скачать книгу бесплатно
Іловайськ. Розповiдi про справжнiх людей
Євген Положiй
Євген Положiй (м. Суми), 47 рокiв – вiдомий журналiст i письменник. У видавництвi «Фолiо» вийшли його романи «Потяг», Мерi та ii аеропорт», «Дядечко на iм’я Бог», «Вежi мовчання», «Юрiй Юрiйович, улюбленець жiнок», «Риб’ячi дiти».
«Іловайськ» – книга про мужнiсть неймовiрний героiзм i людянiсть украiнських солдат i офiцерiв, бiйцiв добровольчих батальйонiв, батальйонiв теробороны, всiх тих, хто опинився в кiнцi серпня 2014 року в «Іловайському котлi», що став найбiльшою поразкою украiнськоi армii в ходi вiйни на сходi. Це чесна книга про вiйну, яка, як вiдомо, нiкого ще не зробила краще, натомiсть, серед кровi, вогню та залiза люди залишаються людьми.
Автор почув iсторii близька сотнi учасникiв Іловайськоi трагедii, книга побудована на реальних подiях. Тим не менше, просимо вважати всi збiги iмен, прiзвищ та позивних випадковими.
Євген Вiкторович Положiй
Іловайськ
Розповiдi про справжнiх людей
Передмова
Наша книга виходить у рiчницю подiй, що вiдбулися в серпнi-вереснi 2014 року пiд час украiнсько-росiйськоi вiйни на сходi Украiни. Один рiк – занадто короткий термiн, щоб достеменно розiбратися в причинах «Іловайського котла» – майже всi люди, що приймали тодi ключовi рiшення, живi й займають високi посади в армii та урядi, а бiльша частина iнформацii, в тому числi, й щодо кiлькостi загиблих, зниклих безвiсти та поранених, утаемничена. Тому в романi немае – та й не може бути – прямоi вiдповiдi на запитання, хто винен у цiй трагедii. Шукати таку вiдповiдь мусять вiйськова прокуратура, слiдча комiсiя Верховноi Ради та iсторики-документалiсти.
Однак 365 днiв достатньо для того, щоб записати та переказати iсторii солдат i офiцерiв, що вижили в «Іловайському котлi». Деякi з цих iсторiй читач легко впiзнае – вони звучали в медiа. Та ще бiльше страшних та героiчних iсторiй не потрапили анi в медiа, анi в книгу – трагедiю i бiль тих днiв неможливо вмiстити в жоден роман.
Книжка писалася двома мовами, украiнською та росiйською, в залежностi вiд того, на iсторiю якого бiйця спирався автор, створюючи ту чи iншу главу. Якщо респондент говорив украiнською мовою – глава створювалася украiнською, якщо респондент говорив росiйською – то росiйською. Глави, написанi росiйською, перекладалися украiнською i, вiдповiдно, навпаки. Таким чином, вийшло двi рiвноцiннi авторськi версii роману: украiнська та росiйська.
«Іловайськ» – художнiй текст, роман, побудований на реальних подiях, у якому серед героiв, що мають реальних прототипiв, живуть, здiйснюють подвиги та помирають вигаданi персонажi. І якщо учасники тих подiй знайдуть у текстi деякi невiдповiдностi зi своiми спогадами, ми просимо взяти до уваги, що це – не документальна повiсть, хоча автор i намагався бути максимально точним. У цьому йому допомагали бiйцi добровольчих батальйонiв «Донбас», «Днiпро-1», «Миротворець», «Херсон», 39-го («Днiпро-2»), 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонiв територiальноi оборони, солдати та офiцери 17-i танковоi бригади, 51-i, 92-i, 93-i бригад ЗСУ, прикордонники Сумського пересувного загону.
Без них ця книжка нiколи б не вiдбулася. Вони та iхнi подвиги – i е ця книга. Думаю, буде правильно, якщо ми присвятимо ii бiйцям, полеглим в «Іловайському котлi».
Подяки
– бiйцям добровольчих батальйонiв «Донбас», «Днiпро-1», «Херсон», «Миротворець», 39-го, 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонiв територiальноi оборони, солдатам та офiцерам 17-i танковоi бригади, 51-i, 92-i, 93-i бригад ЗСУ, прикордонникам Сумського пересувного загону;
– рiдним та близьким загиблих та зниклих безвiсти, якi знайшли в собi сили говорити та згадувати;
– людям, якi допомагали збирати iнформацiю та шукати учасникiв подiй: Андрiю Букiну, Надiйцi Вовк, Тетянi Голуб, Максу Гусеву, Юрiю Коваленку, Юлii Левкiвськiй, Володимиру Пошвi, Тетянi Репiнiй, Олексiю Сiкорському, Валентину Терлецькому, Олександру Чижу, Юлii Чешцi, Олексiю Шухардiну;
– моiм колегам-журналiстам, чиi тексти та вiдео допомагали зрозумiти сутнiсть подiй: Юрiю Бутусову, Єгору Воробйову, Маринi Данилюк-Єрмолаевiй, Олегу Зайченку, Іннi Золотухiнiй, Сонi Кошкiнiй, Максу Левiну, Ростиславу Шапошникову, Артему Чапаю й багатьом iншим;
– Юрiю П’ятаченку, який зробив притомною украiнську частину тексту;
– моiй дружинi Аннi, яка, допомагаючи з перекладами, встигала виховувати двох маленький дiтей i народити пiд час роботи над текстом третього.
* * *
Матiр Божа поперед,
Синку Божий позаду,
Янголи по сторонам,
Що буде менi, то й буде вам.
Коли прощаетесь, обiйми мусять бути мiцними. Тодi ви нiби-то залишаетесь поруч iз близькою людиною. Вона збереже на своему тiлi вiдбиток вашого тiла так надовго, наскiльки здатна вас пам’ятати – так, буцiмто ви нiкуди i не йшли. Лiпше за всiх це розумiють пристрасно закоханi жiнки – вони завжди намагаються пригорнутися якомога щiльнiше. Матерям мiцнi обiйми необов’язковi, вiдбитки тiл iхнiх дiтей назавжди закарбованi всерединi кожноi. Вони носять своiх дiтей у собi все життя. Батькам цього нiколи не зрозумiти. Те, чого так часто не вистачае синам, – це мiцних чоловiчих обiймiв своiх батькiв на прощання.
Коли прощаешся, Грегу
Обличчя то з’являлися, то зникали, начебто фотопапiр опускали в рiдину тремтячою невпевненою рукою, i фотограф-аматор боявся, що пiнцет вислизне i цiнний знiмок розчиниться назавжди. Грег розумiв, що зображення не може водночас i з’являтися, i зникати, але саме зараз так i вiдбувалося. Крiзь туман у головi й гуркiт двигуна вантажiвки вiн намагався зосередитись i згадати, де вiн мiг бачити цю картинку ранiше: мама у святковiй красивiй сукнi, вiн – ще пiдлiток рокiв одинадцяти-дванадцяти, в довгих шортах i свiтлiй сорочцi з коротким рукавом, i батько, на обличчi якого камера зафiксувала безтурботну посмiшку, яку вони зазвичай так рiдко бачили. На мiсцi фiгури батька контуром чорнiв негатив. Грег просто пам’ятав, що батько в той момент посмiхався, але за яких обставин зроблений знiмок, випало з пам’ятi. Дуже хотiлося пити, i вiн подумав, що якби той чоловiк, який всю дорогу поправляе йому бинти, дав хоча б кiлька крапель води або просто змочив губи, то вiн би згадав. Йому захотiлося облизати губи, але язик наче збiльшився вдвiчi й не хотiв слухатися. Чиiсь пальцi, що смердiли соляркою та порохом, уклали пiд язика, наче пiгулку вiд спраги, шматок пожованоi вологоi марлi. Вантажiвка, не вимикаючи двигуна, зупинилася – здаеться, помер ще один важкопоранений боець, i Грег крiзь пелену знеболювального почув чужi незадоволенi голоси. Вiн мрiяв, щоб машина постояла якомога довше – на ямах поранених у кузовi пiдкидало так, що не померти було складно. Рятувало те, що хлопцi лежали майже один на одному, i тi, хто ще не втратив свiдомiсть, мiцно трималися за борти та за своiх напiвживих товаришiв. Греговi захотiлося вiдкрити очi, щоб подивитись, що там вiдбуваеться i хто саме помер, але в нього не вистачило сили. «Давай!» – гучно закричали над головою, i вантажiвка, ковтнувши в кузов пилюки, застогнала зчепленням, смикнулася i поiхала, набираючи швидкiсть. Першим зник негатив, що сховав у собi усмiшку батька, потiм зникла мамина сукня i сама мама – Грег хапався подумки за ii зображення з останнiх сил, але мама вислизнула, зникла зi свiдомостi, як i хвалькуватий пiдлiток поруч. Вантажiвку пiдкинуло на ямi, i по бiлому прямокутнику фотопаперу пiшли дрiбнi брижi, перетворюючись на хвилi, кожна з яких била по пiвкулях мозку, спричиняючи нестерпний бiль. Бiль – бiльше Грег нiчого не знав.
Батько помер у серединi березня. Вiн довго-довго хворiв. Однак залишався таким же енергiйним i владним старим, намагаючись не випускати з-пiд контролю жодноi домашньоi дрiбницi. Хiба що мiль тепер, вилiтаючи з шафи, не запитувала у нього дозволу – батько майже не вставав iз крiсла. Телевiзор його дратував, iнтернетом вiн не користувався, сучаснi газети вважав убогим читанням для дебiлiв, тому новини сприймав лише з маленького чорного радiоприймача з довгою антеною. Тiльки там, вважав вiн, ще залишилися працювати справжнi професiонали, хоча взимку i навеснi 2014 року i тих коротких ефiрних новин було вдосталь, щоб спокiй i сон утратила навiть здорова людина.
Почуте вiн обговорював iз дружиною, а коли приходив Григорiй, то i з сином, дозволяючи собi випити категорично забороненi п’ятдесят грамiв гарного вiрменського коньяку. Батько добре знався i на життi, й на коньяку – визнавав лише «п’ять зiрок», жив за гамбургсько-вiрменським рахунком, як частенько дозволяв собi жартувати, але й так само добре розумiв, що i першого, i другого йому вiдпущено мало.
Останнi мiсяцi батько полюбив розмовляти. Ранiше вiн вiддавав повну перевагу дii – його колюча владна енергiя гучно ляскала, наче батiг табунника, вiдраховуючи кар’ернi висоти, чи не на всiх важливих будiвельних майданчиках мiста, але нинi спiлкування лишилося единою функцiею, де хвороба не обмежила його фiзично. Спiврозмовникiв обирав ретельно: «Йдуть люди, дрiбнiшае народ!» – часто пiдкреслював марнiсть амбiцiй теперiшнього часу перед величчям минулого. Алкоголь, наркотики, неробство, розпад родини – загинав iзсохлi кiстлявi пальцi батько, тавруючи виразки постсоцiалiстичного суспiльства, торкаючись чарчини вишуканого коньяку i позираючи на Грега поверх окулярiв вицвiлими очима. Скiльки ще потрiбно нарахувати апокалiптичних прикмет сьогодення i як його можна порiвнювати з досягненнями iндустрiалiзацii та народного господарства? Про альтернативну енергiю, айфони або електромобiлi батько, звiсно ж, i чути не хотiв – такi речi виробляли десь там, за океаном, а тут iдеться про територiю, на якiй вони iснують. Однак справа навiть не в територii – батько категорично не вiрив у нинiшнiх людей, у iхню здатнiсть створювати масштабнi проекти, органiзовуватися в креативнi групи, конструктивно i послiдовно проводити змiни. Йому подобалося ставити сильнi, справжнi, в повний зрiст, глобальнi запитання i спостерiгати, як син шукае переконливi аргументи у вiдповiдь. З роками в дискусii починаеш цiнувати не перемогу, а процес.
Звiсно, Грег категорично вiдмовлявся брати за аксiому батькiвський масний хрест на своему поколiннi i, як наслiдок, на краiнi. Вiн дивився на свiт i мету свого iснування зовсiм iншими очима: жив виключно для себе i своеi родини, а не для держави, давно успiшно займався бiзнесом – тримав фiрму з установки систем безпеки. Всi матерiальнi труднощi, на якi вiн добровiльно себе прирiк, коли одружився i з’iхав вiд батькiв в орендовану квартиру, давно залишились позаду. Батьки, звiсно ж, бажали, щоб все сталося навпаки – спочатку потрiбно стати на ноги, а потiм одружуватися, але Грег такi рiшення не обговорював. Тепер, десять рокiв по тому, вони з дружиною створили свiй дiм: мали улюблену справу, жили в великiй трикiмнатнiй квартирi з вражаючим око видом на Днiпро, донька ходила до гарноi школи з англомовним ухилом, i нiщо, здавалося, не могло похитнути iхнього безхмарного майбутнього.
З батьком у Грега стосунки складалися по-рiзному, певне, як i у всiх батькiв та синiв, однак останнi два-три роки у важкохворого батька з’явилося багато вiльного часу, i iхнi розмови стали значно довiрливiшими i теплiшими. Та тепер все перевернулося, i вже Грег постiйно поспiшав, говорив по телефону, вирiшував своi дiловi справи, а батько терпляче чекав на нього, як колись вiн, маленький хлопчик, iз нетерпiнням прислуховувався до крокiв по схiдцях вiчнозеленого пiд’iзду й до обертiв ключiв у дверному замку. Але нинi, за кiлька мiсяцiв, а може, i тижнiв до смертi батька, незважаючи на всi розбiжностi в поглядах, вони стали нарештi справжнiми друзями. «Ти зрозумiй ключовий момент, синку: от ми нинi з тобою сваримося до пiни на губах, та й ти правильно кажеш, що я – це минуле, – говорив батько. – Однак проблема ж в iншому – це конфлiкт не мiж минулим, як ти вважаеш, i майбутнiм, нi. Проблема в тому, що конфлiкт помiж нами – це конфлiкт мiж сьогоденням i сьогоденням. Сьогоденням, Григорiй, а не майбутнiм! Розумiеш, сину, цей тонкий момент? Ви, ваше поколiння, нiчого не створюете для майбутнього, а це значить, що рано чи пiзно за це доведеться заплатити!»
Мама та дружина пiд час бурних чоловiчих дебатiв про долю краiни та свiту пили каву та обговорювали сукнi й зачiски, але Грег знав, що вони – на його боцi. Проте в дискусii вони не втручалися, вважаючи своiм головним завданням вчасно запропонувати розiйтися по домiвках. Але й звiдти – телефоном – лунали суперечки. Батько говорив, що майбутне проростае з минулого i тримаеться на союзi з Росiею, i там – наше щастя, а Грег вважав, що минуле нехай собi там i лежить, де лежало пiд перегуки патрiархальних дзвонiв, а рухатися потрiбно до Європи. Вiн об’iздив цю «стару даму» вздовж i впоперек – вiд Дублiна до Бухареста, пам’ятав рiзко збiднiлу, нiкому не потрiбну Польщу 90-х, натомiсть бачив, як зросла економiчно ця краiна тепер, i мрiяв, щоб в Украiнi люди жили хоча б так. Батько, звiсно ж, сучасноi Польщi не бачив. Вiн агiтував за те, що пам’ятав сам, за ту краiну, де йому та його родинi жилося комфортно, за той час, в якому почувався добре. Вiн стверджував, що Росiя нiколи не вчинить з украiнцями нiчого поганого, i за неi потрiбно триматися мiцнiше, обома руками: там нафта, там газ, там нашi брати. «Нам немае чого боятися, синку, – стверджував вiн. – Нiхто не посмiе зiштовхнути лобами два братнi народи! А iсторiя… що було, те загуло! Жити потрiбно сьогоднi, дбаючи про завтра». І ця iхня суперечка до часу «Х» не мала однозначноi правильноi вiдповiдi для обох дискутантiв.
На Майдан Грег не ходив. Сидiв на диванi, тупотiв ногами, писав гнiвнi пости в Фейсбуцi проти Януковича, передзвонювався з друзями, однак там, посеред зими, на маленькiй площi, себе потрiбним не вiдчував. У розпал протистояння подзвонив брат дружини з Владивостока i знервовано запропонував допомогу:
– Якщо потрiбно, Григорiю, давайте з Маринкою до нас, поки в Хохляндii всiх бандерiвцiв не перестрiляють!
– Так-так, дякую, Вiталiку, зачекай, не клади слухавки! Я вiкна фанерою затулю, – розiзлився не на жарт Грег. – Ми ж iз Мариною росiйською говоримо, так нам фашисти кожного ранку шибки б’ють!
– І це в Днiпропетровську! – здивувався, не оцiнивши iронii, шурин. – Що ж тодi в Киевi коiться?! – Марина з ним посварилася на полiтичнi теми одразу ж, не вiдходячи вiд телефону.
А через кiлька днiв на вулицi Інститутськiй у центрi Киева розстрiляли майданiвцiв – Небесну сотню, а Янукович утiк до Росii. Майдан вистояв – i перемiг. Однак радостi вiд перемоги не вiдчувалося. Пливли на тисячах рук по людському морю на киiвському Майданi труни з хлопчаками, яких застрелили снайпери, розтiкалася по Украiнi жалiбна пiсня «Пливе кача». Мiста i села багатотисячними похоронами прощалися зi своiми героями. Горе та розпач розлилися по краiнi.
Коли Росiя «вiджала» Крим, Грег заметушився по квартирi, не знаходячи собi мiсця. Маринка намагалася його заспокоiти, вiдправити з донькою в кiно або на роледром, та вiн нiяк не заспокоювався: знову дзвонив друзям, про щось шепотiвся з ними, нишпорив iнтернетом, видивлявся новини по телевiзору.
– Ти щось задумав? – стривожено перепитувала дружина. – Зiзнавайся!
Грег вiдмовчувався.
– Батьку, – подзвонив вiн у недiлю ввечерi в день кримського референдуму, – тобi не здаеться, що пора йти Батькiвщину захищати? – Грег не запитував дозволу, вiн шукав поради.
– Нi, – гаряче вiдповiдав батько. – Там усе домовлено! Подивися, за Крим же нiхто не воюе! – i помер наступного дня. Але помiж вiдповiддю синовi й смертю старий встиг змiнити вiру. Вiн зрiкся минулого, розiрвав його i викинув на смiтник разом iз нiкому не потрiбним, але ретельно захованим у шухлядi квитком члена КПРС.
Мамi Грег пообiцяв, що не пiде добровольцем у найближчi сорок днiв – заради пам’ятi про батька. Однак вiн знайшов, чим себе зайняти: в мiстi органiзовувалися патрулi, чоловiки стояли з палками i мисливською зброею на блокпостах, чергували в штабi добровольчого батальйону «Днiпро-1», що тiльки починав формуватися. А в цей час на сходi краiни вже вирував сепаратизм: у мiстах i селищах Донецькоi та Луганськоi областей над адмiнiстративними будинками чи не кожного дня пiдiймалися росiйськi триколори та прапори самопроголошених республiк «денеер» та «еленер», у Слов’янську вже сидiв «некiй» Ігор Стрелков i сповiщав про неминучу перемогу «росiйськоi весни», лунали заклики до створення «Новоросii». Пiд шумок там почали грабувати магазини, «вiджимати» автомобiлi, стали зникати люди, яких потiм знаходили мертвими зi слiдами катувань. Словом, справи з кожним днем ставали все паскуднiшими.
Свою заяву добровольця Грег вiднiс до вiйськкомату на початку травня, i мiсяць чекав, коли його викличуть. Перiодично вiн дзвонив туди, однак кожного разу розмова не складалася, у спiвробiтникiв вiйськкомату завжди знаходилися причини не видавати йому вiйськовий квиток. Свiй перший, той самий, що дають у шiстнадцять рокiв, Грег давно загубив – всi проблеми з проходженням вiйськовоi служби тодi вирiшилися шляхом стандартного хабара iз наступним записом: «До проходження вiйськовоi служби за станом здоров’я не здатен». І ось, потрiбно ж такому статися у життi – тепер вiн сам буквально взяв в облогу вiйськкомат iз вимогою зарахувати у лави вiйськовозабов’язаних. У вiйськкоматi на таких, як Грег, дивилися косо, звинувачуючи в бажаннi зрубати бабла в добровольчих батальйонах i небажаннi служити в лавах регулярноi армii. Ось тут военкомiв Грег розумiв добре – план мобiлiзацii руйнувався на очах. Тим бiльше були не зрозумiлi такi бюрократичнi затримки, i Грег страшенно лютував, але вся його злiсть зникала, коли вiн бачив очi солдат, якi повернулися з АТО – байдужих до всього вояк у бруднiй формi, що приiжджали пiд iхнiй штаб у кузовах вантажiвок разом iз «двохсотими», упакованими у великi чорнi целофановi мiшки.
– Я йду на вiйну, – нарештi в серединi лiта сказав вiн матерi.
Дружина вже давно змирилася з майбутнiм вiд’iздом, вона вважала, що вiйна – це таке рiшення, яке чоловiк знаходить сам.
– Синку, – сказала мама, – всяка робота – небезпечна, на всякiй роботi можуть вбити. Ця робота просто трохи небезпечнiша, нiж тi, що ти мав ранiше. Я завжди говорила батьковi, що за незалежнiсть Украiнi доведеться повоювати. Не йому, так дiтям. Вiн до найостаннiшого дня не вiрив. Ну ось… Просто так нiчого не даеться людям.
Так що йшов Грег на фронт легко. У штабi батальйону, де бiйцi з самого ранку до пiзнього вечора чекали на вiдправку до зони АТО, приiхали попрощатися двоюрiднi сестри, якi збиралися через тиждень до Нiмеччини – бiлявки-близнючки подарували класний нiмецький нiж, сусiд порадував новим бронечохлом, куди Грег перекинув своi бронеплити, а пiд вечiр дружина привезла щойно отриманi на замовлення американськi берцi, саме такi, про якi вiн мрiяв – водостiйкi, iз пластиковою пiдошвою, iх можна не знiмати п’ять днiв, i для нiг буде о’кей.
Тепер вiн був готовий до вiйни. Наразi вiн тодi так вважав.
У шерензi на плацу на ранковiй повiрцi стояли майже всi, з ким Грег останнi два тижнi пiдвищував свою вiйськову квалiфiкацiю у тренувальному таборi. І якщо для тих, хто займався спортом, наприклад, як Грег – страйкболом, крос десять кiлометрiв лiсом – звична справа, то для багатьох добровольцiв незвичнi фiзичнi навантаження стали серйозним iспитом. Але нiкуди не втiк i стояв у строю Бодя з Бердичева, сорокачотирьохрiчний iнженер iз хворими колiнами; стояв i Слава Снiжок – тому що зi Снiжного – тридцятирiчний вчитель росiйськоi мови та лiтератури, який залишив удома, пiд сепаратистами, дружину i двох дiтей; стояв тут i колишнiй вевешник iз Днiпропетровська, i колишнiй охоронець iз П’ятихаток; стояв Вiталик iз Жовтих Вод, учитель з бойового гопака; багато рiзних та цiкавих людей стояли в той день у лавах бiйцiв «Днiпра-1», «Самооборони» i «Правого сектора». Автомат, чотири магазини, розгрузка, каска – аптечку, хто змiг, той купив сам – ось i все знаряддя бiйця, не дуже-то й багато як задля триденного вiдрядження в зону бойових дiй.
Їхали довго, зате весело i з пiснями. У Слов’янську водiй автобуса, озирнувшись, раптом сумно запитав:
– Мужики, серед вас водii е? – хтось закивав головою в дзеркало заднього виду. – Якщо мене вб’ють, сядете за кермо.
– «А не спеши ты нас хоронить, – заспiвали в салонi, – а у нас еще здесь дела!» Одна з найулюбленiших пiсень екатеринбурзького гурту «Чайф» чомусь викликала у Грега досаду. Пiдспiвувати не хотiлося.
У Старобешево прибули близько другоi години ночi й одразу заснули. Десь о пiв на п’яту почали працювати «гради», i Грег спросоння лише через кiлька секунд пiсля початку обстрiлу зауважив, що кудись бiжить. Куди, вiн не знав, однак бiг вiн дуже швидко, наче молодий тарган. Такими ж молодими тарганами неслися ховатися за товстими стiнами i всi iншi новобранцi. Це було по-справжньому страшно. Нестерпно захотiлося додому: в тишу, пiд ковдру, пiд бiк до сплячоi дружини – пiт по спинi рiкою стiкав у штани. Як висловився потiм Славко: «…Ми какали ось такими цеглинами!» – i показував цеглину розмiром з чималу каменюку. Повернувшись на свое мiсце, Грег побачив, що практично всi бiйцi, що ранiше вже бували пiд обстрiлами, мирно сплять, i здивувався iхнiй витримцi.
«Яка там витримка? – пояснював йому Макс, коли вони на ранок очiкували команди на штурм пiд Кутейниковим. – Просто коли ти пiд обстрiлами не перший раз, то сам вже чуеш – i звiдки стрiляють, i куди летить. Так що нiякоi хоробростi, звичайний розрахунок».
– Увага! – урвала розмову команда. – Зараз пiдемо у розвiдку боем!
– Блiн! – рознервувався Макс. – А розумнiше нiчого вони не придумали? – Вiн, очевидно, добре знав, що таке розвiдка боем: ти йдеш у наступ, а по тобi веде вогонь противник, вогнянi точки якого мае знешкодити пiд час розвiдки ваша артилерiя. Питання тiльки в тому, хто кого ранiше знищить: противник – атакувальникiв чи арта – противника.
Надiйшов наказ витягнути з мобiльних телефонiв акумулятори i не торкатися на дорогах стороннiх предметiв. «Бачиш щось пiдозрiле – краще вiдiйди подалi й стрiляй туди, – порадив Макс. – Завжди вiрний спосiб залишитися живим, повiр менi на слово!» Вперед пiшли беемпе, за ними – бiйцi, за якими iхали бiлi броньованi мiнi-автобуси iз зеленими написами «Приватбанк», за мiнi-бусами тягнули «рапiри». «Сепари думають, – жартували хлопцi, – що це в «приватiвських» бусiках нам грошi вiд Бенi везуть. За кожного сепара – по десять тисяч баксiв!»
У цих мiсцях зовсiм нещодавно йшли боi: з асфальту стирчали хвостики мiн, на узбiччях валялися рештки тiл, вiд яких на спекотному сонцi йшов жахливий трупний сморiд. У полях, здалеку схожi на апарати Єлiзарова, можна було побачити остови касетних боеприпасiв, нерозiрваних снарядiв «ураганiв» та «смерчей». Коли проходили повз мiнометну батарею, мiнометники вирiшили трохи полякати ворога i дали залп, на який необстрiляна частина батальйону вiдреагувала миттево – як на команду «лягай!» Усвiдомивши, що вони дарма падали мордякою в пилюку, новачки здiймалися на ноги i, поправляючи автомати, знiяковiло посмiхалися й обтрушували камуфляжi. Бiйцi, якi залишилися на ногах, гучно реготали, особливо самi мiнометники: мовляв, нiчого, хлопцi, до всього призвичаетесь!
Бiля мосту Грег побачив зрешечену i прошиту наскрiзь кулями й осколками «газельку», яка уткнулася бiлим капотом у бетонну палю. Через скло крiзь «снiжинки» вiд куль вiн нарахував усерединi не менше дев’яти трупiв – незрозумiло, чи то сепаратисти, чи то мирнi мешканцi потрапили пiд обстрiл. Поруч стояло розбите на друзки срiблясте «шевроле-авео» – в ньому три людини сидiли, схиливши голови одна на одну, немов п’янi; водiй, обсипаний дрiбними бризками скла, лежав головою на кермi. Грегу стало зле. Вiн нiколи не уявляв собi вiйни з цього боку, i йому не хотiлося думати про те, що пiд кулями чи бомбами можуть гинути мирнi люди. Вiн чiтко знав, для чого i чому вiн тут, i що зобов’язаний робити, щоб вiйна не прийшла в його рiдне мiсто i не вбила його рiдних – вiн повинен прийти сюди зi зброею в руках i змусити тих, хто бажае його краiнi та його родинi зла, капiтулювати. Загинуть вороги чи втечуть, або здадуться в полон, його мало цiкавило, вiн прийшов сюди захищати свiй дiм. Однак такi моменти, як срiблястий «шевроле-авео» та бiла «газелька», повнi небiжчикiв, не вписувалися в удавану картинку. «Там, усерединi, – заспокоював вiн себе, – могли ж бути i сепаратисти, хто знае?» Хто знае взагалi, як i за якими критерiями проводити цю межу: мiж сепаратистами зi зброею в руках i тими, хто iх пiдтримуе? Мiж тими, хто iх пiдтримуе морально, i тими, кому байдуже? Мiж тими, кому байдуже, i тими, хто таемно вiрить, що Украiна повернеться на Донбас? Як вiдокремити винних вiд невинних? Грег не мав вiдповiдi на цi запитання.
– Нiчого страшного, – пiдбадьорював його Макс, який пройшов балканську вiйну, – звикнеш. Вiйна – це бруд i кров, ще й не таке тут побачиш. Просто викинь з голови все, що ти уявляв собi про вiйну вдома, так легше. А невинних тут немае.
Свiй перший штурм Грег запам’ятав на все життя. За внутрiшнiми вiдчуттями та переживаннями – це як перший секс, тiльки по тобi стрiляють i можуть убити. Попереду, прямо на дорозi, перед ними знаходився гарно укрiплений блокпост сепарiв. Спочатку по ньому вiдпрацював танк, разiв п’ять-шiсть безрезультатно гахнувши по масi бетонних плит. Бiгти в лобову атаку на такий мiцний укрiпрайон – самогубство, тому надiйшла команда вiдходити, i Грег спiймав себе на думцi, що дуже втомився за цю добу, так утомився, що готовий прямо тут упасти i заснути, аж пiдгиналися ноги. Таку надiю – на закiнчення робочого дня – потайки мали багато бiйцiв, однак iм наказали не возькатись i обiйти поле ближче до посадки, де на них вже чекали «урал» i два танки. Грег зручно розмiстився на гарячiй бронi, сховавшись за баштою, i коли танк рушив, посеред божевiльного реву двигуна i чорного вихлопного диму, якi намертво вiдсiкали вiд реальностi, йому здалося, що тут вiн надiйно захищений – i в цю ж мить над головою просвистiло кiлька трасуючих помаранчево-червоних черг, кулi зацокотiли по бронi зовсiм поруч. Грег, не пам’ятаючи як, скотився, нi – злетiв iз танка на тверду, як камiнь, дорогу, одним стрибком здолав вiдстань до поля соняшникiв, краем ока намагаючись не загубити товаришiв: вiн чiтко зафiксував Макса i командира роти Чипса, якi сидiли, спираючись одним колiном на землю, мiцно стискаючи в бiлих, як крейда, долонях автомати. Рота зачаiлася серед високих соняшникiв i тiльки й слухала, як свистять кулi, зрiзуючи головки з недозрiлим бiлим насiнням, i з рацii лунае бiй. «Ми схожi на це насiння», – промайнуло недоречне порiвняння, але Грег прогнав вiд себе цю думку, всi зайвi думки, i зосередився на тому, що вiдбувалося довкруж. Потроху оговтавшись, бiйцi почали озиратися, намагаючись оцiнити ситуацiю: навколо все гримiло i свистiло, хтось наступав i бiг вперед, хтось падав i лежав, а вони сидiли в соняшниках i на щось чекали.
– Агов, Чипсе,… твою… – грубо звернувся Макс до командира. – Ти той, давай, командуй! Кажи, що робити нам далi?
– Я не можу командувати, – раптом просипiв не своiм голосом ротний. – У мене горло болить.
Грег виматюкався. Чипса, капiтана-мента у вiдставцi, iхнього командира, а в учебцi – iнструктора, вiн терпiти не мiг за конфлiктнiсть та iнтриги з першого ж дня. Та вiн просто усрався зараз!
– Ви що тут, охрiнiли зовсiм!? – на бiйцiв здивованно-дико дивилися круглими очима два бiйця сумiжного батальйону, якi тут невiдомо як i звiдки взялися. – Сидите тут, дупи грiете вже сорок хвилин. Ану давайте бiгом, гармати розвертати нiкому!
Грег, не роздумуючи, зiрвався з мiсця. Розвертати гармати – це все ж таки хоча б щось робити, хоча б якось воювати, а не сидiти в кущах! Поки вони бiгли по зритому снарядами полю, петляючи вiд мiн, iх прикривав вiд кулеметiв танк iз заклиненою баштою. Грег подумав, що якби вони мали нормальну карту мiсцевостi, розвiдку i якiсний зв’язок, то легко б зараз обiшли ворожий блокпост з iншого боку i закрили iх там, як мишей у мишоловцi. Мiни виривали i пiдкидали високо вгору шматки м’якоi землi, лягали, ухкаючи, зовсiм поруч – уххх, пуххх, пкухх! – деякi навiть не розривалися. «Якщо б мiни падали настiльки ж близько бiля мене на твердiй дорозi, мене вбило б першою з них!» – оцiнював, як у лихоманцi, ситуацiю Грег i дивувався своiй фартовостi. Пробiгаючи повз танк iз вiдваленою гусеницею, Грег побачив першого «двохсотого» зi свого батальйону – людина лежала пiд бронею без половини обличчя. Здаеться, це був Снiжок.
У перший день штурму в батальйонi загинуло трое. Вони загинули не тому, що погано пiдготувалися до сутички, не виконали наказу або були боягузами, просто кулi та осколки потрапили саме в них. Така неперебiрливiсть смертi, напевне, бiльш за все вразила Грега в його перший день вiйни. Ранiше вiн думав, що гине той, хто щось робить неправильно, а на практицi виходило, що гине той, хто опинився в непотрiбному мiсцi в непотрiбний час. Кому не пощастило. Ось бiжить поруч людина – раз, i немае ii, вiдiрвало голову. А могло вiдiрвати й тобi, якби осколок летiв трохи праворуч. І не важливо, яка в тебе каска чи бронежилет, як гарно ти стрiляеш i як швидко долаеш смугу перешкод. Ось i вся логiка смертi на вiйнi. Перед сном вiн поговорив по черзi з мамою та дружиною по телефону i пошкодував, що не може подiлитися своiми спостереженнями з батьком. Грег думав про останнi години, якi той прожив, про думки, якi тривожили його сиву голову. Напевне, батько вiдчув справжнiй шок пiсля анексii Криму, не мiг до кiнця повiрити у вiйну мiж Росiею та Украiною, усвiдомити цей факт, тому i серце не витримало, можливо, i тому, що не хотiв бачити цiеi вiйни i знати, чим вона закiнчиться. Це вiйна мiж його молодiстю, його життям – i життям його дiтей та онукiв, i вiн, зрештою, став на iхнiй бiк. Батько визнав, що помилявся, але цiна, яку вiн заплатив, була занадто високою. Грег уявив собi, як би почувався батько, якби той був нинi живий, якщо б дiзнався про його, Грега, загибель? У Славка Снiжка в Снiжному залишилася дружина i двое дiтей, i Грег подумав, що вони, напевне, дуже нескоро зможуть отримати тiло, якщо взагалi отримають. Що б вiдчувала його одинадцятирiчна донька? Як би жила без нього? Греговi стало страшно. Краще не думати про це. Краще казати собi, що ми воюемо заради того, щоб нашi дiти не знали вiйни i жили в мирнiй краiнi. Так завжди кажуть по обидва боки фронту. Грег глибоко зiтхнув i провалився в темний сон, який iнколи безшумно розривали червонi смуги трасерiв.
– Ха! Та коли «денеерiвцi» цiлять, я взагалi не боюся! – гучно говорив, навiть не пригинаючись пiд свистячими над головами мiнами, незнайомий боець. – Однак не влучать! – мiни дiйсно хаотично падали метрiв за двiстi-триста вiд колони.
Ранком батальон пiдвезли пiд Іловайськ iз боку села Виноградне, через блокпост 40-го тербату «Кривбас», що бiля села Зелене, i поставили завдання увiйти в мiсто. Спочатку брали Виноградне: вiдпрацював танк, потiм пострiляли з тiльки-но виданих агеесiв, пiсля чого батальйон без утрат зайшов у село. Швидко зачистили вулицi, в деяких будинках навiть залишились люди.
– Берiть яблучка, пригощайтеся, – говорили селяни i простягали спiлi жовтi яблука.
– Стара влада повернулася! – вiдповiдали бiйцi на запитання, хто вони такi.
Пiд час зачистки в одному з дворiв Грег знайшов снаряд вiд «граду», величеньку таку «градинку», щоправда, без боеголовки. Снаряд сиротливо прикрили ганчiркою i напевне ж, готували здати на металобрухт.
– Що, сюрприз прилетiв? – запитав вiн iз усмiшкою в господаря обiйстя, худого довгого дядька у несвiжiй майцi-алкоголiчцi i рваних спортивних штанях. Мужик, гучно дихаючи перегаром i порпаючися руками в кишенях, замукав щось про едину Украiну, «денеер» i Путiна.
У передмiстi Іловайська, бiля церкви, батальйон знову наскочив на гарно укрiпленi позицii. За словами мiсцевих, сепари чекали тут штурму вже кiлька тижнiв. Десь поруч воювали «Азов» i «Шахтарськ», i, як чув Грег по рацii, знову зазнали втрат. Вiддiлення Грега розосередилось, ховаючись вiд прицiльного мiнометного вогню, напевне десь поруч працював корегувальник. Нiчого не залишалося робити, як викликати вогонь прикриття, пiсля чого Грег раптом побачив, як по iншому боцi вулицi стрiмголов бiжить товстий чоловiк у бронежилетi, напевне, той самий «денеерiвський» навiдник. Вiд несподiванки Грег iз напарником навiть не встигли вистрелити, як мiж iхнiми головами пройшла автоматна черга, i сепаратист зник за бетонним парканом. Вони вiдпрацювали вслiд двома довгими чергами, однак тiльки дарма потурбували бетон. «Агов, – подумав Грег, – це ж справжне Боже провидiння! Пощастило, як Джексону в “Кримiнальному чтивi”». І тут же поруч упала мiна – уаа! – за нею наступна – уаа! уаа! – над головою засвистiли осколки. Почався щiльний мiнометний обстрiл, i довелося вiдходити назад до Виноградного.
На нiч розташувалися в недобудованих будинках на околицях села. Перед сном, долаючи дику втому, бiйцi заклали вiкна шлакоблоками. Дуже хотiлося iсти, спальних мiшкiв нiхто з собою не брав, тому спали на дерев’яних пiддонах та дошках, притискаючись один до одного, щоб не замерзнути, не забуваючи вiдпускати вiдповiднi жарти щодо того стану, в якому опинилися вночi голоднi самотнi чоловiки в порожнiй хатi.
На ранок привезли снiданок – десять банок свинячоi тушонки. Для сотнi бiйцiв, серед яких були й мусульмани, це виявилося, м’яко кажучи, замало, i Грег iз товаришами пiшли спустошувати городи i льохи. Вони з’iли усi помiдори та огiрки i навiть не зовсiм доспiлий виноград, якого тут – вiдповiдно до назви села – виявилося чимало. Коли бiйцi вже зовсiм розслабилися i заварили чай, почався мiнометний обстрiл, i з чаюванням довелося зачекати. Знищити мiнометний розрахунок противника украiнська артилерiя не змогла. Як пояснив потiм полковник-штабiст, через те що батальйоннi координацiйнi сiтки не збiгалися з координацiйними сiтками артилеристiв. Вiдступали хаотично, пiд свист мiн, страх плутав ноги та мозок, але цього разу обiйшлося без утрат. Поруч вiдходили «Шахтарськ» i «Азов». Цi батальйони просунулися трохи далi, до самого блокпосту, i при намаганнi штурму втратили побратимiв. Бiйцi поверталися без настрою, очевидно, що вся ця iсторiя з хаотичним штурмом Іловайська iм не подобалася. В той же вечiр «Азов» i «Шахтарськ» завантажили важке озброення i виiхали на своi бази.
Настроi на базi в Старобешевому в батальйонi «Днiпро-1» пiд вечiр також важко було назвати бойовим. Для багатьох бiйцiв вiйна з дому видавалася зовсiм iншою, та й мало хто мiг уявити, що iм, мiлiцейському, по сутi, пiдроздiлу, доведеться штурмувати блокпости та ходити в атаку. Їх учили iншому: охороняти об’екти, зачищати мiсто пiсля того, як його вiзьмуть вiйськовi, нести службу на блокпостах. Багато хто з бiйцiв вiдверто виказували небажання повертатися на позицii.
На шикуваннi полковник, розумiючи, що ситуацiя в пiдроздiлi загострилася i моральний дух бiйцiв не на висотi, сказав:
– Ви – добровольцi. Змушувати воювати я вас не можу i не буду. Бо далi стане ще тяжче – ми заходимо до Іловайська. Тому тих, хто зараз хоче повернутися додому до Днiпропетровська, прошу зробити два кроки вперед.
Грег мав свiй чiткий план i розумiння ситуацii, що склалася. Боковим зором вiн бачив, як заворушилася, подалася вперед майже вся шеренга, пiддаючись першому iмпульсу, i через паузу зi строю почали виходити люди. Вiн рахував: один, два, три, чотири, п’ять… Оба-на! – так це ж Чипс, iхнiй командир вийшов! От же сука боягузлива! Шiсть, сiм, вiсiм… Долiчивши до п’ятнадцяти i побачивши, що бiльше нiхто не виходить, Грег, перезирнувшись з товаришами, нахилив голову i зробив не два, а три чiтких кроки вперед. За ним рушило, згiдно з домовленiстю, все вiддiлення, десятеро бiйцiв.
«Цiкаво, що б сказав з цього приводу батько?»
Снiданок на червонiй землi
Люблю снiдати i дивитися у вiкно. Але тiльки якщо це не вiкно автобуса, до якого в будь-який момент може щось прилетiти. Град, наприклад. Або дощ, розмазуючи краплями по склу пейзаж. Та про дощ, хоча б маленький, сьогоднi годi й мрiяти – спека стоiть неймовiрна, градусiв тридцять п’ять, не менше. А ось про «град» мрiяти не варто, хоча багато хто з нас знае, що таке справжнiй обстрiл, хiба що з роликiв на ютубi. Тут, на Донбасi, в серпнi клiмат зовсiм не такий, до якого звик удома: днi спекотнi й задушливi, вночi – дуже холодно, пробирае аж до кiсток. Тут, на Донбасi, багато що зовсiм не так, як в iншiй Украiнi. Інколи навiть складаеться враження – не через погоду, а через людей та iхнi звички, що всi двадцять три роки незалежностi ми жили в рiзних державах.
Ми iдемо вузькою дорогою. Колона з кiлькох мiкроавтобусiв та легкових машин. З-пiд колiс клубочить пилюка, i якби не вiйна, то можна було б подумати, що колона здiйснюе екскурсiйний автопробiг шляхами Донбасу. Себто, ми i е «Донбас», добровольчий батальйон. «Вдаримо автопробiгом по бездорiжжю!» – цитуе класикiв Шева i широко посмiхаеться, виблискуючи бiлозубо. Вiн сидить поруч, завжди готовий до бою: в касцi, затягнутий у бронежилет, i не випускае зi засмаглих жилавих рук автомат. Я вже кiлька разiв радив йому зняти «броник», як учинив давно сам, однак Шева лише пiтнiе i жартуе: «Такоi команди не надходило!» Вiн завжди такий – правильний. Коли я вперше його побачив на нашiй базi в Петрiвцях, то подумав, що вiн або стоматолог, або американець, бо в нашiй краiнi такi бiлi зуби можуть мати тiльки вони. Як не дивно, Шева – звичайний пiдприемець з Хмельницького. А зуби… як-небудь я запитаю, чому в нього такi бiлi зуби, чим вiн iх чистить. Такi ж бiлi, як у Франко. Ось вiн – справжнiй американець, однак, якщо послухати його й деяких наших, то Франко – куди справжнiший громадянин Украiни, нiж iншi, можу закласти власну голову на спiр. Скiльки разiв йому пропонували зайняти командирську посаду, а вiн завжди тiльки посмiхався на всi своi бiлi тридцять два i вiджартовувався. А спробуйте запропонувати комусь iз наших спiввiтчизникiв керiвну посаду, скiльки людей з десятка вiдмовиться? Я скажу сам – жодного. Його справжне iм’я – Марко Паславський, вiн справдi – громадянин США, нащадок украiнських емiгрантiв. Про це можна вже казати, про нього вже стiльки розповiдали по телевiзору, що це далеко не секрет. Однак вiн – не найманець, не «дикий гусак», а провiдний фiнансист-консультант, багата людина, яка обертаеться в найвищих колах, i, здавалося б, потрiбна йому та наша вiйна? Однак вiн тут. Проста вiдкрита людина з приемною посмiшкою i душею патрiота, одним словом, прагматичний романтик, як i бiльшiсть наших добровольцiв. Пам’ятаю, як Франко говорив Фiларету, заступнику комбата: «Коли ми переможемо, я стану головою Нацiонального банку Украiни i поламаю всi схеми олiгархiв. А я iхнi схеми за час роботи в Украiнi добре вивчив, повiр менi, Фiле!»
Небо над нами – сине, а сонце – невблаганне. Дуже хочеться пити, однак ми економимо воду i дозволяемо собi зробити лише кiлька ковткiв. Час вiд часу колона зупиняеться в населених пунктах, щоб уточнити в мiсцевих дорогу. Нiчого не можу сказати про iхнi настроi, крiм того, що всi вони змучено нам посмiхаються. Шева каже, що це через те, що iм насправдi байдуже – Украiна чи Росiя, «еленер/денеер» – аби тiльки iх не чiпали i платили зарплатнi та пенсii. Вони хочуть прожити свое життя без потрясiнь. Удень копати городи, ввечерi подивитись передачi по телевiзору, який-небудь НТВ або «Росiя-24», поговорити по телефону з дiтьми та онуками, дiзнатись, що у них все добре. Вони не прагнуть нiчого, окрiм гарноi пенсii та гарного врожаю. За своею сутнiстю, стверджуе Шева, вони дуже добрi люди, але iхня доброта – як родинна релiквiя, вона належить тiльки iм та iхнiм родичам, ii в жодному разi не можна виносити з дому. Вони ретельно оберiгають свою доброту вiд стороннiх i економлять, коли нею користуються, як европейцi економлять газ i електроенергiю, начебто доброта також стоiть на лiчильнику i за неi може прийти квитанцiя з величезним рахунком – «за доброту». Подiбних людей у будь-якiй краiнi – вiдсоткiв сiмдесят, вважае Шева, iх називають «пересiчними», i в мирний час iм цiни немае, але iсторiю роблять найбiльш активнi десять вiдсоткiв громадян. Тi, хто готовий ризикнути життям. Ось ми i е якась частина з тих десяти вiдсоткiв. Тут, у колонi, нас чоловiк двiстi, можливо, трохи бiльше, можливо, трохи менше – нiхто з рядового складу батальйону не знае точноi кiлькостi бiйцiв, постiйно хтось приеднуеться або вiд’еднуеться.
На Іловайськ iде не тiльки «Донбас», а й «Днiпро-1» i кiлька хлопцiв iз «Правого сектора». Ми хочемо замкнути Донецьк у кiльце, перекрити комунiкацii, перекрити всi дороги i покiнчити, нарештi, з цiею вiйною. Через тиждень (сьогоднi 17 серпня), максимум, через два, сподiваюся, ми вже всi будемо вдома. Десь поруч, паралельними курсами, йдуть нашi сумiжники – батальйони «Азов» i «Шахтарськ». Ми мусимо дiяти злагоджено. Чи е у нас план? Ми всi сподiваемося, що вiн е у наших командирiв. Наразi, вiдомо, що напередоднi вони збиралися з цього приводу в Урзуфi, на базi «Азова». Але мене трохи бентежить, що тиждень тому, 10 серпня, вже була спроба штурму Іловайська: чотирьох бiйцiв iз «Донбасу», в тому числi й заступника Семенченка, вбили на мiстку бiля Многопiлля. Семен каже, що iх розстрiляла росiйська диверсiйно-розвiдувальна група. Сам вiн у цей час поiхав до села в магазин за водою. Батальйон, дiставшись до мiста, змушений був вiдступити пiд сильними мiнометними обстрiлами противника. Праворуч вiд «Донбаса» тодi працювали «Азов» i «Шахтарськ», вони також зазнали втрат. Наше вiддiлення в тому штурмi участi не брало – ми охороняли артилеристiв у зовсiм iншому мiстi, так що судити про той штурм менi складно. Хлопцi кажуть, правильно зробили, що вiдiйшли.
Не обiйшлося й без ексцесiв iз мiсцевим населенням. Грiм розповiдав: «Спостерiгаемо таку картину: сидять бiйцi «Шахтарська» колом, а посерединi – ящик горiлки. Заiжджаемо в село, заходимо до крамницi, а продавчиня – в сльози: «Допоможiть, – каже, – ящик горiлки забрали!» Так що мiсцевим, думаю, е вiд чого перейматись, вiйна на людей впливае по-рiзному, як правильно хтось сказав: «…вiйна, на жаль, не виховуе в людинi найкращих якостей», – i це свята правда. Так що взагалi-то незрозумiла iсторiя вийшла з тим першим штурмом: i люди загинули, i штурму як такого не сталося. Та ми сподiваемося, що в штабах зробили правильнi висновки, i цього разу справа пiде краще. Наше завдання – за день-два зачистити мiсто i передати територiю вiйськовим. Сепаратистiв там, кажуть, не дуже багато. Тiльки одного не можу зрозумiти: якщо сепаратистiв там не дуже багато i все так просто, то чому мiсто не взяли 10 серпня? І звiдки тут росiйська ДРГ?
Пiд Старобешево ми приiжджаемо пiзно вночi, втомленi й голоднi. Лунае команда «вiдбiй», i хлопцi кидають на пiдлогу речi, кладуть зброю i майже падають самi. Тут тiсно лежать поруч десятки незнайомцiв, яких я знаю лише з позивних – у батальйонi не заведено цiкавитись без вагомого приводу, хто ти i звiдки. Але сьогоднi немае в свiтi бiльш близьких менi людей, нiж вони. Ось спить Артист, високий худорлявий мiцний чолов’яга з уважними сiрими очима, старшина у вiдставцi. Вiн iз-пiд Донецька, багатодiтний батько, нещодавно вивiз родину в Днiпропетровську область. Артист завжди готовий прийти на допомогу, i сам часто вголос дякуе Боговi. Ймовiрно, для того щоб Той змiг його краще почути i не забував. Чому Артист? Не можу сказати, ми нiколи не говорили з ним про це.
У позивних е щось пацаняче, несерйозне. У дворах i на вулицях нашого дитинства кожен хлопець мав прiзвисько: Лисий, Зеля, Фома, Джон, Биря. І водночас позивний – начебто як вiдголосок шпигунського серiалу, таемноi пiдпiльноi боротьби, пелена секретностi, яка покривае твое життя. Хоча взагалi-то позивнi потрiбнi, перш за все, для особистоi безпеки i безпеки родин – у батальйонi багато хлопцiв iз самого Донбасу. У них на окупованiй територii залишилися родини, майже в кожного – батьки. Так що позивний – це не просто гра, вiн – як вузлик, що зв’язуе двi мотузочки, два наших життя: мирне й военне.
У батальйонi з першого ж дня ти дiйсно починаеш жити iнакше. Нiколи не думав, що в Украiнi набереться стiльки людей, якi готовi битися за ii свободу. Натхнених вiрою, дивовижно справжнiх людей, якi можуть жертвувати собою. Ось спить Мирний, зовсiм хлопчисько, не знаю навiть, скiльки йому рокiв, на вигляд – не бiльше двадцяти двох, таке в нього беззахисне обличчя, як у ангела. Вiн родом iз Кривого Рогу, програмiст, у батальйонi – з травня, свiй позивний взяв, можна сказати, з географiчноi мапи – його бабуся живе в однойменному селi Одеськоi областi. Що привело Мирного i сотнi таких же, як вiн, хлопчакiв, сюди? Менi важко об’ективно вiдповiсти на це запитання, для себе ж я маю просту i зрозумiлу вiдповiдь – ми тут, щоб захищати свою краiну. І це – правда. Іншi мотиви – другоряднi. Можливо, наш мотив видаеться комусь недостатнiм, мовляв, що дала вам ця держава за двадцять три роки свого iснування, крiм постiйноi боротьби за виживання i людську гiднiсть? Але знаете, що я вам скажу? Ми не озираемося назад, ми дивимося вперед. І тому ми тут, добровольчi батальйони. Смiшна iсторiя трапилася з позивним Фiларета. Вiн сам – з Луганська, афганець, офiцер запасу, йому 56 рокiв. Чомусь позивний, який вiн хотiв узяти, був Кирило.
– Ти що, охрiнiв? – закричав на нього Дiд. – Ти хоча б знаеш, хто такий Кирило?
– Хто? – здивувався майбутнiй Фiларет. Можливо, вiн хотiв узяти собi позивний на честь казкового героя Кожум’яки, але про це iсторiя умовчуе.
– Кiнь у пальтi! Точнiше, в рясi!
– Ох, а й не подумав про це, я…
– Значить, будеш Фiларетом! – постановив Дiд.
Ось так iнколи трапляеться – навiть iз боротьби церков та iх нiх напрямкiв народжуються позивнi. Дiд загинув пiд Карлiвкою, прикриваючи вiдхiд загону з оточення. Шева каже, геройський був мужик, шiстдесят чотири роки, вiдстрiлювався до останнього патрона, в полон здаватися вiдмовився. А Фiларет став через деякий час заступником комбата. У нашого комбата – найоригiнальнiший позивний у свiтi – Семен Семенченко. Не довго думаючи, вiн узяв собi iнше iм’я та прiзвище, натягнув на голову балаклаву – i все, шукай, хто це такий i звiдки. Ким був Семен до того, чому створив батальйон, ми не знаемо i, чесно кажучи, не хочемо знати. Головне, що батальйон iснуе, як бойова одиниця, виконуе серйознi завдання, тут товариська атмосфера, сюди йдуть служити люди. А все iнше, що виходить за межi наших позивних i часу, в яких вони iснують, нас не цiкавить. Детально про те, як боець жив, яка у нього родина, скiльки дiтей залишилося сиротами, ким працював, ми дiзнаемося, як правило, тiльки на його похоронах. Там, серед родичiв i знайомих, тi з нас, кого вiдправляють на прощання, проводять своерiдний iнформацiйний обмiн: вони розповiдають, як служив i як загинув боець, а iм – яким вiн був до того, як отримав свiй позивний.
Дуже простий позивний у Шеви.
