скачать книгу бесплатно
– А нiчлiжан годуете м’ясом, яке з’явилося пiсля того, як звiльнилося мiсце пiсля iхнiх попередникiв?
– І якi ж бо ви, стрийку, дотепнi! – вигукнув я захоплено.
Стрийко задумався. Трое лайдацюр i собi наморщили своi приплюснутi чола, вдаючи, що сильно думки iх пригнiтили.
– Гм-м… – нарештi промимрив стрийко. – То ти хочеш менi запропонувати спiлку?
– Ви, стрийку, так якби моi думки читали.
– А не боiшся, що я продам вас?
– Не-а.
Стрийко здивовано пiдняв брови:
– Чому?
– Бо ми з Максом неповнолiтнi, i суд вирiшить, що то нас матуся збила з праведного шляху. Але й матiнка до цюпи не попаде, бо занадто мудра. Зачинять ii в палацi культури для вар’ятiв, а нас випустять на всi штири сторони. А тодi, дорогенький стрийку, зачнуться для вас суднi днi. Тлущу на вас багацько, мило буде люксусове.
Стрийко скривився.
– Ну, добре. Я згоден. А ви, моi любi дiточки?
Любi дiточки одразу ж закивали головами. Менi сподобалась iхня маломовнiсть. Ми потиснули одне одному руки, i стрийко мовив:
– Ну, таке дiло не зашкодить i обмити. Ходiмо до хати.
Стрийна накрила на стiл. Стрийко видобув з креденса якусь мохом порослу плящину i розлив по келишках. В життi ще не доводилося менi пити бридкiшого пiйла. Певне, що й покiйник скривився б, якби хто хлюпнув йому тiеi зарази на губи. Закусив я квашеним огiрком, бо тi вареники з м’ясом, що з’явилися на столi, довiри в мене не викликали.
4
Вiдтодi пiшло наше дiло так вдатно, що заробили ми доволi грошенят i стали вже обмислювати, як нам розширити виробництво. Не обходилося, правда, i без сварок, бо i стрийко, i наша матiнка нiколи не обминали нагоди, щоби одне одного в дурнi не пошити.
Одного разу мама й кажуть стрийковi:
– Слухай, Льондзю, а чому б нам не породичатися?
І прийшла оце якраз черга, аби я мовив пару слiв за стрийкову доню, котра мала вже сiмнадцять лiт i вважалася на виданнi. Звали ii Рузя. То було придуркувате вiд народження створiння, котре годилося б тримати на темнiм стриху, аби вона порядних людей не полохала.
Уявiть собi худющу, позеленiлу, а на додаток того всього замало, ще й вусату баберу. І ото на такiй немитiй мармизi мене зiбралися обкрутити. Я вперся руками й ногами:
– Та ж вона страшна, як свiт соцiалiзму! Коли я ii бачу, у мене все опускаеться i гикавка бере.
– Сину мiй! – сказала матуся. – Наше дiло потребуе жертв. І коли ти не даси згоди, то менi доведеться вдатися до крайнощiв.
Вона так промовисто подивилася на мене, що я вiдчув себе одною ногою вже там, де i мiй коханий татусь.
5
Весiлля закотили на всю губу. У мiстi помiтно поменшало блудних котiв i собак, а що вже ворон упольовано – то й лiку нема. Стрийна напекла таких курчат у сметанi, що гостi мало пальцi не попроковтували, не здогадуючись, що ще вчора цi курчата каркали на деревах. Не кажу вже про тушковану крiлятину з котiв i печеню з псiв. Стрийна доклала весь свiй кухарський талант, аби навiть найзаповзятливiший смакоша не засумнiвався у натуральностi ковбас, паштетiв i шинок.
Я сидiв iз квасною мiною на обличчi, а поруч стирчала, мов шило з мiшка, моя Рузя. Вусата усмiшка сяяла вiд вуха до вуха. Довгий час я намагався не зиркати у ii бiк, щоби не зiпсувати собi апетиту, й сумлiнно спожити тих кiлька натуральних канапок, якi менi мама запхала до кишенi. Але отi пуцьверiнки, ii пришибленi братчики, зчинили страшенний вереск – мовляв, горiлка гiрка (а хiба вона може бути солодка, якщо ii з кiзякiв гнали?), i пити вони, бач, не будуть, поки молодi не засолодять.
Я зблiд i вiдчув, як мурашки повзуть менi по спинi. Куди там, вража мати, до солодощiв! Такiй штахетi хiба чоботи дай цiлувати, то, може, заблищать вiд ii губ, як вiд дьогтю. А тi iроди не вгавають, лементують так, що аж iхнi пики збуряковiли вiд потуги.
Рузя тим часом тулиться до мене, мов собача, i я чую, як щось у неi бурчить в животi, наче там хтось пiд гору тачку цегли пхае.
Звiвся я на ноги з важким серцем. Рузя менi рийку свою тиць та й обслинила всього так, що мало носа не вiдгризла. Присмокталася тая кляча, мов п’явка, думав, що й душу з мене висмокче, бо вже почув, як в шлунку моему буйнi соки зануртували i пiднялися до горла. Ледве вiдiрвав ii вiд себе i впав на лаву. Писок аж блищав менi вiд слини, а витертися нiяк не пасуе, то я вхопив кусень короваю i дарма, що його спечено було з тирси, набив ним рота, щоб хоч так якось витравити смак Рузиних вуст.
Тим часом родичi чомусь вирiшили, що я палаю страшним бажанням усамiтнитися з молодою, i, пiдхопивши нас попiд руки, заштовхали в покiй та зачинили на ключ.
Моя жiночка, уся червона вiд невтомноi жаги, переповнена бажанням нарештi знищити залiзобетонну лiнiю Мажiно своеi невинностi, умить поскидала з себе усеньке манаття, усе, що приховувало вiд людського ока ii кiстлявi форми, i стала передi мною гола-голiсiнька, як ii дурнувата матуся породила.
Мiй сумний погляд проiхався по гладенькiй поверхнi вiдсутнiх грудей, провалився в запалий iз синiми прожилками живiт, на котрому можна було б цвяхи випрямляти, i з жахом заплутався в чорнiй куделi, що стирчала з-пiд живота. Ця жахлива мiтла приголомшила мене своею непропорцiйнiстю до решти тiла, i я вiдразу запiдозрив талановиту рученьку стрийни.
Зловтiшно посмiхаючись, я шарпнув за тее гнiздо. Рузя скрикнула. А в руках у мене опинилася звичайнiсiнька перука, не без майстерностi пристосована для виконання зовсiм iнших функцiй. А на мiсцi, де щойно чорнiли непролазнi хащi, рудiла тепер несмiлива хошимiнiвська борiдка, яку Рузя цiлком доречно вирiшила цнотливо прикрити кiстлявою ручкою.
Щоб якось розвiяти напружену атмосферу, Рузя хихикнула i, беркицьнувши в лiжко, жваво розкинула нiженьки, аби я хоч зараз не засумнiвався в наявностi того мiсця, на якому мене, дурного, вженили. Я дiйсно побачив, що там усе в порядку i не чигае на мене замаскований мiксер, адже вiд моiх родичiв усього можна було сподiватися.
Та-ак, думаю собi, коли зараз ii не навчу розуму, то коли ж учити? І, скинувши ременяку, пiдступаю до неi, а воно, звiсно, дурне – шкiриться та потягуеться, мов кiшка. Ухопив я подушку, мордяку ii накрив та ну ж хрестити по чiм попало. Вона, як змiюка, звиваеться та кидаеться, аж костi торохтять, а я не вгаваю – хресть-навхресть, аж ремiнь до шкiри прилипае.
Одвiв я душу, сiв бiля неi та й кажу:
– Оце писни кому – порiшу на мiсцi. Я такий. Втямила?
– Умгу, – крiзь сльози.
– І щоб бiльше я тебе голою не бачив. Твоi божественнi форми дiють на мене, як на кота скипидар.
6
Пiсля того родичання може б ми й жили собi, як пироги в маслi, але наша матуся уже зовсiм занепала на силах i, яко незрiвнянна Лолiта, могла тепер задовольнити хiба такого хлопа, що п’ятнадцять лiт в кримiналi вiдсидiв, та ще перед тим добряче його пiдпоiвши.
Зiбралася всенька наша родина за квадратним столом i почала розмiрковувати, як же тут виплутатися з тяжкоi ситуацii.
От я й кажу:
– Коли наша матiнка вже не тее, то я пропоную до цього дiла залучити або стрийну, або мою любу жiночку.
Ех, що зi стрийком зробилося! Як не зiрветься на своi кривулi та як не загамселить кулаками по столу:
– Не дозволю! Не дам! – i таке iнше, присмачене перченими слiвцями.
А його одоробали i собi за ножi та виделки схопилися, мовби сплутали мене з печеним гиндиком.
– Ага, – кажу я, – то це як ваша сестра, а моя матiнка надуживала сил задля спiльноi кишенi, то ви нi гу-гу, а як черга до ваших дiйшла, то ви зараз гальма тиснете?!
– Я слаба для такоi роботи, – сказала стрийна.
– Вона дуже слаба, – пiдтвердив стрийко. – Ми з нею тепер не частiше, як раз на два днi борюкаемось, та й то чух-чух, аби скорше.
– І то хiба, як вiд него по зубах дiстану, – зiтхнула стрийна. – Бо для мене i раз на два днi затяжко. Добре, жи я на нiч щелепу виймаю, бо був би менi весь писок погаратав.
– Тi хлопи – то всi якiсь бузувiри, – похитала головою моя матiнка. – Колись до мене один такий приходив, що все хотiв менi кавалок дупи врiзати. Казав, жи як баче ii, то зара йому слина тече i хоче жерти. Як-ем тото зачула, то бiльше вiн мене без майталесiв не видiв.
– А як же вiн тое?… – поцiкавилася стрийна, але мама, кивнувши на дiтей, зашептала iй на вухо.
Стрийна сказала:
– Ага, – i задумалась.
– Ну, добре, – встряв я. – На стрийну маете право. Тримайте ii винятково для своiх дрiбновласницьких куркульських потреб. Бийте в писок i нюхайте, чи дихае. А я хлоп сучасний, в мене мораль не засмiчена буржуйськими забобонами. Я свою кохану жiночку вiддаю на спiльне дiло.
Рузя, як те зачула, спалахнула, мов жар, i очка опустила. Вiдразу видно, що мою пожертву оцiнила вона, як найвищий дар своеi долi. Нареш тi вона скине iз себе важкi ланцюги невинностi i наситить спраглу плоть.
Всi решта важко перетравлювали мою пропозицiю, гарячково пiдраховуючи своi вiдсотки. Аби полегшити тii пiдрахунки, я продовжив:
– Оскiльки я – ii повновладний власник, то вимагаю для себе сорок вiдсоткiв iз прибутку.
Я знав, що кажу. Стрийко, зачувши про грошi, вiдразу забув, що йдеться про доньку, i кинувся торгуватися, збиваючи цiну. Стрийна i свое вставила:
– А менi скiльки перепаде? То ж я ii родила. Дев’ять мiсяцiв носила, аж менi поперек ломило! Прошу менi заплатити за кожен мiсяць.
– Не дев’ять, а сiм, – сказала моя матiнка. – Я добре пам’ятаю. Через те воно таке худюще i вродилося.
– Як то сiм? – насторожився стрийко. – Я добре рахував. І знав, що роблю. Все йшло за планом. Сiм бути не може, бо мене до войська забрали вiдразу по весiллю. То було в листопадi, а Рузя ся вродила на початку серпня. Себто якраз через дев’ять мiсяцiв.
– Так, на початку серпня, але вродилася на сьомому мiсяцi, а не на дев’ятому. Так жи твоя жiночка через два мiсяця пiсля шлюбу мусила мати з кимось контакт близького ступеня.
Стрийна сидiла з очима в стелю i зовсiм бiла.
– Як-як? Якого ступеня? – морщив чоло стрийко.
Потiм поволi повернувся до стрийни, подивився уважно, мовби прицiлюючись, i, не довго думаючи, заiхав так в зуби, що стрийна гугупнула разом iз крiслом, розкинувши руки i ноги. В лiвiй руцi вона стискала свою щелепу, котру перед хвилею встигла вийняти.
– Так то е з бабами, – похитав головою стрийко i всмалив собi десять дека шпагатiвки, не закусуючи. – Двадцять п’ять i нi вiдсотка бiльше.
– Добре, – погодився я.
Рузя про свою долю навiть не мрукнула, бо ж отримала все, про що тiльки могла мрiяти, – щоночi по п’ять-шiсть хлопiв, а то й бiльше. Не життя, а рай. Сам би заздрив, якби був кобiтою.
Але на тiм проблема не закiнчувалася, а щойно починалася, бо коли екс-Лолiта переймалася лише тим, як стримати розкiшнi форми, що рвалися з одежi, то в Лолiти новоспеченоi, навпаки, ребра випиналися, як у драбини.
Щоб добре обстежити, якi саме мiсця ii тiла потребують руки майстра, матiнка звелiла Рузi розiбратися наголяса. На ту пору вже стрийна очуняла, дiставши вiд стрийка ще два ляпаси по писку i горнятко води на голову. Вона вставила собi щелепу i теж взялася до дiла. Обое з матiнкою кружляли, мов джмелi, довкола Рузi та радилися, що з цим скарбом робити.
– Цицьки я зроблю з паклi, – сказала матiнка. – Обшию iх марлею, аби купи трималися, коли iх клiент буде мняцкати. А ти, Рузю, аби моцно стогнала, бо то воно, хоч i пакля, але як кобiту хтось лапае за цицьку, то мусить вона стогнати i очима вивертати. Такий порядок. Але що робити з ребрами? На них можна марша грати. Дивуюся тобi, сину, як ще ти об неi не потовкся.
– Може, тiстом замастити, аби не так випирали? – спитав стрийко, пережовуючи шкуринку солонини.
Стрийна взяла зi столу ложку i постукала себе по лобi, дивлячись при цьому стрийковi просто в очi. Але стрийко, певно, не зрозумiв ii прозорого натяку, бо потягся за квашеним огiрком, а не за ременем.
– Іншоi ради нема, – сказала мама. – Треба буде ii кiлька днiв поiти псячим салом. Так вона раз-два поправиться.
– Не хочу псячого са-ала-ла! – заскиглила Рузя.
– До псячого розтопленого сальця треба ще додати трохи меду, горiлки i збитих яець, – додала матiнка. – То е муровий припис, коли хтось хоче притьмом поситнiшати. І не таке то вже гидке, як ти собi гадаеш. Я пила, i нiчо.
– А яйця чиi? – спитала стрийна. – Курячi?
– Нi. Котячi, – вiдказала матiнка.
– Ве-е-е, – скривилася Рузя.
– Цить, – урвала ii стрийна. – Як тра, то тра. Яйця маем, чого жалiти?
– Ще би iй дупу трохи роздмухати, – сказала мама, – бо це якась грудочка, а не дупа. Як вона, бiдачисько, сидить на нiй? Ану, нагнися.
Рузя слухняно нагнулася, наставивши на нас твердий, як колiно, афедрон, вiд вигляду якого стрийко тяжко зiтхнув i хутенько ликнув ще десять дека.
Того таки дня бiдолашну Рузю прив’язали до лiжка i стали щогодини поiти коктейлем iз псячого смальцю i збитих котячих яець. А щоб товщ насичував тiло i якнайменше витрачався, Рузя вже з лiжка не вставала, аби жирiв своiх не розгоцкати. Надвечiр цiла родина збиралася коло ii лiжка i уважно обстежувала наслiдки матусиноi дiети.
Писок Рузi аж виблискував вiд смальцю, але погляд ii був сумний i пригнiчений. Поволi тiло й справдi бралося товщем, а надлишки його навiть виходили всiма порами, i тiло в притьмаренiй кiмнатi аж свiтилося. Густо пахло псятиною i збитими котячими яйцями.
Як не чаклували матiнка зi стрийною, але за тиждень Рузя набрала в тiлi ще недостатньо, аби ii запустити до клiентiв, i довелося сеанси ожирiння продовжити. Ще за тиждень Рузя виглядала так пишно, що менi самому капнула слинка i захотiлося спробувати цього смаколика, але, згадавши, якими його спецiями начинювано, хутко втратив апетит.
Рузя тепер стала пухкою i круглою всюди, де досi випинали самi квадрати. Ребра щезли, натомiсть з’явилися такi складки сала, що навiть на грудях вигулькнуло два пампухи i щокроку весело пiдстрибували. Матiнка навчила ii ще й ходити так, щоб задок випирав якомога красномовнiше, i ось уже моя Рузя перетворилася на таку кобилку, на котрiй ледве хто й вiдмовиться погарцювати.
Так воно й сталося. Рузя користувалася незмiнним успiхом, i дiло наше розквiтло всiма барвами.
7
Коли наше обiйстя оточила полiцiя, ми були зовсiм не пiдготовленi до оборони.
Стрийко зi стрийною займалися своiми котами, Макс варив у казанi мило, Рузя нагорi, в покоi, бавила чергового клiента, а матуся з котячих кишок готувала мисливську ковбаску. Я в цей час пиляв дрова для вудження шинок, а моi стриечнi братове гнали свою улюблену кiзякiвку.
І от у такий мирний час, коли небо над головою розливалося прозорою блакиттю, а сонячнi променi грайливо лоскотали вуха, несподiвано завищали сирени i гальма, заклацали цинглi на карабiнах i десятками голосiв пролунала команда пiдняти руки й здаватися по одному.
– Краще смерть, як неволя! – вигукнула моя матуся, i за лiченi секунди ми сховалися в будинку.
Кожен озброiвся, чим мiг. Стрийко виставив у вiкно свою стару дубельтiвку, з якою полював на котiв, а стрийна випорпала на стриху австрiяцького кулемета, котрий востанне стрiляв ще в бою на Макiвцi.
Згори збiгли Рузя з клiентом, зовсiм голi. Клiент кричав, що вiн тут випадково i зараз пiде здаватися.
– Добре, – сказав стрийко. – Дорога вiльна.
Рузя зробила йому цьом-па, i клiент вискочив на подвiр’я, вигукуючи:
– Я свiй! Я свiй!
