скачать книгу бесплатно
Амвросiiвський прикордонний загiн складаеться переважно з мiсцевих контрактникiв. Їх трохи бiльше ста чоловiк, небагато, якщо взяти до уваги протяжнiсть дiлянки. Серед них, природно, е люди, якi пiдтримують сепаратистiв, не вiдкрито, звiсно, але й особливо не приховують своiх поглядiв. Наприклад, Топоров, з яким Серьога Кабан в iдальнi не на жарт зачепився – до бiйки справа дiйшла, розмахалися руками, за грудки похапали один одного, кров хльоскае: «Сепар!» – «Фашист!» – «Кацап!» – «Бандерiвець!» – словом, поговорили по душах, весь срiбний столовий набiр пропаганди один одному повикладали. Ледве розтягли iх по кутках. Тiльки заспокоiлися, як ще один свiй п’ятак мочае, Петренко, здаеться, прiзвище:
– У мене сiм’я в Донецьку! Треба якось миритися, якось домовлятися!
Про що домовлятися, брате? З ким? Тож швидко поставили обох на мiсце. Командир вiдправив iх кудись подалi вiд нас служити, ми iх i не бачили бiльше. В кожного ж зброя, жили в блiндажах, несли бойову, всяке може статися. І чим ближчав День Незалежностi, чим активнiше ставали обстрiли, тим контрактникiв на заставi ставало все менше. Куди вони дiвалися, незрозумiло: може, додому розповзалися потихеньку, може, ще куди, але все ж таки бiльшiсть, як i ми, продовжували нести службу в «секретах» i нарядах, залишившись вiрними присязi.
Учора бiля Лисичого вiдбувся серйозний бiй, в якому поранило Сергiя Кабана i Андрiя Лепьоху, це нашi першi втрати. Разом iз Нацгвардiею наш «секрет» знищив колону з двадцяти автомобiлiв, сепарiв поклали не менше сорока – багато кавказцiв, але багато i росiян – тiла в наколках «Росiйська православна армiя», хрести, лики Ісуса i таке iнше, одним словом, «русский мiр», що несе вiру i добро на повен зрiст. Зiбрали трофеiв багато; ну i записники, звiсно, карти, рацii, телефони – все склали в рюкзак i передали командиру застави пiдполковнику Волинському, як годиться. У нас утрат немае, окрiм поранених, у Нацгвардii хлопчину-гранатометника убили, шкода хлопця, вiн зi свого агееса половину колони спалив. З Амвросiiвськоi районноi лiкарнi всiх наших «трьохсотих» наступного дня евакуювали, окрiм Серьоги Кабана – лiкарi кажуть, що нетранспортабельний. Все ж таки наскрiзна в живiт – не жарти, дуже велика втрата кровi.
Стосунки з мiсцевим населенням склалися в нас своерiднi. Тут нiхто вiдкрито не виказуе ворожостi, навпаки, прагнуть посмiхатися, як в американських фiльмах, хiба що якось бабця йшла по вулицi й нишком кулак нашому патрулю показала. А так – суцiльна люб’язнiсть. Стоiш у черзi в магазинi – пiдiйдуть, пляшку горiлочки обов’язково в кошик покладуть, пару десяток гривень зверху кинуть: мовляв, хлопцi, давайте, розслабтеся, у вас же стрес. Полiтика у них така, щоб ми якомога бiльше бухали – i полiтика правильна, оскiльки бухали, по правдi, багато, i побачити на вулицi Амвросiiвки п’яного украiнського вiйськового – простiше простого. Ну, i яке ставлення буде до нас пiсля цього?
Ти двi доби стовбичиш у нарядi, повертаешся на заставу о восьмiй ранку, ноги вiдвалюються, хочеш спати, а твiй змiнник вже добряче вмазав. І куди йому в «секрет»? Умиваешся, снiдаеш – i знову в поле. Так i служили. Ти йому: «Не бухай!», а вiн через двадцять хвилин знову п’яний. Ну що його, додому вiдправити, у в’язницю посадити? Реакцiя командира – нi хрiна нiкого не чiпати. «Досить бухати!» – накаже командир i сам пiде пити пиво.
А якщо дiвки потрiбнi були, то постачали, з цим теж не виникало проблем, i якби ми наркотики замовили, то й це привезли б, не сумнiваюся. Деякi з мiсцевих допомагали щиро, наприклад, Ашот-фермер на заставу i картоплю пiдвозив, i овочi, i фрукти, але такий вiн один був, хто не боявся. А так якщо хто i допомагав, то намагався робити це приховано. Їде жiнка на велосипедi, кине патрулю пакет iз салом так, щоб нiхто не побачив – напевно, краще про ставлення мiсцевих до украiнських вiйськових i не скажеш. Але все одно даремно старалися – всi продукти зi сторони викидалися, проносу i так вистачало, а медикаментiв мало. Тут на Донбасi якiсть води така, що мимоволi оцiниш ту воду, яку тобi вдома у водогiн подають. Плюс умови життя i якiсть сухпайкiв: проколюеш ножем консерви сардини, а вона фонтануе пiною, тому що на вулицi +40 за Цельсiем. Але сардини – це ще бiльш-менш iстiвне. Взяти, наприклад, нашу тушонку, яка на дев’яносто вiдсоткiв складаеться з води, i лише на денцi баночки шматочок м’яса сиротливо плавае. Сардину, до речi, з сухпайка прибрали потiм, дорого, бачте, iм обходиться. А банка води зi шматком жили i написом «Консерви з яловичини» – недорого?
Дивне все-таки у нас командування – ми тиждень передаемо iнформацiю про пересування росiйських вiйськ, про незаконний перетин державного кордону численними колонами технiки, про можливе оточення – нуль реакцii. Вранцi 25-го повернулися нашi наряди вiд кордону, кажуть, усе – збройникiв немае, Нацгвардii немае, залишилася, по ходу, тiльки застава. Командир нашого пересувного загону майор Буряк, вiдставний мент, дав команду завантажити боекомплект i вишукувати всю технiку вбiк Кутейникового й Іловайська (туди нашi колони вiдходили) – i виставити дозори по периметру Амвросiiвки. Так, про всяк випадок. Ну i все, розслабон: до обiду вiдвiдали Серьогу Кабана в лiкарнi, а потiм хтось бухати почав, хтось поспати вклався, Академiк затiяв прання. Автобус, як завжди, бiля машин порпався. Близько 16.00 з боку Іловайська так загуло, нiби десять громiв одночасно вдарило. Ну, думаемо, ось це нашi воюють там! І тут команда:
– По машинах!
Зiрвалися всi рiзко, як нiколи. Академiк так узагалi в трусах вибiг – не встигла форма просохнути. Зробили перекличку – трьох не вистачае. Де вони? Начебто на периметрi, але точно нiхто не знае. Буряк наказав знайти iх по рацii – якщо на периметрi, значить, мусять вийти на зв’язок. І тут, як на прогулянцi, пiдходить до нас командир застави пiдполковник Волинський, вже в цивiльному одязi, але з автоматом на плечах – ми так здивовано на нього дивимося – i видае таку промову:
– Товаришi прикордонники! Ми повнiстю оточенi. Для збереження життя особового складу наказую зброю закопати, вiйськовi квитки спалити i виходити невеликими групами, бажано разом iз бiженцями. Йти рекомендую до залiзничного полотна, а там прориватися на пiвдень, до Марiуполя. Таке ваше завдання! – сказав, сам сiв в «уазик-патрiот» i покотив у невiдомому напрямку. А ми залишилися стояти на мiсцi, як укопанi, i лише ковтали пил з-пiд колiс. Офiгiвши, м’яко кажучи.
– Хлопцi, нас просто здали тiльки що, як тару! – це Автобус перший сказав.
А потiм понеслася:
– Особисто я вiйськовий квиток палити не буду!
– Я зброю не здам!
– Пiшов вiн на хер зi своiм наказом! Вiн, сука, продав сепарам нас i змився в цивiльному. А ми як пiдемо? У тебе паспорт е? А у мене от немае, лише вiйськовий квиток. Навiть якщо е паспорт, зупинять тебе сепари: прописка не мiсцева! Де живеш? Що тут робиш? Покажи плече – ага, ось вони, синячки-то вiд автомату!
– Виходити треба, намагатися прорватися!
– Не можна йти, потрiбно оборону на заставi тримати!
– Так i ляжемо тут усi нi за хрiн собачий! Який сенс, якщо ми в кiльцi?
Що цiкаво, жодноi панiки не спостерiгалося, i при всiй рiзноманiтностi варiантiв, парадоксальностi аргументiв i запальностi суперечок жодна людина не запропонувала слiдувати наказу командира застави пiдполковника Волинського. Така дивна в нас армiя, iншоi такоi в свiтi точно немае – зiбралася, як ртуть, за лiченi тижнi зi звичайних цивiльних людей-добровольцiв, дурних наказiв не слухае, воюе, як умiе, добре або погано – це вже iнше питання, але воюе ж. І годуе-одягае-взувае ii теж не Мiнiстерство оборони, а звичайнi добрi люди, яких тепер називають волонтерами.
Зрештою домовилися залишити все зайве i прориватися на однiй бесi, двох «уазах» i чотирьох «шишариках» зi всiм боекомплектом. Хай що буде, але не в полон же здаватися?
– Сидоренко, Лiхута i Соколов на зв’язок вийшли? – мова про тих трьох бiйцiв, якi загубилися на периметрi.
– Нi, товаришу майоре.
– Ну тодi тут питання таке: загине сорок п’ять чоловiк або трое? Чекатимемо?
– А якi ще е у нас варiанти?
– Немае у нас варiантiв, – в очi один одному нiхто не дивиться, але добре, е чим зайнятися. – Треба iхати!
– Тодi по машинах: Академiку, сiдай до Автобуса в кабiну, очолите колону. Загальний напрямок – Марiуполь.
– Товаришу майоре, що значить: «загальний напрямок»? У нас же навiть карти немае! Куди iхати?
– Ось карта, погляньте. На нiй все одно нiчого не розiбрати, – розкрив командир на планшетцi непримiтний листок паперу, покреслений суцiльними i пунктирними лiнiями. – Дороги так намальованi, що швидше до Москви по нiй заiдеш, нiж до Марiуполя. Поiхали, Автобус вивезе, у нього досвiд великий.
Автобус дiйсно мужик бувалий; дядьку за п’ятдесят, не п’е, не палить, спортом займаеться, мiцний не по роках. Все життя бублик крутив, служив ще в Радянськiй армii в автобатi на Кушцi – найпiвденнiша точка СРСР, хто не знае – в учебцi, де готували водiiв для Афгану, був iнструктором. І якщо наряд везе Автобус, то в загонi всi знають: буде порядок – машина не зламаеться, в дорозi не загубимося, в ямi не застрягнемо. Порiвняно з ним iншi водii – аматори, хоч Автобус iх, звичайно, трохи пiдтягнув. Ось i вiдрядив його майор Буряк-редиска в голову колони разом iз кандидатом економiчних наук Академiком iз розрахунку на сплав практики i теорii, майстерностi i науки – дорогу вгадувати. І треба сказати, не помилився. Хоча, якщо чесно, тодi ми думали, все, кiнець нам: два кiльця, два кiнцi, а посерединi – цвях. У труну. І найгiрше: анi подзвонити, анi есемес вiдправити додому – третю добу мобiльнi телефони не працюють, зв’язок глушать щiльно.
Академiковi навiть у кабiнi «шишарика» тiсно. Вiн зростом за метр дев’яносто, високий жилавий хлопець, руки-ноги довжелезнi, долонi – з лопату, йому б у волейбол грати або плаванням займатися. На Грушевського, кажуть, узимку був одним iз кращих метальникiв коктейлю Молотова. Дуже важко уявити його за написанням дисертацii, проте ж – кандидат, дiючий викладач вишу, хоча студенти його навряд чи люблять – дуже правильний i хабарiв, напевно, не бере. Про що говорити, якщо вiн навiть на заставу подшиву для комiрця узяв: мовляв, у статутi написано. Дисциплiнований до нудоти, але такий же i витривалий, чортяка, може три доби в «секретi» сидiти i, головне, не бухае. Що за людина?! Хоча, якщо чесно, на таких, як Академiк i Автобус, та Серьога Кабан, та ще десятка пiвтора-два бiйцiв, вся служба й тримаеться, не в образу iншим сказано. Не тому що вони смiливiшi або чимось кращi, просто бiльш пiдготовленими виявилися до позаштатних ситуацiй i стiйкiшi до рутини.
– Ну що, – запитуе Автобус в Академiка, коли той в кабiну втиснувся, – тобi карту командир дав?
– Лише подивитися, але i дивитися там немае на що.
Рушили: чотири «газ-66», два «уази», одна беха. Напрямок начебто зрозумiлий – на Іловайськ – Кутейникове, але по якiй дорозi конкретно iхати – велике питання.
– Менi Ашот розповiдав усе достатньо детально, – говорить Автобус. – Я з ним ще вчора цю тему перетер. Я зрозумiв, звичайно, але не все запам’ятав.
– Розберемося.
Тiльки виiхали з Амвросiiвки, як почали мiнометами крити. Не те щоб дуже близько, але i не дуже далеко. Поiхали на Кутейникове, i по всiй трасi, близько 30 км, де блокпости нашi стояли i колони йшли – все випалено, то тут, то там трупи бiйцiв лежать: то голова, то рука, то гора кишок. Швидше за все, розбили iх напередоднi, розвалили всiх, хто йшов перед нами, але запаху пороху ми чомусь не вiдчували. Там поля, i дороги практично не видно, пiсля обстрiлу все випалено, двадцять сантиметрiв попелу, а вони все кладуть своi мiни – то там вибухи, то там, пристрiляли всi дороги, ось i довбають. А ми п’ять хвилин iдемо – п’ять хвилин поливаемо водою бензонасоси.
– Дали шкарбани булки розвозити по сiльпо – тримайте, хлопцi, воюйте! Казав же iм: давайте нормальнi машини! – лаеться Автобус, у нього через попiл i землю вичавний пiдшипник заклинило. Дуже нервуе, вiдчувае свою вiдповiдальнiсть. – Вiйськовий «камаз» витримуе 15 хвилин пiсля дiрки в колесi, компресор повiтря докачуе, борти броньованi, стрiлецькою зброею не дiстанеш, а чимось важким ще влучити потрiбно. А що ми? У мене в кузовi, окрiм нас двох, ще дванадцять чоловiк i повний боекомплект! Зловимо хоч iз пiстолета кулю в ящик – i все, розлетимося, як хлопавки!
Дорога така, що на задушевнi розмови не налаштовуе, потрiбно вперед дивитися i по сторонах поглядати – куди iхати, де ворог. Але говорять.
– А знаеш, я до вiйни практично комунiстом був, – Автобус веде вантажiвку впевнено, вiдчуваеться рука майстра. – За Росiю страшенно переживав, та й брат у мене там живе, у Владику. Я Путина iдеальним керiвником вважав, а тепер я його, як би це… ненавиджу, напевно. Ти на Майданi, Академiк, стояв?
– І на Майданi, i на Грушi.
– А я на Майдан зi сторони дивився. Не вiрив я в цi розмови про здачу Украiни. Але коли Крим вiджали, стало зрозумiло, куди воно хилиться. Мiсця собi не знаходив…
– А тепер?
– А тепер знайшов – ось мое мiсце, за цим бубликом.
Стали на перехрестi – не дуже зрозумiло, куди далi рухатися: i туди правильно, i сюди начебто правильно. Стали дзвонити Ашоту – немае зв’язку. Години двi вже пройшло, як виiхали. Якщо не бiльше, час так дивно плине: то конякою скаче, то тягнеться, як жуйка. Нарештi, незрозумiло якою дорогою, але Автобус вивiз нас до Кутейникового, пам’ятник йому поставити. Зупинив свiй «шишарик», зiстрибнув на землю i сказав, що далi першим не поiде:
– У командирiв карти е, хай вони i ведуть колону.
З усiх машин до головноi пiдтягнулися сержанти i офiцери – вирiшувати, що робити далi, куди iхати.
Академiк же висунув у вiкно свою бiляву голову i якимсь дивним голосом сказав:
– Хлопцi, ми Серьогу Кабана в лiкарнi забули.
У майора Буряка, здаеться, у цей момент навiть вуса дибки встали.
– Як забули?! – хоча сам чудово розумiе, як саме – просто в метушнi у всiх iз голiв повилiтало, що товариш наш у лiкарнi залишився. Тяжкопоранений, до того ж, товариш.
– Проклацали ми Серьогу, мужики…
– Твою мать!
– Ей, а де беха наша подiлася? Нiхто не бачив?
– Та вона начебто праворуч за посадкою завернула бiля розбитоi колони, а ми лiворуч пiшли. Рацiя, б…, не вiдповiдае, шипить тiльки!
– Ну як так можна воювати?!
Ну, якось воюемо. Тiльки дiйсно незрозумiло, з ким саме: вони нас бачать, над головами безпiлотники дзижчать, не замовкаючи, а ми перед собою лише випаленi поля бачимо i чорний пил. І людськi останки. Коли вiтер дме в наш бiк, попiл залiтае у вiдкритi вiкна автомобiлiв, осiдае на обличчi, руках, одязi. Вiдводимо очi вiд страшних картин: з чорних огаркiв стирчать бiлi, як цукор, людськi кiстки; об’iжджаемо згорiлi машини, бетеери, бехи, все розвернуте, розбите, обпечене. Метал, який повинен захищати, став крематорiем.
Колону тепер веде майор Буряк. Вiн мав рацiю щодо своеi карти i власних здiбностей – то туди заiхали, то туди – вже пiзнiй вечiр, а ми все крутимося на одному мiсцi.
Нарештi наважилися в село заiхати, Осикове, у мешканцiв дорогу запитати. Зустрiли дiда:
– Тут вашi хлопцi е, украiнськi, – каже. – В погребах ховаються. – І дорогу, як на Тельманове правильно проiхати, показав. Сподiваемося, що правильно. Але треба ж, як завернув: «Вашi хлопцi, украiнськi», – нiби сам вiн iз Кабо-Верде.
Зiбрали ми по погребах чоловiк двадцять збройникiв. Тiнi, а не люди: 51-ша бригада, 93-ша. Автобус до Академiка в кабiну хлопчину пiдсадив рокiв двадцяти, хотiв розпитати, що та як, але той лише та сказав, що його Льохою звати, i iх шестеро зi штурмовоi роти зi ста вiсiмдесяти живими залишилося. Їхав хлопчина i великими сiрими очима дивився вперед. На вибухи не реагував, на стрiлянину не реагував, лише на тишу (можливо, i була правда в словах старого прикордонника Карацупи, хто його знае) – тремтiв весь, беззахисний, як немовля. Бог знае, що йому довелося пережити.
І тут раптом iз путiвця лiворуч виiжджае наша беха, що загубилася, – жива-здорова, навiть украiнський прапор на вiтрi майорить. Виявилось, коли вони помилково завернули не в той бiк, то хотiли зрiзати кут через поле, але тiльки розвернулися через посадку – стоять на перехрестi два росiйських бетеери. Москалик висунувся з люка i запитуе:
– Ей, зьома! А чо ти з украiнським прапором мотаешся?
– Так ми ж по украiнськiй територii iздимо! Був наказ замаскуватися, – не розгубилися нашi.
– А нам нiчого не сказали. От б…! У вас зайвого немае? – дивно, але в бесi ще один прапорець знайшовся, здаеться, туди склали всi прапори з застави. Пiд’iхали ближче, не зупиняючись, кинули на броню росiянам украiнський прапор i на всiй швидкостi понеслися свiт за очi. Так i проскочили. Пощастило. А десь бiля Кутейникового на перехрестi залишився стояти росiйський бетеер, на якому майорить украiнський стяг.
Якось одразу разом iз сутiнками нас накрила дика втома, у посадках почали ввижатися ворожi танки; такi дивнi напiвгалюцiнацii. Не можна сказати, що ми вiдчували страх або ненависть, горiли бажанням вступити в бiй або припинити це все негайно, втекти, сховатися вдома – швидше, переважали фонова тривога i рефлекси самозахисту, а страх – хiба що вiд невизначеностi: як далеко зайшли росiяни? Що вiдбуваеться? Це вже справжня вiйна почалася чи поки що нi? Що буде далi? Чи взяли вони Марiуполь?
– Дивися, Автобус, бехи стоять! – тихо кричить Академiк, показуючи вперед, на перехрестя, прикрите деревами. – Зброю до бою! – передае сигнал по рацii. – Гальмуй!
– Пiзно зупинятися, iдемо!
Проiжджаемо, а це всього лише гiлки i тiнi, а здалеку здаеться, що беха стоiть. Смiялися. І лише Льоха не смiявся, тiльки краечки губ тремтiли. А потiм i нам стало не до смiху. Бачимо виразно – стоять росiйськi танки, п’ять або шiсть штук Т-72, тi самi, модифiкованi, бурчать, i мiнометна батарея, буквально за триста метрiв уздовж дороги. Окопалися, зброя напоготовi, для повного щастя не вистачае лише команди «вогонь!» – але солдати чомусь махають нам радiсно руками, чи то вiтають, чи то прощаються. Чому вони не стрiляли? Чому не знищили нас? Для всiх це досi секрет. Швидше за все, не могли подумати, що з iх глибокого тилу може прийти така колона – чотири вантажiвки з людьми, беха, два «уази» – звiдки тут украiнськi вiйськовi, якщо всi вони давно мусять лежати, розмазанi i спаленi на полях i дорогах? Автобус вiзьми, та й посигналь iм ще.
– Ей, Академiку, постав, де узяв! – це Автобус просить Академiка не чiпати автомат. – Нас же зараз за хвилину на вiнегрет покришать.
– Руки сверблять.
– Так почухай своi руки, а автомат постав!
До Марiуполя прибули вранцi. Нiхто на нас тут не чекав:
– Звiдки ви взялися? – дивуються в штабi. – То хiба вашу заставу не знищили?
Тут зв’язок працював – всi швиденько подзвонили додому, правда, нiхто в подробицi не вдавався, та i складно про таке розповiдати мирним людям. Це якщо б по всiй краiнi вiйна вирувала, тодi нас хтось би мiг зрозумiти, а так навiть i не розкажеш, що саме сталося. Хтось додзвонився в Амвросiiвку, новини нас вразили:
– Сепари розстрiляли Ашота. Прямо у центрi, привселюдно, за допомогу окупантам, тобто нам, прикордонникам. А казарми нашi гранатами закидали – озвiрiли зовсiм сепари, думали, що не встигнемо ми пiти, хотiли за ту колону помститися, що двадцять третього ми разом iз Нацгвардiею розхерячили. Трое наших, що там залишилися, в полон потрапили. Хана iм тепер.
– А що Кабан?
– Кажуть, зник кудись iз лiкарнi, наче крiзь землю провалився. Сепари на нього полювання вiдкрили, з нiг збилися, але знайти не можуть.
Розташували нас, поставили на харч i тиждень не чiпали. Автобус Льоху зi штурмовоi роти 93-i аеромобiльноi бригади мiцно пiд свою опiку взяв, так той його iнакше, нiж «дядько Сергiй», i досi не називае. Якось сидiли ми ввечерi, пили чай iз коньяком, дивилися новини по кретиноскопу, якраз про «Іловайський котел» розповiдали. Тут Льоха i заговорив. Не знаю, вiрити чи нi його словам до кiнця, у страху, як кажуть, очi великi, але, схоже, що розповiдав хлопець правду. Говорив вiн уривчасто, не завжди зрозумiло, але, в цiлому, з тим, що ми чули про «Іловайський котел» ранiше, сходиться:
«20 серпня нас, першу штурмову роту в складi 180 бiйцiв вiдрядили на пiдмогу 51-й бригадi, в район Кутейникового – Осикового. Неподалiк, здаеться, Дзеркального, на старiй фермi, в бетонному ангарi був облаштований склад РАО. Нас розмiстили трохи ближче до кордону, ми щiльно засiли в «зеленцi», нам сказали: «Чекайте наказу». Цього дня було вiдносно тихо, обстрiл вiвся, але нерегулярний i вкрай неточний, ми навiть не пригиналися. Мiни лягали далеко, i ми жартували: мовляв, сепари зовсiм стрiляти не вмiють, з ким там воювати?
24 серпня, на День Незалежностi, о 5.30 ранку почався дуже потужний i купчастий мiнометний обстрiл. «Гради» били з територii РФ, ми зазнали перших втрат. Щiльнiсть вогню була дуже високою, i в результатi прямого влучення почав вибухати склад РАО. Нашi ж снаряди i мiни стрiляли в нас самих протягом години, не менше, i вiд цих вибухiв у радiусi 400–500 метрiв загинуло багато людей. Особисто я бачив, як загинули два наших медики, якi побiгли на допомогу пораненим. Всi, хто встиг, сховалися в окопи i вижили, а тих, хто бiг, порвало осколками. Поранених ми забрати не змогли, так там i залишили. Товариш мiй, Сашко Чернов, також загинув.
Коли РАО перестало вибухати, припинився i обстрiл. Хто залишився живий, пiшов збирали шматки хлопцiв, замполiт складав iх у купки i намагався упiзнавати. Ми з самого початку просили дозволити стрiляти у вiдповiдь, але такоi команди зi штабу так i не надiйшло, а потiм вже стало пiзно – всi нашi вогневi системи знищили.
Удень 25-го, через пару годин пiсля закiнчення чергового обстрiлу, почалася зачистка: двi колони росiян зайшли з двох бокiв, узявши нас у кiльце: близько 120 одиниць технiки, у тому числi броня, десь до 20 «камазiв» з особовим складом (десь по 40 чоловiк у кожнiй машинi зазвичай), не менше. Йшли танки i беемде, за ними – пiхота. Змiтали все на своему шляху, нiкого не жалiли. Бачив сам, як Т-72 крутився на блiндажi з нашими пораненими, поранених у полi дострiлювали двома пострiлами – в груди i в голову – я сидiв у посадцi бiля ставка i все це бачив на власнi очi, хоча мозок вiдмовлявся вiрити в те, що вiдбуваеться.
Багато наших бiйцiв намагалися виiхати на технiцi, що залишилася, втекти, не прийнявши бою. Командирiв наших я не бачив i не чув, де вони. Бiйцi з 51-i проклинали чи то Пивоварова, чи то Пивоваренка, не пам’ятаю, вiн у них числився виконувачем обов’язки командира, кричали, що той зрадник. Загалом, залишився з нами лише старшина – не знаю нi iменi, нi прiзвища, не бачив його нi в полонi, нi пiсля полону – вiн органiзував оборону, лише шiстнадцять бiйцiв погодилися з ним залишитися тримати коридор для вiдступаючих. Вiдстрiлювалися з пезеерка, були беемпе, танк. Нас оточили: хтось загинув, а хто встиг, тi здалися в полон. Росiйськi солдати поводилися нахабно, кричали: «Ми – миротворцi, ми прийшли сюди навести лад!» – i хотiли розстрiляти нас одразу ж, прямо там, в окопах, але росiйський майор не дав. Вивели на дорогу, там кавказцi, тварюки: знущалися, били, зв’язували руки i клали на асфальт обличчям униз, заводили беемде i пiд’iжджали, хотiли розчавити живцем. Урятував той самий росiйський майор: «Смертей полонених тут не буде!» Потiм тримали в окопах – шiстнадцять чоловiк нас було: п’ятнадцять – з 51-i бригади, i я один – з 93-i – в полi за Осиковим, не годували i не поiли, вночi дико холодно, спали, обнявшись, багато поранених. Наступного ранку, нiчого не сказавши, росiяни пiшли. Ми, як могли, дiсталися до Осикового, нас нагодували мiсцевi й заховали по погребах. Там ви нас i пiдiбрали…»
Ми сидiли нi живi нi мертвi. Звичайно, ми розумiли, пам’ятаючи розбитi колони на дорозi й кiлькiсть трупiв, з якого пекла нам вдалося вискочити, але розповiдь людини, яка це пережила особисто, нас потрясла. Автобус пiсля цього вiд Льохи нi на крок не вiдходив, боявся, що той вчинить iз собою що-небудь погане. Психологiчний стан у хлопця i справдi був не дуже добрий, але нiчого, нинi воюе десь пiд Щастям.
Прохолоджувалися ми недовго. У штабi, як завжди, народили генiальну iдею – залучити пересувний прикордонний загiн до патрулювання мiста. Але ми ж все-таки прикордонники, а не менти, у нас iншi завдання. Зiбрали делегацiю – майор Буряк, двiйко офiцерiв, старший сержант Автобус, сержант Академiк – i пiшли до генерала: мовляв, так i так, вiдправляйте на ротацiю, хочемо трохи побути вдома i служити далi за квалiфiкацiею.
– Не час для вiдпочинку! Марiуполь у небезпецi! Ось ваш командир, пiдполковник Волинський, на ротацiю не проситься, хоча вивiв колону з оточення цiлою i неушкодженою.
– Яку колону? – бiйцi так i присiли.
– Як яку? Вашу колону! Вивiв, прибув, доповiв, як водиться. Штаб його до нагороди представив – ордена Богдана Хмельницького третьоi ступенi, хочемо у вiйськовому званнi пiдвищити…
– Добре, що не Героя Украiни дали, – пожартував Автобус.
– У сенсi? – не зрозумiв генерал.
– А рюкзак iз документами i мобiльними телефонами з розбитоi сепарськой колони вам Волинський передавав?
– Якоi колони? – тут настала черга генерала присiдати.
Довго довелося йому розтлумачувати, що до чого, але в результатi наступного дня наш прикордонний загiн вiдправився на мiсце постiйноi дислокацii, а пiдполковник Волинський служить досi, правда, в тому ж самому званнi. Трьох наших товаришiв випустили з полону через чотири мiсяцi, обмiняли пiд ялиночку.
Так ми дивом i майже без утрат проскочили «Іловайський котел». А Серьога Кабан потрапив до моргу.
Життя та смерть Сергiя Кабана
Чому Кабан? Тут вiдповiдь очевидна, вiн за фiзичними параметрами – найбiльший у загонi боець. Але в кожному позивному, в кожнiй новiй назвi людини, яка змiнюе спосiб життя i приймае вiйну, а разом iз новим способом життя i вiйною – змiнюе i ставлення до життя i смертi, е не лише звучання, зовнiшня сторона, спостереження товаришiв або дитячi мрii – Серьога Кабан виявився людиною до неможливостi впертою. І коли iх, харкiвських добровольцiв, якi написали заяву до батальйону територiальноi оборони, в травнi, як останнiх, турнули з Кiровограда, пославшись на формальностi, по прибуттю додому вiн написав довгу петицiю на сайт державноi прикордонноi служби: мовляв, Батькiвщина що, не потребуе прикордонникiв, якi мають досвiд служби?
З’ясувалося, що якраз тепер i потребуе, але Харкiвський прикордонний загiн вже повнiстю сформований.
– А який ще несформований? – запитав, ледь стримуючись, щоб не зарядити в нахабну пику, у вiйськкоматi.
– Зараз формуеться новий пересувний загiн для несення служби в зонi антитерористичноi операцii. Поiдете на навчання?
