скачать книгу бесплатно
Рожева Миша
Вiктор Володимирович Єрофеев
Великий росiйський роман
Вiктор Єрофеев (народ. 1947 року) – росiйський письменник, лiтературознавець, теле- i радiоведучий. У видавництвi «Фолiо» цьогорiч вийшов у свiт його найрезонанснiший твiр – роман «Русская красавица».
Новий роман В. Єрофеева «Рожева Миша» – соцiально-полiтична казка для дорослих, що, за визнанням автора, сама склалася у спостереженнi реалiй росiйськоi дiйсностi трьох «посткримських» рокiв як гостра сатира на неi. Дiю роману передано за допомогою iгрового сюжету, який вiдсилае нас до керроллiвськоi «Алiси…». Тiльки героiню звати Маруся Менделеева i подорож ii мае iнше, куди глибше пiдгрунтя… Батькiв дiвчинки пiд час прогулянки на яхтi потягло на Дно мiсцеве Зло. І кмiтлива не по роках Маруся вирушае iх рятувати… Цар-Дно – це росiйське «днище», охоплене «епiдемiею безглуздя», де гротескно матерiалiзуються всi негативнi прояви нинiшнього росiйського життя з його псевдоцiнностями так званого «русского мира», для збереження iдеi якого все мiцнiше закручуються гайки… Провiдниця i помiчниця Марусi у цьому пiдводному царствi – Рожева Миша, звичайна iграшка, яка, як виявилося, володiе надздiбностями…
Вiктор Єрофеев
Рожева Миша
Присвячуеться Катi Єрофеевiй
Я не скажу вам, хто, коли, звiдки,
А також де, куди i чому…
Пiсня
Всi ми – дiти Рожевоi Мишi.
З розмови
Частина перша
НІЧОГО СТРАШНОГО
Роздiл 1
ПРОЩАВАЙ, МОЄ КРИХІТНЕ ЖИТТЯ!
Люди! Збулося! Грiм гримить, земля трясеться, пiп… Збулося велике росiйське пророцтво! Пiп на курцi мчить, попадя йде пiшки, чеше попу гребiнцем! Збулося! Завертай, мужик! Увi снi i наяву весь глобус зхибнувся, здурiв, злетiв з котушок. Куди ти мчиш, Америко? Агов, Європо! Росiя вже нiкуди не несеться, але зате задкуе раком. Мусульмани, ать-два! Китай, дай на чай! На що жити? У кого вiрити? Люди! Зруйновано все, що могло впасти, потонули всi, хто вмiв i не вмiв плавати!
Так казав мiй тато. Розмахуючи руками.
Вiн потонув. І мама – теж.
В однiеi сучасноi росiйськоi дiвчинки потонули в морi мама i тато. Дiвчинка смiливо вирушила в пiдводне царство на саме Дно. Вона вирiшила врятувати батькiв вiд вiчноi смертi, повернути iх на Землю. Без батькiв вона ж залишилася круглою сиротою!
На Днi з нею трапилися всякi злi пригоди. Подолавши безлiч поневiрянь, вона сама потрапила в клешнi Смертi, в якостi якоi працював на днi Краб-Велетень, схожий на морський порт з десятками пiдйомних кранiв.
Не який-небудь безглуздий Кощiй Безсмертний зi староi казки, а величезний блискучий посланець майбутнього взявся шматувати дiвчинку… За ним водилися рiзнi клички. Чим страшнiша нечисть – тим бiльше кличок! Деякi китайцi, з тих, що жили на Днi, жахаючись, називали це чудовисько Шанхайською Примарою.
Коротше, цiею дiвчинкою була я, i сльози вiдчаю пирснули саме з моiх очей.
Коротше, коли Краб-Велетень з червоно-помаранчевим панциром стиснув мене потужною клешнею, я так злякалася, я так злякалася, що навiть опiсялась! Але я навiть не помiтила, що опiсялась. Тому що я страшенно злякалася. А коли раптом вiдчула, що я опiсялася, менi не було соромно. Тому що на моему мiсцi ви б усi опiсялись…
Злякано пробiгло передi мною все мое крихiтне життя вiд щасливого свiтанку до самого дна. Стоячи на волохатих, тремтячих вiд злостi, але при цьому мiцних ногах, вилупивши очi-перископи, ВІН почав душити мене перед тим, як вiдправити в смердючу пащу.
І ось я вже в його смердючiй пащi, зараз вiн мене порве!
Прощавай, мое крихiтне життя! Я хрипко кричу:
– МамоОООООООООО!!!
Я вже вiдключаюся. А в головi стукае:
– Як же так? Кiнець? Як же так?..
Роздiл 2
СИИИ… ГРУДЕНЬ У МОСКВІ
– Сиии! – присвиснула Рожева Миша. – Мене аж у пiт кинуло! Але ж ти увi снi лише впiсялася?
– Що?
– Ну, те, що ти не обкакалася!
– Нi, тiльки обпiсялася.
– Сиии! А ти помiчала, що тварини, включаючи людей, пiсяють iз задоволенням, а какають з мукою?
– Сиии! – передражнюю я Мишу. – Чому ти сьогоднi така груба?
– Настали грубi часи. Інших не передбачаеться. Коли у тебе закiнчуеться дитинство? Сиии?
– Сама ти Сиии! – розсердилася я.
У неi це «СИИИ!» iснуе у всiх видах: окличному, запитальному, прохальному, наказовому – головний присвист ii мишачоi мови.
– Подивись на годинник! – закликала мене Рожева Миша. – Де бабусинi стрiлки? Де твiй будильник розмiром з вигодуваного кроля? До кiнця твого дитинства залишилась пара тижнiв.
– Як же я все встигну?
– Ти стоiш над самим обривом казки.
– Кiнець обiрваний. Я зараз кинуся вниз.
– Як ти опинилася на морському днi?
– Моi батьки не захотiли зустрiчати Новий рiк у Москвi.
– Сиии! Докладнiше!
Рожева Миша нюхае клавiатуру комп’ютера, як шматок смачного сиру:
– Я сповнена натхнення! Знаеш, я бiльше за все на свiтi люблю сир Грюер! Ах, Грюер, Грюер… Сиии! Я готова роками терти про сир! Коли менi страшно або весело – я завжди про сир… Грюер – це краще музики Моцарта! Навiть самого сонця краще! Ементаль теж пiдходить! Одна лише голова Ементаля важить близько сiмдесяти п’яти кiло!
– А я… Якби моя воля, я б усiм на свiтi подарувала по хом’ячку, – вставила я.
– Але хом’ячкiв не можна перевозити через кордон, – зауважила Рожева Миша. – Втiм, iз сиром теж затримки на кордонi. Кладучи руку на серце, я все ж таки бiльше за все люблю Пармезан!.. Уявляеш? Давай напишемо книжку!
– Про сири? – пхикаю я. – Я бачу, ти Пармезан любиш трошки бiльше, анiж мене.
– Ти що! – злякалася Миша. – Не наступай менi своiми словами на лапи! Це боляче! Нi, книжка не про сири… Вона про Цар-Дно! Про безмежну пiдводну iмперiю!
Миша негайно занурилась у замисленiсть.
У вiкно свiтить жебрацьке грудневе сонце. Рожева Миша потирае лапки:
– Почнемо, Марусю?
Жмурить очi, дивлячись у вiкно:
– Цьому сонцю так i хочеться подати милостиню.
– Ми не в червнi! – киваю я головою.
– Твоi батьки подають жебракам милостиню?
– Тато – так, коли стоiть у заторi. А мама свариться: це не жебраки, а мафiя!
– Навiть, якщо вони безногi?
– Мама переконана, що вони ховають ноги пiд собою…
– А чому твоi батьки не захотiли святкувати Новий рiк у Москвi?
– Ну, це цiла iсторiя! – Я сплескую в долонi. – Для цього треба зазирнути в татову голову.
Роздiл 3
КРЕМЛЬ
Мiй тато – Особлива Думка. У нього на все-все-все е особливий погляд. Кожний ранок, який у нього починаеться не ранiше обiду, вiн читае за столом жахливi новини, iз задоволенням заiдаючи iх яечнею з двох яець з помiдорами i хрусткими грiнками або гречаною кашею з молоком.
– Ідiоти! Варвари! Раби! Покидьки! Сучi дiти! Наiвнi люди! – чуються його особливi вигуки.
Таке враження, начебто вiн щоденно дивиться пригодницький серiал про папуасiв Новоi Гвiнеi. Ранiше, коли мене ще не було, вiн висловлював Особливу Думку скрiзь, де лише хотiв: по телевiзору, на радiо, в часописах. Тепер, як вiн каже, свобода скулилася, але вiн усе одно залишився «майстром на всю голову». Мiж тим навiть у татовiй головi перед Новим роком коiвся сполох. Мiй тато такий розумний, що навiть дурнуватий. Бо ж до Нового року залишилось трохи бiльше тижня. Але незрозумiло, з ким його зустрiчати.
Якщо пiти до Іванових, мiркувала татова голова, там смачно нагодують i е гарна випивка, але Іванови мають злу кiшку Жучку. Так, Жучка! Вона дряпаеться! Останнього разу вона порвала iскристi панчохи моеi дружини Олени Петрiвни. Ну iх в болото!
З iншого боку, крутила головою татова голова, якщо пiти до Гончарових, там, звiсно, весело, але там можуть чiплятися до Олени Петрiвни, вона красуня. Примусять ii курити на холодному балконi, обiллють шампанським… Тодi пiд ранок я буду змушений бути боягузом або з кимось битися.
Звiсно, можна пiти до Водостокових. Але там засiдка: може початися розмова про грошi. Я iм винен. Скiльки? Багато! А грошей нема. А в кого вони сьогоднi е? І взагалi це хамство з iх боку розпочинати в Новий рiк розмову, хто кому винен.
Я б залюбки зустрiв Новий рiк з Петрухiним, але в нього неможливо не напитися i не виставити душу навстiж. А це за теперiшнiх часiв небезпечно. Хiба мало чого в душi знайдеться недозволеного?
З сьомого боку… Я збився з рахунку! Сьомий бiк – це мрiя! Пiти на Новий рiк до академiка Гуля! Престижна компанiя. Професори, хiрурги, стоматологи, дерматологи. П’ють рожеве шампанське. Але вони нас зазвичай не кличуть до себе!
Залишаються Носкови… У Носкова дружина – украiнка! То й що? – обурюеться татова голова. – Боже, як змiнився свiт! З усiх шпарин лiзе вiйна!
Є в мене дружок, генерал Петров. От би до нього! Петров – людина майбутнього. Всi вiйськовi брешуть, вiд солдата до генерала. Але генерали брешуть гарно. В наступному роцi, каже Петров, ми будемо пити горiлку на берегах пiдкореноi Темзи. Для цього, пояснюе, треба вбити триста тисяч чоловiк… Менi не шкода, звiсно, крутиться в татовiй головi, на те вони й солдати, щоб загинути за вiтчизну, але це все ж таки велика вiйна, i я внутрiшньо не готовий до такого кровопролиття.
А моя дружина Олена, насторожуеться татова голова, кричить iз спальнi: пiшли зустрiчати Новий рiк до моiх подружок! Вони не украiнки! Вони просто нашi вiтчизнянi дурепи.
Ми з Леною маемо зв’язки з лiбералами. Та цим не догодиш! Вони всiм незадоволенi, окрiм себе! Василь Аркадiйович працюе в приватному банку i дуже незадоволений, що в краiнi повний крах. Це, кричить вiн, злочин! Ось так прийдеш до нього на Новий рiк, а вiн все крах! крах! i стане лякати розтином краiни… Нiякоi радостi вiд його чорноi iкри не буде!
У запасi е родичi, хитае головою татова голова. У них, на крайнiй випадок, можна зустрiти… Дядько Володя, вiн постiйно мовчить. Його син Костик воцерковлений i тримае пiст, на Новий рiк манну кашу на водi iсть. Його дружок Павло чомусь приймае мене за еврея. І от з ним цiлу нiч будемо тягатися: еврей я, нееврей.
Звiсно, цiкаво, ностальгуе татова голова, як буде зустрiчати Новий рiк мiй колишнiй спiвкурсник Максим Гусак-Компотов! Макс вiдомий мiльйонам телеглядачiв своею закоханiстю в Президента. Зате про Америку каже, як про скаженого собаку. Я теж тепер не великий прихильник Америки, i взагалi англосакси мене засмучують, але все ж таки я не кваплюсь знiмати своi американськi джинси!
А вчора вночi, довiрливо зiтхнула татова голова, взагалi нiсенiтниця… Наснилось менi: дзвонить телефон. Кажуть спiвучим жiночим голосом:
– Іване Іллiчу, вас запрошуе в Кремль на зустрiч Нового року сам Дiд Мороз. В тiснiй компанii. Лише десять кращих людей Росii i ви зокрема.
– Мене? В Кремль на ялинку? Облиште мене розiгрувати!
– Помилуйте!
– Я ж зовсiм не кращий! Я, можливо, не самий поганий, без екстриму, але й не кращий.
– Вас чекають у Кремлi!
– Та навiщо я iм здався?
Мовчання.
– Як приходити, самому чи з Леною?
Але жiночий голос уже роз’еднався. Я думав-думав, вирiшив – пiду з Леною. Вона, звiсно, в космос не лiтае, але як мое кохання залишити одну на Новий рiк!
Нарядилися ми з Ленкою, як могли, поiхали на тролейбусi в Кремль. Заходимо. Нас Снiгурка зустрiчае: колготи з малюнком морських водоростей.
– Нумо всi вiдразу до Дiда Мороза!
Я помовчав, а потiм:
– Вiн тобi ким доводиться? Дiдом чи що?
– Чому дiдом? Чоловiком!
– Як чоловiком? – дивуеться Лена. – Тобi скiльки рокiв?
– Вiсiмнадцять i один день!
– Ну, тодi, звiсно… – кажу я. – Вiтаю з прийдешнiм!
Заходимо до зали. Вона iз золота. У залi всi люди з телевiзора повилазили. Першi особи з посмiшками рожевих пупсiв. За парканчиком першi пики. Далi – першi рила. А в загорожi стрибають першi морди. Весь набiр. Першi мармизи смiються i кажуть: пройдешнiй рiк був найпереможнiший, кращого року в iсторii не знайти, хоча вся наша iсторiя – автострада. Летиш по нiй стрiмголов i водночас стоiш на мiсцi… Уже час, кажуть пики, покiнчити зi зрадниками i доларом.
