скачать книгу бесплатно
Може, якби вiн пiдiбрав iнше гасло, все обiйшлось би, але полiцiя в цьому вигуку вiдчула сильну образу своеi честi. Автоматнi черги прошили його повздовж, а потiм впоперек.
Пiсля цього полiцiя рушила в наступ. На стриху загарчав кулемет. Кулi стрибали то по деревах, то по парканах, а стрийна кляла на чiм свiт полiцiю i, думаю, цi прокльони дошкуляли iм бiльше, анiж кулеметнi кулi. Тим часом десь iз пiдвалу три братчики витягли гармату, пофарбовану помаранчевою фарбою. Гармата виглядала не так грiзно, як смiшно.
Стрийко зосереджено лякав полiцiю своею дубельтiвкою, важко сопучи при цьому бараболястим носом.
Макс iз матiнкою взяли вила i зайняли оборону бiля дверей.
Я за той час поскидав у пiдвал все, що може свiдчити проти нас, i щедро полив бензином. В будь-яку хвилину досить кинути туди запалений сiрник, i полiцiя втратить одним махом усi докази.
Нарештi гармату наладували i, вiдчинивши дверi, спрямували люфу в нападникiв. Полiцiя, побачивши таке чудо, миттю залягла на землю.
Бодьо запалив паклю, пiднiс ii до дзюрки i гукнув:
– Вогонь!
Як вам описати те, що вiдбулося? Пролунав оглушливий вибух, аж цiлий будинок ходором заходив. І все довкола заволiк чорний ядучий дим. Не знаю, як вони цiлилися в полiцiю, що одним пострiлом висадили всi вiкна разом iз рамами, дверi з одвiрками та ще й чомусь за нашими спинами, якраз навпроти дверей, ядро вибило в стiнi другi дверi. Певно, люфа не в той бiк стрiляла.
Коли дим розвiявся, я побачив двi вiдiрванi голови. Близнюки чесно виконали свiй обов’язок. Бодьовi повезло бiльше – йому лише вiдiрвало руку.
Стрийко тяжко кашляв.
Матуся i Макс трясли головами i били себе по вухах.
Стрийна тим часом вилiзла вже на дах, бо зi стриху мала обмежений круговид, i гукала нам:
– Льондзю!
– Гов! – хрипiв старий.
– Ти живий?
– Живий!
– А кого забило?
– Близнюкiв!
– Я з них нiколи потiхи не мала. Навiть в такий день мене нервують.
А за хвилю:
– Льондзю!
– Гов!
– Скажи Рузi, най вбере майтки, бо вже знов полiцiя наступае.
Пiсля цього закалатав кулемет, i Рузя кинулася шукати своi майталеси.
Я зрозумiв, що нам небагато зосталося.
Бодьо одною рукою вперто ладував гармату. Тепер вже було по цимбалах, куди вона стрелить, бо полiцiя перла зi всiх сторiн. Матiнка з Максом вистромляли своi вила то у вiкна, то в дверi, щоби вороги знали, яка iх грiзна зброя чекае.
Стрийко спитав:
– Бодю, будеш стрiлев?
– Буду.
– Ну, то бувай здоров.
Гармата гугупнула так, що на протилежнiй стiнi з’явилися ще однi дверi, а одна полiцейська машина радiсно спалахнула. Шкода, що Бодьо того вже не побачив.
На даху пролунав гуркiт, а потiм голос стрийни сповiстив:
– Льондзю!
– Гов!
– Я вже полетiла!
– Царство тобi небесне, – перехрестився стрий, коли стрийна важко хляпнула на подвiр’я.
Вiд гарматного пострiлу ми всi мали чорнi писки i виглядали на ангольських повстанцiв.
Рузя нарештi вбрала майтки i полiзла на дах до кулемета.
Макс спитав:
– І що ми iм зробили поганого?
– Загинемо, як героi, – вiдповiла матуся.
Нагорi знову залунало тарахкання кулеметних черг. Я мiг пишатися своею жiнкою. І дивна рiч: жодного разу з нею так i не переспавши, я саме у цю вирiшальну хвилину вiдчув до неi такий непереборний потяг, що готовий був мчати на дах i там пiд кулями кохатися з нею на зло ворогам.
І, може, я б так i вчинив, але у цю хвилю пролунав гуркiт на даху i голос Рузi:
– Тату!
– Гов!
– Я лечу!
– Царство i тобi небесне.
Рузя впала разом iз кулеметом.
Стрийко повернув повiльно свою голову вiд вiкна, i я побачив у його ротi повно кровi. Тiло його важко осiло на пiдлогу.
Я пiдхопив дубельтiвку i збив якомусь полiцаевi кашкета. На бiльше, видно, ця зброя i не претендувала.
У дверях мужньо боронилися моя матiнка з Максом, але сили були нерiвнi. Полiцiя дуже хотiла хоча б частину нас захопити живими i стрiляла понад голови. Та коли матiнка наштрикнула одного, мов галушку, на вила, розлюченi полiцейськi розпанахали iй кулями живота.
– Бандити! – щиро обурився Макс i кинувся в атаку з вилами.
Кiнець вже було видно. Я хутенько вiдскочив од вiкна, чиркнув сiрником, i в пiдвалi бехнуло полум’я.
Знадвору пролунав передсмертний крик Макса.
Я пiдняв з пiдлоги полiно i зi всiеi сили гаратнув себе в чоло.
8
Що було далi, я дiзнався на судi.
Судили, звичайно, тiльки мене, бо я один i вижив. Докази згорiли дотла, i я вперто грав вар’ята, вдаючи, що не розумiю, чого вiд мене хочуть.
Я свого домiгся. Мене визнали хворим i вiдправили в божевiльню на Кульпарковi.
Зараз я сиджу коло вiкна i милуюся зимовим парком. Падае дрiбненький снiжок, каркають ворони, на менi чиста пiжама, а на колiнах – тарiлка з манною кашею. Життя прекрасне.
Коли розвеснiе, я попрошу санiтарочку Олю вивести мене на прогулянку в сад. Я поводжу себе так чемно, що весь персонал не може надивуватися, як я мiг ранiше чинити такi страшнi злочини. Дехто навiть каже, що я страждаю тiльки тому, що зостався живий, от на мене одного й спихнули все.
Санiтарочка Оля приносить менi цукерки, гладить по головi – та приказуе:
– Такий молодий, такий гарний, а тяжко хворий!
Я пробую лизьнути ii в руку, а вона ховае ii за спину i смiеться.
Санiтарочка Оля скаже: «Вiн заслужив», – i виведе мене навеснi прогулятися. На той час у мене пiд пiжамою схованi будуть штани i сорочка, щоб перебратися.
– Дивися, щоб головний не помiтив, – усмiхнеться старша сестра до санiтарочки Олi i вiдiмкне дверi.
Ми будемо йти повiльно, дуже повiльно, адже я за рiк i ходити вiдвик. Санiтарочка Оля триматиме мене попiд руку i приказуватиме:
– Обережно, ямка… обережно, горбик…
Там, в глибинi саду, за густими кущами я усмiхнуся санiтарочцi Олi, вiзьму ii обома руками за горло. Шийка у неi тоненька, лебедина. Хрящики легенько так хруснуть, i тiло ii, маленьке i тендiтне, повисне менi на руках.
Може, я поцiлую ii на прощання, а може, нi.
Хутенько перевдягнуся i, зiп’явшись на розлогу липу, опинюся на мурi. Прощальний погляд на дiм вар’ятiв i – вiтай мене, воле!
А поки що – зима. Я чемно жую свою кашу, а коли санiтарочка Оля питае про добавку, я спритно лизькаю ii долоню й кажу:
– Ги-ги-и!
1978
Кульпаркiв, або Ги-ги-и-2
1
Якщо вам нiколи не доводилося бувати в лiкарнi для божевiльних на Кульпарковi, ви не можете вважати, що знаете Львiв. Бо Львiв – то не тiльки Кайзервальд, Личакiв, Кривчицi, Погулянка, Замарстинiв, Клепарiв, Голоско. Це ще й Кульпаркiв. І якими ж мали бути львiвськi язики, що зумiли перемолоти давню назву цiеi мiсцини Гольдбергоф на… Кульпаркiв!
Коли я починаю замислюватися, чому санаторiй для вар’ятiв ще з 1875 року збудували саме тут, а не на Клепаровi, де заклад для людей без одноi клепки був би якраз на мiсцi, то все ж таки бачу глибоку у всьому цьому закономiрнiсть. Уже сам Пауль Гольдберг, який 1425 року заснував це поселення, мав щось у головi не в порядку поскладано. Але, що цiкаво, ознаки свого божевiлля вiн став проявляти саме з тiеi пори, коли тут поселився. А спричинилися до цього величнi дубовi лiси, звiдки цiлими днями линуло меланхолiйне кування зозуль. Хтось би його сприйняв так само байдуже, як i цокання дзигаря, але пан Гольдберг чомусь у тiм куваннi почав уловлювати якiсь дивнi сигнали. Азбуки Морзе тодi ще не iснувало, але вже давньоегипетськi в’язнi знали азбуку перестукування. Тому пан Гольдберг узяв чистий папiр i почав старанно записувати кожне «ку-ку».
Стос паперiв iз записами невпинно рiс, а пан Гольдберг уже не встигав iх розшифровувати. Врештi змусив своiх слуг займатися кодуванням сигналiв, а сам присвятився лише тлумаченню. Як на те, дурнi слуги не могли збагнути своеi iсторичноi мiсii i виконували повиннiсть недбало. Пан Гольдберг вiдразу помiтив, що розшифрованi тексти втрачають свою залiзну логiку, i одного дня порозганяв усю службу. Дружина з дiтьми самi втекли. І зостався великий учений наодинцi з зозулями.
Коли йому забракло паперу, почав писати на стiнах, далi на книгах, на тарiлках, на меблях, на яечнiй шкаралупi, на пелюстках рожi, на крильцях метеликiв, на пiску, на камiнцях, на водi, ба навiть коли нiчого не мав пiд рукою, писав на ногах, на животi… А зозулi кували й кували невпинно, вмовкаючи пiзно восени, аби дати можливiсть единому посередниковi мiж ними i людством розшифрувати дорогоцiннi послання.
Так його, бiдачку, i знайшли серед безлiчi записiв у геть побазгранiй хатi. Останнi своi нотатки вiн робив уже кров’ю, коли чорнила забракло. А коли скiнчився й червоний атрамент, Пауль Гольдберг вiддав Боговi душу.
З тих ото пiр вi Львовi кажуть на вар’ята «кукунамунi», оскiльки «муня» – це мозок у говiрцi вуличних бенькартiв.
Та що цiкаво, тi клятi зозулi продовжували «дiставати» й усiх iнших власникiв помiстя. Аж поки один дiдич у 1588 роцi не вирубав цiлих 600 дубiв, щоби таким чином зменшити кiлькiсть пташви, що гнiздилася там i в чиiх гнiздах вилуплювалися зозулi. Але це мало помогло, бо тепер зозулi кували i в гайках, i в садках. Смiливiшi сiдали на ганку, на даху, ба навiть на пiдвiконнi. Зранку до вечора бiдний дiдич тiльки й чув, що оте знавiснiле кування, а вночi у снах йому ввижалися велетенськi зозулi з кривавими дзьобами i довгими змiiними язиками.
З того всього вiн привiз на пiдводi до лiсу гакiвницю, наладував ii шротом i бабахнув у розлогi корони дубiв. Густа, мов рiй мух, зграя пташок з галасом спурхнула в небо i закружляла понад головою. Та ще доки вiн устиг наладувати гакiвницю вдруге, зозулi впали на нього i вкрили собою з голови до нiг.
Жалюгiдна купка манаття i скарлючений обсмоктаний скелет – усе, що зосталося вiд дiдича.
2
І ось настав такий вiдповiдальний час, що менi довелося вдати зi себе вар’ята, аби уникнути караючоi десницi правосуддя й потрапити у цей величезний пансiон. Жодна iнша львiвська дiльниця не може похвалитися будiвлею, котра б виросла до символу, i вже сама ii назва говорила так багато.
Я побачив чудовий парк, у якому проростають тропiчнi рослини, спiвають райськi птахи i розливають пахощi казковi квiти. А все чому? Та тому, що тут не тiльки люди слабi на голову, але i все довкола, пiддавшись незбагненним флюiдам психотерапii, на мiсцi чманiе i шаленiе. Вся ця рослиннiсть, беручи заразливий приклад з пацiентiв, котрi вважають себе хто Наполеоном, а хто Юлiем Цезарем, так само не може стримати буйноi своеi фантазii, i вже якийсь обшарпаний присохлий каштан починае дутися пiд баобаба, а рахiтична лiщина корчить iз себе бамбука, а лопухи виганяють своi стебла i листя до розмiрiв рододендрона. То як же придуркуватим горобцям не вдавати королiвських папужок, а воронам не спробувати свого таланту в ролi фазанiв?
Одне слово – Кульпаркiв. Тут геть усе дурiе з лiкарями вкупi.
Наприклад, я помiтив, що медичнi сестри працюють у тих самих вiддiленнях багацько рокiв, i iх практично нiколи не переводять до iнших. І на мiй погляд, вiд цього вони обов’язково повиннi в якiйсь мiрi втрачати свою здорову iндивiдуальнiсть. Адже за такого порядку речей середнiй медперсонал i хворi мовби сплавляються в одну велику родину. І людина, котра працюе з хворими протягом тривалого часу, сама пiддаеться великому ризиковi психiчного розладнання.
Коли одного разу iхнiм пацiентом став колишнiй головний лiкар Кульпаркова, то нiхто особливо не дивувався. Така вже iхня доля – спочатку лiкувати когось, а потiм i самим лiкуватися.
У моiй палатi були, крiм мене, ще п’ятеро вар’ятiв. Старший пан Мiсько Штунда з’iхав з глузду в час нацiонального здвигу. В патрiотичному поривi вiн записався геть до всiх органiзацiй i партiй, пошив собi купу мундирiв i видавав себе за ветерана УСС, УПА, «Нахтiгаль» i СС «Галичина» вкупi. Кiлькiсть москалiв, яких вiн убив, росла щодня, i я мав пiдозру, що за кiлька рокiв вона перевищить населення Росii.
Його постiйним опонентом у полiтичних баталiях був товариш Бураченков, якого потряс той самий нацiональний здвиг. І тодi як Штунда дiлився своiми спогадами про особистi зустрiчi мало не зi всiма членами Центральноi Ради, додаючи при тiм новi деталi бою пiд Крутами, тов. Бураченков згадував Ленiна, Крупську i Коллонтай, переконуючи, що з останньою мав роман.
Їхнi дискусii могли тривати до пiзньоi ночi, а що я людина аполiтична, то впросив, щоб мене перевели в iншу палату, де перебували тихi, але безнадiйно хворi. Це мене влаштовувало. Бiльшiсть iз них взагалi не проявляли жодних звихiв. Пан Шопта, наприклад, любив завмирати у позi якого-небудь пам’ятника i стояти так годинами. У цей час йому можна було хоч кiлок на головi тесати, а вiн навiть оком не мругне.
Одного дня на Кульпарковi зчинився страшенний рейвах. Кинулися мити й чистити геть усе, а хворих повбирали в чистi пiжами. Ну, а коли на обiд зупа виявилася теплою та ще й з масними плямами на поверхнi, сумнiви у мене зникли – мае приiхати якась груба риба. Так воно й сталося. Кульпаркiв провiдав пан бургомiстр. Його супроводжувало парканайцять роззяв з Ратушi.
З-помiж хворих вибрано було пiвтора десятка якнайпристойнiших дебiлiв i запроваджено до кiмнати вiдпочинку. Зайве казати, що до тоi славноi когорти потрапив i я. Нам видали зовсiм новенькi шахи, книжки i сказали, щоб ми розсiлися за столами i робили вигляд, буцiм то наш улюблений вiдпочинок.
Я й перед тим, заки вар’ятом став, у шахах нiчого не тямив, то й зараз не брався. Книжка мене цiкавила ще менше, бо називалася вона «Мелiорацiя пiвденних районiв Полiсся», i я став собi проти вiкна, милуючись деревами.
Коли пана бургомiстра запровадили сюди, то нiхто не кинув у нього шахiвницею, нiхто навiть не засмiявся. Всi сидiли дуже набурмосенi й, насупивши брови, робили вигляд, нiби нiщо на свiтi iх так не цiкавить, як шахи i книжки. Я подумав: якщо так далi пiде, то гiсть не винесе зi своiх вiдвiдин жодних цiкавих споминiв.
Але бургомiстр, вислухавши лекцiю про перспективи розвитку вiтчизняноi психiатрii, вирiшив поспiлкуватися з хворими особисто. Найбiльше його зацiкавив дiдок, що, обхопивши голову руками, наморщивши лоба, вчитувався в арифметику для другоi кляси. При цьому вiн ще закушував губи i голосно сопiв.
