скачать книгу бесплатно
– Хоч так уб’ють, хоч так, – жартував Сiрий в окопах пiд обстрiлами мiнометiв за контрольно-пропускним пунктом «Успенка», згадуючи слова дружини: «Повернешся, я тебе вб’ю!»
Про намiр пiти добровольцем вiн повiдомив кохану в момент, коли останне з необхiдного – нiж i ложка – пакувалося в наплiчник. Вiн сидiв навпочiпки перед диваном, розклавши речi з шафи i шухляд, i дивувався, скiльки за тридцять чотири роки життя накопичилося усiлякого непотрiбного барахла. На стiнi цокав великий годинник iз гирьками. Ходики Кабан любив. Йому подобалося врiвноважувати iхнiй хiд, витирати пил iз ланок довгого звисаючого мiдного ланцюжка, розглядати малюнок – гiрський пейзаж iз рогатими оленями – на циферблатi. Зозуля, щоправда, давно зламалася, та Кабан вирiшив, що так навiть краще.
– Ти куди це зiбрався? – запитала дружина, заглядаючи до кiмнати. З ранку вона ходила у своiх справах i повернулася не в кращому настроi. – Обiдати будеш?
– До армii, – не вiдриваючи погляду вiд годинника, вiдповiв Кабан.
– До якоi армii?
– Украiнськоi, якоi ж iще.
– Коли?
– Автобус через годину.
– А чого ти про повiстку нiчого не сказав? З дочкою хоча б попрощався!
– Так я попрощався вже. Зранку. Не було нiякоi повiстки.
– Що, сам напросився?
– Сам, – Кабан розумiв, що неправий, але не хотiв турбувати дружину завчасно, заводити зайвi розмови: та що, та як, та куди? Почне вiдмовляти, телефонувати матерi. Натомiсть зараз все ясно i конкретно, i розмова коротка.
– Я зрозумiла. Повернешся, Сiрий, – я тебе вб’ю! Сiдай обiдати, на автобус запiзнишся.
Термiнову службу Кабан проходив пiвтора десятки рокiв тому, однак бойовi навички не втратив – у деяких прикордонних частинах, на вiдмiну вiд багатьох iнших в украiнськiй армii, традицii ще шанували, i служити вчили по-справжньому. Зустрiли в загонi нормально, одягли-взули, озброiли – i вiдправили на полiгон, де бiйцям задали такого жару, що Кабан розiрвав камуфляж до непридатностi i до кровi збив руки. Та на службу нiхто не нарiкав, нiхто не скиглив i не пiшов звiдти. Тут обстрiлювалися дорослi чоловiки, всi – добровольцi, якi чудово розумiли, що одна година важких тренувань на хвилину подовжуе життя в бою. Отже, готувалися серйозно, а коли отримали завдання вiдправлятися в зону АТО в Донецьку область на пункт пропуску «Успенка», зрозумiли, що все тут повторювалося i вивчалося не дарма. Кабан тяготи служби переносив спокiйно. Як i бiльшiсть кремезних людей, вiн мав добросердий характер, але коли його щось чiпляло, ставав упертюхом i стояв до кiнця, а якщо брався за щось, то тягнув, скiльки мiг.
В учебцi Кабан освоiв нову спецiальнiсть. Кулеметник – робота в будь-якiй армii привiлейована. Завжди – особливе завдання, особлива вiдповiдальнiсть, у будь-якому бою кулеметник стрiляе i вбивае – за визначенням – бiльше iнших бiйцiв. За кулеметниками полюють, по кулеметних гнiздах цiлеспрямовано ведуть вогонь iз мiнометiв, гранатометiв i танкiв. Отже, кулеметники у всi часи i на всiх вiйнах – бажана мiшень. Кулеметникiв i снайперiв, якi потрапили в полон, сепаратисти, як правило, не щадять. Катують, знущаються, можуть розстрiляти, а якщо ж i обмiнюють, то в останню чергу. Іншими словами, в бою i полонi у них шанси вижити – мiнiмальнi. Та якщо снайперами стають за бажанням чи здiбностями, то кулеметниками часто – через комплекцiю. Кулемет значно важчий за автомат або снайперську рушницю, тягати його на собi може тiльки фiзично мiцна людина. Ось i виходило, як у дитинствi в дворi – найменшого пiд час гри у футбол ставили на ворота, а в армii – найбiльшому дають до рук кулемет. Сiрий i справдi мав вiд природи неабияку фiзичну силу, стрiляв на полiгонi влучно, купчасто, зате бiгати не любив. Тому, коли запропонували стати кулеметником, не вiдмовився: лежиш, стрiляеш, а носити – не проблема. Про полон, природно, вiн думки не допускав. Ну, який може бути полон? На заставi – пiвтораста озброених, добре пiдготовлених бiйцiв. Правда, далеко не всi з них будуть вiрнi присязi. Станься що, той самий Топоров-сепаратист, з яким Кабан зчепився в iдальнi, або Петренко з Донецька здадуть, але бiльшiсть прикордонникiв – справжнi патрiоти, якi прийшли сюди виконати свiй обов’язок i повернутися додому з перемогою.
До 23 серпня все йшло до того, що лягти смертю хоробрих Сiрому доведеться одразу пiсля дембеля на порозi рiдного дому вiд сковорiдки або качалки дружини, бо пара мiнометних обстрiлiв, пiд якi вiн потрапляв, – ще не привiд гинути на вiйнi. Багатьом iз пересувного прикордонного загону мiн i снарядiв з того боку – вiд сепарiв – дiсталося куди бiльше, але бiйцi щасливо уникали навiть поранень. З пропускного пункту «Успенка» через безперервний мiнометний обстрiл довелося вiдiйти до Амвросiiвки, але, окрiм утрати контролю над ПП i змiни дислокацii, в роботi загону нiчого не змiнилося: «секрети», наряди, патрулi.
Сьогоднi на висотку над Григорiвкою наряд – десять чоловiк. Висотка, як то кажуть, панiвна, звiдси росiйська територiя – як на долонi; чудово видно, як заходять на позицii, швидко розгортаючи бойовi розрахунки, росiйськi «гради», i довбуть по Савур-Могилi. Це видовище, особливо вночi, крутiше, нiж дивитися останнiй епiзод «Зоряних вiйн» в кiнотеатрi 5Д – смертоноснi феерверки пролiтають майже над головами. Наряду видно всi ключовi перехрестя дорiг, але зараз скрiзь тихо – мiсцевi або виiхали до Росii, або зачаiлися по хатах, збройники i Нацгвардiя вiдiйшли убiк Кутейникового й Іловайська, залишивши лише один добре укрiплений блокпост на перехрестi бiля Лисичого.
Сiрому того дня дiстався наряд на висотцi неподалiк. Йшли всiмох на службу з тривогою на серцi – довкола вiдбувалися незрозумiлi речi: збройники i Нацгвардiя вiдступають вiд Савур-Могили i кордону. Кордон з Росii щодня перетинають колони з машинами, напакованi озброеними людьми i зникають у лiсосмугах i населених пунктах. Вчора бачили, як у Григорiвку зайшло п’ять чужих танкiв. Що буде далi – незрозумiло, мобiльного зв’язку немае, оперативноi iнформацii немае. Прикордонники остерiгалися оточення, безглуздоi загибелi. Розмови в загонi ходили рiзнi, але командири мовчали i чекали розпоряджень зi штабу, проте штаб на донесення не реагував.
– Агов, – сказав Дiма Анишкiн, – ви подивiться, там колона! – i протер тканиною бiнокль, нiбито це могло допомогти змiнити картинку на дорозi. Колону вже можна було добре розгледiти i без оптики. Кабан устиг нарахувати з десяток одиниць технiки, коли надiйшла команда вiдiйти в посадку i колону пропустити. Попереду йшов бетеер iз украiнським прапором i двома бiлими смугами – маркуванням украiнськоi армii, але такого бетеера Кабан не пам’ятав (вся тутешня технiка Нацгвардii й десантури вже давно засвiтилася на заставi), так що бетеер був однозначно не мiсцевий. А якщо вiн не мiсцевий, тодi чий вiн? З тiеi територii вiд кордону всi украiнськi пiдроздiли вийшли ще позавчора. Заблукали? За бетеером йшла беха, потiм важкi «урали» i «камази», навантаженi, вочевидь, боекомплектом, заправники, жовтi автобуси з людьми, пара легкових автiвок.
– Синусе, прийом. Карацупа на зв’язку.
– Прийом.
– З боку Калинового вiд кордону в наш бiк рухаеться колона, одиниць сорок: один бетеер, одна беха, вантажiвки з боекомплектом, автобуси з людьми. На бетеерi – украiнський прапор. Спостерiгаемо, нам наказано пропустити. Зустрiчайте. Це вашi?
– Косинусе, прийом. Це Синус, – сьогоднi рацiя звучить гарно, пощастило. Синус i Косинус – це позивнi двох командирiв пiдроздiлiв Нацгвардii. Вони обое закiнчували киiвський полiтех – от i бавляться, щоб геометрiю не забути. – Вiзьми до уваги.
– Нi, це не нашi.
– Може, збройники?
– Командире, запитай заставу, що нам робити?
– Застава наказуе себе не виказувати i продовжувати спостереження.
– Синусе, Косинусе, не вимикайте рацiю. Тримайте нас у курсi, – колона зникае за рогом. До блокпоста Нацгвардii – близько п’яти кiлометрiв, та якщо навпростець полем, то ближче. – Не вимикайте рацiю!
Усiм лячно. Хочеться, щоб це йшли своi, просто заблукали, але Кабану iнстинкт пiдказуе, що це не так. Якась неправильна ця колона, щось у цьому бетеерi з украiнським прапором е чуже.
Рацiя оживае:
– Карацупа, прийом! Синус на зв’язку, – рацiя шипить та плюеться. – Колона виiхала з путiвця на центральну дорогу, зупинилася. Двое вийшло з автобуса бiля шлагбаума, за формою не можу визначити приналежнiсть, знакiв розрiзнювання немае. Є, е, е! Вони зривають украiнський прапор зi шлагбаума, ламають стовпчик!
Умикаеться Косинус:
– Та в iхнiх автобусах «денеерiвськi» прапорцi. Вогонь, хлопцi!
І як пiшла вода в хату!
– Прикордонники, хто поруч, допомагайте, – це Синус. – Закрийте iм «зеленку» ззаду!
Поле перебiгти – не життя прожити, особливо Кабану з його комплекцiею i кулеметом. Полем, полем, бiгом-бiгом-бiгом, вiд блокпоста чутно, як валить автоматичний гранатомет, вибухають бензобаки, стрекочуть автомати i бахкають гранати. Треба швидше, швидше, але тяжко, вiдстав трохи, задихнувся, але тут пощастило – пiдскочив бетеер з пiдмогою, пiдiбрали.
Пiдоспiли в самий розпал – бетеер i беха сепаратистiв, не зробивши жодного пострiлу, рвонули в бiк, за ними двi чи три вантажiвки i декiлька машин iз хвоста колони пiшли на Лисиче. Пара вантажiвок вже горiло, пiдбитi автобуси похилилися набiк, поруч лежали мертвi; живi, зайнявши оборону, запекло вiдстрiлювалися. Як i просив Синус, прикордонники пiдперли сепаратистiв iз тилу, тут якраз РКК Кабана став у великiй пригодi. Прикордонник залiг у «зеленцi» i щiльним вогнем зустрiчав усiх, хто намагався уникнути вогню агеес та кулемета нацгвардiйцiв i сховатися серед дерев. Кабан уперше в життi стрiляв не в мiшенi, а в живих людей, але дивно, вiн не вiдчував жодних докорiв сумлiння, в першу хвилину навiть не виникало вiдчуття вбивства, просто натиснув акуратно на гашетку, i кулемет вiдгукнувся слухняною чергою. Коли темно-зеленi фiгури, якi швидко бiгли полем, почали падати – хто чудернацьки розкинувши руки, хто втискаючись у землю в надii сховатися вiд шквального перехресного вогню, Кабан раптово вiдчув гiркий присмак у ротi. Вiн змiнив кут обстрiлу, перезарядився i знову почав ретельно обробляти свою дiлянку: метр за метром, як i вчили на стрiльбах.
Позицii в нацгвардiйцiв та прикордонникiв мали вiдчутну перевагу, але швидкоi перемоги не вийшло – занадто багато людей i технiки iхало в колонi. Отямившись вiд раптового нападу, сепари спробували контратакувати; над головами раптово задзижчав безпiлотник, i в цю хвилину квадрат, де розгорнувся бiй, почали поливати з мiнометiв.
– Вони ж своiх можуть замочити, – здивувався Кабан. – Чому вони стрiляють?
– Тому що такi дрiбницi росiян не бентежать. На цiй вiйнi у них немае своiх, тут всi для них – чужi, – сказав справжнiй украiнець Дiма Анишкiн.
– Карацупа, прийом! Синус на зв’язку! У вас там беха е? Допоможiть витягти поранених, нашу беху пiдбили! Ми до них без бронi дiстатися не можемо, сепари не дають! Пропадають хлопцi!
– Кабане, ти куди? Ти ж кулеметник! – та Кабан слiдом за Дiмою вже заскочив на броню, за якою вже з обох бокiв прилаштувалося по чотири бiйцi.
– Агов, броня, баштою крути! – бетеер енергiйно обстрiлював «зеленку», i всi, хто перемiщався на ньому i поруч iз ним, також вели iнтенсивний вогонь, перезаряджаючись по черзi.
– Прикрий, Дiмоне, я перезаряджу, ми вже поруч! Все, готовий, давай! Фiгач, щоб i голiв, падли, пiдняти не змогли! – але вогонь у вiдповiдь, однак, не припинявся, i по бронi перiодично цокотiли кулi.
Гуркiт бою неможливо передати достеменно. Потiк звукiв, що хаотично видае стрiлецька зброя, робота автоматичних гранатометiв i пiдствольникiв, вибухи гранат, рик двигунiв танкiв та iншоi технiки, крики людей – живих i поранених, стогiн помираючих – iз цiеi какофонii кожен боець обирае для себе тiльки найважливiшi, найголовнiшi, тi що мають значення тiльки для нього, звуки. Звуки, якi можуть урятувати або забрати його життя. Це може бути тiльки один звук, що мае вирiшальне значення саме в цю мить, тiльки один, найголовнiший.
– Дiмоне, здаеться, в мене влучили! – Кабан почув необхiдний для нього звук надто пiзно через брак досвiду, замiсть звичного «цок-цок-цок» – «хлоп-хлоп-хлоп» по бронежилету.
Вiн засунув руку пiд «броник», помацав живiт – тiльки пiт, кровi немае, захист витримав. Тiею ж рукою смикнув магазин на перезарядку – розбитий i прострелений:
– Сука! – адреналiн зашкалював. Прокричав у башту: – Ану, гупни туди!
– Не можу, братан, башту заклинило! – як завжди, у найпотрiбнiший момент.
– Та хоч чимось насип на них! – у цей момент з бетеера щодуху затарабанив кулемет.
Кабан, щоб прикрити спину, щiльно притиснувся до вiдкритоi кришки люка. Можливо, саме це i врятувало його вiд смертi в той момент. Цок-цок-цок-цок-цок – щiльна черга. «Чому ззаду, звiдки сепари взялися звiдтiль? – майнула думка. – Чому сепари i спереду, i позаду?» Розвернувся подивитися – i тут же отримав чергу з автомата, яка влучила в бронежилет, помiж лопаток. Огледiвся, намагаючись побачити, вгадати, звiдки стрiляють, вiдповiсти, i в мить отримав тупий удар у лiвий бiк, в незахищене мiсце.
– Дiмоне, в мене влучили!
Анишкiн схопив Кабана за руку i рiзким, вправним рухом скинув його з бронi. Удару вiд падiння Кабан не вiдчув. Приземлився, зробив два поштовхи ногами – подалi вiд бехи, пiд кущ за пагорб, i тiльки там засунув руку пiд бронежилет i влiз у липку кров. Подивився на червону долоню – болю не вiдчував, вiдчував лише бiй – полетiли гранати, застрочив кулемет нацгвардiйцiв, тiльки вже чомусь по самих нацгвардiйцях. Очевидно, сепари знищили кулеметника i гранатометника, закидавши гранатами, а зараз з iх же позицiй атакували украiнцiв. Кабан гостро вiдчував свою потребу в дii. Вiн не думав нi про рану, нi про смерть. Вiн мав тiльки два виразних бажання: покурити i взяти до рук кулемет. А краще i те й iнше одночасно, але вiн не мiг навiть поворухнутися, щоб дiстати iндивiдуальний пакет – лiва сторона тiла занiмiла. Знову почув вибухи гранат, пiсля чого кулемет заглох. Одразу до нього пiдскочили Анишкiн i ще хтось:
– Куди тебе?
– А я знаю? Десь тут, – Кабан тицьнув пiдборiддям у лiвий бiк.
Розстiбнули «броник», розiрвали майку:
– Жити будеш! Здаеться, навилiт пройшла, – наклали бинти. – Тримай мiцно, кровi багато втрачаеш! У плече двiчi вкололи знеболювальне. – Тiльки не засинай, Кабане!
Кабан почувався дивно. Лежав, лiвою рукою притримував бинти, правою – сигарету, дивився в небо i слухав бiй. Прислухаючись до звукiв, розгадував, чи своi беруть гору, чи не вистачило в сепарiв часу для органiзацii оборони i вiдступу, i чи насправдi нацгвардiйцям i прикордонникам дуже пощастило, що ворожi бетеер i беха з украiнським прапором звалили на самому початку. Якби вони втяглися в бiй, хто знае, чим би справа закiнчилася. «Нi, звичайно, ми б перемогли, але своiх тут залишили б також немало», – розмiрковував, мiцно затягуючись, Кабан. Небо виглядало по-вранiшньому свiжим, з помаранчевими, гарними i швидкими хмарками. За формою хмаринки нагадували оленiв з пейзажу на циферблатi настiнного домашнього годинника. Кабан просто лежав i курив, не вiдчуваючи болю, i в цьому був якийсь свiй особливий кайф. Вiн ловив кожен подих вiтру, а кожна синя травинка того ранку рельефно викарбувалася в його пам’ятi. Сiрий ще пiдмiтив, що на деревах багато iржавого, пiд колiр землi та кровi, листя. Кров швидко витiкала з його великого тiла, але кровi вiн мав багато. Так що за кров Кабан не переймався, бiльше турбувала нездатнiсть поворухнутися. «Може нерв який перебило? А якщо в хребет зайшло?»
Поруч загуркотiв бетеер, iз люка висунувся командир екiпажу:
– «Трьохсотi» е? – побачив Кабана, здивувався. – Сiрий, йопересете? Як же так? От суки! Сiрий, ми iх там усiх замочили! Агов, давайте його сюди!
Хтось пiдскочив, потягнув прикордонника вгору, закректiв i заматюкався:
– Б…, ну, важелезний же, кабан!
Кабана насилу пiдняли i запхали всередину бетеера, де вже лежав один прикордонник. Йому посiкло плече осколками, коли вiн витягав з-пiд обстрiлу поранених нацгвардiйцiв.
– Давайте, женiть до Амвросiiвки. Ми зараз на заставу передамо, щоб лiкарiв викликали, – кричав на повну силу Дiмон. – Знаеш, де лiкарня?
«А що iх викликати? – подумав Кабан. – Зараз ранок, всi на роботi».
Отямився вiн в операцiйнiй. На нього поверх маски здивовано дивився високий худорлявий лiкар.
– Ти не кашляти не можеш? – приемним голосом запитав лiкар. – Я вже третiй раз тобi рану висушую, а ти кашляти починаеш, i кров, як з поросяти, хлюпае. Там у тебе дiрка велика, я мушу на нутрощi подивитися, чи не зачепило. Можеш не кашляти?
– Я спробую, – не своiм голосом прохрипiв Кабан. – Курити дуже хочеться.
– В операцiйнiй курити заборонено, сам розумiеш.
Лiкар з медсестрою знову розпочали манiпуляцii, а Кабан завмер i затамував подих, але вже через хвилину не змiг утримати спазм, розкашлявся, а з рани фонтаном бризнула кров.
– Нi, дорогенький, так не пiде. По-перше, тебе сюди не одного привезли – усiх лiкувати треба, а по-друге, якщо будеш кашляти, рану ми тобi не зашиемо. Можеш не кашляти? Не кашляй, я тобi кажу! – лiкар не нервував, просто говорив наполегливо i лагiдно. Голос його звучав приемно, i Кабану дуже хотiлося не кашляти, але вiн не мiг утриматися – кашель стиснув груди, розiдрав гортань i вийшов сиплим звуком через горло i чавканням кровi в боцi.
– Кури! – чиiсь руки встромили до рота сигарету – дотик пальцiв до губiв був однозначно жiночим – i пiдкурили. Кабан затягнувся, в головi на мить запаморочилося, i бiль, який тягнув увесь лiвий бiк, притих. Вiн вiдкрив очi i з подивом зрозумiв, що досi лежить в операцiйнiй на столi – i курить. Сигарету пiдносила невеличка повненька медсестра.
– Ти диви, дiйсно не кашляе! Пощастило тобi, в сорочцi народився – всерединi все цiле, тiльки м’язи дебело розiрвало на пузi, а воно в тебе чимале, ха-ха. Зараз зашиемо, не переймайся, докури. Сестра, не смiтiть попелом, будь ласка, це ж не крематорiй. Принаймнi, поки я тут головний лiкар, ха-ха.
У палатi Кабан лежав iз важкопораненим з нацгвардii, також кулеметником. Осколок вiд гранати застряг у хлопця в головi, i вже другу добу вiн не приходив до тями, операцiю тут робити не ризикнули. Поруч стояло лiжко Андрiя Лiпеховського, того самого прикордонника, з яким Кабана везли сюди у бетеерi. Андрiевi зробили перев’язку, i вiн почувався бiльш-менш добре. Ранком 24-го приiхали хлопцi з застави: привезли сигарет, сухпай, показали Кабану його пробитий телефон (друг Бiлаш вiддав свою простеньку «Нокiа» покористуватися в лiкарнi), розповiли про розбитi вщент магазини вiд кулемета, а Кабан дiстав вiйськовий квиток i з подивом виявив, що навiть той не пожалiла ворожа куля. На «бронику» товаришi нарахували шiстнадцять вiдмiтин.
– Як ти живим залишився, зовсiм не втямлю! – сидiли, палили прямо в палатi й дивувалися. – З колони розгромили двадцять одиниць, а скiльки всього iх iшло, точно невiдомо, може, тридцять, може, бiльше. «Двохсотих» сепарiв – сорок два, в нацгвардii – двое, у нас, слава богу, немае; лише ти – важкий, i Андрюху ось посiкло, – розповiдали хлопцi. – Всi iх документи, телефони, карти ми зiбрали в наплiчник i передали на заставу пiдполковнику Волинському. Отже, ти не даремно постраждав, Кабане, велику справу зробили.
– Ви лише моiм домашнiм, якщо раптом додзвоняться, нiчого не кажiть, – попросив Кабан. – День-два, оклигаю, а там сам придумаю, що розповiсти.
Увечерi приходило ще декiлька чоловiк iз застави. Принесли три футболки на змiну, темно-синiй спортивний костюм i гумовi капцi, якi виявилися трохи малуватi. Але Кабановi було не до прогулянок – вiдчував вiн себе гидотно, будь-який рух завдавав сильного болю. Олексiй Іванович, головний лiкар, хiрург, який оперував Кабана, знявши маску, на вигляд здавався молодим чоловiком рокiв тридцяти п’яти з приемним вiдкритим обличчям i приемною усмiшкою, але, судячи зi зморшок на шиi, був старшим рокiв на десять-п’ятнадцять. Першi днi вiн виявляв до Кабана велику увагу, заходив по кiлька разiв на день. Док казав, що рана життю не загрожуе, але достатньо неприемна i болiсна, плюс велика втрата кровi, тому Кабан мусить лежати i якомога менше рухатися.
Пiд вечiр приiхала «швидка» евакуювати поранених у вiйськовий госпiталь. Точнiше, приiхав «газ-66», переобладнаний пiд «швидку», з одним лежачим мiсцем, куди поклали тяжкопораненого нацгвардiйця. Андрiй Лiпеховський, поранений у плече, влаштувався iхати сидячи, а намiр двох санiтарiв усадити Кабана в iнвалiдне крiсло закiнчився провалом. Кабан не мiг навiть злегка зiгнутися, не те що сидiти, i будь-яка спроба зрушити його з мiсця закiнчувалася дикими криками – жахливий бiль роздирав усе черево, i вiн перiодично вирубався, а отямившись, верещав диким голосом:
– Залиште мене, хлопцi, залиште! Я зi своiми вийду!
Пiсля того, як усiх поранених вивезли, i в палатi залишився один Кабан, з лiкарнi зняли охорону. Кабан iз цього приводу не турбувався – вiд кого тут його охороняти, вiд медсестер? Весь наступний день 25 серпня вiн чекав товаришiв iз застави – хлопцi обiцяли принести блок сигарет i сухпай, бо годували в лiкарнi погано, точнiше, те, що давали, iжею назвати складно: так, щось рiденьке на перше, ложка незрозумiлоi кашi разом iз котлетою з хлiба на друге, особливо не «попразнуеш». Але Кабан не вiдчував голоду, вiн вiдчував бiль, лише сигарети приносили йому задоволення. «Сигарета-сигарета, ты одна не изменяешь! Я люблю тебя за это, ты сама об этом знаешь!» – в думках наспiвував вiн дворову пiсеньку, коли вже зовсiм хотiлося курити. В обiд забiгли двое друзяк: сигарет не принесли, залишили тiльки пару штук, довго не засиджувалися i на всi запитання Кабана про ситуацiю на кордонi й заставi вiдповiдали якось невизначено. Було видно, що вони i самi достеменно нiчого не знають, що буде далi – всi збройники пiшли, Нацгвардiя пiшла, у застави команди вiдступати немае, тому розосередилися по мiсту, зайнявши стратегiчно важливi точки. Потiм пiсля крапельницi Кабан заснув i прокинувся лише надвечiр. Глянув на тумбочку, помацав рукою, пересилюючи бiль, у верхнiй шухлядi – сигарет нiде не виявив. Зате iз здивуванням побачив, що в палатi знову не сам – двi пари насторожених очей уважно спостерiгали за ним.
– Привiт, зьома.
«Дивно так вiтаються, не по-нашому».
– Привiт.
– Ти погранець?
– Ага, контрактник. З Харкiвськоi застави, – люди Кабановi вiдразу не сподобалися, i вiн вирiшив розповiсти про себе що-небудь нейтральне i не витiювате. – Ось учора зачепило, чи то мiнометний осколок, чи то стрiлецький. Там бiй iшов на перехрестi, а ми на заставу вiдходили, як по менi влучило, нiяк не збагну…
– Та нас самих там накрило. Ми в колонi йшли, з Росii, мусили вашiй заставi вiдхiд закрити з боку Кутейникового, оточити, а замiсть цього самi в халепу втрапили.
– А ви звiдки самi? – Кабан напружився.
– Ну, Петруха з Ростовськоi областi, а я з Донецька, клич мене Іллiч. Позивний такий.
– Це на честь Ленiна, чи що?
– Ну, а на честь кого ж! А у тебе який позивний?
– А в мене немае позивного. Ми ж контрактники, у нас всi за iм’ям i прiзвищами. Сергiем мене звати, – Кабан подумав, що, може, даремно вiн свiй «макаров» учора хлопцям вiддав, може, згодився б?
– Ну, будемо знайомi, зьома. Я з ополчення «денеер», поперся ось на старостi у вiйнушку погратися, та не пощастило – iхав на «газонi» й прямо пiд дупу гранатометом дало, весь зад розiрвало, тепер ось на животi лише лежати можу, мучуся.
– А мене пiд пiдбитим укропським бетеером дiстало, – вiдгукнувся Петруха. Йому, як i Іллiчу, було пiд п’ятдесят, не менше. – Гранату спiймав, все плече i спину розiрвало осколками. Теж на животi лежу.
– Вiн iз «Росiйськоi православноi армii», iдейний борець з фашизмом.
– А, – невпевнено вiдгукнувся Кабан.
– У лiкарню сюди вашi ж нас i привезли, зглянулися.
– Фашисти е фашисти, – не в тему вставив Петруха.
– Колона у нас велика йшла, – розговорився Іллiч, – сорок одиниць. Так укропи розфiгачили бiльше половини, до п’ятдесяти «двохсотих», при нас рахували. Думаю, нас навмисно своi ж i пiдставили, злили, як гарматне м’ясо, щоб позначити, де бандери зачаiлися. Бачив, як нас iз Росii своi ж мiнометами крили?
«Непогано, непогано ми попрацювали, – думав i радiв Кабан, ледве стримуючи посмiшку, – потрiбно лише триматися, не видавати себе про всяк випадок, може, ще що-небудь розкажуть».
– А нас iз-пiд Харкова сюди перекинули, на «Успенку», на пропускний пункт. Потiк людей, кажуть, збiльшився, потрiбне пiдкрiплення, не встигають паспорти проштамповувати. А тут таке… лихе в живiт залетiло.
