скачать книгу бесплатно
– Не дуже. Єдиним вiдкриттям для мене стали прожилки, схожi за своею структурою на кров птицi. Це дуже дивно. Звiдки в складi золотоi оправи кров птицi? Якби людини, то я б пояснила це тим, що майстер порiзався пiд час виготовлення, таким чином, частки його кровi потрапили в сплав. Але ж не птаха. Дарина вийняла з сумки коробочку, в яку дуже ретельно запакувала перстень. Вона ще раз його розглянула.
– Так, це досить незвичайний висновок експертизи. Цiкаво, а як перекладаеться цей напис? – поцiкавилася слiдчий.
– «Кров ворона». Це латинь, – вiдповiла Дарина, продовжуючи крутити в руках перстень.
– Кров ворона? – вимовила Лера. – Тодi, можливо, в цьому гравiруваннi криеться розгадка кривавих вкраплень? Що якщо при виготовленнi прикраси туди спецiально додали кров ворона?
Дарина округлила очi вiд подиву. Лера продовжила.
– Що якщо це окультний предмет? І вбивство дiвчини пов'язане з якимось обрядом? Не дарма ми знайшли ii частинами при досить загадкових обставинах.
Слова напарницi ввели Дарину в ступор. Незручну паузу перервав дзвiнок стацiонарного телефону. Лера вiдповiла.
Поки слiдча спiлкувалася по телефону, Дарина розглядала iншi папери в папцi. Деякi зi знiмкiв вона вже бачила. Наприклад, руку, яка завела в глухий кут з самого початку процес розслiдування. Але Дарина не знала про дефект кiсток. Це стало для неi вiдкриттям.
Валерiя закiнчила телефонну розмову i тепер сидiла за столом, щось уважно вивчаючи в комп'ютерi.
– Як цiкаво, – вимовила слiдча. – Тут у нас розгортаеться дуже цiкава iсторiя. Поки що едина Макарова Марiя Петрiвна, яка вiдповiдае нашому опису, померла три тижнi тому, похована на киiвському кладовищi. Проживала Макарова в досить непоганому районi, центр Киева. Мабуть, заможна дама була. ОСЬ, – зробила Лера акцент, – вона у нас виявилася в базi за пiдозрою на вбивство.
– Що? Бабулька-кiлер? – не дала договорити слiдчiй Дарина.
– Нi звичайно. Була пiдозра, що вона померла не своею смертю. Їi сусiдка подала в полiцiю заяву. Але за документами констатацiя факту смертi вiд зупинки серця. Ось так. Як коло стягуеться, але нiяк не може з'еднатися.
Дарину знову смикнуло. Вона не завжди розумiла висловлювання i жарти батька, а тепер це повторювалося з Лерою.
– Якi подальшi дii? – поцiкавилася Дарина.
– Поiдемо спiлкуватися iз сусiдкою Макаровоi Марii Петрiвни. Досить припадати пилом в кабiнетi, геть на вулицю в весну!
Дарина зиркнула на свою спiврозмовницю.
– Пiднiмайся-пiднiмайся, поiхали, вистачить сидiти, – повторила Лера.
Вже через тридцять хвилин напарницi стояли перед масивними дверима сусiдки Макаровоi Марii Петрiвни. Лера натиснула дзвiнок.
– Хто там? – почули вони лiтнiй жiночий голос.
– Вiтаю, – офiцiйно вiдповiла Лера. – Ми з полiцii. Нам необхiдно поговорити по справi вашоi сусiдки.
– Марiйка померла вже як тижнi три тому, а то i бiльше. Їi вже й поховали. Яка може бути справа? Ідiть геть! А то я справжню полiцiю викликаю, – обурилася господиня квартири.
– Ось так завжди, – зiтхнула Лера.
Слiдча полiзла в сумочку за своiм посвiдченням. Вона розкрила корочку навпроти вiчка.
– Ми дiйсно з полiцii. Прiзвище вашоi сусiдки фiгуруе в iншiй справi. Нам необхiдно з вами поговорити, – спокiйно вiдповiла Лера.
Минуло близько хвилини, перш нiж замок в дверях клацнув. Господиня висунулася до незваних гостей. Низенького зросту костлявенька бабця, через давне пенсне на носi, розглядала своiх вiдвiдувачок.
– Покажiть ще раз свое посвiдчення, будь ласка, – попросила вона у Лери.
Та негайно простягла його прямо в руки лiтньоi жiнки. Господиня квартири уважно прочитала всi регалii, а потiм подивилася на слiдчу.
– Проходьте, будь ласка, але роззуйтесь в коридорi. Я тiльки пiдлогу помила, – невдоволено кинула вона дiвчатам, залишаючи iх в передпокоi квартири на самотi.
– І дверi не забудьте закрити на засув, – крикнула бабця вже з кiмнати.
Дарина i Лера зайшли в передпокiй. У квартирi стояв трохи затхлий запах, як у багатьох оселях лiтнiх людей. Пахло старим милом i пилом. Мiж дверима по периметру стiн, акуратно, але у великiй кiлькостi лежали рiзнi речi. Книги перев'язанi мотузками i стрiчками, пожовклi газети, стопка якихось брошур. Вся макулатура покрилася великим шаром пилу.
Дарина жадiбно вдивлялася крiзь сiру масу мiльйонiв пилинок в корiнцi книг i заголовки газет. Потяг до старовинних речей виявлявся завжди, коли в поле зору потрапляли будь-якi предмети, якi несуть свою iсторiю. Але тут жодних вiдкриттiв, на свiй жаль, вона не зробила.
Дiвчата пройшли в едину, але дуже простору кiмнату. Високi стелi створювали обсяг, але простiр здавлювався величезною кiлькiстю меблiв, розташованих в кiмнатi. Пiд величезним вiкном стояв масивний дубовий стiл, накритий вiзерунковою скатертиною, два такого ж страхiтливого вигляду табурета чомусь знаходилися по центру кiмнати. Одну зi стiн пiдпирав пошарпаний диван з комодом, а бiля iншого розтягнулося вузьке лiжко з шухлядою.
– Сiдайте, – суворо мовила господиня квартири i вказала на два табурети.
Дарина здогадалася, що лiтня жiнка навмисно виставила цi предмети iнтер'еру на центр кiмнати. Прямо, як на допитах. Їй стало не по собi, але вона не наважилася чинити опiр, тому слухняно присiла на табурет. Лера залишилася стояти.
Судячи з виразу обличчя i тону лiтньоi панi, iй не сподобалася непокора Валерii, але вона не стала акцентувати на цьому своеi уваги, а вiдразу почала допит:
– Отже, що привело вас сюди, молодi дiвчата?
– Для початку, пропоную познайомитися. Мое iм’я Валерiя Анатолiiвна, а це моя напарниця Дарина Олександрiвна. Ми розслiдуемо вбивство однiеi особи i по ходу розслiдування у нас з'явилися докази, якi якимось чином пов'язанi з вашою сусiдкою Макаровою Марiею Петрiвною. Саме тому у нас е ряд питань, на якi, можливо, ви зможете дати нам вiдповiдi, – дуже серйозно заявила слiдчий. – Розкажiть про свою сусiдку. Ким вона була, чи е родичi? І головне питання, чому ви вирiшили, що ii вбили? – несподiвано Лера змiнила офiцiйний тон на м'який тембр.
Лiтня жiнка трохи забарилася.
– Про вбивство це я так, не подумавши заяву написала. Злякалася за себе. А як доктор висновок зробив, що вiд зупинки серця померла моя подруга, так я i заспокоiлася. Так що в голову не берiть, – дуже нервово вiдповiла господиня.
– Але щось же наштовхнуло, вибачте, не знаю як вас по iменi та по батьковi, на думку, про те, що ваша сусiдка могла бути вбита? – наполягала Лера.
– Єремея Василiвна я, – з гордiстю вiдповiла жiнка похилого вiку, зробила паузу, а пiсля продовжила. – Як вам сказати. Ми з моею сусiдкою самотнi жiнки похилого вiку, але завжди були при пам'ятi, няньок не потребували. Все по дому робили самi. А тут дивлюся, щось хворiти почала моя сусiдка. Ще минулоi осенi недуги почалися. А взимку люди до неi рiзнi ходити стали. Я спочатку думала, що це доглядати за нею приходять, а виявилося, вирiшила вона свое нажите майно розпродати. Знайшла молодь якусь, яка там в цьому, де все пишуть зараз, ну цьому комп'ютерi.
– Інтернетi, – вставила Дарина.
– Точно, – пiдтвердила Єремея Василiвна, – в Інтернетi оголошення написали. Ось до неi i стали люди ходити.
– А чому ж вона не звернулася в спецiальнi органiзацii, якi доглядають за лiтнiми людьми? – здивувалась Лера.
– Не любила вона всi цi органiзацii. Не судiть суворо, життя у неi важке було. Чоловiка поховала ще в молодостi, дiтей немае, сестра померла три роки тому. Останнi кiлька рокiв намагалася не показуватися на людях. Все бiльше вдома. А цю зиму взагалi вiддалилася навiть вiд мене, хоча ранiше ми з нею були «не розлий вода», так би мовити.
– А чому вiддалилася, не знаете? Можливо, е припущення? – знову перервала Дарина.
– Ой, та я й не знаю навiть, що думати. Ми з нею знали одна одну рокiв десять. Двi самотнi жiнки похилого вiку. На цьому i зiйшлися. Але ось коли хворiти вона почала, перестала зi мною спiлкуватися як ранiше. Весь час шукала привiд залишитися наодинцi. Я тодi думала спочатку на хворобу серйозну, навiть заразну. Думала, може, не хоче мене заразити, ось i ховаеться в квартирi. А як дiзналася, що розпродае вона все нажите майно, то точно вирiшила, скоро смерть за нею прийде, – Єремея Василiвна перевела подих i продовжила. – І ось, дивлюся, ходять до неi люди i ходять, дверi хлоп-хлоп з ранку до ночi. Я iй якось сказала: «Ти, Марiя, дивись обережнiше, люди бувають рiзнi, мало хто на оголошення вiдгукнеться». І, пам'ятаю, порадила я тодi iй звернутися до мого повiреного Гнишко Леонiда Савовича. Як я зробила рокiв два тому. Перевiрена людина з контори, органiзуе менi i похорон, i добро мое розподiлить. Менi то, що вже? Запропонувала я iй, а вона i погодилась. Леонiд приiхав опис зробив, все сфотографував, деякi речi вiдправив в бюро оцiнки антикварiату.
– Вибачте, що перериваю, а коли це сталося? Ну, коли вiн вiдправив лист в бюро? – поцiкавилася Дарина.
– Ну, дiвчина, я таких подробиць не знаю. Пам'ятаю тiльки, перед кончиною Марiйка говорила, що опис зроблено i з дня на день буде складено перелiк деяких речей, якi вiддадуть на оцiнку. А що? – поцiкавилася Єремея Василiвна.
– Це для справи необхiдно, але ви поки продовжуйте, – вiдповiла Лера.
Лiтня жiнка знову скривила незадоволену гримасу, але продовжила:
– Буквально на наступний день пiсля опису майна, можливо через день вiдвiдав ii молодий чоловiк, дивний такий. До неi багато людей переходило за перiод торгiвлi по оголошеннях в Інтернетi. Я когось бачила, когось не бачила, але той менi запам'ятався особливо. Такий похмурий. Худющий як Чахлик Невмерущий, шкiра з зеленуватим вiдливом, одягнений у все чорне. Я з ним на коридорi зiткнулася, коли смiття виносила. Трохи дух не випустила вiд жаху. Довго вiн у неi пробув. А на наступний день Марiйка померла. Я тодi вирiшила, що це смерть до неi приходила. Уявляете, як менi було? І заяву тодi написала. Злякалася, що до мене теж прийти може.
– А що вiн у неi купував або про що говорили, не знаете? – поцiкавилась Лера.
– Нi, не знаю i знати не хочу, – закiнчила вiдповiдати Єремея Василiвна.
Слiдча пiдiйшла до столу i почала викладати знiмки один за iншим. Першою Лера вийняла фотографiю вбитоi дiвчини.
– Скажiть, серед вiдвiдувачiв випадково не було ось цiеi дiвчини?
Єремея Василiвна подивилася уважно на фотографiю. Спочатку дивно сiпнулася, але через секунду ii погляд знову став холодним.
– Ай-ай-ай, жах який. Нi, серед вiдвiдувачiв, яких бачила я, такоi дiвчини не пам'ятаю. Але до Марiйки багато людей приходило. Можливо, i ця дiвчина була серед них.
– А ось цей перстень вам знайомий? – вказала Лера на фотографiю прикраси.
Лiтня жiнка знову дивно сiпнулася. Вона уважно, не рухомим поглядом дивилася на зображення прикраси. Неначе думала над тим, чого НЕ слiд казати.
– Ви знаете, – почала вона повiльно, – Марiйка не одягала прикрас.
– Проте, перстень вам знайомий, – наполягала Лера. – Ви розумiете, що вiд ваших чесних вiдповiдей залежить, впiймаемо ми вбивцю цiеi дiвчини чи нi?
Єремея Василiвна видала крекчучий звук. Вона все ще пильно дивилася на зображення персня.
– Я не можу сказати, що бачила саме цей перстень, але, по-моему, вона одягала його одного разу. Тодi я до неi на чай зайшла, довiдатися про ii самопочуття. Однак вона мене дуже швидко виставила, пославшись на головний бiль. Тодi я ще звернула увагу, що в кiмнатi вiкна були зашторенi, а на пiдлозi лежали ватмани i якiсь книги. Ще менi здалося, що вона була тодi не сама в квартирi. Але я не бачила, чи приходив хтось до неi або йшов. А вже ввечерi ми з нею спiлкувалися, як нiчого не було. Але коли я намагалася пiдняти тему мого денного вiдвiдування, вона вiдразу ж перекладала розмову в iнше русло.
– Давно це було? – запитала Дарина.
– Нi, нещодавно. Мiсяць тому, може бiльше, – вiдповiла Єремея Василiвна.
– А чому забарилися, коли я показала вам фотографiю прикраси? – запитала слiдчий.
– Так через цю дивну iсторiю. Я б, може, i перстень не запам'ятала, якби не незвичайна поведiнка моеi подруги.
Даринi здалося, що Єремея Василiвна чогось не договорюе. Лiтня жiнка весь час вiдводила погляд, особливо коли мова зайшла про перстень.
– Добре, дякуемо за вiдверту розмову. А ми можемо зустрiтися з вашим повiреним? – змiнила напрям питань Лера.
– Звичайно, можете, – вiдповiла господиня квартири, – я зараз дам вам номер його телефону.
Єремея Василiвна пiдiйшла до комода. Вона хвилини двi вивчала сторiнки староi записноi книжки.
– Ось записуйте 097 45…
Лера оперативно занесла номер в пам'ять свого мобiльного телефону, ще раз подякувала господинi за бесiду i хитнула Даринi, що час iти.
Вже в коридорi Єремея Василiвна забарилася перед тим, як вiдкрити вхiднi дверi, щоб випустити дiвчат.
– Знаете, – почала вона, – ви можете вважати мене божевiльною старою, але я ось вам що скажу. Вся ця справа нечиста. Не раджу вам туди лiзти.
Вона перейшла майже на шепiт. Даринi i Лерi довелося нагнатися, щоб зрозумiти, про що хоче повiдомити iм лiтня жiнка.
– Я майже впевнена, – шипiла старенька, – що Марiйка займалася рiзними темними обрядами. І померла вiд покарання.
– За якими це ознаками ви зробили такий висновок? – поцiкавилась Лера.
– По-перше: ii квартира завалена рiзними книгами по давнiх культурах, обрядах та iншою лiтературою такого напрямку. А по-друге: у неi було багато предметiв, якi вона не дозволяла брати в руки, або переставляти з мiсця на мiсце.
Дарина i Лера подивились одна на одну.
– Дякуемо вам за те, що подiлилися з нами своiми здогадками, – подякувала Лера Єремею Василiвну i спробувала сама вiдкрити дверi.
Але господиня квартири мiцно тримала руку на дверному замку.
– Ось ви менi не вiрите, я дивлюся. А ви труну перевiрте, – дуже тихо прошепотiла Єремея Василiвна.
– Що вибачте? – здивувалась Лера.
– Що чули. Даю вам сто вiдсоткiв, тiла там не знайдете. Я коли заяву подала про вбивство, так мене навiть на впiзнання не пустили. Але ж у Марiйки родичiв то не було.
– А на похоронах ви були присутнi? – припустила Лера.
– А як же. Але труна була закритою. Пояснили це тим, що пiсля розтину невдало зашили, тому провели церемонiю швидко. Я з того часу мордуюся своiми здогадками. Шахрайство це все. А по ночах, менi здаеться, я чую голоси з ii квартири.
У Дарини по тiлу побiгли мурашки. Вона хотiла швидше залишити неприемну спiврозмовницю. Лера також занервувала, хоча цього не виказувала. Слiдча в черговий раз подякувала Єремею Василiвну за розповiдь. Пiсля чого наполегливо повернула ключ у дверному замку. Їй, як i Даринi, хотiлося якомога швидше опинитися за межами похмуроi квартири.
На вулицi виявилося по-весняному добре. Вмить випарувався неприемний осад пiсля староi квартири, де тхне пилом i господарським милом.
– Як щодо того, щоб перекусити? – поцiкавилася Лера. – Тут недалеко е непогане кафе. Там можемо з'iсти по сендвiчу.
– Ти пiсля всього почутого можеш думати про iжу? – здивувалася Дарина.
– А що? Не обiдати тепер? Я, насправдi, не особливо вiрю в усi цi вигадки про духiв i порожнi труни. Хоча я б перевiрила iнформацiю. Правда, не знаю поки яким чином, тому як отримати дозвiл на ексгумацiю тiла практично неможливо. Але поки я не з’iм сендвiч, нiякого розслiдування не буде, – заявила слiдчий.
– Хiба можна вiдволiкатися в такi серйознi моменти, якi вимагають негайних дiй? – не припиняла обурюватися Дарина.
Лера розсмiялася.
– Негайних дiй вимагае мiй шлунок, – знову незрозумiло пожартувала слiдчий. Лера попрямувала своею витонченою ходою до автомобiля, даючи зрозумiти Даринi, що вiдставати не варто.
До кафе дiвчата iхали мовчки, кожна занурена в своi думки. Дарина замислилась над розповiддю Єремеi Василiвни. Пiсля розмови з сусiдкою Макаровоi можна було б припустити, що перстень потрапив до вбитоi дiвчини через оголошення про продаж в Інтернетi. Однак прикраса прийшла на оцiнку, а це означае, повiрений провiв опис майна до моменту придбання вбитою персня у Марii Петрiвни. Інакше прикраса не потрапила б до перелiку опису майна. Тодi виходить, що Макарова продала прикрасу десь в промiжку пiсля опису, але перед смертю i нiчого не доповiла повiреному. Інакше вiн би не вiдправляв перстень на оцiнку. Але знову нестиковка. Макарова не мала права продавати прикрасу пiсля опису. Вона зобов'язана була довести до вiдома свого повiреного, щоб той внiс змiни в перелiку. Занурена в своi думки, Дарина прокинулася, коли сидiла за маленьким столиком у затишному кафе.
– Ти що будеш? – запитала ii Лера. – Можу порадити сендвiч з шинкою. Дуже смачний.
– Так, – неуважно вiдповiла Дарина.
Лера зробила замовлення: два сендвiча з шинкою, апельсиновий сiк для своеi напарницi i каву з молоком для себе.
