скачать книгу бесплатно
– Як вас звати, прошу пана? – спитав високий гiсть.
Дiдок пiдвiв угору напружене обличчя, кольору кабачковоi iкри, i випалив:
– Мiсько Штунда, мiльдую слухняно.
– Дуже приемно. Пане Штунда, чи ви себе вважаете вар’ятом?
– Чому нi? Я е чистоi води вар’ят. Але спокiйний. Я читав, жи в Украiнi на кожну сотню людей припадае iден вар’ят. Дивуе мене, як вони тото порахували, бо то, видите, часом тежко е визначити вар’ята. Вiзьмiмо тих депутатiв. Нинi вiн чоловiк як чоловiк, а одного дня як бовкне щось коло мiкрофону, то зараз видно, жи не мае всiх вдома. Такого наговорит, що аби взяв докупи штирох з Кульпаркова, то так би не потрафили.
– Це дуже свiдомий хворий, – втрутився головний лiкар. – Вiн слухае всi засiдання Верховноi Ради i пiзнае кожного депутата по голосу.
– Чим вас так зацiкавила Верховна Рада? – здивувався бургомiстр.
– То е справжнiй дiм вар’ятiв, – вiдповiв дiдок, а всi гостi аж затряслися вiд реготу. – І я гадаю, аби вони менше пашталакали, треба би iм щодня клiзми вставляти. Бо я все пiсля клiзми такий розморений i добрий-добрий… Я би тому Симоненковi власноручно двадцять лiтрiв напомпував.
– То ви патрiот! – похвалив бургомiстр.
– Аякже. Я вважаю, що кожен мусить Украiну будувати на своему мiсцi. Ви – там, а ми тут – на Кульпарковi.
– Чи ви маете, пане Штунда, якесь прохання, яке б я мiг задовольнити?
– Чому не? Маю.
Всi лiкарi вiдразу насторожилися i перезирнулися, а дiдок вiв далi:
– Просив би-м пана бургомiстра, аби прислали нам синьо-жовтi прапори. Бо коли яке свято, то в цiлому мiстi вивiшують прапори, тiльки в нашiм Кульпарковi не вивiшують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лiкарню.
Бургомiстр змахнув сльозу i потис дiдовi руку.
– Ви е щирий украiнець. Якби всi украiнцi були такими вар’ятами, як ви, пане Штунда, Украiна вже була б супердержавою. Але, може б, вам хотiлось виписатися звiдси, то скажiть.
– Нi, пане бургомiстр. Тут менi добре. Годують, обпирають. А вдома я навiть радiва не маю, аби Верховну Раду слухати.
Готовнiсть бургомiстра посприяти, щоб iз божевiльнi виписали, мене зацiкавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна, i, ставши на крiсло, почав у повен голос спiвати нацiональний гiмн. Гостi й лiкарi вiд несподiванки отетерiли i зробили мудрi пики. Інтелiгентна частина вар’ятiв пiдвелася i з острахом ворушила губами. Решта завмерла, увiбравши голови в плечi. Один iдiот пустив з переляку пiд крiсло струмочок. Пан бургомiстр свiтився блаженною усмiшкою. Я вiдспiвав цiлий гiмн вiд початку до кiнця з додатком ще кiлькох маловiдомих куплетiв. Коли оплески вляглися, я спитав:
– Пане бургомiстр, чи багато ви зустрiчали нормальних людей, котрi здатнi були б вiдспiвати весь гiмн без жодноi помилки?
– М-м-м… таких, що знають геть увесь гiмн, дуже мало.
– А скiльки, ви гадаете, назбираеться цих унiкумiв на цiлу Украiну?
Бургомiстр замислився.
– Може, з десяток.
– О! Видите! І один iз цих вибраних перебувае в божевiльнi! – патетично виголосив я. – Спитайте мене, за що!
– За що? – слухняно спитав пан бургомiстр.
– За те тiльки, що мене було запiдозрено в скоеннi злочинiв, котрих нiхто не зумiв довести.
– Це правда? – звернувся вiн до лiкарiв.
– Хворий потрапив до нас пiсля черепно-мозковоi травми i два мiсяцi перебував у станi важкого психiчного розладу, iв лише з рук, мимрив щось нерозбiрливе. Єдиною ознакою, що це мисляча iстота, було те, що вiн справно просився в туалет i не обминав жодноi можливостi задирати халати санiтарок. Але останнього мiсяця вiдбулися значнi змiни. Хворий практично вже нiчим не вiдрiзняеться вiд нормальних людей, що позитивно свiдчить про розквiт психiатрii на мiсцях, – виголосив головний лiкар.
– Браво! – захоплено вигукнув бургомiстр. – Але навiщо ж його досi тримають у лiкарнi?
– Рiч у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Вiн та його родина провадили кнайпу, в якiй годували постояльцiв рiзним свинством, вiд чого тi давали дуба, а потiм iх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки i таке iнше. Однак, оскiльки вся родина, крiм нього, загинула пiд час штурму iхньоi кнайпи мунiципалами, а речовi докази разом iз кнайпою згорiли, то все це зосталося на стадii пiдозри.
Пан бургомiстр уважно подивився на мене.
– Важко повiрити, що людина з таким iнтелiгентним виглядом могла творити щось подiбне. Скажiть, чи вважаете ви себе здоровим?
– Так. Тутешнi лiкарi творять дива. Шкода, що в Украiнi так мало знають про наш Кульпаркiв.
– І чим ви займетесь, коли покинете цi стiни?
– Я мрiю вступити до медичного iнституту, вивчитися на психiатра i повернутися назад на Кульпаркiв, щоб якнайбiльше вар’ятiв стало щирими патрiотами нашоi Вiтчизни!
Цими словами я викликав сльози розчулення у цiлоi депутацii. А той прибацаний, що нацюняв на пiдлогу, залiз пiд стiл i став витирати слiди свого грiха книжкою «Хiмiя в побутi».
– Панове! – звернувся бургомiстр до лiкарiв. – Саме таких людей потребуе наша багатостраждальна ненька!
І потиснув менi руку.
Санiтарки тулили мокрi хустинки до носа i клiпали очима.
Пiсля цього пан бургомiстр обвiв радiсним поглядом усiх присутнiх вар’ятiв i сказав ще раз:
– Панове! – Так до нас ще нiхто не звертався. – Панове! Наближаеться вирiшальний день: бути чи не бути нашiй неньцi Украiнi. І день цей настане пiслязавтра. В недiлю весь свiдомий народ у единому поривi кине свiй голос за своiх обранцiв. Усi на вибори! – таким е гасло кожного патрiота, i я звертаюся до вас, тих, хто волею долi вирваний iз щоденного виру життя. Ви все ще залишаетеся громадянами Украiни, а тому повиннi виконати свiй священний обов’язок. У недiлю сюди приiде телебачення i зарубiжнi спостерiгачi. Вам надаеться висока честь вiдкрити в себе виборчу дiльницю.
Оця промова дещо ошелешила лiкарiв.
– Знаете, пане бургомiстр, – сказав головний лiкар, – у нас тут нiколи дiльницi не було… Ми для цього не маемо жодних умов.
– А це тому, що ранiше iх за людей не мали! – радiсно проголосив бургомiстр. – А я в них вiрю, як у самого себе. Нинiшнiй i завтрашнiй день можете з успiхом присвятити впорядкуванню дiльницi. Слава Украiнi! – гукнув вiн на прощання i покинув нас.
Вiдпровадивши гостей, стурбованi лiкарi повернулися до читальнi:
– Всi хворi вiльнi, крiм вас, пане Штунда, i вас, – тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: – Маемо неабияку проблему. Наша лiчниця якось не пристосована для святкових подiй. Мусимо подумати, як ii оздобити.
– Тепер така хвиля по цiлiй Галичинi, щоби ставити всюди пам’ятники i вiшати портрети, – сказав пан Гольцман, спецiалiст з жiночих хворiб. Недавно вiн запустив козацькi вуса i почав учити украiнську мову. – А ми мусимо бути на хвилi, iнакше нас змие…
– Воно то так, – зiтхнув головний, – але в нашому закладi будь-який портрет виглядатиме, як насмiх. Повiсимо Шевченка – прийде УНСО i наб’е нам писки, повiсимо Хмельницького – те саме нам зробить УНА.
– Треба когось не такого значного вiшати, – сказав доктор Фiлюсь. – Може Марка Вовчка?
– Ой, нi! – скрикнув головний. – Тодi будемо мати справу з Союзом Украiнок.
– Певно лiпше б якогось полiтичного дiяча повiсити, – сказав я.
– І щоби був трохи пришелепуватий, – доповнив Штунда. – Бо iнакше не буде сюди пасувати.
Тодi всi почали думати, хто в нас трохи вар’ят, а трохи полiтик.
– Менi здаеться, що таких дуже багато, i можна смiливо замовляти цiлу галерею, – сказав головний.
– Зачекайте! – ляснув себе в чоло доктор Фiлюсь. – Та в нас же лiкувався депутат Цвiбак!
Усiх враз пересмикнуло, наче вiд струму.
– Боже мiй! – закотив очi Штунда. – Сам пан Цвiбак! Гроза комунякiв! Тут! У цих стiнах!
– Чудово! – втiшився головний. – Повiсимо портрет Цвiбака. Народ його любить. Десь у нас мае бути його фотографiя. Жiноче вiддiлення настриже витинанки, стрiчки, прапорцi i почепить гiрлянди. А крiм того розучить виконання нацiонального гiмну. І все це пiд вашим чутливим керуванням, Влодзю, – тицьнув вiн пальцем у мене.
– Нам конче бракуе якогось пам’ятника, – сказав я. – Пам’ятник перед входом до лiкарнi справив би на телевiзiю фантастичне враження.
– Гм… Маете рацiю, – кивнув головний. – Взагалi в нас десь валяеться дiвчина з веслом. Але без голови.
– Є вихiд, – продовжив я. – Можна поставити живого пам’ятника. В моiй палатi е такий Шопта. Його улюблене заняття – завмерти в якiйсь театральнiй позi.
– А-а, знаю. Вiн же отак може стояти цiлими годинами. Але кого б вiн мав зображати?
– Та ж того самого депутата Цвiбака! В чорному гарнiтурi, при краватцi i в напуцованих мештах. Тодi всi побачать, якi великi люди виходять iз цих стiн.
– Стривайте, – втрутився пан Гольцман. – Наскiльки я пригадую, депутат Цвiбак був невисокого зросту… Щось бiля метра шiстдесят…
– Метр п’ятдесят вiсiм, – уточнила санiтарка Оля.
– Одним словом, метр з капелюхом, – сказав пан Гольцман. – А наш Шопта – це двометровий бицюра з кабанячою головою.
– Ну i що? – стенув плечима пан Фiлюсь. – То не е проблема. Ленiн i Сталiн так само були курдуплями, а ми на постаментах видiли мурових хлопiв. Скульптура – це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дiйснiсть.
– Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?
– А чому б йому не стояти в класичнiй позi? – пiдказала Оля. – Я маю на увазi римську тогу. Як у Цезаря.
– О! Власне! – втiшився пан Фiлюсь. – Вiн буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим вiночком на головi. Лiва рука бiля грудей, а в правiй – сувiй паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.
– Маю одне уточнення, – сказав пан Гольцман. – То мае бути не просто свистик паперу. Вiн щось мае означати. В нашому випадку нехай то буде iсторiя хвороби.
– Все це чудово, – кивав головою головний. – Але у нас ще мають бути на виборчiй дiльницi кабiни зi скриньками для бюлетенiв. Бюлетенi – дурниця, самi намалюем. А от скринька i кабiна…
– Пане дохтор, – засяяв радiсно Штунда. – На задвiрку е наш старий дерев’яний кльозет, котрий мае якраз двi кабiни. Нiхто до него вже не ходе i вiн дурно стоiт. Я би-м го помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапiрцi i була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тiм кльозетi е двi дзюрки у формi серця, куди дуже зручно опускати бюлетенi.
Пiсля цього кожен дiстав свою дiлянку працi i нарада закiнчилась. Я подався до жiночого вiддiлення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тiла.
3
Частина жiнок, що лiкуються на Кульпарковi, – це перестарiлi пантофлi, котрi не пам’ятають, як iх звати i в якому напрямку мiститься кльозет. Іншi мають на своему дубовому писку намальоване приречення на вiчний життевий кайф i не розлучаться з ним до скону.
Я обiйшов iхнi палати i зi смутком визначив, що для хоровоi капели можна вiдiбрати не бiльше десяти молодичок. У цих принаймнi були симпатичнi обличчя.
– Видiлiть для мене покiй, де я спокiйно зможу прослуховувати хористок, – попросив я санiтарку Олю, котра мене супроводжувала. – А почнемо з оцiеi, – показав я на одну гарненьку панночку з вiдсутнiм поглядом. – Який у неi дiагноз?
– Dementia praecox.
– Перепрошую?
– Вона уколошкала свого чоловiка i на цьому суттевому пунктi на даху в неi розповзлася черепиця.
– Нiчого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.
– Що-що ви сказали? – не второпала санiтарка.
Я збагнув, що, захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.
– Я маю на увазi ii горло. Його треба прочистити. А вже пiсля цього вчити спiву.
– О, ii вчити не треба. Вона й так чудово спiвае.
– Тодi я навчу ii слiв. Де ми можемо спокiйно попрацювати?
– Тут е одна порожня палата.
– Чудово. Одне лише прохання – стежте, щоб нiхто менi не заважав.
Я завiв молодичку в палату, i, не довго мудохаючись, розщiпнув халатика, щоби прискiпливим оком обстежити альпiйський пейзаж.
– Мене цiкавить дiафрагма, – сказав я, обмацуючи повнi налитi перса.
Мiй погляд ковзнув нижче: живiт був надiйно запакований в рожевi панталони. Востанне такi самi я бачив на своiй покiйнiй бабцi, коли ii на той свiт споряджали. Стягнув я з неi цей лiкарняний iнвентар i зрозумiв, що око маю набите – все було на мiсцi, як книжка пише, навiть бiльше.
Далi вже не зоставалось менi нiчого iншого, як покласти ii до лiжка. Панночка не опиралася, а тiльки щось невиразне муркотiла, весь час усмiхаючись. Я й так не дуже любив, аби менi баба в лiжку пашталакала, i такий стан справи цiлковито задовольняв. Звичайно, було б куди лiпше, аби оця одалiска взагалi виявилася нiмою, але така вже наша хлопська доля, що нiколи не передбачиш, який гандж вигулькне в обранцi твого серця.
Головне, що менi подобалося, це виразне вдоволення тоi вар’ятки вiд любощiв. Вона й очi закочувала i язика вистромляла i мукала, мов корова, котру забарилися видоiти. Перед самим завершенням процедури я на секунду завагався, чи не варто вискочити завчасу, але помислив собi, що яке менi дiло – завагiтнiе вона чи нi, коли вже за мiсяць-два по менi й слiду тут не зостанеться. Ну, ощасливлю я цей свiт на ще одного придурка – хай собi голову мастять. І от, коли вже я ось-ось мав ii напомпувати безцiнним коктейлем своiх секрецiй, зненацька ця безнадiйна дурепа, в черепку якоi, здавалося, не лишилось анi краплi олii, з-пiд мене штудерно висковзнула, i все, що я старанно накопичив за три мiсяцi тюремного слiдства, комiсiй i лiкарняного режиму, вистрiлило туди, де могло заплiднити хiба що тарганiв.
Я не знаю, що за вар’яти працюють в медичнiй комiсii, коли вони повiрили в безнадiйне божевiлля цiеi зозульки.
– Ну, що? – засмiявся я. – Може, не будемо вдавати з себе причмелених? Я ж бачу, що ти маеш не менше здорового глузду, нiж я.
– А я вже й не збираюся вдавати. Менi так сподобалося те, що ти зi мною зробив, що я тепер вiд тебе не вiдстану.
Люблю мудрих бабiв.
Вдягаючись, вона спитала, як мене звуть.
– Влодзьо, – сказав я. – Моiй родинi не повелося, i вся вона вигинула. Доля на мене поклала важко спокутувати всi iхнi грiхи. А тебе як звати?
