скачать книгу бесплатно
Кращий вiк для смертi
Ян Михайлович Валетов
Сучасна гостросюжетна проза
Ян Валетов – украiнський письменник, автор гостросюжетних романiв i повiстей, написаних у жанрi трилера. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком росiйською його романи «Проклятий. Евангелiе вiд Юди», «Нiчия Земля», «1917», «Чужi сни».
Вiрус, що вирвався з вiйськових лабораторiй, знищив усiх дорослих. Планета населена пiдлiтками й дiтьми, якi ведуть криваву боротьбу за виживання. Тут усi вмiють вбивати, але нiхто не вмiе любити, i свiт нiколи не стане таким, як був ранiше, якщо двое вигнанцiв зазнають поразки.
Занепалi мiста, де мешкають племена здичавiлих хлопцiв i дiвчат, якi живуть за законами мавпячоi зграi. Зарослi вересом i конюшиною гайвеi, на яких догнивають мiльйони машин. Жалюгiднi руiни того, що вважалося великою людською цивiлiзацiею. Історiя еволюцii, перетвореноi на нiщо найпростiшою комбiнацiею амiнокислот.
Не iснуе минулого, не iснуе майбутнього, немае жодного шансу на успiх. Є лише двое та надiя…
Ян Валетов
Кращий вiк для смертi
© Я. М. Валетов, 2017
© О. О. Ломака, переклад украiнською, 2019
© В. В. Малиновський, макет обкладинки, 2017
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
* * *
Моя особлива подяка дочцi Дiанi – ми разом вигадали Бiлку i свiт, у якому вона живе. Шкода, що не вийшло написати книжку разом, але я думаю, це у майбутньому.
Моему постiйному редактору, колезi-письменнику та доброму другу Олександру Данковському, без якого ось уже упродовж багатьох рокiв не обходиться жоден мiй роман. Дякую i за роботу, i за розумiння.
Моему давньому другу, художнику Всеволоду Малиновському, з яким ми мислимо одними образами i, мабуть, бачимо схожi сни.
Моiм першим читачам, якi були присутнi при народженнi цiеi книжки – вiд чернеток до остаточного варiанта, я вдячний за терпiння, час i думки.
Моему батьковi Михайлу, який не любить фантастику, але у своi вiсiмдесят прочитав рукопис одним iз перших i сказав: «Це не фантастика. Це надто схоже на реальнiсть».
Чесно кажучи, це моя перша книжка, написана в жанрi чистоi фантастики, – треба ж вiдповiдати званню фантаста. Комусь вона видасться надмiрно жорстокою й натуралiстичною, але якби не присутнiсть за плечем моеi шiстнадцятирiчноi доньки, вона була б набагато жорсткiшою i страшнiшою – надто вже непривабливий свiт, в якому живуть героi. Так що за те, що ви можете купити «Кращий вiк для смертi» не загорнутим у чорний целофан на стiйцi для дорослих, – подякуйте саме iй.
Менi було важко писати iсторiю Бiлки та Книжника, але це дуже потрiбна iсторiя, особливо сьогоднi, – сподiваюсь, що мiй читач зрозумiе – чому.
Завжди ваш
Автор
Книга перша. Книжник
Роздiл перший. Втеча
Книжник терпiти не мiг зброi.
Нi, вiн ii поважав! Як не поважати штуку, яка може тебе вбити на вiдстанi? Але не любив тримати в руках. І не ремонтував, хоча мiг полагодити майже все, що не мiстило в собi маленьких електричних штучок. Управлятися з усiма цими пiстолетами й автоматами, на якi усi чели-мисливцi хiба що не молилися, йому не вдавалося. Удавалися речi набагато складнiшi – вiн мiг розiбрати й зiбрати старезний генератор i навiть вигадати, як прилаштувати до нього велик, щоб запилючена, напiвдохла вiд старостi лампочка заблимала жовтим свiтлом, а ось автомат або гвинтiвку намагався зайвий раз до рук не брати.
Але закон е закон: кожен кiд, який досяг вiку чела, повинен брати участь у мисливствi та вiйнi. І старшi не брали до уваги жоднi причини.
Герла мае народжувати, готувати iжу, обробляти землю й доглядати за потомством i домашнiми тваринами, чел – годувати герл, бебикiв, кiдiв i вбивати челiв з iнших племен, щоб вони не вбили членiв його племенi. І Книжник, незважаючи на зiпсутий читанням зiр, кволу статуру й нелюбов до зброi, брав участь у мисливствi.
Рушницю йому дали вiдповiдно до талантiв – стару двостволку з трiснутим ложем та з iржавими стволами, заряджену патронами у вицвiлих пластикових гiльзах. Щоправда, поставили в оточення, а не до стрiлкiв, але й це не допомогло…
Проти справжнього невезiння не попреш!
Книжник прогавив дiра.
Це був здоровезний рогач – усьому племенi вистачило б днiв на чотири, а то й бiльше.
Вiн вискочив iз хащiв так швидко i несподiвано, що Книжник, замiсть того щоб стрiляти в звiра на вiдстанi десяти крокiв, похитнувся i гепнувся на дупу. Рушниця полетiла вбiк, грякнулась об землю i оглушливо пальнула одразу з обох стволiв. Залишки iржавого дроту, якими були набитi патрони, хльоснули по кущах, зрiзаючи листя й сухе гiлля. Дiр пирхнув – Книжник мiг заприсягтися, що презирливо, – й одним стрибком зiйшов зi стежки, пiрнувши в густий пiдлiсок.
Книжник iз жахом дивився на рушницю, що лежала осторонь. Викрутитися точно не вдасться – мовляв, дiра не бачив, куди вiн зник – хтозна. Тепер точно нiхто не повiрить! Стрiляв – значить, бачив i промазав! Вiн прогавив звiра, i покарання неминуче. Яким воно буде, невiдомо, але знаючи, як Облом його любить, можна було не сумнiватися, що суворим. Мисливець, що впустив здобич, мае бути покараний. Це теж закон.
Книжник замружився вiд жаху перед неминучою розправою, а коли розплющив очi, Облом уже нависав над ним, нiби пiдрубане дерево – величезний, злий та нещадний.
Вiн був не сам, а разом iз Ногою та Свином. Бракувало лише Бiгуна, а то рада племенi зiбралася б у повному складi.
Облом поглянув на зiщуленого Книжника, на розряджену гвинтiвку, потiм знову на Книжника i, вишкiрившись, копнув його носаком. Можливо, це був не найсильнiший удар, на який Облом був здатен у гнiвi, але Книжнику вистачило й цього: вiн вiдлетiв убiк i боляче вдарився потилицею об землю.
– Гей, ти – шмат лайна! – гаркнув Облом хриплим голосом. – Ти нi на що не здатен, купа лайна! Хробак! Вилупок!
Вiн зробив ще крок i знову вдарив Книжника, на цей раз по ребрах.
Черевик у Облома був добрячий – масивний, з грубезноi шкiри, на рубчастiй пiдошвi, – вимiняв у мiщухiв, чи то зняв iз убитого. Твердий, як камiнь, носак урiзався в бiк жертви, i Книжник задихнувся, заплямкав губами, як виловлена риба.
– Ти проi…в дiра! – видихнув Облом iз ненавистю. – Ти вмiеш тiльки дрочити на своi смердючi книжки! Що тепер будуть iсти герли та бебики? Погризений щурами папiр? Вiдповiдай, безрука тварюко!
– Вiн… вискочив несподiвано! – пробекав Книжник, ненавидячи самого себе за липкий страх, що з’явився внизу живота, за тремтячий голос, у якому не було нiчого з того, що годиться справжньому челу, – тiльки бiль та благання. – Я промахнувся!
Облом загарчав i довбонув його прикладом карабiна, поцiляючи в груди, але Книжник iнстинктивно встиг закритися, i приклад улучив йому в передплiччя. Рука одразу занiмiла, перед очима закружляли чорнi мухи.
Нога та Свин, пiдкоряючись жестовi вождя, пiдхопили Книжника пiд пахви, i вiн завис над землею, приголомшений та переляканий до смертi.
Йому було десь бiльше сiмнадцяти, наскiльки саме – Книжник не знав. Мабуть, вони були однолiтки – Облом та iншi старшi, може, мiсяць або два рiзницi, але поруч iз ними вiн виглядав як кiд, який щойно розмiняв вiсiм зим, – жалюгiдна iграшка в руках здоровезних челiв.
Та й хто вiн був – просто книжковий хробак, який все свое життя провiв у нiкому не потрiбнiй Бiблiотецi, а вони – вождi, мисливцi, батьки племенi, годувальники. Вони були суворi, як Закон, що дiстався iм вiд предкiв, i так само безжалiснi.
Вiн прогавив оленя, залишив плем’я без м’яса, i йому нiчого дати вождям навзамiн.
Хiба що…
Книжник розкрив був рота, але Облом устиг ранiше, i вiд удару тильною стороною долонi юнак умився кров’ю в прямому сенсi цього слова. Червоний розсип крапель потрапив на обличчя Нозi, той вiд несподiванки послабив хватку, i Книжник вислизнув iз iхнiх рук i побiг, сам вiд себе не очiкуючи такоi прудкостi.
Позаду гейкали, свистiли, тупотiли, але вiн уже нiсся стежкою – весь перекошений вiд штурханiв, закривавлений, жалюгiдний. Вiн бiг, незграбно викидаючи ноги, ледь стримуючись, щоб не заверещати вiд жаху, наче якась малолiтня герла. Було боляче, але не розквашений нiс i забитi ребра завдавали йому нестерпних мук – йому було жахливо соромно. Соромно, що вiн – розумний, грамотний, здатний зробити те, що не вмiе жодна людина в Парковому племенi – та що там у Парковому – в усiх племенах Сiтi нiхто не розумiв змiсту прочитаного так, як розумiв його Книжник, – бiг, як щур вiд диких котiв, вiд тупих, зате сильних придуркiв. Ноги самi несли його геть, i Книжник нiчого не мiг удiяти. Вiн знав поняття, яке описувало цю ситуацiю, – його гнав геть iнстинкт самозбереження, але слово, яким характеризувалася його поведiнка, звучало набагато принизливiше – боягузтво.
Тупiт нiг його переслiдувачiв з кожною секундою наближався – Нога, Облом i Свин слiв iз букв не складали, бо не знали букв, зате чудово бiгали i вмiли заганяти здобич.
Книжник спиною вiдчув, що зараз його схоплять. Вiн рiзко звернув iз стежки, проломившись крiзь кволу поросль молодого осичника i, перечепившись через невидимий у травi пеньок, полетiв сторчголов схилом.
Позаду зареготали, знову пролунав пронизливий свист.
Книжник зробив запаморочливий кульбiт, намагаючись утриматися на ногах, проiхався фiзiономiею по землi, перекинувся кiлька разiв, остаточно втративши орiентацiю, i важко впав у щось мокре, гаряче, липке, що пахло плоттю та фекалiями. Вiн спробував крикнути, але не змiг, завовтузився, немов напiврозчавлений жук, вивiльняючись iз якихось слизьких джгутiв, що сковували рух, i таки вислизнув.
Очi довелося продирати, вii злиплися. Неприемне мiсиво було навiть у ротi. Книжник став навпочiпки i побачив перед собою розпороте черево дiра, куди вiн гепнувся при падiннi, скручений клубок синьо-червоних кишок, з яких вiн виплутувався, закинуту голову рогатого звiра iз темним язиком, який стирчав мiж губ, i зрозумiв, чим наповнений його власний рот.
Його вирвало – раз, удруге.
Голоси переслiдувачiв раптово змовкли.
Книжник знесилено прихилився до тушi, стираючи з обличчя густе мiсиво зi звiрячоi кровi i вмiсту розпоротих кишок, i побачив вождiв, що стояли за два десятки крокiв вiд нього. Вони не втiкали й не наближалися, просто завмерли на мiсцi зi зброею в руках, причому стволи дивилися в землю.
Мiж вождями та Книжником, розставивши ноги на ширину плечей iз явною готовнiстю до стрибка, стояла людина у високих черевиках i камуфляжнiй куртцi з каптуром, невисока, руда, коротко стрижена. У долонi ii правоi руки був загрозливо затиснутий тесак – величезний, закривавлений. У лiвiй руцi (цього Книжник вiдразу не помiтив) вона тримала пiстолет, ствол якого теж дивився в землю, але судячи з того, як стояла людина, як були зiгнутi в колiнах ii ноги, розвернутi плечi, було зрозумiло, що якоiсь митi, якщо буде на те причина, гримне пострiл.
І цей пострiл буде влучний.
Вождi мовчали.
Незнайомець мовчав.
Книжник зрозумiв, що i йому не слiд розкривати рота.
– Це наш дiр, – промимрив нарештi Облом. – Це ми його загнали…
Людина нiчого не сказала i навiть не поворухнулася.
Книжник дивився на неi зi спини i раптом iз жахом побачив, як iз каптура камуфляжноi куртки вислизнуло щось рудо-чорне, хвостате i швидке. Мить – i звiр завмер у людини на плечi стовпчиком.
– Бiлка…
Тепер Книжник зрозумiв, хто стоiть мiж ним i вождями.
Бiлка.
Вiн не бачив ii з минулоi осенi.
Їi називали так за рудий колiр волосся, за мiцнi зуби i за те, що вправно лазила по деревах – вона з такою спритнiстю стрибала з гiлки на гiлку, що у спостерiгачiв мимоволi завмирало серце.
Якось Бiлка знайшла розорене воронням гнiздо бiлки, вигодувала одне дитинча, i те не сходило з ii плеча нi вдень, нi вночi i навiть спати вкладалося в каптур ii штопаного-перештопаного худi.
Спритнiсть допомагала iй в iграх, вона надавала перевагу товариству хлопчакiв, а не прiснiй компанii ровесниць, i хлопчаки сприймали ii нормально.
До певного вiку сприймали. А от згодом…
Закон е закон. Коли вона з кiда раптом перетворилася на герлу, усе змiнилося.
Про ту iсторiю вождi не любили згадувати. Бiлка зникла з племенi.
Зовсiм.
Регулярно з’являтися в Парку вона перестала приблизно три зими тому, пiсля смертi Сунь-Вийми. Подейкували, що у неi е лiгво десь неподалiк, але вистежити ii не вдавалося.
Пiсля того як Пройду знайшли повiшеним униз головою на старому осокорi бiля каруселi, охочих шукати притулок Бiлки не знаходилось.
Вождi, тодi ще iншi, змирилися з тим, що вона – вiдрiзана скибка. Тримати таку серед герл – як гратися з гранатою, а якi виродки могли вiд неi народитися – то й самому Нещадному невiдомо. Навiщо псувати уклад?
Тож вона була сама по собi, плем’я – саме по собi, i це влаштовувало i Бiлку, i вождiв.
Коли старi вождi зустрiлися з Нещадним i владу над плем’ям отримали Облом, Нога, Свин та Бiгун, Бiлка з’явилася в Парку востанне, напевно, щоб iще раз натякнути: тримайтеся вiд мене подалi!
Ось тодi ii i бачив Книжник.
Вiн пам’ятав ii ще кiдом – маленьку, незграбну, швидку, як блискавка. Їхнi матерi, нехай про них забуде Нещадний, жили поруч, i Книжник змалку навiть дружив iз Бiлкою.
Але це було ще до того, як Сухорукий навчив його читати, i единими друзями Тiма стали книжки. Тобто дуже давно, бiльше десяти зим тому. Книжник не був упевнений, чи пам’ятае його дiвчина. Особливоi надii на це не було. Але, якщо навiть i пам’ятала, що це змiнювало? Зовсiм нiчого. У свiтi, де дитина з перших хвилин пiзнае гiрку iстину, що життя коротке, дитяча дружба – не надто звична рiч.
– Чуеш, Бiлко, – обережно вимовив Свин, намагаючись не робити зайвих рухiв. – Ти той… Вiддай. Це ти, того…
Свин нiколи не був красномовним, але зараз перевершив самого себе. Книжник буквально вiдчув, що цей опецькуватий, як мiцний кабан, низькорослий хлопець вiдчувае себе не в своiй тарiлцi. Свин, напевно, пам’ятав, як виглядав Пройда, що висiв униз головою на деревi, i якою поганою смертю помер Сунь-Вийми, i тому поводився стримано.
– Ти ж не потягнеш усю тушу, – примирливо сказав Облом. – Бери собi хоч який кусень – i гайда.
Бiлка стояла мовчки, а от звiр на ii плечi гучно клацнув – недружелюбно, скорше навiть загрозливо.
– Ти ж не будеш iз нами битися через м’ясо? – запитав Нога.
Бiлка повела плечем, i звiр, що сидiв згори, миттю шмигнув у каптур.
Вождi напружилися. Книжник готовий був заприсягтися, що вони ледве не кинулися врозтiч, коли вона смикнула рукою з пiстолетом. От що значить слава, яка йде попереду тебе!
– Я вiзьму печiнку, – сказала Бiлка стиха. – І шмат зi спини.
– Гаразд, – квапливо мовив Облом. – А цього ти теж на м’ясо пустиш?
Книжник зрозумiв, що йдеться про нього.
Вона знизала плечима.
– Менi вiн не потрiбен… Не люблю, коли вбивають просто так.
– Вiн порушив Закон… – почав був Нога.
– Здохни сьогоднi! – сказала Бiлка, нiби вистрiлила, ii голос металом брязнув у гортанi. – Плювати я хотiла на вашi закони! І на вас. Чешiть звiдси.
– Але ми добуваемо племенi iжу, – примирливо почав Облом. – Ми захищаемо герл i бебикiв, виховуемо кiдiв i робимо з них челiв. Нiхто в Парку не вижив би без Закону. Закон – це життя. Той, хто не поважае закон, мусить померти, iнакше вимре плем’я. Ти ж знаеш – не лише у нас так… У Сiтi Закон iще суворiший. Навiщо в нас стрiляти, Бiлко? Ми все робимо за Законом. Це ти пiшла i живеш, як хочеш.
