скачать книгу бесплатно
– Дiло в тому, що ти сказав привести генiального художника. А в нас на цю пору, хоч яйця викрути, усi генiальнi художники в расход пущенi. Нiкого не лишилося. Тоiсть пару ше е, но вони космополiти, а ввиду теперiшньоi твоеi полiтики нащот того, шоб долой космополiтiв, iстественно я не мiг iх запрошувати для такого ответственного дела. А це якраз найгенiальнiший режисер современностi. Його фiльм «Земля» дивився весь свiт.
– А-а, – закивав радiсно Сталiн, – так це вiн «Щорса» зняв?
– Вiн! От бачиш – признав. Короче, ясно, що вiн з нiчого може зробити шось. Потому шо в диствiтельности Щорс був, канешно, пшик. Там на фронтах i куди бiльшi героi воювали. Но вони всi вовремя були лiквiдованi. Як враги. А цього лiквiдували як героя…
– Так це ж режисер, а не художник.
– Да, але вiн i художник. Рисуе за милу душу. Всi стiни в камерi порозмальовував. Іншi там матюки рiзнi царапають, антiсоветчину, а цей – сключительно картiни. Просто тобi ермiтаж. Словом, я рiшив, що тiльки вiн може намалювати про нас героiчеську картину, таку, шоб народ трепетав, ридав i бив поклони до отупенiя.
– Поняв. Значить я сам собi свиню пiдсунув? – Тяжко зiтхнув Сталiн. – Добре, а шо було далi?
– Як? А ти шо, не помниш?
– Да у нього ж страшнi провали, – озвалася Мать Революцiя. – Вiн не пам’ятае, куди люльку подiв, не то шо…
– Про провали нам давно iзвесно, – сказав Берiя. – Але одне дело люльку загубити, а друге – державу.
– Е! – стрепенувся Сталiн. – Ти на шо намекаеш?! Ти куда гнеш?!
– Правильно гне! – пiдтримала Берiю Мама. – Держава – не люлька. В зубах тримай, а згорiть не давай.
– Коротше, – вiв далi Берiя, – нi з того нi з сього ти вперся, шо сядеш посерединi, а далi i взагалi вiдказався вiд групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь, i давай отдельну картiну.
– Ну i що? Не заслужив я, чи що?
– Та нiхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив.
– І я заслужила! – нагадала про себе Революцiя.
– І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скiльки затягнеться. А вiн, тоiсть художник, один у нас. Усiх уже пострiляли, оце одного й лишили. Семенной фонд називаеться.
– Так, – кивнув Сталiн. – Це пам’ятаю. А що далi було?
– А далi, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.
– А вiн шо?
– А вiн чи не здогадався, чи зделав вид – не знаю. Всi вони – цi деятелi iскуства такi. Один Джамбул Джабаев не такий. Да ше Корнiйчук.
– Значить не здогадався, – похитав головою вождь.
– Потiм ти почав розказувать про всi своi подвиги. Но как би не про себе, а про когось другого. І знову, значить, ожидав, шо вiн догадаеться.
– А вiн i тут не догадався? – аж позеленiв вождь.
– Не-а… i тодi якраз случився припадок.
– З ним?
– Нi, не з ним, а…
– З тобою?
– Да я шо – припадошний, чи шо?
– А з ким?
– Та з тобою. Ти почав кричать, тупать ногами, цвиркать слиною i вопше употреблять некультурнi слова. В тому числi i нащот його матерi. Шо ти ii, мовляв, у свойо врем’я ето самое…
Тут Берiя поляскав долонею по кулацi.
– Шо за ерунда? – стенув плечима Сталiн. – Да нiколи я з його мамашою нiчого такого…
– Але вiн так поняв, шо ти маеш в виду не його мамашу, а Украiну вопше. Тоiсть ти Украiну, – ляск-ляск долонею по кулацi, – ето самое.
Сталiн перестав мiряти залу й спинився.
– А-а, Украiну? Да, було дело. Вздрючив я ii, как надо. А вiн шо – образився?
– Вiн назвав тебе катом. І тодi ти мене ударив.
– А-а, да-да-да… З цього мiсця я уже все пам’ятаю. Так воно й було.
Раптом до зали ввалилося четверо членiв Полiтбюро. Всi в кальсонах з квiточками i зi штанами в руках.
– Що це таке?! – аж кипiв Каганович. – Нас уже обшукують до голого тiла! Пороздягали, як контрабандистiв на кордонi!
– Це все штучки Лаврентiя! – сопiв Ворошилов.
– А по-моему, правильно, – сказав Молотов. – Треба бути бдiтельним. Потому шо враг не дремлет i Росiя в опасностi. Мiжнародний iмперiалiзм тiльки й чекае, щоб угробити нашого дорогого вождя.
– Не угробити, а умавзолеiти, – заперечила Мать Революцiя, – бо наш вождь над вождями буде лежати не в гробу, а в мавзолеi.
– А ви знаете, Маман, – задумливо промовив Каганович, – як на мене, то вождь мав би завше стояти, а не лежати. Як пам’ятник.
– А шо? – примружила око Мать. – В цьому шось е. Інтересна мисль.
– Вiн буде стояти i показувати рукою туди, – продовжував Каганович. – Або туди!
– Лазар, а ти знаеш, куди ти оце рукою показував? – спитав з ехидною посмiшкою Берiя.
– А куди?
– А на Сибiряку!
Всi розсмiялися. Один лише Сталiн дивився з похмурим виглядом i, коли влiгся смiх, захрипiв:
– Нiкуди я не буду показувати. Нема чого менi робити – стояти й показувати! Ти сам попробуй постiй хоча б годину з витягнутою рукою. Подивимося – як заскавулиш.
– Да, – кивнув Каганович, – но ви вже тодi будете… м-м… в смислi покiйник.
– Ану прекратiть iздiватися над покойником! – затупав ногами Берiя, але хутко второпав, що ляпнув дурницю. – Я хотiв сказать – над вождем народiв! Сталiн живее всiх живих! Поняли? Ану повторiть!
– Сталiн живее всiх живих! – заревло хором Полiтбюро, навiть Мама пiдтримала. – Сталiн живее всiх живих! Сталiн живее всiх живих! Сталiн живее всiх живих! Сталiн живее всiх живих!
Вигукуючи це гасло, вони рушили маршовим кроком круг Сталiна, розмахуючи руками, в яких метлялися галiфе. Мама теж тупала ногами i лупила кулаком по столу. Несподiвано для себе, отупiлий вiд галасу, вождь так само затупцяв на мiсцi, а за хвилю вистромив руку i завмер, показуючи кудись в неозору далечiнь або в прекрасне майбутне.
Помiтивши цю ленiнську позу, Полiтбюро поволi стихло i розступилося, iмiтуючи душевний трепет.
– Генiально! – заплескала в долонi Мама, чим i розрядила обстановку. – В одному я впевнена: якщо коли-небудь цей експеримент з соцiалiзмом полетить кiбенi матерi, моi дiти не залишаться без шматка хлiба. Адже вони такi талановитi циркачi!
– Чому ви це назвали експериментом? – спитав Сталiн. – Шо за шуточки?
– Йося, а знаеш, що менi одного разу сказав академiк Павлов? А вiн так сказав… Якби Ленiн був мудрою людиною, вiн би свiй експеримент перевiрив спочатку на собачках. А вже потiм, якщо собачки виживуть, спробувати на людях.
– Шо? Так i сказав? – аж затрясся вiд смiху Сталiн, i всi решта за ним заiржали, загелготiли, закувiкали…
– Так! Ну всьо! Ну всьо! – заспокоював iх Берiя, душачись вiд смiху. – Канчай балаган! У нас Полiтбюро! Прошу сiдати. Зiбрали ми вас… Я кому сказав сiдати?!.. Зiбрали ми вас, таварiщi, щоб сповiстити пренепрiятнейшое iзвестiе. А iменно…
– К нам iде ревiзор, – зхохмив Каганович.
– Шо, знову цей Рiббентроп? – сполошився Маленков.
– Мовчать! – гаркнув Берiя. – Ситуацiя у нас така, шо просто скандал. Ось бачите цього чоловiка? Хто його знае? Ти, товариш Каганович, довжен знать. Ми тебе для чого на Украiну послали?
