скачать книгу бесплатно
– Шевченко – в Украiнi найбiльш розповсюджене прiзвище, так що анонiмнiсть менi точно гарантована, – як завжди iронiзуе мiй товариш. Вiн молодший од мене на сiм рокiв, але значно краще пристосований до вiйни. – Це однаково, що Мюллер у Нiмеччинi або Смiт в Англii.
– Або Рабинович в Ізраiлi! – жартуе хтось.
– Не знаю, не бував! – парируе Шева.
– Або Іванов у Росii!
– Я там двох, як мiнiмум, знаю! – похмуро вiдповiдае Шева, натякаючи на вiдомi пики з керiвництва Росiйськоi Федерацii.
Шева – не балагур i не душа компанii, вiн говорить лише тодi, коли у нього запитують щось конкретне. Але його поважають у батальйонi i дослуховуються до думки, хоча Шева – звичайний рядовий боець. Вiн середнього зросту, не богатир, але дуже витривалий i сильний. Менi часто хочеться запитати, де вiн працював, де служив, звiдкiля це вмiння працювати зi зброею? Та навiть нашi дружнi стосунки не дають менi права ставити такi запитання. Захоче людина – розповiсть сама. Коли Шева хмурить чоло, то стае схожим на свого тезку – поета з вiдомого портрета, тiльки без вусiв i шапки, i ти так i чекаеш, коли вiн скаже: «Встане правда!» І коли Шева це дiйсно каже, тобто цитуе Тараса Григоровича Шевченка, при тому, що наш Шева – абсолютно росiйськомовна людина – менi здаеться, що поруч iз нами справдi воюе реiнкарнований Кобзар.
Ранком збираемося зовсiм швидко. Дивно, але пiсля майже безсонноi ночi ми сповненi сил. Можливо, це нервове. Батальйон вантажиться в автобуси i машини, i ми оминаемо Іловайськ стороною, щоб ударити там, де на нас не чекають. З нами йдуть декiлька «коробочок» 17-i танковоi бригади, ними командуе капiтан Апiс, широкоплечий мiцний чоловiк. Наш план – обiгнути укрiпрайон противника. Бiля села Грабське помiчаемо кiлька небiжчикiв, одягнутих у дивну форму.
– Козачки, – пояснюе Шева. – «Велике Вiйсько Донське». Бачиш, як придуркувато вдягненi? Папахи, штани з лампасами, начебто в цирк виступати приiхали. Вояки з них нiякi, зате мародери – знатнi.
У Грабському ще з початку серпня, коли iз наших тут ще нiкого й близько не стояло, тримають оборону на блокпостi (4001) «Кривбас», 40-й батальйон територiальноi оборони, i хлопцi з 17-i танковоi. Як вони витримують тут постiйнi обстрiли й атаки сепарiв, важко сказати, але ж витримують. «Кривбас» геройськi тримае оборону ще на трьох блокпостах, блокуючи всi основнi магiстралi до Іловайська. На одному з цих блокпостiв хлопцям зовсiм тяжко. У них поранено i госпiталiзовано командира, потрiбна броня, але нiякоi бронi iм, звiсно, не дають, взагалi нiчого не дають i нiчого не кажуть, окрiм матюкiв по рацii та оптимiстичноi, але тупоi команди: «Триматися!» Коли дивишся на таких хлопцiв, починаеш поважати свою краiну. В серединi серпня нашi бiйцi допомагали iм зачищати село, з тiеi пори ситуацiя з обстрiлами мало змiнилася, щоправда, тепер вони вiдповiдають обстрiлами на обстрiли i тримають сепаратистiв на дистанцii. Через Грабське йтиме постачання харчiв та боекомплекту пiдроздiлам, якi зайдуть сьогоднi в Іловайськ, тому вiд мужностi хлопцiв iз 40-го тербату, 17-i танковоi та iнших пiдроздiлiв, що тримають тут оборону, багато в чому залежить загальний успiх операцii. Нас вiтае молодий лейтенант-танкiст iз позивним Глiб, поруч iз ним пес iз позивним Полковник ганяеться за куркою з позивним Прапор. Капiтан Апiс i летьоха Глiб пiдуть на штурм разом iз нами. Прапор i Полковник залишаться на блокпосту i згодом геройськи загинуть.
В Іловайськ ми входимо з боку села Кобзарi пiдозрiло легко, без жодного пострiлу. Як i казав Семен, на нас тут не чекали. Швидко зайняли i зачистили кiлька кварталiв приватних будинкiв, батальйон закрiплюеться i розставляе дозори по периметру. Штаб i базу розташовуемо в школi. Ми не зустрiли тут поки що жодного сепаратиста, а всi мiсцевi мешканцi сидять у погребах i не наважуються навiть голови пiдняти, не кажучи вже про вийти надвiр – постiйно тривають обстрiли з обох бокiв.
Шева ривком вiдкривае дверi погреба, я кричу вниз:
– Всiм вийти з пiднятими руками! Зброю кидати на землю перед собою! – палець на спусковому гачку, в руцi – граната. Якщо вiдчую щось пiдозрiле, я обов’язково кину ii вниз.
З погреба виходять тiльки жiнки, дiти i бабусi. Вони дуже бояться нас, для них ми – карателi, бандерiвська наволоч.
– Усiх, кому за шiстдесят, ви розстрiляете, – абсолютно серйозно розповiдае про нашi плани мила бабуся в бiлiй хустинцi. – А тих, кому за п’ятдесят, заберете в трудовi табори Коломойського.
Проте вони щиро здивованi тим, що майже всi «карателi» говорять росiйською, i не готовi сприйняти цей факт, як очевидну данiсть, пiдозрюючи нас у лiнгвiстичному шахрайствi.
– Ви звiдки самi? Навiщо до нас прийшли? – кидають у нас мирнi запитання, як шматки багнюки. Вони голоднi та злi.
Деякi бiйцi називають мiста i селища Донбасу, звiдки вони родом, показують своi паспорти з реестрацiею, i мiсцевi починають потихеньку розслаблятися, ще кiлька хвилин спiлкування – i крига скресае, i вони вже беруть iжу, яку ми пропонуемо.
– Вони, якщо не всi, то вiдсоткiв на вiсiмдесят – точно проти нас, – каже Шева, розкладаючи сухпай перед тим, як лягти вiдпочивати. Це наш перший прийом iжi сьогоднi, мiй перший снiданок на червонiй землi Донбасу. Звiсно, не така вона вже й червона, але й не така i чорна, як у нас однозначно. Проте ночi тут – наче вугiлля, чорнiше «Чорного квадрата».
– Навiщо нам це мiсто? Ця земля? Це просякле випарами повiтря? Що нам тут робити? На нас тут нiхто не чекае. Вони ж не люди, вони – телеглядачi, у них – Кiсiльов головного мозку! – дiлюся я враженнями пiсля спiлкування з мiсцевими мешканцями.
– Перевиховувати, – зло каже Шева i пробивае дiрку в консервах скумбрii. Звiдти, шиплячи, б’е фонтан олii. – Тiльки так – таборами Коломойського. А якщо серйозно, то лiкувати «лiкарською» ковбасою, задобрювати гарними зарплатнями, одурманювати наколотими апельсинами i давати закусювати цукерками Порошенка – в прямому i кривому сенсах. Телеглядачi – вони також люди, вони смачно попоiсти хочуть. І це – наша земля, i неважливо, якого вона кольору. Через пару днiв побачимо, що ти заспiваеш!
Насправдi це не смiшно – тут, на украiнськiй землi, нас, громадян Украiни, бiльшiсть мiсцевих вважають ворогами. Та парадокс у тому, що саме через таких, як вони, ми й знаходимося тут. Якесь замкнуте коло. Шева зi мною не погоджуеться. Позiхаючи, вiн каже, що я намагаюся перекласти вiдповiдальнiсть за вiйну на якусь окремо взяту групу людей, а це неправильно.
– Нiчого я не намагаюся перекладати, – не погоджуюся я, – хiба що оцей наплiчник пiд головою.
– І автомат.
– Так. І автомат.
«Добре, – думаю я, – побачимо, що ти заспiваеш через пару днiв, коли земля дiйсно стане червоною…»
Штурм. Помiж вiрою i знанням
Що може зробити маленькi мiста або села всесвiтньовiдомими? Древнiсть iхнiх храмiв, як Маалююля i Саiдная, або генii, що народилися в них, як Зальцбург. Легендарнi фестивалi, що проходили в iхнiх передмiстях, такi, як, наприклад, Вудсток. Священнi рiки, що протiкають через них, як у iндусiв – Варанасi, або священнi гори, що височiють поруч, як у китайцiв, або смертоноснi вулкани, якi iх убивають i засипають попелом, як Помпею. Та найкоротший та найвiрнiший шлях для мiстечок i селищ до всесвiтньоi слави – вiйна. Хто знав про Аустерлiц, Бородiно чи Ватерлоо до вiдомих битв, якi сталися поруч? Хто чув про Конотоп або Аламо? Або Перл-Харбор? Що ми знали про Іловайськ до того, як прочитали в Вiкiпедii, окрiм того, що це – невеличке мiстечко неподалiк вiд кордону з Росiею? До того, як прийшли сюди?
«Мiсто районного значення. Донецька область, Харцизська районна рада. Заснований в 1869 р. Мiсто з 1938 р. Площа 10,8 км. Висота центру 195 м. Офiцiйна мова – украiнська, росiйська. Населення – 16 143 людини (2011). Щiльнiсть – 1632 люд. км
. Телефонний код 6257. Поштовий iндекс 86793…
…Іловайськ заснований… як роз’iзд № 17 на залiзничнiй лiнii Харкiв – Таганрог. Названий за iм’ям Іловайських, по родових землях яких у цих мiсцях прокладена залiзнична дорога. Пiсля побудови Другоi Єкатерининськоi залiзничноi дороги (Долганцево – Волноваха – Іловайськ – Дебальцево) в 1902–1904 рр. Іловайськ став вузловою станцiею…»
Тепер, коли ми нарештi тут, ми знаемо про це маленьке мiсто значно бiльше. Ми знаемо, що Іловайськ роздiлений на двi приблизно рiвнi частини глибоким яром i залiзницею. Ми знаемо, що великий мiст пiдiрвали сепаратисти, i тепер на другий бiк людям можна потрапити лише вузьким пiшохiдним мiстком або пiд ним через залiзницю, а технiцi – тiльки в об’iзд. Ми знаемо, що на нашому боцi мiста, який ми зайняли вчора, знаходяться депо, майстернi, управлiння залiзницi, iншi ще недостатньо нами вивченi об’екти. Тут е дитячий садочок, куди ось-ось мусить зайти батальйон «Днiпро-1», i е школа, де базуеться наш батальйон «Донбас». Ми також точно знаемо, що сил самостiйно захопити й утримувати все мiсто у нас недостатньо. Однак ми вiримо у власну вдачу, вона ще жодного разу не покидала нас на цiй вiйнi. Та iнколи помiж вiрою та знанням виринае нездоланна мiстична прiрва або ж звичайна залiзнична колiя.
Першим загинув Посмiшка. Вiн завжди посмiхався, навiть у найскладнiших ситуацiях нiколи не падав духом. Коли зачищали депо, Посмiшка заховався за залiзними воротами, але крупнокалiберна куля пробила наскрiзь i ворота, i шолом.
«Їхня» частина мiста розташована на висотi, i хоча це й не дае вирiшальних стратегiчних переваг, обстрiлювати з важкоi та реактивноi артилерii згори завжди набагато приемнiше, анiж переховуватися вiд обстрiлiв унизу.
Окоп – ось найнебезпечнiше мiсце сьогоднi, 19 серпня 2014 року, в Іловайську. Тут, на розi, iх два: один маленький, як шпаринка, другий довгий, як ковбаса, i значно глибший. Це пост № 5. Тут удень i вночi чергують чотири бiйцi. Їх завдання – тримати периметр i не давати противнику пройти через посадку i залiзницю. В окоп складно влучити з «градiв», тому, трохи звикнувши, Бусiл, наприклад, навiть не просинаеться пiд час обстрiлiв: вiдкрие очi, послухае звук снарядiв – i спить собi далi. Значно небезпечнiший обстрiл касетними бомбами: чуеш хлопки, дивишся, як на тебе насуваеться стiна вогню, i навiть щiлинки в нiй немае. Однак окоп рятуе, окоп – це цар оборони. Час вiд часу пост № 5 обстрiлюють iз мисливськоi рушницi, невмiло та вкрай неточно. Грiм вважае, що стрiляе людина, яка погано володiе зброею, можливо, пiдлiток або дiдуган, але швидше за все це якийсь п’яниця i тому в обстрiлах i немае точностi й регулярностi. Для порядку бiйцi кiлька разiв провели зачистку будинкiв на сусiднiх вулицях, але нiкого, окрiм збожеволiлого голодного пса на ланцюгу в найближчому з дворiв, не знайшли.
Штурмовий загiн – близько сiмдесяти людей – на той бiк поведе невисокого зросту мiцний досвiдчений боець з позивним Бiшут, «подвiйний пострiл». Цей чоловiк iз попiльним волоссям стрiляе дiйсно дуже влучно i швидко. Витримати важкий уважний погляд Бiшута складно будь-кому, як i манеру командувати, яка не терпить заперечень, але волелюбнi бiйцi, тим не менш, виконують iх без зайвих розмов. Секрет простий – бо вони чiткi й точнi. Бiшут не говорить багато, в його минулому вiдчуваеться вiйна, таке важко приховати. Штурмовий загiн складаеться з двох взводiв, якими командують Артист i Шульц. Цi хлопцi намагатимуться прорватися до будинку мiськоi адмiнiстрацii прямо. Перед розвiдниками, якими командуе Скiф, офiцер-афганець, кавалер ордена Червоноi Зiрки, поставлено завдання вирахувати вогневi точки противника. Операцiя ретельно продумана, i якщо все пiде за планом, то скоро центр мiста буде нашим. З хвилини на хвилину ми чекаемо на пiдкрiплення, два добровольчих батальйони повиннi вдарити по Іловайську з флангiв i розтягнути оборону ворога, вiдволiкти його сили вiд нашого удару в саме серце. Без них ми не впораемося.
Комбата, на жаль, з нами знову немае. Коли зранку Семен iз Бiшутом та комбатом «Днiпра-1» Березою бiля пiшохiдного мосту доопрацьовували план операцii, то потрапили пiд мiнометний обстрiл. Осколками мiни поранило кiлькох бiйцiв i самого комбата, який, хапаючи повiтря ротом, упав прямо на карту Іловайська, розкладену на землi. В школi санiтари надали Семену першу допомогу, пiсля чого його вивезли з мiста й евакуювали на вертольотi в Днiпропетровську лiкарню iм. Мечникова.
Вiд пiшохiдного мiстка до адмiнiстративного центру Іловайська по прямiй – метрiв п’ятсот. Наша штурмова група швидко перебiгла через мiсток i заглушила вогневу точку в одному з приватних будинкiв на самому початку вулицi.
– Увага! – Бiшут раптом зупинився i пiдняв руку, прислуховуючись до рацii. Говорили з «секрету», який висунувся трохи вперед. – Увага! В нашому напрямку рухаеться мiкроавтобус iз людьми!
Через кiлька хвилин бусик безтурботно, начебто i не йшла вiйна, вискочив прямо на бiйцiв, якi закричали що було сили: «Стояти!» – i дали кiлька черг у повiтря – ми готовi були вiдкрити вогонь на ураження будь-якоi митi. Автобус рiзко зупинився, i з нього з похмурими обличчями, кидаючи зброю на землю, почали виходити люди.
– Хто такi? – запитав Бiшут.
– Катаемося ми тут… – невизначено вiдповiв сивий чоловiк, схожий круглим обличчям на моську, намагаючись, очевидно, зрозумiти, до кого вони потрапили в полон. Вiн говорив росiйською з акцентом, точнiше, одразу з двома акцентами: росiйською з типово росiйським аканням i з якимось европейським.
– Документи е? Обшукайте iх.
Сивий чоловiк iз обличчям злоi моськи виявився росiйським поетом iз Вiдня з позивним Австрiяк. Вiн приiхав до Украiни повоювати на боцi «Новоросii», набратися тут, на вiйнi, натхнення, коротше кажучи, вiн вважав своiм громадянським обов’язком мочити украiнських фашистiв. Важко передати його подив та жах, коли вiн дiзнався, що опинився в полонi украiнського добровольчого батальйону.
– Ненавиджу хохлiв! – з викликом, комiчно вiдкидаючи головою назад сиве волосся, сказав росiйський поет.
– Ах ти ж сука! – розiзлився снайпер Сiмка i з усiеi сили врiзав прикладом СВД полоненому спочатку по ребрах, а потiм по нозi. Пiдстрибуючи i згинаючись вiд болю, Австрiяк присiв.
– Полонених не чiпати! – приглушив емоцii Бiшут. – Везiть iх до школи.
Іншi дев’ятеро полонених були невизначеного походження. Документiв вони не мали, говiр видавав у них росiян, а постава – вiйськове минуле або теперiшне.
На цьому сюрпризи не закiнчилися. Через два квартали на штурмову групу звiдкiлясь вискочив зелений «уаз» iз мiнометом. За кiлька секунд, прошита кулями, машина врiзалася на повнiй швидкостi в стовп, на ходу з неi випали два вже мертвих сепаратисти. Бiйцi зняли мiномет i заховали в найближчому сараi, тягати його з собою було б занадто важко. Пiсля повороту направо зачистили ще одне «гнiздо». Противник, щоправда, встиг зробити в наш бiк три незграбних пострiли з ручного протитанкового гранатомета, але стрiляти з ерпеге по людях однаково, що з гармати – по горобцях. Двое гранатометникiв цiлили по черзi й ховалися в каналiзацiйний люк – одного ми поранили, другий утiк неушкодженим. Ближче до центру по нас почав стрiляти снайпер, i Бiшут дав команду перемiститися на iнший бiк вулицi, в мертву для обстрiлу зону. Ми стояли вже практично бiля мети: поруч – магазин АТБ, навпроти – адмiнiстрацiя. Ми хотiли встановити на нiй украiнський прапор.
Раптом, прострiлюючи наскрiзь вулицю i площу, звiдкiлясь упритул запрацював крупнокалiберний кулемет.
Бiйцi залягли вздовж будинкiв, а Бiшут iз групою з двох кулеметникiв i кiлькох стрiлкiв, проскочивши пiд вогнем, просунувся ближче до магазину. Вони стрiляли i кидали гранати навмання, наослiп – через дерева i будинки важко було розiбратися, де знаходяться кулеметник i снайпер. Однак кулемет також лупив услiпу, кришачи бетоннi стiни i викошуючи траву не гiрше газонокосарки.
Поки ми сидiли i думали, що робити далi, iз «зеленки» в наш бiк почали працювати ще кiлька автоматникiв. Ситуацiя iз непростоi перетворилася на дуже складну – нашу штурмову групу противник роздiлив на двi частини i позбавив iнiцiативи. Ми не могли просуватися анi вперед, анi назад, ми могли тiльки лежати i чекати пiд шквальним вогнем кулемета, коли нарештi снайпер спiймае когось iз нас на мушку i пристрелить.
Нiхто так досi й не зрозумiв, навiщо Шульц вибiг iз укриття. Можливо, знаючи, що надзвичайно ризикуе, вiн вiрив у свою щасливу зiрку, тому i побiг, можливо… Комвзводу рвонув через вiдкритий простiр, але не встиг пробiгти i кiлькох метрiв, як у нього поцiлив снайпер. Шульц скрикнув i впав. Вiн ще лишався живим, i я одразу хотiв кинутися до нього, щоб вiдтягти в укриття, хто знае, може, його ще можна було врятувати. Але Шева мiцно схопив мене за руку:
– Не ворушись!
Я з подивом подивився на товариша. Той прошепотiв, бризкаючи вiд гнiву слиною:
– Лежи тихо! Снайпер вичiкуе, поки хтось жалiсливий, типу тебе, побiжить витягувати Шульца. Рахуй: один, два, три…
На рахунок «чотири», переконавшись, що нiхто не поспiшае за пораненим, снайпер добив Шульца пострiлом у голову. Я побачив, як стиснув автомат Артист, як iншi бiйцi, не бажаючи вiрити, що iх комвзводу, один iз найдосвiдченiших i найавторитетнiших людей в батальйонi, загинув, iз вiдчаем дивилися один на одного. В iх очах я не бачив страху, але ми всi добре розумiли, що сьогоднi щось пiшло не так.
Щоби продовжувати наступ, нам потрiбно було дiзнатися, де знаходяться кулеметник та снайпер. Бiшут дав по рацii команду Скiфу i його розвiдникам обiйти дев’ятиповерхiвку праворуч, ймовiрно, сказав вiн, звiдти ви зможете iх засiкти. Цей маневр виявився останнiм для славного солдата Скiфа. Не встигли розвiдники вийти з-за будинку, як його смертельно прошило з кулемета, майже всi його бiйцi також отримали поранення рiзноi тяжкостi.
Бiльшiсть бiйцiв iз основноi групи так i залишалися в мертвiй для обстрiлiв снайпера i кулемета зонi, але ми не знали, як i куди пересуваеться противник, наскiльки довго наше укриття залишатиметься безпечним. Термiново потрiбно було щось робити, i Бiшут i ще трое бiйцiв, незважаючи на безперевний обстрiл, перебiгли ще ближче до адмiнiстрацii. Вони вiдпрацювали по «зеленцi», намагаючись заглушити там стрiлкiв, i одночасно видивлялися снайпера. Бiшут уже розумiв, який у того сектор обстрiлу, i мiг сповна оцiнити, наскiльки грамотно побудована оборона противника: задiявши не так уже й багато ресурсiв, вони контролювали майже весь простiр у центрi мiста. Тут, незрозумiло яким чином, але до Бiшута проскочила медсестра Алiна, притягнувши на собi ще живого Скiфа. Алiна тампувала йому рани, але Скiф уже не дихав. Звiдкiлясь з’явився ще один розвiдник – у запалi бою вiн вибiг на вiдкритий простiр – i отримав кулю в ногу, просто пощастило, снайпер, певне, в цей час кусав пирiжок. Розвiдник катався по травi й голосно стогнав, хтось iз бiйцiв намагався пiдбiгти до нього, але знову був зупинений гнiвним окриком командира. «Один, – почав рахувати Бiшут, – два, три, чотири…» – Вiн закрив очi, чекаючи контрольного пострiлу в голову розвiдника, подумки прощаючись iз товаришем. Однак пострiл чомусь не пролунав. Бiшут iз подивом вiдкрив очi – вiн знав, що див не бувае, i майже одразу, виглянувши на мить з-за рогу, у вiкнi горища багатоповерхiвки помiтив рух, зовсiм маленьке ворушiння, практично невловиме для ока.
– Агов, гранатометнику! – покликав вiн через вулицю. – Давай сюди швидше, – i показав рукою, як по дузi можна обiгнути зону обстрiлу.
Гранатометник, молодий хлопчина з позивним Мороз, уважно спостерiгав за тим мiсцем, куди показував командир.
– Нелегко буде влучити!
– Так ти ж снайпером хотiв бути! – усмiхнувся Бiшут. – Давай, пробуй.
Перший пострiл пiшов трохи вище, зате другий розвалив горище дощенту. Снайпер, судячи з усього, припинив стрiляти i жити назавжди.
– Кулеметники, прикрийте! – І обидва нашi кулеметники, якi вже втомились вiд бездiяльностi й безнадiйностi, почали яро навалювати по сепарах, прикриваючи «газельку», яка проскочила мертву зону i пiд’iхала до Бiшута. Бiйцi завантажили туди Скiфа i Шульца – той ще дивився затуманеними очима в небо, але з кожною миттю життя стрiмко залишало його, i Бiшут закрив товаришу очi – потiм швидко пiдняли в кузов пораненого в ногу розвiдника i вiдправили транспорт у тил.
Бiй продовжувався ще близько двох годин. Вогонь противника пiдсилювався, туди пiдходило пiдкрiплення, але нашi сумiжники – два батальйони, якi повиннi прорватися в мiсто з флангiв – все не йшли i не йшли, навiть не було чутно звукiв бою. Ми не знали, що з ними сталося, чому iх i досi немае, але до останньоi секунди вiрили i чекали, що вони вдарять по сепаратистах. Медсестра Алiна, яка не захотiла повертатися на базу разом iз пораненими, пiд кулями кричала, щоб противник припинив вогонь, бо тут е пораненi. Це був виразний материнський крик iз проханням про милосердя i вимогою спiвчуття. Але про якi милосердя i спiвчуття може йти мова в жорстокому бою? Алiна поводилася мужньо, дивуючи нас: звiдкiля в такому маленькому створiннi стiльки вiдчайдушноi смiливостi? Їi свiтла голова з’являлася то тут то там – скрiзь, де пораненi потребували допомоги. Вона не боялася обстрiлiв, працювати на очах у ворога – i Бог ii берiг.
Щоб подавити цей клятий кулемет, нам достатньо було тодi однiеi «коробочки» i пiвгодини часу. Всього пiвгодини – i ми б захопили центр Іловайська. Та ми не мали анi «коробочки», анi навiть десяти хвилин – боекомплект закiнчувався, а сили противника з кожною годиною збiльшувалися. Артист iз кiлькома бiйцями намагалися пройти крiзь двори i знайти кулеметну точку, але безрезультатно – ми через обстрiл так i не змогли пiдняти голiв.
– Вiдходимо! – нарештi дав команду Бiшут. Сидiти й очiкувати, коли тебе застрелять – безглузде заняття навiть на вiйнi. – Швидко, швидко! – Бiшут залишався останнiм, прикриваючи вiдхiд. Вiн би встиг вiдiйти також, якби не куля, яка потрапила йому в голову – бац! Командир на мить утратив свiдомiсть i впав, а коли оговтався, побачив, що куля пробила наскрiзь його новенький шолом. Однак нiмецька якiсть кевлару врятувала Бiшуту життя – куля, розвернута металом, вдарила в череп пласким боком i тiльки розбила голову i сильно контузила. Але дорогоцiннi митi для вiдступу вiн утратив. На площу вискочив ворожий бетеер, iз новою силою почав лупити кулемет. Бiля Бiшута залишився тiльки поранений у ногу Нiкiтос, який допомiг командиру пiднятися i заховатися в пiд’iздi жилого дому. Вдвох вони опинилися в оточеннi, i бiльше в Іловайську ми iх не бачили i не чули, i не знали, що з ними сталося надалi: чи потрапили вони в полон, чи вони живi i чи iм далося якимось дивом вийти з мiста. Їхня рацiя мовчала.
Усiх поранених та загиблих ми вивезли до пiшохiдного мiстка на трофейнiй «газелi», навiть не знаю, що б ми без неi робили. Коли ми вранцi йшли в наступ, то на кожному перехрестi залишали кулеметникiв, якi тепер прикривали наш вiдхiд. Бiля мiстка чергувало вiддiлення Занози, де серед iнших бiйцiв вiдхiд штурмовоi групи забезпечував i Франко. Йшли через низ, через залiзницю – мiст прострiлювали вже з кiлькох сторiн. Франко допомагав носити поранених i, пригинаючись вiд мiнометних мiн, кiлька разiв перебiгав на той бiк i повертався. Їм залишалося протриматися зовсiм трохи, можливо, кiлька хвилин, коли поруч упала мiна. Майстра поранило в обличчя, а Франку попало в голову та груди. «Так боляче дихати, – шепотiв вiн, – так боляче дихати…» Ми хотiли вiрити, що його можна врятувати, але знали, що це – неможливо.
Кордон. Вторгнення
– Тиша на кордонi, – стверджуе Карацупа, – найнебезпечнiша рiч.
Але ви цьому не вiрте. Найнебезпечнiша рiч на кордонi – це коли пропускний пункт, на якому ви чергуете, криють мiнометами чотири години поспiль. А найхрiновiшi вiдчуття виникають тодi, коли в День Незалежностi твоеi краiни колони вiйськовоi технiки покидають бойовi рубежi й похмуро вiдступають тобi за спину.
– Агов, Нацгвардiя, – гукаемо мужикiв на бронi, – вiдступаеш?
– Вiдходимо на заздалегiдь пiдготовленi позицii, – вiдповiдають хлопцi осиплими голосами. Утомленi порожнi очi цих солдатiв забути неможливо, таких очей не бувае в живих людей.
Оглушливо ревуть танки, брязкають по червонiй твердiй, як камiння, землi гусеницi, здiймаючи в розпеченому серпневому повiтрi суху, дрiбну, наче з цегли, пилюку, натужно пихтять старенькi беемпе i бетеери. На нашу технiку без слiз не глянеш – уся побита, багато йде на зчiпцi, у машин клинить то коробки передач, то башти, то ще щось. Жорстоко матюкаючись, вилазять з бронi мехводи з кувалдами та монтировками i поспiшають усунути негаразди – нiхто не хоче затримуватися тут довше, нiж передбачено швидкiстю транспортного засобу. Ззаду, впираючись один в одного бамперами, глохнуть, закипаючи, шiстдесят шостi «газони-шишарики» i сто тридцять першi «зiли», завантаженi по самiсiнькi борти боекомплектом, i майже в кожнiй машинi, всупереч iнструкцiям та здоровому глузду, сидять, лежать прямiсiнько на ящиках з мiнами та патронами люди. Пiднявши капоти, втомленi та знервованi водii, згнiтивши серце, поливають водою iз пластикових пляшок бензонасоси – тонкими-тонкими цiвками: в таку спеку вода тут на вагу золота. І звiдусiль – з бронi, з кузовiв, з люкiв – на нас дивляться пустi зiницi, в яких на тлi вицвiлоi байдужостi тлiють помаранчевi вогники радостi. Вони вирвалися з пекла, iм пощастило – вони йдуть, а це означае що, можливо, вони залишаться живими, на вiдмiну вiд тих, хто зараз там, на Савур-Могилi.
Ми проводжаемо чергову колону поглядом. Украiнська армiя залишае «Сектор Д».
Ще декiлька днiв тому ми спостерiгали, як нашi збройники пiсля ротацii йшли на Саурку – бадьорi та веселi, сповненi ентузiазму, а сьогоднi вони повзуть назад – побитi, страшнi, розгубленi.
– Там капкан, – каже суворий танкiст. – Розстрiл. – У нього майже немае брiв i обпечене обличчя: «Прикордонник, ти життя не бачив, у танку не горiв!» – жартуе вiн без усмiшки, без емоцiй, автоматично, немов заряджаючи магазин «ак». А можливо, i не жартуе зовсiм.
Вони йдуть – ми залишаемось. Ми – це пересувний прикордонний загiн, 48 чоловiк, добровольцi-контрактники. Нас непогано пiдготували й озброiли, поганяли на полiгонах, навчили стрiляти з агеес i «мух», а потiм посадили на три «газони», перефарбованi в захисний зелений колiр, якi, вочевидь, у мирному життi розвозили продукти в сiльськi магазини, i в серединi червня вiдправили сюди, на кордон, у Донецьку область на пропускний пункт «Успенка». Служба звичайна – добовi та деннi наряди для кулеметникiв i снайперiв, iншi бiйцi – в «секретах» або на пропускному пунктi. Перевiряемо документи, патрулюемо мiсцевiсть, iнколи затримуемо порушникiв, останнiм, три днi тому, взяли наркомана з Ростова – весь у наколках, вени – в дiрках, iхав до нас воювати, одуд. Загалом, нiчого складного, i коли б не мiномети, якi почали лупити по нам числа з двадцятого, то жити можна. А з мiнометами – нi, жити не можна. Лiкарi не дозволяють.
На висотку над Григорiвкою щоденний наряд – десять чоловiк. Висотка, як-то кажуть, панiвна, звiдси росiйська територiя – як на долонi. Ми бачимо, як заходять на позицii, швидко розвертаючи бойовi розрахунки, росiйськi «гради», i довбають по Савур-Могилi. Це видовище, особливо вночi, крутiше, нiж останнiй епiзод «Зоряних вiйн» у кiнотеатрi 5Д – смертоноснi феерверки пролiтають майже над нашими головами. Звiдси добре видно багнет гранiтного пам’ятника солдатам Великоi Вiтчизняноi на курганi – нiщо його не бере. Там ще вчора майорiв украiнський прапор, сьогоднi ми бачимо там прапор «Новоросii».
Мiж Мар’iнкою i Савур-Могилою – з Росii – тягнеться глибокий i довгий яр, iдеальне мiсце для проходу важкоi технiки. Сюди вже намагалися заходити танки з того боку, Т-72, iх легко розпiзнати по характерному звуку (нашi кричать так, що вуха закладае), а цi – модифiкованi, бурчать тихо – збройники встигли вiдiйти, не приймаючи бою, i передали координати артилерii – накрили рясним вогнем.
– У нас е наказ вiдступати? – задаемо самi собi питання, вiдповiдь на яке знаемо заздалегiдь.
– У нас немае наказу вiдступати! – звучить патрiотично, але на душi скребуть чорнi коти. Дуже хочеться вiрити, що нас не кинули тут напризволяще.
– А який у нас е наказ?
– Наказ охороняти державний кордон.
Але де вiн, цей кордон? Його немае в тому строгому розумiннi, до якого ми звикли по фiльмах або, можливо, хтось по службi в Радянськiй армii: смугастi стовпи з назвами держав, демаркацiйна лiнiя, колючий дрiт; нi, це звичайна пересiчена мiсцевiсть без жодних маркувань. Тому на картi ми можемо лише приблизно провести олiвцем умовну межу – ось, бачите, це кордон мiж Украiною i Росiею. По сутi, ознаки i символи державного кордону тут – це пропускнi пункти з державними прапорами. І користь вiд цих ПП хiба що в тому, щоб отримати в паспортi штамп i мiграцiйну карту, якщо перетинаеш кордон офiцiйно. Загалом, у мирний час – тут рай для контрабандистiв i прикордонникiв, катайся туди-сюди скiльки завгодно, до того ж завжди можна домовитися, всi своi – i погранцi, i контрабандисти, а «контрабасу» у всi часи на всiх вистачало.
Обидва прикордоннi загони – i мiсцевий, стацiонарний, i наш, пересувний – базуються в Амвросiiвцi, майже в центрi мiста. Мiстечко невелике, районний центр, населення – тисяч двадцять, багато хто працюе в Росii, що й не дивно – до кордону рукою подати, гарному танку – пiвгодини ходу. «Іронiя долi, – говорить Академiк, – пiвроку тому я буквально за п’ятисот метрiв вiд цiеi застави, на сусiднiй вулицi, вiдкривав фiлiю нашоi аграрноi академii. А тепер сиджу тут iз автоматом у руках». Ми, як i ранiше, ходимо в наряди i «секрети», але на ПП «Успенка» нiкого вже немае. Та й самого пропускного пункту, чесно кажучи, вже три доби, як немае.
Спершу росiяни туди для остраху закинули мiн тридцять-сорок, нiби натякаючи, щоб ми забиралися геть – спалили пару будок осторонь, i все, заспокоiлися. Стрiляли метрiв iз чотирьохсот-п’ятисот, били одразу з-за росiйського пропускного пункту, навiть не ховаючись, бо знали, що у вiдповiдь вогню не буде. Коли мiни падають, то звук зазвичай такий: вуух-вуух, а тут стрiляли пiд кутом мало не 90 градусiв: ти чуеш пострiл – пух! – i тут же – шшшшшшшш – коли мiна вже падае.
До того, як почалися масованi обстрiли, декiлька днiв пiдряд мiсцевий люд виходив до Росii. Черги на пропускному пунктi стояли в декiлька кiлометрiв, товпилися, квапилися, в останнiй день людей взагалi вивозили «уралами», немов перед землетрусом.
Інколи ми намагалися з тими, хто iде, розмовляти про любов до Батькiвщини i священний борг кожного чоловiка. Академiк молодиковi говорить так ввiчливо, ставлячи штамп у паспорт:
– У тебе ж удома вiйна. Ти ж чоловiк, куди ти виiжджаеш? Ми от зi всiеi Украiни сюди приiхали…
– Тобi треба, ти i воюй! – вiдповiдае той i плюе собi пiд ноги. Добре, що не в морду Академiку.
Така от розмовапро нероздiлену любов та священний борг.
Ми iх усiх пропускали, росiяни iх приймали без проблем, а потiм рiзко, в один день – нi фур, нi машин, нi людей. Щось знали. Всi щось знали. Лише ми нiчого не знали.
Що таке наш пропускний пункт? Великий прямокутний ангар, звичайна залiзна коробка з бетонною пiдлогою. Коли ввечерi почався обстрiл, ми вiдiйшли далi, в окопи, якi викопали напередоднi вночi. Земля там, як глина: тверда, ламаеться, кришиться, все, що завгодно, тiльки не копаеться – це в нас у чорноземах окопуватися легко, а там, що камiнь лопаткою довбеш. Мiнометнi обстрiли ми роздiляемо на двi категорii: «дискотека» – це 82-мiлiметровими шмаляють, так, пустощi, i «рамштайн» – це вже 120 мiлiметрiв, серйозна зброя. Мiнометники у росiян стрiляють, як снайпери – кладуть мiни з другого пострiлу прямо в башту бетееру, а в окоп, де ми сидiли, так прямо в рядок клали, як пiд ниточку. Врятувало те, що ми вирили собi, як кроти, в стiнках окопу дiагональнi нори, там i перечекали. Що кожен собi сам в цiй норi думав у цю нiч – нiхто не дiлився враженнями, та й не хотiлося, якщо чесно.
Наступного ранку, як тiльки стихло, проiхалися поглянути на «Успенку» – ангар весь у дiрках, можна замiсть решета використовувати. Стояв пропускний пункт – i немае пропускного пункту, немае державного прапора, немае кордону – заходь, дорогий брате.
Удень, вочевидь, для рiзноманiття, вiдразу пiсля обiду, почали обстрiлювати з «василькiв». Пiсля четвертого залпу ми вирахували, що на перезарядку iм потрiбно секунд тридцять, нiяк не менше, – якраз час, щоб пробiгти триста метрiв до покинутоi ферми: там вагова, а пiд нею – бетонна яма. Там ми i сховалися. Як з’ясувалося, в нашому загонi всi чудово бiгають, не те, що на тренувальних кросах. Настрiй був вiдмiнний, бойовий: сидiли, жартували, трохи випивали, а без ста грамiв обстрiл новачку важко пережити. А ми всi – новачки, всi сорок вiсiм чоловiк – нiхто бойового досвiду не мае. Нi Американець – це такий позивний у нього, любить у все американське вдягатися (ось потрапив би до сепаратистiв у полон, його б по «Лайфньюс» показали Кореспондент: «Який ваш позивний?» Американець: «Американець». Кореспондент: «Як бачите, це не просто чутки про американських найманцiв!»); нi старшина, позивний Старшина, зрозумiло чому; нi Автобус, наш кращий водiй; нi Академiк, кандидат наук, тому й Академiк; нiхто iнший, хоча рiзнi люди е тут – i за вiком, i за досвiдом, i за спецiальностями, але нiхто з нас до цього в живих людей не стрiляв i по нам теж до цього дня навiть з пiстолета Макарова не стрiляли. Але це все з галузi психологii бiльше, а так е у нас хлопцi дуже непогано пiдготовленi. У того ж Академiка брат двоюрiдний – гранатометник ручних протитанкових гранатометiв, профiльний фахiвець, цiлий рiк на строковiй службi по двiчi на тиждень на деннi й нiчнi стрiльби в Перевальському, що в Криму, ходив. Але так цiкаво все у нас влаштовано: тут, у загонi, вiн призначений командиром вiддiлення, зате гранатометником у нього – ветеринар, який до цього числився фельдшером. От i зрозумiй наше командування, його глибоку стратегiчну задумку!
Мали ми i броню – два наших танки поруч стояло. Правда, вони з мiсця не могли зрушити – в одного коробку передач вибило, в другого – рульове заклинило. Збройники, коли зi Снiжного вiдходили, поспiшали дуже, ну i залишили iх тут, нiбито як колону прикривати, а потiм забули, напевно. А ми не встигли цi танки пiдiрвати, дуже швидко росiяни в Григорiвку ввiйшли. Чуемо лише по рацii:
– Що? Колона валить? Все, з…я звiдси! Швиденько! Лiки тiльки заберiть!
Рацii, до речi, геть непридатнi – «Кордон», нiчого не чути вже в радiусi одного кiлометра. Ранiше, казали, «Моторолами» користувалися, але потiм тендери-швендери, Литвин Литвина крие здалека, ну, зрозумiло, що до чого, як завжди це у нас вiдбуваеться. Тепер «Моторола» – це не рацiя, а рудий карлик-манiяк по той бiк вiйни.
Вранцi нарештi дали i нам наказ – евакуюватися iз зони обстрiлу. Та у нас би i боеприпасiв на три ворожi танки максимум вистачило, якщо б почалося…
