– Зелень… Звiдки ви вiзьмете зелень?
Так само стишено Штунда вiдповiв:
– Не переживайте. Вся зелень так само природного походження. Спритнiсть рук i жодного шахрайства. У нас тут е такий спецiалiст з витинанок. Може в три секунди вирiзати з газети ваш портрет. А нарiзати з кульбаби i подорожника листя петрушки чи кропу – йому раз плюнути. Зате подумайте, як буде вражена висока комiсiя, побачивши такий стiл!
Обличчя лiкарiв зблиснули радiстю.
– Пане Штунда, – сказав Фiлюсь, – ви вартуете кращоi долi. Зайдiть до мене ввечерi на келишок дистильованоi води.
– З великою приемнiстю, пане дохтор. Але я ще не скiнчив. В буфетi ще буде шампанське.
– О, Боже! – вжахнулися лiкарi. – Ви нас обдерете до нитки!
– Нi-нi, ви не те подумали. Шампанське я виготовляю власноручно. Маю чудову рецепту: чай з карбiдом. Потребую тiльки десять порожнiх пляшок з корками.
– Я завше казав, що земля наша повниться талантами! – вигукнув пан Гольцман.
– Я подумав про одну проблему, – сказав пан Фiлюсь. – Коли хворi почнуть заходити у цi вашi кабiни для голосування, у них може прокинутись здоровий iнстинкт. У нас е рiзнi пацiенти. Що буде, коли хтось iз них сяде справляти потребу?
– Я про це вже подумав. Там пiд сподом буде моя людина з шприхою. І щойно хтось захоче всiстися, то враз дiстане шприхою в самi… знаете, куди.
Пан Штунда мав рецепти на всi життевi випадки. Коли лiкарi розiйшлися, вiн пiдiйшов до мене:
– Влодзю, я тут вирiшив органiзувати невеличку концертову програму. Покажемо фiнальний акт «Вотелло», танець маленьких лебедiв i кiлька пiсень. Вотеллом буду я, на Диздимону вмовив Гафiйку, жи на кухнi бульбу чистит. Але, видиш, слiв я не пам’ятаю, а тут нема тоi книжки. Може, ти пригадаеш, що там той Вотелло Диздимонi казав?
– Казав, щоб призналася, чи спала з тим, як його…
– З Яськом. То я пам’ятаю. Але що на то Диздимона?
– Жи спала, але тiльки iден раз.
– А то стерва! Так я i думав! Пiсля того вiн ii дусит?
– Так, але вкiнцi вона ще спiвае, – пригадував я.
– О, власне! Напiвзадушена! То не дурний хлоп писав. Я тi, Влодзю, вповiм, жи я на тiм дуже добре розумiюсь. Коли я дусив свою жiнку, вона обзивала мене рiзними поганими словами. І не стрималася анi на мент! Я iй кажу: мовчи, холеро, бо тi задушу. Ну i таки мусив. Така була з неi вредна баба.
– Я думаю собi, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.
– Так, Влодзю, я пережив багацько.
– Але, пане Штунда, де ви взяли малесеньких лебедiв?
– Маю шiсть дистрофiкiв. На людей вони вже не подiбнi, але лебедi з них – перша кляса. Ага, ту в нас е ще один вар’ят, добре спiвае, але не знати, якою мовою. Може б, ти його переслухав, бо не знаю, чи варто випускати на сцену.
– Ну i де вiн?
– Ходи в сусiдню палату. Я iх там загнав слова вчити.
В палатi з десяток хворих вгризалися в якiсь клаптi паперу. Штунда пiдкликав високого худого чоловiка i сказав до нього:
– То е Влодзьо, вiдповiдальний за культурну програму, вийдiть собi до парку, бо тут такий галас, що годi говорити.
Ми вийшли в парк, сiли на лавцi, i я спитав:
– Що то за пiсня, яку ви спiваете?
– Це наш нацiональний гiмн.
– Ваш? Особисто?
– Нi, мого народу.
– Ага, то ви представник нацiональноi меншини?
