скачать книгу бесплатно
– Я представник великого народу. Я прибув з планети Бездрик i вже п’ять лiт мучуся у цьому вашому Кульпарковi.
Менi все стало зрозумiло. У нас тут е рiзнi особистостi. Є просто Марiя, апостол Павло i навiть Сергiй Головатий. Чому б мало забракнути якогось Бездрика?
– Я знаю, що ви думаете, – сказав вiн. – Але ви помиляетесь. Я справдi прибув сюди звiдти, – вiн тицьнув пальцем у небо. – І повернуся туди.
– Всi там будемо коли-небудь, – хитнув я головою.
– Влодзю, я вам вiрю, ви не е божевiльний. Я давно за вами стежу! Вирятуйте мене звiдси, i я вiддячу. Я маю дивовижнi властивостi: можу лiкувати людей, ба навiть воскресати iз мертвих.
Напевно, я подивився на нього трохи дикувато. Тодi вiн встав, роззирнувся i сказав:
– Зараз я вам доведу. Злапайте менi щось… Щось живе – муху, метелика…
– Де я вам тут буду бiгав по парку i лапав мух! Це вам не палата.
Я лiниво покрутив головою i побачив метелика, який сонно стирчав на стеблi квiтки. Я впiймав його i принiс тому диваку.
– Обiрвiть йому крила.
Колись у дитинствi я бавився цим залюбки, але зараз це справило для мене мало приемностi. Проте я слухняно позбавив бiдолашного метелика крил i поклав на лавку.
– Тепер розчавiть йому голову.
– Та ви що гадаете собi? Що я садист?
– Добре, тодi це зроблю я.
І вiн узяв камiнчик, роздушив метеликовi голiвку й почекав, доки той не перестане вовтузитися.
– Тепер ви бачите, що вiн мертвий, правда? Бачите?
– Ну, бачу.
Вiн втупився в метелика своiм поглядом i завмер непорушно, затамувавши подих.
Я зустрiчав тут рiзних вар’ятiв. Однi пророчили майбутне, iншi бачили крiзь стiни, ще iншi могли впливати на мiжнародну розрядку силою своеi думки. Мене вже нiчим не здивуеш. Я спокiйно дивився на метелика.
Але поволi цей спокiй зник. На моiх очах розчавлена голiвка метелика поворушила вусиками, а за мить уже вiн i лапками дригав. Та найдивнiше було попереду: на спинi в метелика почали вiдростати крила, а голiвка поволi набрала нормального вигляду. Ще секунда, i комаха злетiла в повiтря.
Що б ви помислили на моему мiсцi? Я вирiшив, що коли вже конче хтось iз нас двох мае бути божевiльним, чому не я? Хiба здоровiй людинi може подiбне привидiтися?
– Тепер ви не вiрите своiм очам, правда?
– Може, ви фокусник?
– Називайте це як завгодно. Я хочу вирватися звiдси.
Я подумав, що в майбутньому можна було б на цьому дiлi незле заробити, i погодився йому допомогти.
4
У день виборiв Кульпаркiв майорiв прапорами i цвiв гiрляндами.
Пан Штунда, який мав зображати пам’ятник славного депутата Цвiбака, вже стояв на постаментi, загорнутий в простирадло, мов Юлiй Цезар. Для урочистого вiдкриття його покрили полотном, звiдки стирчала тiльки його рука з iсторiею хвороби в жменi. На помостi зайняв свою позицiю жiночий хор у грецьких тунiках. По краях його стало двое вар’ятiв з барабанами i двое з пiонерськими горнами.
Коли брама Кульпаркова вiдчинилася, i в’iхало кiлька автомобiлiв, гучно забили барабани i зарипiли горни. Ледве iх вдалося спинити. З машин вигулькнула вся мiська влада i ще купа якихось представникiв. Мурашки побiгли по спинi лiкарям, й медики почали поправляти на собi халати.
Висока делегацiя наблизилася до помосту, i хор почав спiвати гiмн. Як на бiду, Ганулька навчила iх одразу двох пiсень, i тi вар’ятки усе змiшали докупи. Пiсля першого рядка гiмну пролунало «І шумить, i гуде, дрiбен дощик паде!», а пiсля другого «А хто ж мене, молодого, та й додому заведе?» При цьому дiвки ще й пританцьовували. Тунiки, одначе, для танцiв не були розрахованi i посповзали, оголивши перса, котрi стрибали на очах ошелешеноi делегацii. Видовище було фантастичне. А коли хористки почали пiдкидати догори ноги, всiм глядачам забило подих.
Головний лiкар, рятуючи ситуацiю, вибiг на помiст i почав виголошувати святкову промову. Хористок хутенько стягли зi сцени.
– Шановна громадо! Ми – украiнськi психiатри, хворi на голову та iншi щирi патрiоти нашоi неньки, зустрiчаемо цей день значними здобутками. Украiнська психiатрiя вийшла на новi, незнанi ще рубежi. Ми повертаемо для народу його блудних синiв i дочок, звар’йованих в часи колонiалiзму. За звiтний перiод Кульпаркiв виростив гiдну змiну нашому суспiльству. У нас куються кадри новоi держави. В зв’язку з тим, що кiлькiсть божевiльних невпинно зростае, населення Кульпаркiвськоi лiчницi мрiе про статус автономноi республiки зi своiм парламентом i президентом. З цiею метою ми плануемо провести з’iзд божевiльних Украiни й дiаспори. Вар’яти украiнського походження! Єднайтеся пiд прапор президента Цвiбака!
Бургомiстр якось дивно зиркнув на Цвiбака, але теж двiчi плеснув у долонi, коли депутата виштовхнули на помiст.
– Я до глибини душi зворушений тим, що Кульпаркiв мене пам’ятае. Я провiв тут найкращi роки свого життя. Адже тiльки тут мiг як належиться вiдпочити, розслабитися i нi про що вже не думати. Як менi тепер цього бракуе! Але на заклик Кульпаркова я готовий повести вас у свiтле завтра. Дешевоi ковбаси не обiцяю, цукерок теж. Зате ви будете мати рiзнобарвнi пiжами! Першим своiм декретом я скасую цi ненависнi заштрики!
Громове «ура!» з вуст усiх пацiентiв перелякало ворон на деревах, i тi шугнули в небо.
– Я буду боротися за те, щоб вар’ятам надали рiвнi права з рештою населення. Вар’яти теж повиннi посiдати вiдповiднi пости i вчитись керувати краiною. Окремi одиницi вже прорвалися у верхнi ешелони влади. Але iх вкрай мало. А найгiрше те, що вони змушенi вдавати з себе людей при здоровому глуздi.
Цвiбака змiнив бургомiстр.
– Панове! Менi здаеться, що ми у своiй ейфорii задалеко зайшли. Одним подавай Крим, iншим Донбас, а вам Кульпаркiв! Навiщо вам вiдокремлюватися? Адже бути вар’ятом – це почесно. Це так само, як бути вiдомим артистом. Ідеш вулицею, i всi на тебе звертають увагу, всi озираються, бо ти вар’ят. Пан Цвiбак обiцяв боротися за проникнення вар’ятiв в урядовi структури. Це похвально. Але головне тут не переборщити. Бо в окремих мiнiстерствах i партiях божевiльнi явно переважають. Це видно й по телебаченню. Чимало у кого вже на обличчi написано, що вiн працюе не на Украiну, а на Кульпаркiв. А в економiцi – там уже одна тiльки ваша агентура. І тому жалiтися на утискування прав нема чого. Деколи менi самому робиться прикро, i я запитую: мамо, чому я не вар’ят? Тодi б я не протирав штани у Ратушi, а керував би промисловiстю. А тепер я хочу надати слово представниковi Спiлки украiнських вар’ятiв Америки.
Представник мав напрасованi штани i напуцованi мешти. І це виразно видiляло його з-помiж наших.
– Шановнi панi й панове! Ми – украiнськi вар’яти Америки – чуемося пригнобленими муринами. Ми не маемо таких прав, як ви, бо нас не пускають до влади. Ми не можемо пробиватися до парламенту. А тому ми рiшили вертатися в Украiну. Ми принесемо iз собою наш американський досвiд. Перше, що ми зробимо, – складемо списки всiх вар’ятiв Украiни, аби нарiд знав своiх героiв. Тодi вони побачать, яка ми сила! На закiнчення скажу, жи ми вам привезли гуманiтарну допомогу. Сто пачок зi заштриками. А ще велику паку гамiвних сорочок, якi розшили хрестиком нашi вар’ятки в Америцi. Носiть i штрикайтеся на здоров’я!
Пiсля американця зiйшов на сцену Штунда.
– Панове! Зараз вiдбудеться урочисте вiдкриття пам’ятника славному синовi Кульпаркова, борцю за незалежнiсть i рiзнобарвнi пiжами, пановi Цвiбаку! Гурра!
Пiд гучний бiй барабанiв з пам’ятника здерли полотно, але зробили це так поспiшно, що разом з полотном потягли й те простирадло, в яке був замотаний пан Шопта. А вiдтак перед глядачами явився голий волохатий хлоп з переляканими очима. Як йому вдалося при цьому не зробити жодного руху, важко сказати.
Головний лiкар пояснив делегацii, що пам’ятник вирiшили поставити в античному стилi. Без одягу.
– Оригiнально, – погодився бургомiстр. – Але я б собi не бажав подiбного пам’ятника. Чи не стануть вашi пацiенти вiд споглядання на цей пам’ятник вiдчувати збудження?
– А ми пiсля свята знову його полотном накриемо.
Тим часом Штунда оголосив танець маленьких лебедiв, i на сцену вискочило шiсть розмальованих дистрофiкiв. Коли вони пiдстрибували, здавалося, ось-ось iх пiдхопить вiтер i понесе, мов пiр’iнки.
Скiнчився танець, i Ганулька оголосила «Вотелло». На сцену вийшов Штунда, щедро вимащений сажею, з великими червоними губами. На носi мав кiльце, як у бика. Дездемону грала груба Гафiйка з кухнi. Вона робила вигляд, нiби розчiсуе тi два п’юрка, що були в неi на головi.
– Диздимоно! – гаркнув лютий Вотелло. – Скажи менi, чи ти з тим Яськом щось мала?
– Мала. Але тiлько раз!
– Де то було?
– На сiнi.
– Ах ти, стерво! Жи ти мене так зганьбила! Розкажи, як то було!
– Йой, та шо там вповiдати! Чи ти не знаеш?
– Я хочу знати всьо! Кажи, бо тi вдушу!
– Шо буду дурно говорила, як ти мене й так вдусиш.
– І то правда, – тяжко зiтхнув Штунда i вхопив Гафiйку за горло.
Коли вона закотила очi й почала голосно хрипiти, я перелякався, що то вже не забава. Обличчя у неi посинiло, i тiлом побiгли корчi.
Я побачив жах на очах лiкарiв. Мабуть, вони теж здогадалися, що сталося. Гафiйка повалилася на помiст, як мiшок бульби. Штунда ще не вийшов з ролi й весь тремтiв, розглядаючи своi скарлюченi пальцi.
На сцену вибiгли вар’яти i винесли Гафiйку та вивели Штунду. Глядачi плескали в долонi. Концерт продовжувався.
Я пiшов подивитися за лаштунки. Сумнiвiв уже не було. Штунда ii таки задушив.
– Чому ви ii задушили? – спитав я.
– Я згадав свою жiнку. Не мiг себе стримати. Ех, файна була баба Гафiйка, царство iй небесне.
– Зачекайте, може я спробую врятувати ситуацiю.
Я хутенько вiдшукав Бездрика, привiв його i показав на труп.
– Ну, тепер маеш можливiсть проявити своi талант.
Бездрик став на колiна i почав манiпулювати руками. Я шепнув Штундi:
– Ідiть звiдси, бо коли вона оживе, то сама захоче вас задушити.
За пару хвилин обличчя мертвоi прояснiло, повiки вiдкрилися, i перше, що вона сказала, було:
– Де та зволоч? Зараз я йому покажу Вотелло!
Вона зiрвалася на ноги i почала люто озиратися. Я зрозумiв, що пора нам накивати п’ятами.
Концерт закiнчився, i весь тлум посунув усередину. На виборчiй дiльницi уже працював буфет. Гори канапок i зеленi виглядали на диво пристойно. Побiля пляшок iз «шампанським» лежали банани. Я штурхнув Штунду:
– Признайтеся, з чого тi банани?
– З качанiв капусти.
За мить я сам у цьому переконався, коли почув гучний хрускiт. Це один iз вар’ятiв ласував бананом. Кожен, хто проголосував, квапився до буфету.
Бургомiстр був дуже задоволений виглядом виборчоi дiльницi. Та ось його увагу привернув портрет депутата Цвiбака.
– Що це в нього?
Аж тепер я помiтив, що на портретi намальовано iскри, якi сипалися з Цвiбакових очей. Що поробиш: близнюки-дауни зрозумiли «дати вогню в очах» по-своему.
Головний лiкар спробував тлумачити:
– Бачите, це така авангардова течiя в мистецтвi, внутрiшнiй стан людини зображено на портретi iскрами. Депутат Цвiбак горить i рветься в бiй.
– Кабiни у вас оригiнальнi, – сказав бургомiстр. – Буфет багатий. Це дуже добре, що ми закiнчимо наш вiзит фуршетом.
Лiкарi отерпли, а Штунда враз пополотнiв.
– Взагалi ми… е-е… – мимрив щось головний, – приготували для вас дещо… але не тут… а…
– Нiчого. Нам тут подобаеться. До того ж, ми вiдчутно зголоднiли.
І гостi обступили буфет.
– О, канапки з iкрою! – захоплювався бургомiстр.
Ясно, що всi в першу чергу розiбрали саме канапки. Лiкарi проковтнули язики i чекали скандалу. Штунда закотив очi на стелю i щось мимрив: чи то молитву, чи то монолог Вотелло.
Та коли канапки почали щезати в ротах, а не пролунало жодного вигуку здивування, я подумав, що сталося диво i Господь перетворив фарбовану манку на iкру. Я не стримався i теж узяв канапку. Чуда не було. Це таки манка.
Головний зиркнув на мене з надiею. Я шепнув:
– Манка.
І в нього на чолi виступив пiт.
– Якi смачнi канапки! – хвалили гостi й наминали все пiдряд.
Коли ж вони почали хрумтiти «бананами», я подумав, що ось-ось станеться врештi скандал. Хтось обуриться. Хтось гаркне: та це ж качани!
Нiхто не гаркнув.
Штунда вже почав розкорковувати «шампанське», i воно стрiляло за всiма законами фiзики. Санiтарки принесли келихи. Лiкарi, не вiрячи своiм очам, наповнили й собi. Вони дивились на чай з карбiдом, який газував i пiнився, та й думали: хто ж тут вар’ят?
Бургомiстр виголосив:
– За здоров’я украiнськоi психiатрii!
Я й сам пригубив те пiйло – рiденький чайок з газом. Цього разу Господь не перетворив води на вино.
Банани i канапки зникли, «шампанського» було багато, i гостi виразно хмелiли. Лiкарi вдавали, що й вони щось вiдчувають.
І тут я вловив якийсь запах. Не якийсь. Це був знайомий запах мiського туалету. Я глянув на кабiни i з жахом побачив, як з них виходять двое гостей, защiпаючи штани. За ними подалися й iншi. Запах посилювався.
