скачать книгу бесплатно
Хлопець зробив довгий ковток кави.
– Так, Родiон, – Валерiя рiзко змiнила свiй люб'язний тон на загрозливий, – давай домовимося. Якщо ти хочеш через п'ятнадцять хвилин вiдправитися назад додому, а не у вiддiлення полiцii, то будь ласкавий говорити тiльки правду. Ми вже володiемо деякою iнформацiею i без зусиль визначимо, брешеш ти чи нi. Домовилися?
Тепер хлопець почервонiв. Вiн ледве видно ствердно хитнув головою. Лера продовжила, повернувшись знову до свого оксамитового тембру.
– Отже, повторюю свое запитання. Яким чином у вас виявилася книга «Історiя третього рейху»?
– Ця книга належала однiй лiтнiй жiнцi. Вона вирiшила виставити на продаж деяке свое майно, – вiдповiв Родiон, зробив паузу, а пiсля продовжив. – Ми з другом займаемося торгiвлею рiзних старих речей. Я вчуся на iсторичному факультетi i трохи розбираюся в антикварiатi. Ось ми ходимо по блошиних ринках, там шукаемо предмети, якi можна потiм перепродати. Багато на такому не заробиш, але на дрiбнi потреби вистачае. Тим бiльше, це корисно для майбутньоi професii.
Дарина захихотiла, вона згадала себе у вiсiмнадцять рокiв i свою жагу до старих речей. Родiон замовк.
– І? – Лера чекала продовження розповiдi.
– Якось мiй друг вигадав зробити оголошення, що ми допомагаемо реалiзувати старi речi за вiдсоток з угоди. Я погодився на таку пропозицiю. Ми роздрукували оголошення i розклеiли iх на будинках. Довго нiхто не вiдгукувався, але одного разу зателефонувала жiнка i запросила до себе, щоб ми зайнялися продажем ii речей.
– Ім’я жiнки Марiя Петрiвна? – поцiкавилась Лера.
– Так, Марiя Петрiвна. Вона передала нам стопки книг i деякi речi. Ми склали перелiк, зробили фотознiмки, пiсля чого помiстили оголошення в Інтернетi. Далi дiяли за обумовленою схемою. Нам телефонували покупцi, ми домовлялися про цiну. Якщо покупця влаштовувала сума, то призначали зустрiч на квартирi Марii Петрiвни. Вона вiддавала товар, а ми отримували вiдсоток вiд вдалоi оборудки.
– А багато людей зверталося за оголошеннями? – запитала Лера.
– Так дуже. В основному цiкавилися книгами. Але, на жаль, багато продати не вийшло, тому що товар або не вiдповiдав вимогам, або не пiдходила вартiсть.
– А як «Історiя третього рейху» виявилася у вас на руках? – продовжувала наступ Лера.
Хлопець знову зам'явся.
– Розумiете, Макарова заборонила виносити товар за межi квартири, тому дала менi дублiкат ключiв. Я був здивований таким проявом довiри, але як виявилося, Марiя Петрiвна дiйсно часто була вiдсутня в квартирi. Траплялося, що нам з другом доводилося без ii участi демонструвати товар. Але продавала завжди тiльки Марiя Петрiвна. А ми потiм отримували свiй вiдсоток.
– Я так розумiю, книгу «Історiя третього рейху», ви забрали з квартири? – запитала Лера.
– Так, але я тiльки за книгою, – швидко вiдповiв Родiон.
– Але ж Марii Петрiвни вже немае серед живих. Ви про це знаете, але все одно продаете ii речi? Це називаеться пограбуванням, – констатувала слiдчий.
Юнак почервонiв i опустив очi.
– Так, я вчинив погано. Менi не слiд було повертатися в квартиру пiсля смертi Марii Петрiвни.
– А вам вiдомо, молодий чоловiк, що майно покiйноi описано повiреним, якого вона найняла ще за життя? Якщо чогось з перелiку не дорахуються в квартирi, а потiм цi речi раптом спливуть десь, то у вас можуть виникнути серйознi проблеми з законом, – суворо вимовила Лера.
– Я-я-я, не знав про таке. Менi нiчого не казала Марiя Петрiвна. Вона навпаки квапила нас з продажем, чесне слово, – Родiон так щиро вiдповiв на питання, що нi в однiеi з дiвчат не виникло навiть тiнi сумнiву щодо його слiв.
– Припустимо, – сказала слiдчий, – а чому був такий поспiх? Марiя Петрiвна не дiлилася, випадково, своiми думками?
– Вона якось сказала, що почуваеться недобре, i iй не хотiлося б, щоб пiсля ii смертi предмети антикварiату розграбували або взагалi викинули.
– Добре. З цим розiбралися. Тепер твоя черга, – звернулася Лера до своеi напарницi.
Дарина витягнула перстень з сумки i поклала його перед Родiоном на стiл.
– Скажiть, вам знайомий ось цей перстень?
– Так, це одна з небагатьох прикрас, якi були вiдданi на продаж, – вiдповiв молодий чоловiк. – Точнiше вiддано було багато, але ми не наважилися брати тi, на яких е проба дорогоцiнного металу. Продавати книги або вазочки – це одне, а ось ювелiрнi прикраси, зовсiм iнше. На перснi немае жодних позначок. Тому ми з другом вирiшили, що це всього-на-всього якiсно зроблена бiжутерiя, ось i залишили в перелiку на продаж.
– Взагалi-то це чисте золото, а камiнь справжнiй рубiн, – спокiйно вiдповiла Дарина.
– Я-я-я, не знав, – знову перелякано вiдповiв Родiон, – я був впевнений, що це звичайна бiжутерiя.
– Не хвилюйтесь, – поспiшила заспокоiти його Дарина, – ми вам вiримо. Розкажiть краще, хто ним цiкавився i коли.
– Менi запам'яталися два покупцi. Приблизно мiсяць тому зателефонував хлопець. Ми домовилися про зустрiч на квартирi Марii Петрiвни. Покупець довго розглядав перстень, потiм сказав, що вiн йому не пiдходить i пiшов, а через два днi знову зателефонував. Вiн все-таки вирiшив придбати прикрасу, але я повiдомив, що прикрасу вже заброньовано. Покупець дуже довго мене вмовляв, пропонував заплатити будь-якi грошi. Але я пообiцяв молодiй дiвчинi притримати перстень. Вона зателефонувала буквально на наступний день пiсля наполегливого хлопця. Дiвчина вiдразу повiдомила, що готова придбати прикрасу. Як завжди зустрiч я призначив у квартирi Марii Петрiвни. Я намагався повiдомити господиню, але вона не вiдповiдала. Тодi я вирiшив, що Марiя Петрiвна знову кудись поiхала, тому сам зустрiв дiвчину i продав перстень. Грошi залишив на комодi. Кiлька разiв в той же день телефонував, щоб повiдомити про успiшний продаж, але безрезультатно. А через добу дiзнався про смерть Марii Петрiвни.
Хлопець зробив паузу i вже тихо додав:
– Вибачте.
– А чому ви раптом самi вирiшили продати товар? Ви ж казали, що всiма угодами на фiнальному етапi займалася Марiя Петрiвна, – поцiкавилась Лера.
– Так, але дiвчина заплатила готiвкою за перстень двi тисячi доларiв, – вiдповiв Родiон.
Дарина з Лерою обмiнялися поглядами.
– А ви пам'ятаете тих покупцiв? – запитала Дарина.
– Звичайно. Хлопець залишив неприемний осад пiсля презентацii. Весь одягнений в чорний одяг. На наркомана схожий. А дiвчина така приемна виявилася, молода, сором’язлива. Я навiть здивувався тодi звiдки у неi такi грошi.
– А докладнiше, – попросила Лера.
– Ну, хлопець такий високий, худорлявий, чорне сальне волосся сторчма на всi боки, руки худющi. Дiвчину пам'ятаю погано. Звичайна, мила, приемна, посмiхалася. Особливiсть у неi була одна. Вона праву руку якось дивно вивертала.
– Дивно це як? – втрутилась Лера.
– Навiть не знаю, як пояснити. Не так як у всiх людей. Я ii з цiеi особливостi i запам'ятав. Навiть обличчя вам не зможу описати. Весь час дивився на ii руку.
Лера полiзла в папку за фотографiями вбитоi.
– Подивiться, будь ласка, на знiмки. Це, випадково, не та молода особа, яка купила перстень? – звернулася слiдчий до молодого пiдприемця.
Родiон дивився на зображення витрiщеними очима. Даринi здалося, що хлопець ось-ось знепритомнiе.
– Родiон, – звернулася Лера до хлопця.
– Аааа, – отямився молодий чоловiк. – Я не впевнений але, по-моему, це та дiвчина.
Вiн злякано подивився на слiдчого.
– А ви з нею про щось балакали, вона вам що-небудь розповiдала? – запитала слiдчий.
– Нi, нiчого не обговорювали крiм покупки персня. Запам'ятав лише ii iм'я – Мiлена. Дуже незвичайне i гарне, – вiдповiв Родiон.
– Це вже щось. А iм'я хлопця не пам'ятаете? – поцiкавилась Лера.
– Нi, – похитав головою Родiон. – Я навiть не пам'ятаю, щоб вiн менi його називав.
– А у вас не залишилося випадково номера телефону того хлопця? – поцiкавилася Дарина.
– Навряд чи. Менi багато телефонували з того часу. Зараз навiть в пам'ятi телефону номер не зберiгся.
– Зрозумiло, – вiдповiла слiдчий. – Цього разу я не буду вдаватися до букви закону за торгiвлю краденими речами, але попереджаю, точнiше раджу. Уважнiше ставтеся до заробiтку на послугах посередника. І ще, ось моя вiзитка. Це на випадок, якщо з'явиться загадковий Чахлик Невмирущий. Книгу, як ви розумiете, я конфiскую. І прошу вiддати ключi вiд квартири Марii Петрiвни.
– Дякую, – ледве чутно подякував Родiон, передаючи в'язку ключiв слiдчому.
Дiвчата розплатилися за каву i вийшли з кафе, залишивши на самотi переляканого молодого пiдприемця.
Вже, будучи на вулицi, Лера звернулася до Дарини:
– Ти замислилась про те ж, що i я?
– Поiхати на квартиру Марii Петрiвни i вiдкрити ключами дверi?
Лера розсмiялася.
– Нi, порушувати поки закон ми не будемо, – вiдповiла Лера. – Я думаю, що Марiю Петрiвну таки вбили. І зробив це ось той дивний покупець.
– Це ще чому? – не зрозумiла Дарина.
– Дуже багато збiгiв. Худорлявий покупець, про якого нам розповiв Родiон, пiдходить за описом на того, хто заходив у наше вiддiлення на наступний день пiсля вбивства дiвчини. Якийсь суб'ект, дамо йому назву Р, намагався умовити чергового допустити його на впiзнання руки, на якiй явно впiзнав перстень.
– Зачекай-зачекай, – перервала ii Дарина. – Звичайно, все дуже пiдозрiло, але до чого тут вбита Макарова? Так, я згодна, Чахлик шукае перстень. Але навiщо йому вбивати Макарову, якщо прикрасу вiн так i не отримав? Мiг убити, якщо б не хотiв платити за товар. І то, вихопив би i втiк, хто його наздожене? Старенька? Нi. Загадковий хлопець явно керувався iншими мотивами. Я iз сумнiвом ставлюся, що саме вiн вбив нещасну. А iнакше вбив би не Макарову, а Родiона. Вiн же з ним зустрiчався ранiше, нiж з Макаровою. Якщо взагалi вони перетиналися з власницею прикраси.
– До речi, i його ж бачила сусiдка Марii Петрiвни, – нагадала слiдчий, зробила паузу, а пiсля додала, – хлопець погодився не вiдразу на покупку прикраси, а тiльки на наступний день. Чому?
Дарина знизала плечима.
– Так, ладно. Будемо мудрувати по мiрi надходження новоi iнформацii. Я поки не в силах звести все до купи, але точно можу сказати, що цей перстень не простий, якщо на нього такий попит. Раджу тобi його здати у вiддiлення, поки не закiнчиться слiдство, а потiм можеш забирати i вивчати його iсторiю скiльки влiзе, – запропонувала Лера.
– Нi-нi, – поспiшила вiдповiсти Дарина. – Я ii нiкуди здавати не буду. Нiхто не знае, що перстень у мене. І до того часу, поки це таемниця, ти можеш нi за що не хвилюватися.
Лера скривила незадоволену гримасу.
– Пропоную тобi покопатися в iсторичних архiвах. Може, знайдеш щось про прикрасу, – запропонувала Лера.
– Домовилися. Керiвник буде радий, що я з'явлюся на роботi, – вiдповiла Дарина.
– Ось i вiдмiнно, а я пошукаю дiвчину з iм'ям Мiлена, – пiдсумувала Лера.
Дiвчата попрощалися i пiшли кожна по своiх справах. Лера у вiддiлення, а Дарина в офiс бюро антикварiату.
В офiсi, незважаючи на недавню спробу пограбування, панувала спокiйна атмосфера. Дарина пройшла до свого кабiнету. Вона не уявляла собi, з яких архiвiв почати пошук iнформацii для персня. Якби цей предмет антикварiату мав цiннiсть, то на нього в базi були б записи. Але нiчого, жодноi документацii. Дарина почала пальцями масажувати скронi. Вона зайшла в глухий кут, з якого не бачила виходу. Хоча…
Дiвчина взяла перстень i вийшла в приймальню.
– Доброго дня, – звернулася вона до секретаря. – А Венiамiн Тихонович у себе? Я можу до нього потрапити?
– Зараз спитаю, – вiдповiла помiчниця.
Секретар зробила запит по телефону, пiсля чого ствердно хитнула у бiк кабiнету керiвника. Дарина пройшла всередину.
