скачать книгу бесплатно
– Людей правильно евакуювали, правильно – тепер грандiозна операцiя почнеться по звiльненню Донбасу вiд окупантiв, мирних потрiбно поберегти.
– Так, – додав Петруха, – ти правильно мiркуеш, Іллiчу. Вiйна скiнчиться, тут буде Новоросiя, люди повернуться, сiятимуть хлiб, роститимуть дiтей…
– У вас закурити немае?
– У нас нiчого немае. У мене ось навiть пiвдупи немае, – пожартував Іллiч.
«Та-ак, – подумав Кабан, – цiкава iсторiя. Коли ж моi прийдуть?»
Наговорившись, пiсля уколiв Іллiч i Петруха позасинали. Кабановi дуже хотiлося курити, хотiлося подзвонити на заставу i дiзнатися, що вiдбуваеться, але мобiльний зв’язок, як i ранiше, лежав, телефон мовчав i лише показував час: 17.58.
– Можна? – В палату, прочинивши дверi, заглянула медсестра.
«О, та сама, що на операцii сигарету менi пiдкурила», – пригадав Кабан. Невисокого зросту, повненька, акуратна, кругле личко з кирпатим носиком, русяве волосся, свiтлi очi. Симпатична дiвчина.
– Мене Нюсею звати.
– Сергiй, можна Сiрий. У тебе сигаретки не знайдеться? – запитав Кабан найголовнiше.
– Знайдеться, тiльки тут палити не потрiбно, сьогоднi я на чергуваннi. Головний, якщо запах почуе, то i тобi випише, i менi – по саме не хочу. Сiрий, в Амвросiiвку пiвгодини тому сепари зайшли.
Кабан ледь не вискочив з лiжка, але рiзкий бiль повернув його назад:
– Не може бути! А нашi де?
– А вашi вже двi години, як виiхали.
– Як виiхали?
– На машинах, як же ще? Сепари осатанiли зовсiм: Ашота заарештували, який вам на заставу харчi возив, порожню заставу гранатами закидали. Дуже злi через учорашню колону, вони вас розраховували оточити, замiсть цього ось – показали на двох сплячих сепаратистiв.
– Нюся, що робити?
– Я не знаю!
– Як же ти не знаеш. А хто знае? Менi ж хана!
– Хана, якщо знайдуть. Я на чергуваннi сьогоднi. На пропускному – Вiкуся, подруга моя. Заховаемо тебе де-небудь, не бiйся.
– Та я i не боюся, – сказав Кабан неправду. Насправдi вiн боявся, вiн дуже боявся потрапити в полон, бо в полонi йому не жити, а страждати i помирати повiльною страшною смертю. І нiчого вiн зробити зараз не мiг, оскiльки лежав знесилений i нерухомий, хiба що попросити Нюсю ввести у вену кiнську дозу снодiйного. Розгублено дивився на стiну, що дуже давно фарбували в блакитний колiр, – фарба поблякла, порепалася i роздулася, вiд чого Кабановi стало ще бiльш бридко i холодно, хоча на вулицi з самого ранку припiкало до тридцяти i в палатi з обiдньоi пори стояло, без жодного поруху, розпечене повiтря.
Повiльно, наскiльки дозволяли сили, Кабан витягнув з-пiд лiжка сумку, дiстав звiдти синiй, з двома бiлими смужками спортивний костюм i чорну футболку, кректячи, перевдягся, а форму i берцi склав назад у торбу. Увечерi Нюся зайшла зробити уколи, забрала сумку i порадила виспатися. І правильно порадила.
А рано-вранцi, не було ще i шостоi, вона смерчем увiрвалася в палату:
– У нас гостi! Тебе шукають, вони знають, що ти тут!
Петруха i Іллiч солодко спали, похропуючи, на животах.
– Що робити? – Кабан прокинувся миттево. Невiдомо, звiдки у нього взялися сили, вiн пiдвiвся з лiжка i повiльно-повiльно пораненим равликом поповз по стiнi до виходу.
– Веди мене в операцiйну, вони туди не зайдуть.
– Ти що, Сiрий, яка операцiйна? Наш головлiкар – головний сепаратист в Амвросiiвцi, вiн учора тут цiлий вечiр площею з прапором «денеер» скакав!
– Так вiн же мене оперував! Я ж кричав ще, пам’ятаеш, поки наркоз не взяв: «Як ми iм дали, козлам!» – розповiдав, як я з кулемета сепарiв мочив!
– Ну, як лiкар i людина вiн нормальний, але не на нашому боцi. Сам вiн доповiдати про тебе не пiде, але якщо запитають, вiн правду скаже.
– Але тодi менi хана!
– Але i допомагати тебе шукати вiн не буде, не така людина. Отже, не переймайся, шанс е.
Вся ця розмова вiдбулася, поки Кабан, якого пiдтримувала Нюся, добирався по стiночцi до лiфта, який опустив iх униз. Вони вийшли через чорний хiд на вулицю, i, повiльно переходячи вiд кущiв до стiни, вiд стiни до паркану, вiд паркану – до дерева, пiдiйшли до дуже дивноi споруди, точнiше, не споруди, а звичайного залiзничного вагона, наполовину закопаного в землю.
– Це що?
– Давай швидше. Морг.
– Морг?
Вхiдних дверей у вагон не виявилось, як i схiдцiв, – вiд землi поклали дошки, по яких вони спустилися в тамбур, вхiд виявився низьким, Кабановi довелося злегка пригнутися. Нюся дiстала ключi й вiдкрила дверi, з темноти дмухнув неприемний затхлий запах.
– На, тримай, – дала Кабановi двi маски на обличчя, хлюпнула на них якоiсь медичноi рiдини, щоб не так вiдчувався трупний запах, швидко дiстала з купе провiдникiв двi ковдри i посвiтила перед собою лiхтариком. У проходi, за метр-пiвтора вiд дверей, один на одному лежало з десяток трупiв.
– Хапай за краi пiдстилки, – всi небiжчики мали пiд собою якiсь ганчiрки або ковдри. Не вiдчуваючи болю, Кабан схопив жовте чи то вiд iржi, чи то вiд кровi простирадло пiд трупом у камуфляжi.
– Посувай, тiльки акуратно, – скомандувала Нюся.
– Ти ж не хочеш сказати, що я…
– Так, ми зараз iх розсунемо, ти ляжеш униз, а я привалю тебе згори iншими.
Трупи вже заклякли, тому посунути iх виявилося легше, нiж думав Кабан. На вигляд небiжчики в камуфляжi вiддавали жовтизною, неначе iх накачали парафiном, i виглядали роздутими, вони були важчi. Натомiсть два дiдусi й старесенька бабця виявилися легкими, як пушинки, маленькими, зморщеними, висохлими, немов мумii. Нюся прагнула спорудити над Кабаном щось типу халабуди таким чином, щоб небiжчики не торкалися прикордонника, i вiн мав унизу невеликий простiр для того, аби перевертатися зi спини на правий бiк i мати можливiсть мiняти бинти на ранi. З цих старань мало що виходило – небiжчики все одно навалювалися на Кабана, i вiн, вiдбиваючись здоровою рукою i ногами вiд закляклих кiнцiвок, лише встигав вiдповiдати на запитання Нюсi, зручно йому чи не дуже. Вся ця операцiя по зведенню сховища з трупiв зайняла не бiльше п’яти хвилин. Утомившись, Кабан лежав на розстеленiй на пiдлозi ковдрi й раз у раз ухилявся вiд жовтоi руки з роздробленим синiм нiгтем на великому пальцi, яка метлялась перед обличчям, i дивувався, як така з вигляду слабка жiнка так вправно впоралася з таким непростим завданням.
– Я ж украiнська медсестра, я все можу! – усмiхнулася Нюся.
Нарештi, прихований пiд тiлами, вiн улаштувався, якщо це можна так назвати, зручнiше, лiг на правий бiк, щоб не турбувати рану, i накрився другою, неабияк порваною, ковдрою, примостивши собi до очей i носа двi дiрочки для повiтря та огляду. Не видно, правда, було нiчогiсiнько – лише чорнi берцi, босi блiдi ноги i нижню частину вхiдних дверей.
– Довго менi тут лежати? – пробубонiв вiн звiдти.
– Звiдки ж я знаю. Я навiдаюся, як тiльки буде можливiсть.
– Ти тiльки про мене не забудь, а то змiна закiнчиться, пiдеш додому, а я тут. І коли вiдкриватимеш, якось озвися. Бо я лежатиму, як труп.
– У тебе, Сiрий, якщо жити хочеш, iншого виходу немае, нiж лежати, як труп. Я гiмн Украiни спiватиму, хочеш?
– Краще що-небудь iнше.
– Ну, гаразд, «Океан Ельзи», «Все буде добре-е-е…». А якщо не сама прийду – усяке трапляеться, то Кобзона виконаю, «День Победы», наприклад.
Дверi зачинилися, i Кабан залишився в напiвтемрявi. «Найголовнiше – це чимось вiдволiктися, не наганяти незрозумiлих страхiв, – роздумував вiн про свое кепське становище. – І потрiбно якось упоратися iз запахом, не звертати уваги на нього, бо як зациклишся, то довго не витримаеш».
Морг у порiвняннi з лiкарняною палатою мав одну незрiвнянну перевагу – тут було безпечно. Останню добу Кабан нi на хвилину не мiг розслабитися, спав нервово, епiзодами, вiд чого рана болiла ще бiльше, незважаючи на димедрол з анальгiном, а тут вiн вiдключився за п’ять хвилин. «Тиша, – пригадав вiн цитату з давнього кiно. – І лише мертвi з косами стоять». Розбудив його звук дверей, якi вiдкривали, i гучнi владнi чоловiчi голоси. Вiн знав iх природу. Такi голоси народжуються у людей, якi взяли в руки зброю i стрiляють з неi на ураження, саме вона додае iх тембру владного звучання, яке не сплутаеш з жодним iншим звучанням людського голосу. Людина зi зброею звучить завжди по-особливому. Крiзь вузькi просвiти мiж босими ногами i ногами в берцях Кабан бачив чотири ноги в камуфляжi i двi – в синiх докторських штанях. Усi ноги стояли в отворi дверей i обговорювали небiжчикiв.
– Хто тут знаходиться? Опис е? – запитала людина зi зброею.
– Так, е опис. Ось, дивiться, – вiдповiдав голос беззбройний, певно, санiтар або лiкар у синiх штанях. – Сiм комбатантiв i трое цивiльних осiб.
– Кого?
– Комбатантiв, учасникiв бойових дiй. Начебто всi вашi, загинули в одному мiсцi, привезли 21-го вранцi. Обiцяли забрати, але нiхто так i не приiхав.
– А з якого пiдроздiлу?
– Я не знаю, це вам потрiбно в головного лiкаря запитати, Олексiй Іванович, напевно, в курсi.
– А цивiльнi?
– Цi свiжi, буквально вчора-сьогоднi привезли. Дiдусi й бабця мiсцевi, через хвороби, за вiком.
Кабан не знав, скiльки трупiв лежить разом iз ним, тому в головi у нього промайнули рiзнi варiанти. Варiант перший: його теж вписали в комбатанти, i якщо сепаратисти почнуть рахувати ноги небiжчикiв у берцях, то iх повинно бути чотирнадцять. Хоча якi берцi, вiн же в гумових капцях?! Це означае, його ноги повиннi йти в облiку разом iз ногами цивiльних небiжчикiв, тобто таких нiг мусить бути шiсть, це варiант другий. Але единий правильний варiант – вiн не значиться в списках мешканцiв даноi установи взагалi: анi в комбатантах, анi в мiсцевих старих, – i його ноги – хай вони хоч у гумових капцях, хоч у берцях – не врахованi. А це означае, якщо почнуть рахувати, вiдразу виявлять, що одна пара нiг – зайва. «Ще нiколи Штiрлiц не був так близько до провалу!» – чомусь зайшла в голову безглузда цитата з анекдоту, який йому нiколи не подобався. «Головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, – повторював вiн собi, i вiдчував, як пiт i кров течуть по животу. – Це едине можливе, що ти можеш зараз для себе зробити. І не закашляти!»
– Гаразд, закривай свою богадiльню. Пiдемо до головного. Ну i запах тут! – сказав камуфляж.
– Розумiете, на холодильник у лiкарнi грошей немае, а кондицiонер зламався. Приватний пiдприемець Рома, який нам його ставив, в ополчення пiшов, а бiльше нiхто вiдремонтувати не може. Мiсто у нас маленьке, фахiвцiв мало, самi розумiете…
Дверi зачинилися, i Кабан тихо видихнув. Все, що вiн хотiв у цей момент – перевернутися i почухатися. А потiм закурити.
Страху вiн не вiдчував. Кабан чiтко для себе вирiшив, що в полон вiн нi за яких обставин не здасться. Раз знайшов у собi сили пiднятися i по стiнцi доповзти до моргу, значить, зможе чинити опiр, розсердити ворогiв, довести iх до стану ненавистi, щоб застрелили тут, прямо в лiкарнi. Вiн не мiг собi уявити, як вiн сидить у пiдвалi, i щодня до нього приходять виродки i ламають залiзною трубою кiстки, прострiлюють колiна, давлять клiщами пальцi, дзвонять додому дружинi, доньцi, матерi – це найскладнiше випробування, найболiснiше, – i змушують благати про помилування. З такими думками Кабан вiдключився.
Розбудила його Нюся. Увiйшла тихо, покликала: «Сiрий, Сiрий!» – Кабан розплющив очi й усмiхнувся, побачивши крiзь сплетiння пожовтiлих та посинiлих кiнцiвок живi, усмiхненi очi.
– Фартовий ти, Сiрий. Пiшли вони. Пiвлiкарнi перевернули, на медсестер i лiкарiв накричали, а тi й самi не втямлять, куди ти подiвся: був ось п’ять хвилин тому, лежав на лiжку – i немае! Тобi б потрiбно на процедури сходити, не можна лiкування переривати, сам ти не скоро одужаеш. Я тут недалеко мiсцину обладнала, але потрiбно в лiкарню повернутися.
– А тут нiяк?
– Тут лише тi, кому процедури вже не допоможуть. Тепер безпечно, я ж кажу – пiшли вони. Якщо повернуться, менi з санпропускника подзвонять.
– Скажи, а ти чому менi допомагаеш?
– Я всiм солдатам допомагаю. Сюди багато украiнцiв потрапляло, стiльки вас вже бачила, бiдолашних. І кум у мене прикордонник, в Амвросiiвському загонi контрактник, пiшов учора на Марiуполь. Руслан Дейнека, ти повинен знати.
– Ми з мiсцевими прикордонниками рiдко перетиналися. А ти за «денеер» чи за Украiну?
– За Украiну, звичайно.
– І багато людей у лiкарнi за Украiну?
– Двое. Я i подруга моя Вiкуся, бiльше нiкого. Може, ще Женя-iнтерн, вiн завжди за того, за кого i Вiкуся.
З цiеi митi життя Кабана устаткувалося: ночував вiн у морзi, на дальнiй нижнiй поличцi, подалi вiд входу, де вiкна входили в землю чи не повнiстю, а вдосвiта заповзав пiд гору трупiв i перечiкував уявнi i реальнi облави – сепаратисти не втомлювалися його шукати днiв сiм-вiсiм. Ближче до обiду приходила Нюся, Вiкуся або закоханий в неi iнтерн Женя. Вони приносили скромний лiкарняний харч i забирали на процедури – спочатку за ширму пiд сходи, а потiм i в колишню палату, звiдки вже виписали Іллiча i Петруху, але iз заздрiсною регулярнiстю поставляли нових поранених сепаратистiв. У палатi Кабан знаходився недовго, двi-три години на день пiд час крапельниць, не хотiв ризикувати сам i наражати на небезпеку своiх рятiвниць. Тим бiльше, що в морзi вiн обжився – правду кажуть, що людина звикае до всього. «Це як чистилище перед Страшним судом, – думав Кабан. – От усiлякi мiсця проживання мiг собi уявити, але не таке. Цiкаво, кому в голову прийшла свiтла думка звичайнiсiнький плацкартний вагон пристосувати пiд морг? Хоча чого не зробиш, якщо, наприклад, дуже потрiбно, а коштiв – немае, тобто небiжчики – е, а моргу – немае? А так дешево i сердито – списаний, напевно ж, вагон, судячи з облуплених стiн i обiдраноi обшивки на полицях, закопали в землю, поставили кондицiонер – i будь ласка, йдемо, точнiше, iдемо в ногу з прогресом, дуже сучасний заклад вийшов, однозначно, винахiдливий головний лiкар розстарався».
У перший день пiсля крапельницi сам спуститися вниз вiн не змiг, дуже ослаб. Вiкуся й Ольга вiдтягли його на собi вниз, i Кабан, крекчучи, ногами вперед розсовуючи небiжчикiв, заповз на свое мiсце. До вечора вiн то провалювався в напiвзабуття, то широко розплющував очi й дивився крiзь небiжчикiв у вiкно, через каламутне скло якого в морг слабо пробивалося свiтло. Вiдчував Кабан себе дуже погано, можливо, навiть гiрше, нiж у перший день, рана болiла вiд постiйного руху, вiд незручноi пози, i, хоча вiн планував на нiч вилiзти на поличку, забувся сном на пiдлозi, пiд трупами, де i знайшов себе на свiтанку, коли прокинувся вiд сильного холоду. Мабуть, саме тодi Кабан повнiстю усвiдомив безпораднiсть свого становища. Виповз iз-пiд купи зовсiм недавно ще живих людей, роззирнувся – i зрозумiв, що тепер вiн деякий час житиме серед мерцiв. Кабан не був особливо вразливою людиною, швидше, навпаки, але навiть для нього така компанiя здалася трохи невеселою. В головi постiйно кружляли думки, як вибратися, як зв’язатися з рiдними, вiн перебирав рiзнi варiанти – i тут же iх вiдкидав, зваживши на свою повну нетранспортабельнiсть. Що б вiн не придумав, що б не вигадали, припустiмо, його рiднi або друзi, все зводилося до того, що спочатку необхiдно хоча б трохи стати на ноги.
Близько одинадцятоi прийшов Женя i забрав Кабана на процедури. Пiсля нiчноi кризи дихалося вiльнiше, i дорога через подвiр’я далася йому легше. В палатi, куди його завiв iнтерн, лежали новi пораненi сепаратисти, але розмов вiн прагнув уникати. «Скажеш, що мiсцевий, лежиш на денному стацiонарi, якщо питатимуть. Сепари все одно не амвросiiвськi», – порадила Вiкуся.
А ось пiсля крапельницi його накрило по повнiй – сильно захотiлося спати, полежати на зручному лiжку, на чистiй постелi з подушкою, нiкуди не хотiлося йти, Кабан вiдчував приемну слабкiсть, безвiлля, байдужiсть до своеi долi. Інтерн його пiдганяв щосили, i Кабан заповз до моргу буквально рачки, крекчучи вiд болю в черевi, обповз гору трупiв i, знехтувавши небезпеку, завалився на найближчу полицю. Пахло там краще, принаймнi, i вмоститися можна зручнiше, i не висить над пикою рука з вiдбитим синiм нiгтем. Прийшов до тями Кабан вiд того, що на нього хтось дивиться. «Чому я не внизу? – гострим болем у живiт пронизала думка, i холодний пiт виступив на лобi. – Я пропав!»
– Сiрий, даремно ти тут лежиш, – не розплющуючи очей, вiн упiзнав Нюсю радше через солодкий квiтковий аромат парфумiв, нiж по голосу. – А якщо б не я прийшла, а сепари? Вони, до речi, знову тебе шукали. Поки iх командир з Олексiем Івановичем розмовляв, трое iнших усi палати прошелестiли. Ти ввечерi i вночi можеш на поличцi спати, ось там, у тому кiнцi вагона, а вранцi i вдень краще тут, унизу. Зрозумiв?
Кабан слухняно мотнув головою i запитав:
– Сумка?
– Сумку твою з формою я Женi додому вiддала. Залишили тобi лише туалетне приладдя – я пiдкупила трохи на першi днi, i футболки свiжi в пакетi. У тумбочцi лежать. Пiднiмайся, на процедури час.
– А що, вже ранок?
– Одинадцята година.
– Нiчого собi, оце я поспав. А число?
– 28 серпня.
Ранками Кабан почував себе значно бадьорiше, нiж удень або увечерi. «Якщо тiкати звiдси, то вранцi, годинi о шостiй-сьомiй, поки е сили, щоб до обiду встигнути до своiх». Але як бiгти, яким чином? І куди бiгти? Де лiнiя фронту, хоч би умовна, нi Вiкуся, нi Нюся сказати не могли, та й пробиратися самому через територiю, зайняту сепаратистами, – добровiльна здача в полон. Найближче звiдси – до росiйського кордону, двадцять кiлометрiв, але вiн наслухався цих iсторiй про украiнських вiйськових, що потрапили на територiю Росiйськоi Федерацii – там iх заарештовували i саджали у в’язницi або передавали сепаратистам. Так що нi, теж не варiант. На самому свiтанку, перед тим, як залiзти на свое мiсце, сiвши поруч на полку, Кабан хвилини двi розглядав тих, хто переховував його вiд смертi. У купi, так майстерно створеною Нюсею, лежало семеро небiжчикiв у вiйськовiй формi – камуфляжнi штани, майки, берцi, i трое цивiльних – двое чоловiкiв i одна жiнка, лiтнi люди, видно, час iх уже прийшов i померли вони своею смертю. На сепаратистах Кабан вiзуально не виявив жодних ознак вогнепальних або осколочних поранень, але тiла вже порозпухали, тому, можливо, отвори стали просто непомiтними. У будь-якому разi, померли вони точно не вiд епiдемii. П’яти небiжчикам було на вигляд рокiв по п’ятдесят, не менше. Кабановi вони всi видалися на одне лице, як брати: середнього зросту, худорлявi; з характерним передсмертним вищиром, чорними зубами i глибокими ямами в яснах замiсть зубiв, металевими фiксами, зi сплутаним темним, iз сивиною, волосся (один, правда, майже лисий). Татуювання на плечах, руках, пальцях – банi церков, якорi, якiсь слова, крапки, словом, абракадабра. Шостий – не набагато старший за Кабана, рокiв пiд сорок, такий же мiцний кремезний чоловiк зi смоляним чорним волоссям, розвиненою грудною клiткою, м’язистими руками i здоровезними кулаками. Вiн лежав, закинувши голову, зi спокiйним виразом на обличчi, немов спав, ледве прикривши повiки. Створювалося моторошне враження, що вiн пiдглядае, i Кабан знайшов у собi сили пiдiйти i перевернути чоловiка обличчям униз. Сьомим виявився зовсiм хлопчисько, рокiв тринадцяти-чотирнадцяти, не бiльше. Кабан спочатку навiть не повiрив, що хлопчак – бойовик, поки не роздивився на плечi синяк вiд прикладу i натертостi вiд ременя автомата. «Як же так, – Кабан несподiвано вiдчув хвилю незнайомоi жалостi, – як же так? Ти ж зовсiм хлопчисько! Навiщо тобi це було потрiбно?!» Чи то Кабан так вразився, чи то так подiяли лiки, але вночi йому наснилося, що п’ятеро худорлявих рiжуться за столом у першому купе в секу, загорнувшись, як у плащi, в ковдри, i запрошують його зiграти разом:
– Давай, зьома, сiдай. У карти перекинемося!
– Дякую, мужики, щось не хочеться.
– Так ми ж не просто так звемо, ми на iнтерес.
– А який iнтерес?
– Та дуже простий iнтерес, цiкавий: якщо ти виграеш – живим залишаешся, якщо ми – з нами вирушаеш. Бо не дiло це, щоб живий серед мертвих спочивав. Не по-людськи.
– Не слухай ти iх, – до столика пiдсiв шостий, той самий кремезний чоловiк iз густим чорним волоссям. – Вони поговорять-поговорять – i заткнуться. Давай краще покуримо i вип’емо.
– Тут палити не можна, – Кабан узяв у руки пляшку горiлки, яку дав йому чорнявий. – Мене Нюся попереджала.
– Медсестра, яка тебе привела? Така кругленька, симпатична? – Чорнявий пiдморгнув. – Вона нас з Артемкою приймала, – кивнув вiн у бiк хлопчиська. – Дуже сильно плакала, гарне дiвча.
– А як вас сюди занесло? – Кабан ковтнув iз горла, передав пляшку чорнявому i закурив. У головi спочатку помутнiло, а потiм прояснилося. «Ось це – кайф!» – подумав Кабан.
– Смiляков мое прiзвище, Володя. Колись був боксером, чемпiоном Донецькоi областi, напiвтяж, навiть у збiрну викликався, майстер спорту. Може, чув? Потiм у бiзнес пiшов.
Кабан знизав плечима:
