скачать книгу бесплатно
– Я боксом мало цiкавлюся, я «Формулу» дивлюся.
– Ми з Іловайська. На рибалку ми з Артемкою iхали того ранку на нашiй «шiстцi», а тут цi п’ятеро назустрiч на джипi. Зупинили нас, почали дорогу запитувати, по картi звiрятися, щось по рацii передавати. Я пояснив, не вдаючись у подробицi, як iм правильно доiхати, i лише ми зiбралися в машину сiдати, як мiна прилетiла, а за нею друга i третя. Нас iз Артемкою вiдразу накрило, а потiм i цих. А хто стрiляв, звiдки стрiляли – невiдомо, та i яка тепер рiзниця? Мертвi ми.
Кабан зробив великий ковток, набрався смiливостi й запитав:
– Слухай, Воха, а я у твого Артемки на плечi синцi бачив…
– А, це! – посмiхнувся Воха. – Так мисливцi ми. Я сина з дитинства до зброi привчав, скрiзь iз собою брав. Вiн знаеш, як стрiляе? О-ого! Ти дивися, якщо раптом цi п’ятеро зекiв будуть залупатися, одразу до мене звертайся, не соромся, ми iх швидко притиснемо.
– А чому ви всi зараз розмовляете, як живi, а синочок твiй – нi?
– Розумiеш, засмутився вiн дуже, що так рано помер, цiлий тиждень переймався. Втомився, спить тепер.
– А чому вас не забирають?
– Ех, Сiрий, аби ж я знав! Начебто чув я розмову, що вiйна у нас там, в Іловайську, серйозна, не зайти – не вийти. Дружина у мене там залишилася, i дочка молодша, сiм рокiв.
– У мене теж дочка, тiльки старша трохи.
– Сiрий, а ти ж – укроп? – вiдгукнулися знову картярi. – Укропище! Бандерiвець! Ну, i де ти залишив свiй кулемет, Кабане? Навiщо прийшов сюди вбивати мирних людей?
– Я за те, щоб людей не вбивали i в мiй дiм не лiзли.
– Ага, i тому ти тут у мирних громадян стрiляеш?
– Я не стрiляю.
– А нам все одно, аби пенсii платили, – звiдкiлясь iз темного кута вагона вiдгукнулися два дiдусi й бабця. – Хоча, звичайно, ми за Путiна. Але тепер нам, звичайно, однаково.
Кабан прокинувся, стiкаючи холодним потом. Всi десятеро небiжчикiв лежали на своiх мiсцях, покiрно в купцi, як i належить, але бiля дверей чулося пiдозрiле ворушiння i дзвiн ключiв.
– Ось свiдоцтво про смерть, подивiться, будь ласка. Я за Антонiною Федорiвною Полозковою, 1923 року народження, – почувся чоловiчий голос без зброi.
Кабан у панiцi, тримаючись за бiк, кинувся в укриття, прошмигнув мiж трупiв зi спритнiстю повiтряного гiмнаста, притиснувся до пiдлоги i причаiвся пiд ковдрою. Поспiшаючи, вiн не встиг надiти маску, i рiзкий трупний запах буквально розiдрав нiздрi. Захотiлося встати i вийти на вулицю проблюватися. Дверi вiдкрилися, i морг залило незвичним денним свiтлом, слiдом за яким приемно потягло свiжим уранiшнiм повiтрям. Кабановi зразу ж захотiлося чхнути.
– Ну, ось, вибирайте, тобто, даруйте, дивiться, де ваша мама, – сказав уже знайомий голос, i в отворi дверей промайнули синi лiкарнянi штани.
– Що ж вони всi у вас так у купi лежать? І запах… – другий голос належав сiрим, з блискучим вiдливом, бездоганно вiдпрасованим брюкам.
– На холодильник грошей немае, а кондицiонер зламався. Ви випадково не майстер, не можете полагодити? – запитали синi лiкарнянi штани.
– Нi, я суддя, – вiдповiли сiрi з вiдливом.
– Шкода.
– Я суддя господарського суду! – вагомо, з викликом, уточнили сiрi випрасуванi брюки.
– Я спiвчуваю, – парирували синi лiкарнянi.
– Що? Я не зрозумiв.
– Я глибоко спiвчуваю вашiй втратi.
– Так, це моя мама. Ось вона.
– Добре, давайте покличемо поховальникiв.
По тамбуру загуркотiли важкi черевики, i в морг зайшло чотири в чорних спортивних штанинах.
– Ось цей… ця людина, лiтня жiнка, мама, – не вiдразу знайшов правильнi слова суддя. – Злiва, пiд тим вiйськовим, вона в темнiй хустцi. Як ви можете так зберiгати небiжчикiв? Це ж святотатство! Чому ви не розкладете iх принаймнi по полицях? Це просто обурливо!
Кабановi здалося, що синi штани навiть гмикнули вiд задоволення:
– І це ви менi кажете?
Поховальники, особливо не панькаючись, вiдсунули одного з п’ятьох вояк убiк i почали дiставати Антонiну Федорiвну. Кабан вiдчув, як на його подрану зелену ковдру спочатку впав пучок яскравого свiтла, а потiм байдуже, як по меблях, пройшовся чийсь погляд. У цей момент з голови Антонiни Федорiвни зiсковзнула чорна хустка.
– Обережнiше, – зашипiв суддя. – Кладiть на носилки i виносьте. Заради бога, обережнiше!
Жiнку, нарештi, винесли, i синi штани закрили дверi на ключ. «Цiкаво, синi штани знають про мене? Напевно ж, не можуть не знати», – подумав Кабан.
Найгiрше було з куривом. Нюся найсуворiшим чином заборонила палити в морзi: «Помiтять одразу, i тодi i тобi, i менi кiнець. Тебе хоч розстрiляють, а ось що менi буде…» Пiдвести Нюсю Кабан нiяк не мiг, тому боровся з бажанням закурити як мiг. Найсильнiше накривало зранку, коли кашель упритул пiдступав до горлянки i стискував залiзною хваткою, душив грудну клiтку, а рука сама тяглася до единоi пачки сигарет. Якби у цей момент хто-небудь зайшов, Кабан не мiг би гарантувати, що витримае i не закашляе. Першу сигарету вiн випалював, коли його вели на процедури через двiр лiкарнi. Стежинку добре було видно з вiкон i навiть, як стверджувала Нюся, з кабiнету головного лiкаря, але вони йшли манiвцями: пiд стiнками, за кущами, перечiкували пiд розлогим старим кленом i за старою господарською, колись давно побiленою спорудою, пiд дахом якоi було викладено цеглою «1913». Ось тут Кабан зупинявся i викурював, блаженно затягуючись, свою першу за день сигарету. Нюся i Женя не палили, зате Вiкуся димiла, як паровоз, розумiла його горе i завжди дозволяла викурити ще одну сигарету, яку вiн пiдкурював одразу вiд попередньоi. Та ж iсторiя повторювалася по дорозi назад.
Друга проблема, з якою Кабан зiткнувся, – гiгiена. Умивався, чистив зуби i ходив у туалет за великою потребою вiн тепер виключно перед процедурами. На все про все йому видiляли десять хвилин, але людина, як уже влучно вiдзначили кiлька тисячолiть тому, швидко звикае до всього, i Кабан служив цiй тезi найяскравiшим пiдтвердженням. Для iншого справно слугувала пластикова пляшка, яку принесла Нюся в перший же день. Мочився Кабан нестерпно важко i незручно – потрiбно вилiзти з халабуди, влаштуватися у вагонi так, щоб нiхто, випадково проходячи повз, не змiг помiтити у вiкнi мерця, який пiсяе стоячи навколiшках, приспустити однiею рукою спортивнi штани i тiею ж рукою зробити так, щоб усе сталося точно й акуратно. Першi рази Кабан настраждався, тому вважав за краще довго терпiти, але такий пiдхiд також не давав потрiбного результату – поспiшиш, як свiдчить народна мудрiсть, людей обiсциш. Але з часом Сiрий пристосувався, навiть, можна сказати, натренувався, i здiйснював цю непросту дiю з деякою навiть витонченiстю.
Інколи вечорами, коли на вулицi темнiло, до Кабана заходили в гостi Нюся, Вiкуся або Женя. Виявилось, що Нюся замiжня i в той же час нi: три роки тому чоловiк виiхав на заробiтки до Росii i пропав – чи то обзавiвся новою родиною, чи то прирiзали де – невiдомо, але ознак життя вiн не подавав. Нюся залишилася з чотирирiчною дочкою, зарплатню в лiкарнi не платили з червня, власне, як тiльки бойовi дii впритул наблизилися до мiста i кордону. Зводила кiнцi з кiнцями, як могла, брала додатковi чергування, одним словом, самотня мати, звичайна картина. Вiкуся була молодшою за Нюсю на три роки, i жила зовсiм iншим життям. Любила ризик, рiзкi стосунки з чоловiками, iнколи – не з одним. Зачiску носила грайливу, для цих мiсць нетипову – фарбований в рiзнi кольори чубок, поголена потилиця; у кожному вусi – по два кiльця, смiшна i смiшлива, коли в настроi; смутна, неговiрка, якщо щось iде не так або, наприклад, не подобаеться погода. За ними двома майже завжди ходив Женя – ще зовсiм хлопчисько, iнтерн на практицi. Худий, гостроносий, окуляри не носив, хоча зiр мав слабкий, бiгав кожен ранок на турник, його хлоп’яче серце горiло бажанням i коханням до Вiкусi, вiн слухався ii беззаперечно, i за один поцiлунок, не говорячи вже про два, мiг продати не лише Батькiвщину.
Вони всi разом намагалися придумати, як i коли Кабановi вибиратися на свободу. Прикордонник на четвертий-п’ятий день став вiдчувати себе значно краще, i, мабуть, був готовий через пару днiв вирушати в дорогу. Далi тут залишатися було небезпечно, довго приховувати перебування Кабана в морзi неможливо – вiн двiчi на день ходив через подвiр’я лiкарнi, його бачив медперсонал, вiн приймав процедури, для нього брали порцii в iдальнi, вiн ходив коридорами лiкарнi до своеi палати i назад. Рано чи пiзно хтось би вистежив i подзвонив сепаратистам, i тодi б нi нейтральна позицiя головлiкаря, нi винахiдливiсть Нюсi не врятували б його вiд полону. Навiть нинi було дивом, що його нiхто досi не знайшов, хоча ще двiчi приходили з перевiрками й обшуками, запитували конкретно про украiнського прикордонника, тобто знали, що вiн досi десь тут ховаеться, лiкуеться, харчуеться, значить, чекали, шукали, але, певно, не до нього нинi – довкола кипить вiйна. Нюся казала, що Олексiй Іванович, головлiкар, навiть показував сепарам його iсторiю хвороби, де останнiй запис датований 25 серпня: «Так, – вiдповiдав головлiкар, – я теж чув, що украiнський прикордонник десь ховаеться. Але не впевнений, що саме в моiй лiкарнi, особисто я його не бачив давно. Можливо, вiн ховаеться десь у мiстi, але менi про це нiчого не вiдомо. Якщо я його побачу, то обов’язково вам подзвоню».
Що вiдбувалося в свiтi, Кабан знав лише з розповiдей медсестер i iнтерна – все дуже погано, але нiчого достеменно не вiдомо. З уривкiв фраз, якi чув у коридорi вiд хворих i лiкарiв, вiн усвiдомлював, що в Украiну зайшла росiйська армiя, укропи в оточеннi, всiх iх уб’ють, тут буде «денеер», Путiн нас урятуе. Вiд таких новин Кабан став значно бiльше хвилюватися за дружину i доньку, нiж за себе: що з ними буде, коли росiяни окупують рiдне мiсто? Вiн попросив Нюсю подзвонити дружинi з локального телефону i повiдомити, не вдаючись до подробиць, де вiн знаходиться i що з ним усе гаразд. Пiсля 1 вересня перiодично почав з’являтися мобiльний зв’язок, i вiн сам двiчi говорив iз дружиною i матiр’ю по телефону. Дружина зовсiм не сердилася i навiть не буде убивати, як обiцяла, коли вiн повернеться, а, навпаки, буде любити i берегти, що Кабана, звичайно, дуже потiшило. Рiднi зв’язалися з Головним управлiнням прикордонних вiйськ, командуванням вiйськовоi частини, СБУ, Червоним Хрестом, але скрiзь вiдповiдали, що нинi ситуацiя в районi Іловайська критична, i найближчим часом iм нiчим допомогти не можуть.
Говорити без шумiв i перешкод мобiльним телефоном можна було лише з четвертого поверху лiкарнi, пiд самiсiньким дахом. Лiфтом тут користувався лише медперсонал, та й боявся Кабан маленького закритого простору – вiдкриваються дверi, а там, як у кiно, стоять сепари i посмiхаються: «Де ти заховав свiй кулемет, Кабан?» – або можна з кимось зiштовхнутися небажаним нiс до носа, наприклад, iз головним лiкарем. Навiщо людину ставити в незручне становище? Тому пересувався Кабан виключно сходами, i кожен дзвiнок додому йому давався на пiвгодини лише вгору, не менше, i сiмома потами. На свiй номер дзвонити вiн, природно, забороняв, бо це всiм вiдомо – невчасний дзвiнок може коштувати життя. Вечорами Кабан у думках шукав шляхи порятунку, але вiрних варiантiв як i ранiше, не знаходив. Якось, коли вiн повертався з процедур, у коридорi його схопив за руку чоловiчок iз паскудною пикою, у запраних штанях i дранiй сiрiй футболцi:
– Чуеш, погранцю, не квапся. Справа е, зайди сюди, – i потягнув за собою в палату. – Сядь на лiжко.
Кабан обережно присiв.
– Чуеш, погранцю, ти додому хочеш? – зашепотiв паскуднопикий. Кабан, розглядаючи жовте облiзле вухо спiвбесiдника, енергiйно кивнув. Розмова йому не подобалася. – Так той, мiй братело, вiн той, тебе може вивезти. А то водять тебе тут дiвки, водять, а що з того? Прийдуть нашi, знайдуть тебе – кiнчать, як пити дати. Давай, бiйцю, двадцять тисяч гривень – i ти удома. Давай, я завтра виписуюся, сядемо утрьох на «дев’яточку» – i поiдемо. Я виведу, не сци.
– Двадцять тисяч? Та звiдки такi грошi?
– Я знаю? Хай удома збирають i передадуть. Життя – така рiч, воно дорожче коштуе, еге ж? Я тебе завтра за господарчим блоком в обiд почекаю, там, де ти куриш iз медсестрою, усiк? Тiльки грошi тут, на мiсцi, передоплата, ги.
Кабан не став одразу вiдмовлятися – iнших варiантiв вiн, однак, не мав, тому вирiшив подзвонити дружинi, порадитися, як учинити. Та i рiзка вiдмова могла потягти за собою небажанi наслiдки. Правильно буде потягнути час, обсмоктати деталi, пошукати слабкi мiсця, можливо, вiн дiзнаеться щось важливе для себе, для майбутньоi втечi. З iншого боку, iдея вискочити звiдси так швидко i так безболiсно видавалася настiльки привабливою, що, повернувшись униз, Кабан вже був готовий i погодитися, але вiн нiяк не мiг собi уявити одного – як говорить дружинi, щоб вона назбирали двадцять тисяч гривень. Не тому, що дружина лаятиметься або не збере цих грошей – батьки допоможуть, друзi, не проблема, але сам факт опосередкованого викупу його дуже бентежив. Вiдчуття внутрiшнього протесту заважало йому переступити через цей бар’ер, i вiн вирiшив залишити такий варiант на крайнiй випадок. Коли наступного дня курили з паскудною пикою за госблоком, акуратно запитав:
– А як поiдемо?
– Через блокпости поiдемо, вночi, напрям – до Харкова. Так швидше.
– Не вийде.
– Та я виведу, не сци!
– У мене паспорта немае, – збрехав Кабан, який мав звичку паспорт i права завжди носити з собою. – Без паспорта мене сам бiс через блокпости не провезе.
– Тодi дай тридцятку, я грошей людям дам – виiдемо!
– Немае стiльки грошей у мене. Дружина не збере так швидко, потрiбно днiв п’ять, ти пiзнiше пiдiйди, добре?
На тому i вирiшили.
Кабан залишився задоволений таким фiналом розмови. Вiн не вiдрiзав усi мотузки i мiг у будь-який момент звернутися за допомогою, i в той же час зберiгав себе для паскуднопикого як потенцiйного грошового клiента, чим гарантував деяку безпеку. Остання обставина, вочевидь, не стала таемницею в лiкарнi, i пiсля першого вересня до нього в коридорi звернулася молода огрядна жiнка з поглядом оцiнщика нерухомостi, з тих, на яких тримаеться якщо не свiт, то життя в маленьких мiстечках i великих родинах:
– Солдатику, а зайди на хвилинку.
– Навiщо?
– Рятувати тебе будемо.
Кабан зайшов в жiночу палату, i в нього одразу втупилося декiлька пар очей. Не знижуючи голосу, рятiвниця змовницьки виголосила:
– Сiмнадцять!
– Що? Не зрозумiв?
– Тисяч. Сiмнадцять тисяч, i мiй чоловiк довезе тебе до кордону з Бiлгородською областю!
– Так хiба Донецька з Бiлгородською межують?
– Через Росiю.
– Спасибi, я поговорю з дружиною, може, i зберемо стiльки.
З цiеi розмови Кабан зробив для себе лише один невтiшний висновок – його перебування в лiкарнi стало загальновiдомим фактом. Єдине, про що вони напевне не здогадувалися – про мiсце, де вiн ховаеться. Але рано чи пiзно, як засвiдчив випадок з паскуднопиким, хтось-таки вирахуе, звiдки вiн приходить i куди повертаеться, було б бажання. Кабан не вiрив у добрi намiри людей, але вiн вiрив у iхню iнертнiсть i байдужiсть до навколишнього свiту, та ще в невгамовне бажання легких грошей. Характер i поведiнка, за його спостереженнями, бiльшостi мiсцевого населення визначалися, перш за все, цими чинниками, а вже потiм ставленням до украiнських вiйськових, Украiни, «денеер», Росii i всього iншого. Хоча Росiя все ж у головах бiльшостi посiдала домiнантну позицii – Росiя свiтилася мрiею, як якесь Ельдорадо, що подаруе щастя пiсля здiйснення мiнiмальних зусиль, а можливо, навiть i без зусиль узагалi. Цi люди дивилися на нього не як на ворога, не як на захисника, не як на хворого або пораненого. Вони дивилися на нього, як на абсолютно чужу – з iншого свiту – людину, яка опинилася тут випадково, потрапила в бiду, i на цiй бiдi, раз уже чужак тут, не грiх i заробити – з нього не убуде, а родинi користь. У лiкарнi годували дуже погано. Кабан сильно схуд, але скiльки б разiв вiн не проходив коридором повз холодильники або людей, що несуть домашню iжу, яка так смачно пахла, жодного разу жодна людина не запропонувала йому навiть завалящого бутерброда або печива. Кабан на них не ображався i не чекав вiд них допомоги. Все, що вiн хотiв вiд цих людей – мовчання, за яке вiн платив iм надiею на швидкий i легкий заробiток. Зберiгати такий крихкий баланс довго неможливо, це Кабан також добре усвiдомлював. Через декiлька днiв вони зрозумiють, що вiн просто тягне кота за хвiст, тягне час, i тодi пастка закриеться – вiн стане нiкому не цiкавий, бiльш того, на нього будуть злi, як на скриню, яка виявилася порожньою.
Уже який день, лежачи пiд небiжчиками, вiн закривав очi i впадав у напiвзабуття: згадував доньку, дружину, батькiв, друзiв. Вiн iдеалiзував картини повернення i майбутнього життя, мрiяв про те, як усi разом вони зберуться за одним столом i добре погуляють. Кабан розмiрковував над тим, що треба б народити сина. Дружина давно хотiла другу дитину, а вiн не погоджувався, зате тепер вiн двома руками, двома ногами, ну i всiм iншим, що ворушиться у чоловiка – «за». Через дiрочку в ковдрi, що пропахла медичним розчином i мертвеччиною, iз запахом якоi вiн так i не звикся, Кабан бачив обличчя убитого хлопчиська, якщо вiрити сну – Артемки. Хлопчик лежав бiля батька Вохи (Кабан не знав, як ставитися до сну, але для себе називав усiх так, як почув уночi), закинувши руки над головою, нiби дiйсно спав. Його дитяча шкiра мiсцями порепалася i посинiла, обличчя розпухло, але вiд цього стало ще безневиннiшим i беззахиснiшим. Кабан спробував уявити, якого кольору в Артемки очi, як вiн говорить, як смiеться, як грае у футбол, як ходить iз батьком на рибалку i полювання. Тут уява Кабана запротестувала, вiн не хотiв уявляти дитину зi зброею в руках. Нi, вiн не став пацифiстом, i його бажання воювати i знищувати ворогiв нiкуди не зникло, незважаючи на всi неприемностi, що звалилися на нього, проте щось нове з’явилося в душi, i вiн дуже добре це вiдчував i усвiдомлював.
Сергiя Петровича й Єгора Георгiйовича, обох дiдусiв, забрали ранком четвертого числа. Звично задзвенiли ключi, забахкали в тамбурi черевики працiвникiв похоронки, зацокали пiдбори, вiдчинилися дверi, i до вагона увiйшли синi лiкарнянi штани i довга темна сукня, пiд якою вгадувалися молодi стрункi мiцнi ноги.
– Я за дiдусем, – сказали довгi ноги.
– Як прiзвище? – спробували запитати сухо, але не змогли, синi лiкарнянi.
– Демидов Сергiй Петрович.
– Рiк народження? – сьорбнули слиною синi штани.
– Тисяча дев’ятсот двадцятий.
– Пожив ваш дiдусь!
– Так, три вiйни пройшов.
– Три?
– Ну, так, три: фiнську, Вiтчизняну i японську.
– Дев’ятсот п’ятого? – спробували пожартувати синi лiкарнянi.
– Давайте до справи, – довгi молодi ноги пiд темною сукнею не оцiнили жарту. – Ми з головлiкарем по телефону домовлялися, що привести дiдуся до ладу можна прямо тут. Я тiльки-но приiхала, всього на один день, тут займатися похоронами особливо нiкому, так що ми швиденько додому – попрощатися, а потiм вiдразу на кладовище.
«Тiльки не це, – подумав Кабан, – не кашлянути, нi. Де вони будуть це робити?»
– Ну, не знаю, наскiльки буде зручно, тут запах не дуже, самi вiдчуваете – кондицiонер не працюе, виправити нiкому, а на холодильник у лiкарнi грошей немае, – якось невпевнено сказали синi штани. «Щось несхоже на них», – вiдзначив Кабан.
– У мене теж немае, – темна сукня не була налаштована на довгi розмови.
– Чого немае?
– У мене теж – на ремонт кондицiонера i новий холодильник для вашого вагономорга – грошей немае, – уточнила, дратуючись, сукня.
– Але добровiльний внесок…
«А, ось чому синi брюки заiкаються – грошей хочуть», – збагнув Кабан.
– Скiльки?
– Заради бога, це ж добровiльний внесок, хто скiльки дасть. Зазвичай дають триста.
– Гривень? – уточнила сукня.
– Ну, поки що не рублiв, – уточнили синi лiкарнянi.
Сукня клацнула сумочкою i вiддала грошi, синi лiкарнянi задоволено схлипнули:
– Ось на тiй поличцi розмiщуйте дiдуся, будь ласка. Заходьте, хлопцi, тягнiть його обережно сюди, переступайте наших нещасних, так, столик можна пiдняти, якщо потрiбно.
– Скiльки це часу займе? – темна сукня розслабилася, але не подобрiла.
– Хвилин тридцять, не бiльше, – вiдповiли чорнi штани з похоронного.
– Добре, я на вулицi почекаю. Тут кафе поруч е? Менi б випити чого-небудь, бажано, мiцного. Ну i запах тут у вас.
– А ходiмо до мене! У мене коньяк, – запропонували, виляючи штанинами, синi лiкарнянi. – В холодильничку.
– А ходiмо! – молодi загорiлi ноги рiзко розвернулися на пiдборах до виходу, i Кабан побачив пружнi блискучi гомiлки. – День попереду важкий.
– І спекотний, – пiдтакнули синi лiкарнянi.
