скачать книгу бесплатно
Кабановi здалося, що вiн навiть вiдчув, як у синьоштанього санiтара вiд передчуття коньячного задоволення заворушилися пальцi нiг.
– Чуеш, Греку, а нащо ти дiвцi про пiвгодини гнав? Тут же роботи – на сiм хвилин. Дiд цiлком нормальний, раз-два пiдправити – i готовченко.
– Ага, братан, а по пiвштуки вона нам за сiм хвилин, думаеш, вiдвалить? А от за пiвгодини – вiдвалить. Отже, дiставай причандалля, давай дiда фарбувати.
Мужики заметушилися довкола Сергiя Петровича, дiстали iнструменти i взялися за роботу. Кабан лежав тихо, прагнув рiдше дихати i думати про щось свое.
Раптом вiн почув характерний шелест целофану сигаретноi пачки i клацання запальнички, в морзi миттево запахло мiцними дешевими сигаретами. Кабан судорожно гикнув, прагнучи не ворушитися i не шумiти, i ледве стримав стогiн – палити захотiлося неймовiрно.
– Агов, ти щось чув? – поховальник вiдiрвався вiд обличчя старого.
– Що чув? – другий зосереджено вiдкорковував чекушку.
– Ну, начебто гикнув хтось.
– Я не гикав, – «шпок» – вiдкоркувалася чекушка.
– Тобто, це не ти гикав?
– Та нi, тобто так – це не я гикав. Тобто, нi. Коротше, це пляшка гикнула, ги-га-га!
– Так тихiше ти! Не палися. Заховай чекушку, я ще не закiнчив дiдуся прикрашати.
– Буде тобi, давай вже.
Кабан почув, як мужики вiдсьорбують з пляшки – полицю, де лежав Сергiй Петрович, вiн не бачив, i що там вiдбувалося, мiг реконструювати лише за звуками. «Як слiпий могiканин уночi в прерiях», – подумав Кабан, колись у дитинствi вiн зачитувався Фенiмором Купером.
– Слухай, а чого цих не забирають, з ополчення?
– Так нiкому. Вони начебто i не нашi, але в той же час начебто i нашi, а забрати нiкому.
– Це як?
– Ну, не мiсцевi вони, росiяни, з Уралу звiдкись, типу розвiдка «Новоросii». Невдало зайшли.
– Всi семеро?
– Не. Ось цей, що молодше, чорнявий, я чув, наш, мiсцевий, iловайський, а хлопчисько – син його. Попали пiд мiномети, iх усiх разом i накрило.
– Бля, укропи – фашисти! Дiтей не жалiють!
– Та хiба ж вони кого пошкодують? Всiм кишки виймуть! Бачив, що по телеку Росiя показуе?
Кабан зачаiвся щосили, розумiючи, що один необережний рух, одне зiтхання зараз його видасть, i всi зусилля останнiх днiв i ночей, вся його пруха закiнчиться – здадуть iз потрухами. Вiн набрав повний рот слини, щоб прогнати смак курива, i спробував зосередитися на обличчi доньки. Довге темно-русяве волосся, яке вона так красиво розчiсуе перед дзеркалом, карi очi, але несподiвано перемкнувся на свiй загiн. А як там хлопцi? Вiн раптом усвiдомив, що за весь цей час запитання про долю товаришiв лише пару разiв виразно звучало в його головi. Вiд дружини вiн знав, що хлопцi вийшли до Марiуполя i начебто без утрат, але що i як, детально не розпитував. Тепер Кабан зрозумiв причину – вiн жене вiд себе це кляте запитання: як вони могли його залишити? Нi, як вiйськова людина вiн розумiв, що життя сорока чотирьох бiйцiв, цiлого загону, важливiша, нiж доля трьох прикордонникiв, яких узяли в Амвросiiвцi в полон пiсля вiдходу загону, тим бiльше, важливiша, нiж життя i свобода його одного, а значить, командир вчинив правильно. Але чому його не попередили? Не дали шансу вийти? Не дали взагалi жодних iнших шансiв, нiж потрапити йому, кулеметнику, в полон? Адже можна було подзвонити звичайним телефоном у вiддiлення… Кабан не знаходив вiдповiдi, але для себе вирiшив на хлопцiв зла не тримати, врятуеться – тодi й запитае, як було дiло. Вiн не вiрив у злий намiр, надто багато хороших товаришiв у нього залишалося в загонi. По тамбуру зацокали пiдбори, i Кабан знову побачив знайомi ноги i край темноi сукнi. Схоже, ногам i сукнi в гостях у синiх лiкарняних штанiв сподобалося, бо пiдбори цокали дзвiнко.
– Ну, що, хлопчики, впоралися?
– Готовий ваш дiдусь.
– Виносьте, машина чекае.
– Так а…
– …грошенята? Грошенята, хлопчики, по доставцi на мiсце, нiякого самовивозу.
– Та ви поглянете, який красень став, ми ж старалися!
– Все отримаете. Але по факту, як i домовлялися.
Поховальники викинули сигарети, поплювалися, похмуро взялися за краi ковдри i потягли Сергiя Петровича до виходу. Коли вони вийшли, у Кабана виникло величезне бажання виповзти назовнi, знайти i докурити бички. Мабуть, його зупинило лише вiдчуття самозбереження – у половинках каламутних вiкон раз у раз миготiли чиiсь ноги, та й останнiй дiдусь, судячи з усього, саме сьогоднi чекав депортацii.
Приблизно за годину синi лiкарнянi штани привели яскраво-синi, з бiлоснiжними потертостями, з легким кльошем за модою сiмдесятих, джинси, якi належали, наскiльки Кабан мiг визначити по голосу, людинi рокiв п’ятдесяти.
– Я за батьком. Селiванов Єгор Георгiйович, тисяча дев’ятсот тридцятого року народження.
– Так-так, я в курсi, Андрiю Єгоровичу.
– Спасибi, що подзвонили. Ледве добрався сюди з Новосибiрська. Через Москву летiв, потiм поiздом, а тут – вiйна… Чортзна-що.
– Це головному лiкарю спасибi, це вiн ваших родичiв у Херсонi знайшов.
– Так, старшого брата… Вiн документами зараз займаеться, теж тут.
– На котру похорони?
– На дванадцяту, так що треба поспiшити. А хто це в камуфляжi? Вiйськовi?
– Важко сказати напевно, Андрiю Єгоровичу. У нас тепер так: сьогоднi вiйськовий – завтра цивiльний, а пiслязавтра – знову з автоматом по посадках бiгае.
– Що тi душмани.
– Ну, можна i так сказати.
Кабан лежав i дивувався – перший раз на його пам’ятi синi лiкарнянi штани нормально розмовляють iз людиною, нiчого вiд неi не хочуть, не баламутять i не конючать грошей. Певно, якась особливо шанована людина цей Андрiй Єгорович, хоча, ймовiрно, i не мешкае тут уже давно.
– А що це у вас таке з моргом? Небiжчики – в залiзничному вагонi, як на станцii.
– Так, по сутi, якщо подумати, станцiя i е, – вiдповiли синi штани.
– Що? – не зрозумiли джинси.
– Найбiльш дешевий варiант, не на вулицi ж iм лежати. Грошей держава зовсiм мало дае, ось бачите, довелося ставку спiвробiтника моргу скоротити – нiкому навiть по полицях розкладати. На холодильник у лiкарнi теж грошей немае, а кондицiонер зламався, полагодити нiкому…
– Так, а загалом, яка небiжчикам рiзниця? – погодився поважний гiсть. – День-два перекантуватися – i в дальнiй путь… Хлопцi, заходьте, ось вам по сотнi одразу i по двi дам потiм – виносьте обережно, кладiть у машину. Труна дома, там тата обмиемо й одягнемо. Дякую вам i головному лiкарю ще раз, до побачення!
