скачать книгу бесплатно
Добрий Бог. Оповiдання
Валер’ян Петрович Пiдмогильний
Рiдне
Валер’ян Пiдмогильний (1901–1937) тонко та глибоко вiдчував контрасти довкола й доносив iх до читача. Проблема одвiчностi та незалежностi вiд волi людини життя на землi глибоко трактуеться в оповiданнi «В епiдемiчному барацi». Теми голоду 1921–1923 рокiв письменник торкаеться у творi, – який вважав одним зi своiх найкращих, – «Син». Героi Пiдмогильного зануренi в «межову ситуацiю» або наближенi до неi, перебувають у складних суспiльних обставинах. Митець зважае на психологiчнi аспекти людського буття, занурюеться в пiдсвiдомi стимули вчинкiв своiх персонажiв.
Валер’ян Пiдмогильний
Добрий Бог. Оповiдання
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту
* * *
Важке питання
Андрiй надвечiр подзвонив до квартири свого спiвучня Миколи з намiром поговорити про вчорашню вечiрку в гiмназii, де вiн познайомився з Миколиною коханкою. Як товариш вiн вважав обов’язком висловити своi думки про що дiвчину й взагалi застерегти Миколу вiд усяких неприемностей, сполучених з коханням. Дверi вiдчинились, i Андрiевi було сказано, що Микола пораеться в садку.
Весна тiльки що наступала, й у саду земля ще була мокра вiд розталого снiгу. Дерева стояли чорнi вiд вогкостi, а в повiтрi тхнуло гниллю.
– Здоров був, – сказав Андрiй, зайшовши в сад. – Працюеш?
Микола ретельно обрiзував бруньки на деревах.
– Працюю, – вiдповiв вiн, простягаючи руку. – Сiдай он на лавi.
Андрiй сiв, зiрвав якусь травину й поклав ii в рот, бо не знав, як почати розмову. Потiм зважився казати просто.
– Був я вчора на вечiрцi i познайомився з Галею, – почав вiн i спинився, щоб подивитись, яке враження зробе на Миколу такий вступ.
Той мовчки хитнув головою, силкуючись.
– Ну, i що? – спокiйно запитав вiн, коли гiлка була нахилена.
Його спокiй здався Андрiевi образливим. Вiн гадав, що Микола кине своi пилки й ножицi, зрадiв, сяде коло його на лавi й буде нетерпляче розпитувати, чи здорова Галя, чи не переказувала чого. Тому Андрiй залишив свiй тихомирний тон i сказав рiзко:
– А те, що тобi треба кинути ii… Чуеш? Знайшов у кого закохатись! Як ти ii не кинеш, вона закруте тобi ще бiльше голову, а тодi спину покаже. Знаем ми таких!
Тепер Микола дiйсно сiв коло його й роззявив рота вiд здивування. В головi його забiгали думки про зраду, а в серцi заворушилась ревнiсть.
– Ти бачив щось? – спитав вiн важко. – З ким вона була?.. Скажи, ти ж товариш…
Побачивши, що його слова занадто вразили Миколу, Андрiй навiть трохи злякався, – так вмент змiнилось обличчя Миколи й голос його зробився придушеним i хриплим.
– Нi, нi, не те, – поспiшив заспокоiти вiн Миколу. – Я тiльки хотiв сказати, що вона дуже жагуча. Ти спитаеш вiдкiля в мене такi вiдомостi? Це, дорогий мiй, по нiй самiй видно. Очi в неi, знаеш, так блискають i рот пiдозрiло великий. І взагалi вся постать… А хто жагучий, той мало постiйний. Побаче чоловiка бiльш статечного з фiзичного погляду, нiж ти, – й прощавай, Миколко… Ось це я хотiв сказати. А ти вже казна-що вигадав.
Андрiй почув, що йому вже не пощастить вiдiграти ту трохи протекторальну роль, яку вiн задумав на себе взяти. Хотiлось було по-батькiвському поговорити з Миколою, витримати тон старшого, дати йому деякi поради, а тепер доведеться здавати своi позицii. Рiч в тому, що Микола мав бiльший за його досвiд у справах кохання, i самолюбство Андрiя вiд цього часом дуже страждало. Сьогоднi вiн хотiв дати реванш, та бачучи, що заходи його марнi, розсердився сам на себе за невмiння використати обставини.
– Он що, – здивовано протягнув Микола, вмент заспокоюючись. – Ну, й дурний же ти! Налякав мене. Вiдносно жагучостi, то нiчого. Не колоду ж любити. До того ж вона мене вже чотири мiсяцi кохае…
– Нiчого не значить, – похмуро бовкнув Андрiй.
– Нi, значить дуже багата Галя задля мене iдеальна дiвчина. Я такий радий, що знайшов ii серед дешевеньких гiмназисток з iх вiчними завитушками i думками про хлопцiв, – з видимою втiхою промовив Микола, вiддаючись солодким мрiям про кохану.
– Де ж ти знайшов ii? – глузливо запитав Андрiй. – Чи не серед проституток?
Обличчя Миколи зробилось серйозним.
– Це дурне, кинь. Що було, то пройшло. «Быль молодцу не в укор»…
Трохи помовчали.
– А чи швидко я буду хрещеним батьком? – злiсно кинув Андрiй.
Микола не зрозумiв одразу його слiв, але побачивши в’iдливу посмiшку Андрiя, збагнув, на що той натякае.
– Ех, ти, йолоп, – пробубонiв вiн, пiдводячись i складаючи ножицi й пилки рiзних гатункiв у фахову скриньку. – Я, брате, про це зовсiм не думаю… менi це здаеться недоладним, бридким… Ти не знаеш, як любо ми кохаемось… так тихо, тихо. Менi лише хочеться цiлувати ii нiжно без краю. Ти, мабуть, нiколи серйозно не любив, тобi це незрозумiло. Я руку поцiлую й щасливий… Це пережить треба. Галя на мене подiяла доброчинно: ранiш я хилявся по проститутках, а тепер дав собi слово цього не робить…
При останнiх словах Андрiй одразу забув про свою злiсть i протекторальний тон i жваво пiдхопив:
– Ось це цiкава рiч i вона мене цiкавить, бо ти людина бувала.
– Дiйсно, я людина бувала, – не без самозадоволення промовив Микола, знову сiдаючи. – В цiм дiлi я маю досвiд, як молодий бог. Але тепер я ветеран. Нiзащо. Дав слово не зраджувати Галю. А як що ти дуже цiкавишся, то я маю тобi порекомендувати одну свою знайому… частенько ранiш я заходив до неi в гостi… Вона дуже зручна: по-перше, сiмдесят п’ять вiдсоткiв, що не заразишся, а по-друге – недорого бере. Я навiть можу тебе повести до неi.
Цiею пропозицiею Андрiй був поставлений перед питанням, котре вiн даремно намагався розв’язати вже не один раз i ранiше. Вiн вважав себе за дорослого, бо мав сiмнадцять рокiв; потреба в женщинi вже почувалась. Можливо, ця потреба здебiльшого була наслiдком масних розмов й анекдотiв, котрi заповняли перерви мiж лекцiями, але факт залишався фактом, i цю потребу мусив вiн чи заглушити в собi, чи задовольнити. Андрiй не зважувався вибрати жодного з цих шляхiв, i тому то мучився, довго не мiг увечерi заснути пiд впливом непроханих, а iнодi й проханих, малюнкiв голих женщин, вродливих i веселих, котрi манили до себе й торкались його; ранком же вiн прокидався з важкою головою й навiть iнодi не ходив до класу. Кiлька разiв вiн рiшав, iдучи в школу, що сьогоднi попрохае когось з товаришiв провести його куди треба, але завше жахався виконати задумане, бо одразу уявляв собi тексти Святого Письма, бруд купленоi любовi, легенькi натяки матерi про фiзичну чистоту.
Так стояв вiн досi на роздорiжжi.
– Якби вдвох, то, може, й пiшов би, – нерiшуче вiдповiв Андрiй: – а то самому перший раз не тее…
– Нi, нi! Особисто я до неi нiколи не пiду… Ти, будь ласка, i не прохай мене, не збивай з правдивого шляху. Я дав слово й стримуюсь вiд самiсiнького Рiздва.
А скiльки пiдходящих випадкiв було! Ось покоiвка у нас зараз – гарненька, молоденька, незаймана… Можна було б коло неi страшенно гарно пристосуватись… але нiчого не поробиш! А ранiше бувало! Скiльки через мене покоiвок ненька попроганяла… Я, дiйсно, мав серед них надзвичайний успiх.
Андрiй слухав його й не розумiв, вiдкiля взялося було в його нахабне бажаная навчати таку досвiдчену людину, як Микола. Просто дивно, та й годi. Замiсть того, щоб самому поради попрохати, вiн що задумав.
– Розкажи менi про тих, про вуличних, – зовсiм принижено, з нiяковiстю попрохав вiн.
Вiн цiкавився цими оповiданнями не тiльки задля колючого, захоплюючого iнтересу; вони давали також i фактичний матерiал на той випадок, коли вiн переможе в собi Святе Письмо й тi погляди, котрi диктувала йому сучасна громадська мораль, i то менше бруду бачив вiн у куплi, а самi повii починали здаватись йому якимись веселими й безжурними нiмфами, до котрих всi мусять звертатись за справжньою втiхою.
Микола ж любив i вмiв розповiдати про своi пригоди.
– Розказати про вуличних? З утiхою… тiльки цi справи небезпечнi через пошiсть, – можна загубити себе на все життя. Одначе, Бог милував, як бачиш… Пам’ятаеш ту гопкомпанiю, що торiк сидiла на заднiх партах? Я там чимсь нiби обер-кондуктором був… От ми всiею компанiею так вечерком ходили по Херсонськiй вулицi – вона ж мае певну репутацiю – i зачiпали дiвчаток…
Адже ж iх одразу видно: намазанi, нафарбованi, звички особливi. Ти iй слово – вона тобi десять. На вулицi змовимося про цiну, а потiм у номера. Ну, звичайно, не обходилось без приключок…
Тут Микола дотепно розповiв, як вони не захотiли платити дiвчинi грошей за те, що вона iх погано цiлувала, як дiвчина плакала i як це взагалi було весело.
– Хлопцi, йдiть чай пити, – залунав голос Миколиноi матерi, й Андрiевi зробилось трохи сумно.
– Чи покликали б нас пити чай, якби чули нашу розмову? – думав вiн.
– Ось ти лаеш мою Галинку, – казав Микола, коли чай був випитий. – А ти ж зовсiм ii не знаеш… бачив, може, з раз. Якщо хочеш, то пiдем сьогоднi до неi. Я у iх запросто буваю. Ти вiльний?
– Сьогоднi недiля. Вiльний.
– Так ходiм зараз, бо вже нерано.
Вони вийшли.
У Галi сидiли недовго, бо Андрiй поспiшав додому.
– Ну, що, як? – запитав Микола, коли вони повертались назад.
– Та вона симпатична… може, в неi й вдача гарна. Але ж все таки…
– Без усяких «але»! Отее саме: вона симпатична i вдача у неi гарна, – зрадiв Микола.
Весняна нiч уже обхопила й заповнила мiста. Всi будинки зробились сiруватими й здавались нижчими, нiж вдень, немов хотiли вони нахилитись до землi, з котроi пiдiймались свiжi пахощi маленькоi зеленоi трави. Із вiдчиненого вiкна линули на волю згуки роялю, – часом сумнi, як журба, часом веселi, як смiх; на волi вони жваво розбiгались геть навкруги, мов юрба рухливих дiток, i помирали з тихим зiтханням понад далекою рiчкою. Сновигали люди, – однi заклопотано швидко, iншi поважно – тихо, але всi вони здавались одноманiтними й бездушними, бо легка темрява ночi згладила на обличчях iх носи, очi й губи й злила все в одну сiрувато-синю пляму.
– А знаеш, – посмiхаючись, сказав Микола, – на тiм кварталi живе та… моя знайома, про котру я казав. Пам’ятаеш?
– Ну, що ж? Хай собi живе.
– А знаеш що? – таемниче зашепотiв Микола, – ходiм до неi…
Вiн спершу хотiв цим пошуткувати. Потiм якось несподiвано наважився дiйсно iти i серце його застукотiло швидше, а по тiлу розлилась млявiсть.
Андрiй же був припертий до стiнки, бо питання було поставлено руба. Але вiн жахнувся: як пiсля цього, прийшовши додому, вiн буде цiлувати неньку перед сном, коли?.. Здавалось, що всi вмент вгадають, де вiн був, скрiзь про це будуть говорити…
– Що ти, батеньку! – в’iдливо обiзвався вiн, – з глузду з’iхав? А Галя? Ти ж слово давав.
– Нiчого, раз порушити можна… Погадай, я з самiсiнького Рiздва тримаюсь… це вадить навiть… А Галя нiчого, я ж ii чисто кохаю… це нiчого. Я ще бiльше ii любить буду… – плутано переконував Микола й себе, й свого товариша, почуваючи, як голе бажання гадюкою охоплюе його тiло.
– Ну, йди сам – рiшуче промовив Андрiй.
– Самому немае охоти… ходiм укупi!..
– Хiба пiти задля досвiду? – носилось у головi Андрiя. – Треба ж коли-небудь у перший раз… Шкода, що повiя, все-таки, як це не чудно, я теж незайманiсть гублю… хотiлось би загубити з чистою дiвчиною… хоч взагалi все одно… але все-таки…
Серце його голосно билось; несвiдома туга й жах чогось надзвичайного обхопили його й вiн перериваючимся голосом прошепотiв:
– Нi, нi… я додому поспiшаю, в мене дiло е… хай iншим разом…
Микола по голосу Андрiя побачив, що зараз якраз слушна пора, щоб його переконати.
– Ну, поступись менi один раз, – благаючим тоном просив вiн, зовсiм уже загубивши волю, – ну, задля мене… Хiба ти хочеш, щоб я Галю занапастив… га? Пiдеш? Ходiм, або я бiльше тебе не знаю… Будь ласка.
– Нi, я поспiшаю… в десять годин мушу бути вдома.
Андрiевi захотiлось сiсти серед вулицi й плакати довго i голосно.
– Б’юсь об заклад на десять карбованцiв, що в десять будеш вдома! Це ж швидко, чверть години… зараз половина… Та ходiм, кажу тобi!..
Микола мiцно схопив товариша за руку й потяг за собою.
– Стривай, я сам пiду, – похмуро промовив той.
Андрiй почував страшенну слабiсть у тiлi; ногами було занадто важко рушати. Інодi здавалось, що вiн зараз зомлiе або й зовсiм умре. Серце турботно трiпотiло, а голова зробилась великою i немов наллялась чавуном. Думки недоладним колобком поволi ворушились, довгi й болючi, залишаючи пiсля себе якесь глибоке здивування, бо Андрiй не мiг iх нi зрозумiти, нi прогнати.
– Та пусти, я сам пiду! – крикнув вiн, бачучи, що його все ще тримають за руку.
– Не вiрю, побiжиш… тебе, як слона, треба вести.
Андрiй покiрно пройшов ще кiлька крокiв, а потiм раптом вирвав руку й спинився.
– Авжеж ж там можна заразитись? – перелякано спитав вiн. – Правда? – А як це скоiться? Я боюся…
– Вовкiв боятися – в лiс не ходить, – роздратовано вiдповiв Микола. – Скiльки разiв був я у неi i нiчого… А як i заразишся трипером, то хiба велике лихо! Не мужчина той, хто на трипер не хворiв.
Андрiй взявся за дерево, щоб не так важко було стояти, i хотiв з’ясувати собi те, що тiльки що сказав Микола, але думки були не тi що треба, а голова важчала i постук серця голосно дзвонив у вухах. Вiн чогось посмiхнувся. Потiм спитав байдуже, нiби не чекав на це нiякоi оповiдi, а питав тiльки за для формальностi:
– А як сiфiлiс?
– Ну, тодi кулю в лоб. Та ходiм же, нюня проклята!
Микола схопив знову Андрiеву руку й потяг. Той уже нiчого не почував. Холодна байдужiсть, як мокрий лантух, накрила його й вiн мiг iти зараз скрiзь, куди б тiльки його не тягли. Вiн лише безтямно посмiхався, спотикаючись об камiння брукiвки.
– Сюди.
Вони пiдiйшли до брами, за якою було темне подвiр’я. Андрiй переступив порiг хвiрточки й впiрнув у темряву.
– Куди? – з нiяковiстю спитав вiн.
– Просто тримайся за мене… Ну, ось i прийшли. Чекай, зараз постукаю.
Микола наблизився до вiкон маленькоi, кривобокоi хатини, через вiконницi котроi ледве пробивалось слабке свiтло, й обережно постукав три рази пiдряд.
– Хто там? – почувся з середини хрипучий голос.
– Учнi.
– Я занята. Почекайте з пiвгодини.
Микола голосно вилаявся.
