скачать книгу бесплатно
– Подякуй, що перстень мiцний, а то довелося б тебе здавати як доказ, – Дарина в пiдтвердження мiцностi пiдсунула йому пiд нiс прикрасу.
Кiт сiв на заднi лапи i, не вiдриваючи погляду, дивився на перстень розширеними зiницями.
– Ти чого як загiпнотизований? – здивувалась Дарина. – Хм, може коти дiйсно бачать духiв померлих? Ех, ось вмiв би ти балакати, ми б iз тобою справу розкрили. Поспiлкувався б з духом i сказав менi, хто вбив бiдолашну.
Дарина заховала перстень в скриньку, а пiсля взяла на руки кота. Вона пройшла в кiмнату, вмостилася на диванi i не помiтила коли занурилася в сон.
Їй снився барвистий луг, що перетiкае в нескiнченнi пагорби. Соковитий зелений килим з одного боку межував з хвойним лiсом, а весь iнший простiр до горизонту розкинувся рiзнобарвним орнаментом квiткового королiвства. Ідеально кругле озеро вiдсвiчувало рiвний спокiй неба. Нi хмар, нi плямочки. Рiвна чиста поверхня. Свiт оточив Дарину своею життевою енергiею. Вiн проникав крiзь шкiру, змушуючи дихати всiм тiлом. Їй стало дуже легко i вiльно. Складалося враження, що вона ось-ось злетить. Але гуркiт у дверi i крик кур’ера пiци змусив ii прокинутись.
Дарина схопилася з лiжка. Їй здалося, що вона бiжить, не торкаючись пiдлоги. Неначе вiдчуття зi сну перенеслося в реальнiсть. У першi секунди Дарина нiби вiдчула, що сон ще не закiнчився, але гучний крик кур'ера допомiг повернутися в бадьорий стан.
– Чи е хто вдома? Вiдкривайте! – кричав на весь коридор постачальник пiци.
Дарина вiдкрила дверi.
– Ви навiщо так кричите? – звернулася вона до молодоi людини. – Весь будинок на вуха пiднiмете.
– Ви вже вибачте, я хвилин п'ять дзвоню, але нiхто не вiдкривае, а везти пiцу назад якось не хочеться, та ще й платити за неi потiм.
– Вибачте, я заснула, от грошi. Залишок заберiть собi.
– Ого, це багато для чайових.
– Це за очiкування.
– Спасибi, смачного, – вiдповiв задоволений своею виручкою кур'ер.
Вiн щось ще говорив, але Дарина вже зачинила дверi. Вона почала на ходу виймати соковиту, гарячу пiцу. Дарина жадiбно ковтала величезнi шматки, майже не пережовуючи. Звiдки раптом з'явився такий апетит, вона не розумiла, але дуже хотiлося з'iсти все вiдразу. Тiльки коли залишилася половина пiци дiвчина глибоко зiтхнула i вiдклала коробку.
– Ось це я розумiю: наiлася, так наiлася, – промовила Дарина сама собi, а пiсля паузи звернулася до кота.
– Бачиш, Муська, що стаеться, коли не встигаеш поiсти на роботi, а вдома конем грай.
Дарина поклала кота поруч iз собою на диван. Вона занурилася в легкий ситий стан дрiмоти пiд задоволене муркотiння вихованця i звуки з телевiзора. Їй було все одно, що дивитися. Вона просто ввiмкнула перший-лiпший телеканал, а через якийсь час знову заснула.
Їi розбудив дзвiнок по мобiльному телефону. Дарина не вiдразу зрозумiла що вiдбуваеться. Голова трохи болiла як пiсля похмiлля. Вона спала на диванi одягнена, подушкою служила коробка вiд пiци. Поруч лежав кiт, спостерiгаючи за своею господинею.
Дарина пiдскочила в пошуках телефону. Телефонував батько.
– Так тато, привiт, – сонно вiдповiла вона на дзвiнок.
– Як там мiй консультант поживае? – ласкаво запитав Св’ятопятов.
– Вiдмiнно, ще пiв годинки i я буду готова до подвигiв, – позiхнула Дарина.
– Якi пiв годинки? Ти що спиш ще? Перша година, а на роботу тобi не треба хiба iти? – обурився полковник.
– Як перша година? – здивувалася Дарина. Вона схопила маленький годинник з журнального столика. Стрiлки показували п'ятнадцять хвилин на другу. Їй нiчого не залишалося, як поспiхом попрощатися з батьком i максимально швидко зiбратися на роботу.
– О нi! Керiвник мене вб'е! – викрикнула вона, подивившись на телефон. Нiяких викликiв НЕ висвiтилося. Це було дивно. Вчора Венiамiн Тихонович зробив iй зауваження з погрозами звiльнити, а сьогоднi о першiй годинi дня вiд нього немае жодного дзвiнка.
– Ой, напевно, я вже звiльнена! – знову вигукнула Дарина i…
…звалилася з дивана.
– Що це? – не зрозумiла вона. – Сон?
За вiкном були сутiнки. Дарина потягнулася до свого мобiльного телефону. 6:00 Ранок, ще тiльки ранок.
– Здаеться, я божеволiю, – тихенько промовила вона.
Голова трохи болiла, як пiсля похмiлля. Дарина сидiла бiля дивана, з коробки пiци, що була iй подушкою, вивалилися залишки шматкiв прямо на пiдлогу. Кiт лежав поруч, спостерiгаючи за своею господинею.
Дарина струснула головою. Треба ж було такому наснитися. Вона залiзла назад на диван, забравши кота в оберемок. Тiло знову огорнула дрiмота. Разом з нею звiдкись з'явилися тривога i острах.
– Нi, – несподiвано вимовила Дарина, налякавши Муську. – Треба вставати, дуже вже все реалiстично. І я знову розмовляю сама iз собою. Необхiдно з цим закiнчувати.
Дарина пiдвелася з дивана, на кухнi зробила кави, погодувала кота i стала збиратися на роботу. Пiсля тривожноi ночi думки огортав туман. За вiкном тiльки-тiльки прокидалося мiсто. До початку робочого дня залишалося ще двi години, але в квартирi Дарина перебувати не хотiла. Дуже боялася заснути, а потiм прокинутися на початку другоi години дня. Тому вже близько восьмоi ранку Дарина iхала убiк свого офiсу. Навколо пахло весною. Ранок радував своiми нiжними промiнчиками сонця. Дерева вкрилися соковитими нирками з першими пелюстками квiточок. Всього тиждень тепла, а холодне, похмуре пiсля зими мiсто вже ожило. Сiрi хмари змiнилися блакитним небом i лагiдним сонцем, бруд сховався пiд молодою травою, а дерева розпушили своi крони, заступивши ними старi потрiсканi будинки.
Дарина трохи заспокоiлася. Залишки тривожних думок захопив теплий вiтерець, який прокрався крiзь вiдкрите вiкно автомобiля. Тепер iй здавався смiшним ранковий стан i ранiшнiй виiзд на роботу. Але, тим не менше, повертатися додому не хотiлося. Вона пiд'iхала до будiвлi робочого офiсу. Там навколо парадного входу стояли автомобiлi охоронноi фiрми i полiцii. Дарина залишила автомобiль бiля тротуару i побiгла убiк будiвлi. Їй перегородив шлях високий чоловiк у полiцейськiй формi.
– Дiвчина, туди не можна, – голосно промовив вiн.
– Я тут працюю! – тривожно вiдповiла Дарина.
– У вас е пропуск? – запитав той же чоловiк.
– Який пропуск, у нас немае таких документiв. Венiамiн Тихонович! – закричала Дарина своему керiвнику, який вийшов з парадного входу.
– Венiамiн Тихонович! – повторила вона.
Керiвник ii побачив i махнув рукою.
– Пропустiть, – сказала Дарина, вiдсунувши полiцейського убiк.
– Венiамiн Тихонович! – звернулася вона до свого керiвника. – Що трапилося?
Венiамiн Тихонович виглядав трохи розгубленим. Дарина вперше бачила його таким. Скуйовджене рiдке волосся, пом'ятий пiджак, змучений вигляд.
– Нас намагалися пограбувати, – спокiйно вiдповiв вiн i потер скроню.
– Та ви що? Як це? – здивувалася Дарина.
– Так, вже з четвертоi ранку тут перебуваю. Спрацювала сигналiзацiя вночi. Розкрили дверi. Поки приiхали охоронцi, зловмисники встигли перерити деякi шухляди в кабiнетах. Добре, що до сховища цiнних лотiв не дiсталися.
– Як жахливо. Вкрали що-небудь? – розхвилювалася Дарина.
– Начебто нi, але точно буду знати, пiсля звiрки опису з тими предметами, якi у нас були в наявностi. До речi, ви перстень вчора вiддали секретарю?
– Нi, але я його забрала iз собою.
– Це добре. Я дуже хвилювався, що ми втратили доказ. Стiльки справ тепер розбирати, а так би ще по вiддiленнях довелося iздити, пояснювальнi листи писати.
Венiамiн Тихонович зiщулився i рiзко змiнив тему розмови.
– А що ви тут так рано робите, Дарина Олександрiвна? Для вас поява в такий час на робочому мiсцi не властива.
– Вирiшила приiхати ранiше, я ж виступаю з сьогоднiшнього дня в якостi консультанта в справi вбитоi дiвчини, – Дарина вирiшила не вдаватися в подробицi всього пережитого вранцi.
– Та ви що? – здивувався ii керiвник, – а чому я про це нiчого не знаю?
– Це рiшення було прийнято тiльки вчора, сьогоднi отримаете офiцiйного листа, – пояснила Дарина.
– Що ж, в такому разi вiдпускаю вас на сьогоднiшнiй день. Все одно полiцiя нiкого крiм мене не пускатиме в офiс до з'ясування обставин нiчного злому. Так що iдьте, консультуйте, а я розберуся iз пограбуванням, – дозволив керiвник.
Венiамiн Тихонович ледве помiтно зiтхнув. Вiн дав ще деякi вiдповiдi полiцейським, а пiсля попрямував всередину офiсу.
Дарина повернулася до автомобiля. Їй не було сенсу iхати додому, тому вона розгорнула автомобiль убiк вiддiлення, де працював ii батько. По дорозi не змогла втриматися, щоб не заiхати до Макдональдса, там iз задоволенням з'iла два ароматних маффiна, запивши iх чашкою латте. Коли зi снiданком було покiнчено, Дарина вирушила виконувати обов'язки почесного консультанта в кримiнальному розслiдуваннi.
– Доброго ранку, – привiталася вона з черговим на прохiднiй. – Я до полковника Св’ятопятова Олександра Миколайовича.
Черговий, не вiдриваючи погляду вiд свого телефону, протиснув у вiконце журнал для вiдвiдувачiв.
– Поставте пiдпис, будь ласка, – попросив молодий чоловiк.
Дарина посмiхнулася, написала прiзвище та поставила пiдпис. Сусiднi дверi клацнули. Вона спокiйно пройшла по коридору до кабiнету з табличкою «Св’ятопятов Олександр Миколайович».
– Стук-стук, – сказала вона, заглядаючи всередину.
– О, а ось i наш консультант, – зрадiв полковник. – Проходь, буду вас знайомити.
У Св’ятопятова в кабiнетi вже перебувала молода слiдча Валерiя Анатолiiвна. Олександр Миколайович представив напарниць одну однiй. З першого погляду Дарина дуже сподобалася Лерi. А Дарина, в свою чергу, зрадiла, що з нею буде працювати молода дiвчина, а не як вона собi уявляла, сувора панi рокiв сорока з орлиним поглядом i мужицькими манерами.
Коли полковник закiнчив напутню мову, Валерiя забрала Дарину до себе в кабiнет, щоб ознайомити з iнформацiею, отриманою в ходi розслiдування. Дарина вдихнула запах пилу. Їi пильне око оцiнило робоче мiсце ii майбутньоi напарницi. Крихiтна, витягнута кiмната з вузьким вiкном. По обидва боки вiд дверей масивнi шафи, заваленi тоннами паперiв. Пiд вiкном мiнiатюрний стiл радянських часiв з двома стiльцями. Дарина помiтила схожiсть мiж своiм кабiнетом i кабiнетом слiдчоi. У неi також весь простiр пiд стiнами заставлений полицями, заповненими книгами i паперами. Рiзниця тiльки в тому, що меблi у Дарини старовиннi з натяком на дорожнечу i в кабiнетi щоранку прибирае прибиральниця. Хоча пил все одно встигае накопичуватися з неймовiрною швидкiстю.
– Ось опис по цiй справi, – Лера передала напарницi худенький швидкозшивач.
В папцi лежали фотографii вiдiрваноi руки, якi Дарина вже бачила i ще знiмки вбитоi дiвчини в блакитнiй трикотажнiй сукнi.
– Це що за фотознiмки? – звернулася вона до слiдчоi.
– А це власниця вiдiрваноi руки.
– Дiйсно? Це означае, ви знаете, кому належав перстень? – радiсно запитала Дарина.
– Нi, на жаль поки не знаемо. Бiля трупа не було виявлено документiв. На набережнiй нiхто ii не впiзнав. У лiкарнi i в морги заявки або дзвiнки, якi могли б пiдiйти по опису нашоi жертви, не надходили. Так що чекаемо. Я сподiвалася, ми зможемо по персню з'ясувати iнформацiю про вбиту. Прикраса, судячи з усього, коштовна. Такi прикраси в клуби i на дискотеки не одягають. Дмитро Родимович взагалi припустив, що це колекцiйний перстень, тому попросив передати його на оцiнку в аукцiонний дiм. А там, я так розумiю, вiн потрапив до тебе. Цiкавий збiг, правда?
– Не вiрю я у збiги, – вiдповiла Дарина, а пiсля паузи запитала. – Руку знайшли не бiля тiла, вiрно? Труп знаходився на деякiй вiдстанi вiд руки?
– А ти звiдки знаеш, що вони в рiзних мiсцях були? – здивувалася Лера. – Невже Олександр Миколайович розповiв закриту iнформацiю?
– Нi, прочитала в газетi, – вiдмахнулася Дарина. – Швидше, це я йому першою розповiла про труп на набережнiй.
Лера усмiхнулася.
– Абсолютно вiрно. Рука знайшлася на Подолi, а тiло на набережнiй там, де е спуски до води. Труп виявили мiсцевi рибалки. Тепер ламаемо голову, як i навiщо рука втекла вiд тiла, – Лера посмiхнулась вiд власного жарту.
Їй здалася смiшною власна фантазiя. Дарина трохи сiпнулася вiд такого гумористичного вiдступу, але для пристойностi теж захихотiла. Вона у вiддiленнi полiцii з дiвчиною, яка в своi тридцять рокiв бачила бiльше трупiв, нiж Дарина в детективних фiльмах.
– Так, що з приводу персня? – поцiкавилася слiдчий у напарницi.
Настав час експерту розповiсти про своi спостереження.
– Якщо розглядати перстень як просту прикрасу, то за вартiстю вiн може перевищити одну тисячу доларiв. Значимiсть виробу за цiною антикварiату поки не скажу, тому що не можу визначити вiк прикраси. Але у мене е дещо цiкаве для розслiдування. Цей же самий перстень незадовго до подii потрапив в перелiк для оцiнки в наше бюро. І належав вiн якоiсь Макаровiй М.П. 1942-го року народження. На жаль, бабуся померла, не залишивши нiяких записiв про себе. У графi заявника також порожньо. Інформацii не багато, але я думаю, варто почати з пошукiв покiйноi.
– Ого, та це цiлий скарб для розслiдування. Менi Олександр Миколайович казав про приемний сюрприз. Тепер у нас з'явилася маленька зачiпка. Я пiду дам розпорядження, щоб нам знайшли всiх Макарових М.П. 1942-го року, а ти поки почитай папери по справi. Там, до речi, i по персню е укладення наших фахiвцiв. Можливо, тобi знадобиться.
Дарина перебрала верхнi листи в папцi. Майже в самому низу лежав висновок експерта по прикрасi.
«Золотий перстень з натуральним рубiном.
Вага виробу 17,8 грам.
Ширина площадки 17,5 мм.
Висота 11,5 мм.
Розмiр 20.
Маркувань на прикрасi не виявлено. За експертизою золото 750 проби. При розглядi в мiкроскоп можна побачити, що в ньому присутнi прожилки органiчноi речовини за своiм складом схожоi на застиглу кров птицi. Робота тонка, дуже точна.
Ювелiрнi характеристики вставки:
Ruby (Natural) з чорними i коричневими вкрапленнями.
Розмiр: 15 х 12 мм.
Форма: маркiз
Група обробки: Б
Колiр: Top Blood Red (уо-Кр.8/3)
Особливi прикмети:
На внутрiшнiй сторонi оправи е грубо вибитий напис «Sanguinem Corvus». (Необхiдно вiдправити на експертизу лiнгвiстам i фахiвцям з предметiв антикварiату)».
– Ну що? Знайшла щось цiкаве? – поцiкавилася Лера, яка повернулася в кабiнет.
