скачать книгу бесплатно
Мир хатам, вiйна палацам
Юрий Смолич
Історiя Украiни в романах
Змiнюються часи, змiнюються епохи, а з ними змiнюються нашi погляди на тi чи iншi iсторичнi подii. Але хто може сказати цiлком впевнено, як треба розставити всi крапки над «i», як все було насправдi i хто був правий чи винний? Особливо якщо це стосуеться таких складних та неоднозначних подiй, як, наприклад, подii в Украiнi мiж двома революцiями 1917 року – лютневою та жовтневою. Саме цi часи описанi в романi видатного украiнського письменника Юрiя Смолича «Мир хатам, вiйна палацам». Так, письменник писав цей роман у радянськi часи, так, нинi постатi Грушевського, Винниченка, Петлюри та iнших дiячiв сприймаються iнакше, нiж тодi. Але це не означае, що цей роман – така собi примiтивна агiтка, зовсiм нi. Це – епiчна картина, погляд людини, яка бачила тi подii своiми очима. І тому цей твiр, поза всякими сумнiвами, буде цiкавий сучасному читачевi, що не байдужий до iсторii рiдноi краiни.
Юрiй Смолiч
Мир хатам, вiйна палацам
Квiтень
Колотнеча за Собачою тропою
1
Розмова мiж двома поколiннями була серйозна. Вони стояли двое: Данило Бриль i Тося Колиберда – вiд сьогоднi вона прозиватиметься тiльки Бриль Тося, – стояли блiдi й перестрашенi, але рiшучi й майже зухвалi перед грiзним Іваном Антоновичем Брилем, батьком, та ще грiзнiшим Максимом Радивоновичем Колибердою, теж батьком. Меланя Бриль, мати, та Марта Колиберда, теж мати, тихо схлипували, журно похилившись одна однiй на плече, – три кроки вiддаля, за штахетиком палiсадника.
Прозорий весняний ранок бринiв у цю пору над печерськими ярами i Собачою тропою. Молодь з Рибальськоi вулицi ще ген коли подалася до Днiпра на гулянки. Старших сумирний благовiст з лаври настiйно скликав на «гробки»: зайшла поминальна недiля. Але в двох сусiднiх подвiр'ячках – Брилiв та Колибердiв, двадцять рокiв нерозливних у дружбi, – не було нi спокiйно, нi весело: гукалося мало не на гвалт, зразу в три i три голоси.
– Ну-у-у?! – перегукав-таки всiх старий Іван Бриль.
І потому нарештi запала титла, та така, неначе раптом впала бомба i зараз мае бути вибух, страшний своiми руйнуваннями. І тiльки старий Максим Колиберда проказав тихо, але так швидко, наче стрiляв з кулемета:
– Повтори, що ти сказав!
Вiн не зiйшов з мiсця, але виглядало так, нiби страшенно метушиться, – так швидко мiнилися рiзнi вирази гнiву на його обличчi та ходором ходила цiла його щупла, але жилава постать.
Кремезний Іван Бриль, навпаки, стояв закам'янiлий, глибоко застромивши руки в кишенi i похиливши голову наперед, – аж його могутнi плечi пiшли вгору i вигорбились.
Данило Бриль виразно вiдчув, що батькова правиця зараз похопиться до паска. І вiн зблiд ще дужче. В вiсiмнадцять лiт не знести доторку батькового ременя, i коли б таке трапилось, то вже нiхто б не поручився, що мае статися далi.
Тося теж була блiда. Але вона видавалася спокiйнiшою: можливо, вона просто не усвiдомлювала небезпеки. Кiнець кiнцем, iй же було тiльки сiмнадцять рокiв.
– Ми оженились… – вдруге сказав Данило.
Старий Максим Колиберда тонко зойкнув:
– Що?!
І вiн ступив крок – один тiльки крок, а виглядало це так, нiби вiн кинувся бiгти дуже далеко.
– А ти, дiвко, скажи?
– Оженились… – ледь ворухнула блiдими устами Тося.
Мами заплакали вголос.
Дивне i прикре було це голосiння такого чудового весняного ранку. Звiльнена вiд снiгу земля парувала пiд щедрим сонцем, попiд парканом вже схоплювалась морiжком нiжна зелена травичка, грядки на городi та клумби в палiсаднику були вже розпушенi пiд розсаду, бруньки на каштанах стiкали липучим соком, тополя обвiшалася сережками, а на берiзцi лопотiли дрiбнi листочки. Повiтря насичували духмянi й п'янкi пахощi квiтня, дихалося легко i жадiбно, i калатання церковного дзвона чулося так далеко, що саме шатро прозорого неба здавалось вищим i, без жодного сумнiву, – бездонним та безмежним. Та й мовилося зараз не про мертве ж, а про живе, не про кончину, а про зародження нового життя. А два жiночi голоси – в два голоси – затужили, як над покiйником.
Поважний Іван Бриль коротким порухом руки спинив гарячкуватого й юрткого Максима Колиберду. Бомба ще не вибухнула, гнiт ще курився i дотлiвав. Похмурим, гострим поглядом з-пiд стрiхатих брiв вiн усвердлився в обличчя юнака – його рiдного i найстаршого сина. Син був точнiсiнько такий, як i вiн сам, – коли б докинути на плечi хлопцевi ще з тридцять рокiв життя. Але був же колись i Іван Бриль таким, як його син тепер, – коли б скинути з плечей старого цi тридцять загорьованих бiля верстатiв у цехах «Арсеналу»! Як мае чинити син? І – як вчинив би вiн сам, коли б був сьогоднi такий, як син?
А з Данила парубок був хоч куди! Високий, ставний, тонкий в талii та широкий в плечах; нiс мав крутий, як у степовика, а погляд – нiчого не скажеш – орлиний! Ще й чорний чуб з густоi чуприни – над лiвою бровою. Козак!
Тiльки ж як вiн насмiлився всупереч батьковiй волi? Через оте чорт батька зна що – таке миршаве та плюгаве? Та коли б не найближчого друга дочка, – плюнути б та й розтерти!
Іван Бриль ще раз ковзнув зневажливим поглядом по тендiтному, хупавому дiвчатку перед ним.
І справдi, непоказною була Тося. Вiд Данила на голову нижча, i – яка голова! Голова в Тосi була як iз сирiтського дому: стрижена пiсля «iспанки», на макiвцi – звiдки б хорошiй дiвчинi мала коса виростати – ковтун, як у пiдлiтка-хлопчака! А волосся? Волоссячко – як тi остюки: невiдомо навiть, яке ж воно буде на масть – чорняве чи, може, бiлясте? Змалку ще хусточки не пов'язувало, гасало пiд сонцем, – от i мае на головi якусь плоскiнь з конопель, кiнський волос на волосiнь до вудки. А статурою з себе яка? Утла, плiчки – як у шпака: як дiтей родитиме, чим робитиме? Теж менi – жона!
– Цитьте! – люто гарикнув Іван на жiнок, i мами враз злякано примовкли.
– Поженились? – мовив вiн до молодоi пари зловiсно. – Т-так! Чоловiком i жiнкою, виходить, будете? Сказати б, отець сiмейства i мати-заступниця? Хiба не казали тобi, сопляку, що спершу парубок повинен свое мiсце посiсти помiж людей, звестися на власнi, а тодi вже заводити собi посiмейство?
Данило пiдвiв голову:
– Тепер же свобода, – кинув вiн батьковi, – кожному дорога вiдкрита. І не треба, як за старого режиму…
Але старий Бриль гнiвно урвав непоштиву синову мову:
– Отак, значить, тямиш свободу? А бiльше тобi вiд свободи нiчого не треба? Мадама, значить, i сам – мадам! – Очi Івановi наливались кров'ю, кров багрянила йому лице, зачервонiлася навiть потилиця. Старий Бриль потроху сатанiв.
Данило вiдказав зухвало:
– Тепер же – революцiя. Щоб ви знали! Минулося вже, щоб…
– Ах ти ж субчик! – зойкнув Максим Колиберда i кинувся бiгти до хлопця, не сходячи з мiсця. – Виходить, для того ми революцiю робили, щоб ви, сучi дiти…
– Постривай, Максиме! – спинив його Іван Бриль. – Бити будемо, але розмову iще не скiнчено. Вiдповiдай, брандахлисте: без батькiвського, значить, благословення?
Данило дивився в землю i понуро вiдказав:
– Благословити й просимо.
– Просите? – загримiв батько. – Аж тепер? З'iло сало, а тодi – дай кашi! Пiсля вiнця та неси богiв? Ви ж до нас звiдки прийшли? Вiд попа?
– У попа ми не були… – знехотя озвався Данило. Та зразу звiв голову i глянув гостро з-пiд брiв, точнiсiнько, як батько допiру. – Якi ж там попи, коли тепер революцiя?
Іван Бриль вже розтулив був рота, щоб гримнути на сина, та враз засiкся й не гримнув.
Революцiя – то було для Івана слово священне. Хiба то не вiн ще з тисяча вiсiмсот дев'яносто сьомого року – вiд першоi киiвськоi маiвки в Голосiiвському лiсi – щороку виходив демонструвати свою пролетарську свiдомiсть?
Батькiвський гнiв почав остигати. Не тiльки тому, що революцiю Іван Бриль поважав, а ще й тому, що попереду почув вiд сина полегшувальнi слова: поповi пiд епiтрахиль голiв не клали, отже – не вiнчанi ще, i справу, таким чином, ще можна якось поладнати.
І Йван пробубонiв майже замирливо:
– То якого ж бiсового батька патякаеш, дура? Поженились! Муж i жона! Хiба це таке просте дiло?
– Дiло просте, – твердо вiдказав Данило. – Як помiж хлопцем i дiвчиною бувае. Чоловiком i жiнкою в собачих ярах стали…
Мами зойкнули i заголосили.
Та Данило докинув ще – для ясностi, щоб сумнiвiв вже нi в кого не було:
– І постановили мiж собою: на все життя! А виженете з хати, самi житимемо, самi й проживемо…
Максим Колиберда вискнув i таки зiрвався з мiсця. Іван Бриль змахнув руками i посунув за ним i собi. Бомба вибухнула. За парканом на вулицi почулися стривоженi голоси: цiкавi, що позирали крiзь шпари, вжахнулись i почали гукати на гвалт. Меланя й Марта з вереском кинулись до чоловiкiв, – спинити, не допускати до дiтовбивства. Чорнi провалля вiконечок у халупi Брилiв теж ожили: свiтлi плями випорснули з чорноi глибини, стали людськими обличчями, а тодi й невеличкими людьми i сипонули в палiсадник простiсiнько через вiкна – четверо малих Брилiв та шестеро найменших Колиберденкiв, вiд тринадцяти до восьми рокiв включно, рiзнi на стать.
Меткий та швидкий Максим досяг злочинноi пари першим. Вiн замiрявся на дочку, i руки його вже звелись вгору, щоб ухопити ii за стриженi патли. Та Данило не ловив гав. Вiн станув крок уперед, заступив Тосю, а батько ii водночас дiстав пiд колiна ногою i шурхнув головою в пухку клумбу з щойно висадженою розсадою левкоiв. Потiм Данило пiдхопив Тосю за стан i скочив на горбок надвiрного погреба.
– Стiй, батьку! – гукнув вiн. – Схаменись! Коли що – забуду, що мене спородив: вдарю!
– Уб'ю! – верещав Максим, зводячись з клумби i роздивляючись, де б ухопити якогось кiлка чи бодай ковiньку.
Іван спинився перед погребом. З червоного вiн став бiлий, очi йому застилав лютий туман. Зараз вiн це щеня вб'е, не подивиться, що – син!
У хвiртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулицi. Кiлька голосiв гукали: – Йване, Максиме, рукам волi не давай!
– Злазь! – гукнув Іван. – Я тобi, обормоту, зараз дам!
– Ех, ви!.. – проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Вiн хотiв додати ще щось, та не знаходив потрiбного слова, яке б i дошкульне було, але годилося б мовити рiдному батьковi. Меншовики ви! – нарештi знайшов вiн.
– Ой! – зайшовся Максим Колиберда. – Ах ти ж…
Бiльше вiн нiчого не мiг сказати i почав зиркати по землi за каменюкою чи бодай грудкою.
Образа вдарила й Івана. Меншовики, бiльшовики! Цього розколу сил пролетарськоi революцii вiн не визнавав, бо п'ятнадцять рокiв бiгав потай по таемних робiтничих гуртках, i вiдколи вони пiшли в Киевi – ще вiд Мельникова з Дорогожицькоi та Кецховелi з Боричевого току – завжди iменувалися нероздiльно соцiал-демократичними. Але раз тепер повелося, що декотрi соцiал-демократи похилились на буржуйський бiк – годитись на конституцiйну монархiю замiсть робiтничоi республiки – i прозвали iх «меншовиками», то Іван був проти меншовикiв, i дражнити його так – було кривдно.
Та тяжка образа знову дещо стверезила розсудливого батька.
Чорт батька зна що, може, й справдi, вони з Максимом погарячкували? Може, в батькiвському гнiвi, дiйсно, скотились до… меншовицькоi тактики?
В цей час Максим Колиберда натрапив-таки каменюку i пошпурив на Данила. Камiнь виписав круту траекторiю в чистому небi i влучив Даниловi в брову.
Тося скрикнула, мами зарепетували, а Данило вхопився рукою за чоло. Пальцi йому враз заюшила кров.
Кров i вирiшила все.
Іван Бриль вiдчув, що тепер вже готовий на смертовбивство. Вiн крутнувся на мiсцi i – аж нiяк неждано вiд його дебелоi комплекцii – миттю схопив друга свого, Максима Колиберду, за плечi.
– Яке ти право маеш сина мого убивати?
Іван пiднiс вгору на двох руках щупле Максимове тiло i розмахнувся, щоб гепнути ним об землю з усiеi сили.
Та хвiртка в цю хвилину зiрвалась з петель, i в подвiр'я вскочив парубок у червонiй сорочцi, чоботях «бутилками», з гармонiею за плечима.
– Наших б'ють! – лементував парубок. – Гей, Нарцисе! Сюди!
Данило теж стрибнув вниз з своеi вишки:
– Батьку! – гукав вiн. – Схаменись, батьку!
– Боженьку! Мати-заступнице! – голосили Меланя з Мартою.
Дiти – Брилевi, колибердiвськi, числом десять, – зняли писк, хто тiкав, хто хлипав, хто хапав мамiв за спiдницi i ховав голови пiд фартухи.
З вулицi в розчахнуту хвiртку ринув натовп. Сусiди хапали старого Бриля за руки й за плечi:
– Йване! – гули сусiди. – Та Бог з тобою!
Старий Максим вже сидiв на землi, кружляв очима та тер горлянку руками: з переполоху вiн не мiг добути голосу з грудей, i йому здалось, що Іван давив його за горло i – задавив. Марта з Тосею схилились над ним i обтрушували глину з празникового пiджака. Меланя тупцювала довкола Данила, обтираючи йому кров з лиця, але просила та благала Івана:
– Іваночку, голубчику! Бог з тобою! Це ж таки син, кров наша, знiми камiнь iз серця…
Саме в цей час з вулицi з'явилась ще одна постать. І по всьому видно було, що постать ця не з абияких, а популярнiсть ii, або, поправнiше, лиха слава – дуже значна. Гучний гомiн враз ущух, дiвчата сполохано сипонули врозтiч, а помiж натовпу покотився тривожний шелест:
– Нарцис!.. Нарцис!..
2
Постать, названа «Нарцисом», i справдi була примiтна з себе: височенна на зрiст, як кажуть, плечi – «косая сажень». Голову велетневi покривав чорний капелюх з широкими крисами, з плечей в нього спадала звоями пелерина-безрукавка, наче кирея, а з-пiд неi визирала бiла сорочка, вишита хрестиком на всю широчiнь грудей, синi шаровари i жовтi чоботи на пiдкiвках. В руцi – цiлий снiпок рiзнокалiберних пензлiв та щiточок для малярських робiт. «Нарцисом» цього гевала тiльки прозивали по-вуличному, а по паспорту значився вiн точно «Наркис Уведенський».
Несподiвана поява Наркиса Уведенського приголомшила i Йвана Бриля.
– Свят, свят, свят! – пробубонiв Іван, люто позираючи на приходька. – Попiвське кодло чорт принiс! Архарiвську мать-анархiю…
Максим таки прокашляв: голос йому з другого переляку повернувся.
Тим часом парубок у червонiй сорочцi, чоботях «бутилками» i з гармонiею за плечима пiдскочив до Данила з Тосею, став в оборонну позицiю, затуляючи iх вiд розгнiваних батькiв, i загукав:
– Дядьку Йване! Дядьку Максиме! Вибачаюсь: шановний Іване Антоновичу i шановний Максиме Радивоновичу! Життям наложу, а дружка в обиду не дам! От з мiсця не зiйти, нехай земля пiдо мною западеться у вироботаний горизонт, щоб я не був шахтар Харитон Киенко! Майте совiсть: революцiя ж вiдкривае шлях у майбутне! Ми ж таки пролетарiат! Нехай собi женяться!..
Наркис теж загримiв громоподiбним басом:
– Чому гвалт, а бiйки не бачу? Чом мовчите, нищii духом? Кричи! Галасуй! Бий! Я вiдповiдаю! Амiнь, i бога нет! Хай живе «свобода личности»!
П'яно гикнувши, вiн заспiвав:
Задуши своего хозяина,
а потом иди на виселицу —
так сказал Равашоль…
Наркис Уведенський був попович з хутора Совки – недовчений семiнарист, вигнаний з семiнарii за участь у експропрiацii поштовоi контори на Демiiвцi в дев'ятсот дванадцятому роцi. Пiсля виходу з в'язницi вiн покаявся i пiшов служкою в лавру, де й проявився в нього видатний малярський талант: Наркис став «богомазом» i писав «нерукотворнi» iкони на продаж прочанам. Лавра сплачувала йому за дошку сiмдесят п'ять копiйок, а з богомольцiв правила по три п'ятдесят. Художниковi це було кривдно. Вiн почав малювати i вдома та продавати по п'ять за пару. Коли це стало вiдомо настоятелевi лаври, то вiн прокляв його i об'явив прочанам, що Наркисовi iкони – рукотворнi. Тодi ображений Наркис привселюдно, пiсля заутренi проти Великодня, оголосив мiж людей, що й «нерукотворнi» малюе теж вiн. За це його монахи люто побили i запроторили в печеру до святих мощей. Але Наркис вигрiб у глинi пролазку, з печери втiк i в пiдлаврському шинку панi Капiтолiни присягнув поставити лаврську дзвiницю раком. Тим-то, тiльки сталася Лютнева революцiя, Наркис з'явився в лаврi i кинув у льох пiд дзвiницею двi гранати Новицького. Гранати, дарма що крупнокалiбернi, нiякоi шкоди грубезним лаврським мурам не заподiяли, а Наркиса схопила мiлiцiя i приставила в Старокиiвський участок. Тут Наркис заявив, що лавру хотiв висадити в повiтря з iдейних мiркувань, бо вiн – анархiст-iндивiдуалiст i атеiст-анти-марксист, i тому з участку був звiльнений. Пiсля того вiн виступав на мiтингах, як жертва беззаконноi властi царя на землi i Бога в небi, з категоричною вимогою, щоб негайно в цiлому свiтi восторжествувала «анархiя – мать порядку». У вiльнi години вiн ходив по дворах «за презренным металлом на пропитание», наймаючись фарбувати що е по господарству: кому – паркан, кому – дверi та причiлки, кому – вiконницi чи скриню до посагу. Вiдмовити йому боялися всi вiд Печерська i до Подолу: фiзичноi сили та зухвальства Наркис був неперевершених. П'яним вiн напивався ще вдосвiта.
Побачивши за плечима в Харитона Киенка гармонiю, Наркис зразу зрадiв:
– Ану, шахтарю, блудний сучий син революцii, розтягай мiхи, давай «Анархiю – мать безпорядку»!
Харитон зам'явся, та Наркис не чекав, зiрвав гармошку з Харитонового плеча i загорлав на всi заставки:
