скачать книгу бесплатно
– Засранець! Ось ти хто! – пiдсумував Св’ятопятов. – Геть з очей моiх!
– Так ета… – знову щось хотiв сказати Ларкiн.
– Геть я сказав! – перервав його полковник.
Коли Ларкiн залишив кабiнет Св’ятопятова, полковник смачно затягнувся цигаркою, закашлявся, скривився i, загасивши недокурок, вiдкинувся на спинку стiльця. Вiн дуже любив всiх спiвробiтникiв свого вiддiлення. Багато що спускав з рук, але тiльки якщо це не стосувалося дисциплiни або якостi роботи. Полковник замислився: «Як же бути з Ларкiним?» Молодий полiцейський не виконав наказ. Тепер через це вiдбудуться неприемностi. Але, з iншого боку, шкода хлопця. Тiльки почав свою роботу у вiддiленнi. Св’ятопятов махнув рукою на завершення думок про покарання свого пiдлеглого. Полковник вирiшив поки залишити Ларкiна в спокоi i почав телефонувати в прес-службу МВС. Про всяк випадок нехай готуються. Раптом Фрекен Бок роздуе скандал.
Тим часом, в будiвлю вiддiлення зайшов худорлявий блiдого вигляду молодий чоловiк, одягнений в довгий шкiряний плащ i потертi штанцi з такого ж матерiалу. Коротке волосся брудними бурульками стирчало на всi боки. Хлопець пiдiйшов до вiконця чергового.
– Доброго дня, я по теленовинах дiзнався про знайдений труп, вiрнiше, частину трупа. Менi здаеться, я знаю, чия це рука, – невпевнено вимовив молодий чоловiк.
Хлопець говорив повiльно i весь час совався.
Черговий не вiдразу зрозумiв, що похмура iстота за склом – вiдвiдувач. Вiн простягнув у вiконце ручку i аркуш паперу.
– Пишiть, – сказав черговий.
– Що писати? – уточнив молодий чоловiк.
– Заяву звичайно. Я такий-то, такий-то, прибув туди-то, тому що дiзнався про подiю з новин i хотiв би впiзнати труп, вiрнiше те, що вiд нього залишилося, – не вiдриваючись вiд гри в перегони на смартфонi, вiдповiв черговий.
Хлопець почекав, потiм запитав.
– А без заяви не можна?
– Ви родич жертви? – поцiкавився черговий.
– Нiiii, – захитав головою вiдвiдувач.
– Молодий чоловiк, ну як же тодi без заяви? Хто вас до трупа допустить без даних? Пишiть, хто ви i що ви, а далi вже слiдчий розбереться. Якщо ви впiзнаете труп, то будете брати участь в розслiдуваннi.
– Хто я? – перепитав хлопець i якось скукожився.
Черговий з подивом подивився через приймальне вiкно. Вiн вiдкрив рота, щоб послати вiдвiдувача куди подалi, але стримався, мало якi неадекватнi особистостi тут ходять.
– Даа, – з награною посмiшкою вiдповiв черговий, а собi пiд нiс вже пробубонiв, – дебiл.
Вiдвiдувач мовчав. Коли через хвилину черговий знову пiдняв очi, то виявив, що загадковий молодий чоловiк випарувався, а на його мiсце пiдiйшов Дмитро Родимович.
– Привiт, Ванька. Все в iгри граеш? – з усiею можливою суворiстю звернувся судмедексперт до чергового.
– Нi, нiяк нi, – натискаючи на блокування телефону, вiдповiв черговий.
– Пропустиш? Перепустку забув в морзi.
– Тiльки розпишiться, будь ласка, Дмитро Родимович.
Черговий простягнув журнал, ручку судмедексперт взяв бiля вiконця, вона залишилася вiд попереднього вiдвiдувача.
– А що це за наркоман тут у нас ошивався в вiддiленнi? – як би, мiж iншим, запитав Дмитро Родимович.
– Та, то прийшов якийсь. Каже, можу руку впiзнати, а я йому пишiть заяву, ну вiн i пiшов.
У Поленко навiть око засмикалося.
– Ах, ти! – закричав вiн i вибiг на вулицю в надii зловити несподiваного вiдвiдувача. Але, звичайно ж, його спроба не закiнчилася успiхом.
Дмитро Родимович повернувся до чергового.
– Ось ти менi, Іван, скажи, навiщо тебе в академii вчили? Де твоi мiзки? А? А ну, вiддай телефон сюди!
– Дмитро Родимович, – заскиглив черговий.
– Вiддай, я тобi сказав!
Судмедексперт просунув руку через вiкно i вихопив смартфон.
– Ось тобi iграшки на робочому мiсцi!!! – вiн загрозливо струсонув телефоном. – Пропускай мене зараз же!!
Пролунав сигнал, вiдчинилися дверi у внутрiшне примiщення. Дмитро Родимович попрямував до кабiнету полковника. Олександр Миколайович сидiв за столом, гортаючи старi справи.
– Ти чого такий червоний? – здивувався Св’ятопятов, побачивши свого друга в дверях.
– Та тому що твоi телепнi прогледiли, можливо, единого свiдка по нашiй руцi. Телепень! – вигукнув Дмитро Родимович в бiк дверей i плюхнувся в крiсло навпроти столу.
– Як це? – не розумiв Св’ятопятов.
Поленко подивився на колегу сумно-сумно.
Полковник прицмокнув, встав з-за столу, закрив дверi зсередини на ключ, пiсля чого вийняв з шухляди бару пляшку коньяку. Вiн в повнiй тишi розлив по двох келихах напiй карамельного кольору, жестом запропонувавши своему сумному другу випити. Дмитро Родимович залпом спустошив келих.
– Може, тепер розкажеш? – запропонував Св’ятопятов i налив знову.
– Тут, якийсь друг нашоi руки приходив, а твiй он той, гравець, його прогледiв, – вже спокiйно вiдповiв судмедексперт i випив другi п'ятдесят грам коньяку.
Полковник захлинувся вiд такоi новини.
– Хто приходив? Кого прогледiв? – не зрозумiв вiн.
– Труп наш шукали, сказали, що знають вбиту, – роз’яснив Дмитро Родимович.
Св’ятопятов пiднявся як ошпарений. Вiн схопив пляшку з келихами, повернув в шухляду бару i побiг до чергового.
– Ах ти…! – закричав вiн на все вiддiлення. – Ти що ж це, единого свiдка менi прогледiв?
Черговий ще не вiдiйшов вiд крикiв Дмитра Родимовича, тому втиснувся в крiсло, вчепившись руками в дерев'янi бильця.
– Щоб через п'ять хвилин менi вiдео з камер спостереження знайшов i надав! – Св’ятопятов мимоволi хрокнув.
Вiн простежив, щоб черговий залишив свiй кут для виконання розпорядження.
– Ларкiн! – закричав полковник.
З внутрiшнього примiщення вискочив молодий полiцейський.
– Ларкiн! – повторив Св’ятопятов. – До того часу, поки твiй колега виправляе свою провину, залишаешся за головного на прохiднiй. Ох, ви у мене отримаете! Будете чергувати мiсяць без вихiдних! Усi! Навiть тi, хто не винен нi в чому! Для профiлактики! Розпустилися! Бовдури!
Олександр Миколайович повернувся до себе в кабiнет. Там, в повному спокоi, Дмитро Родимович розливав по келихах коньяк, який вийняв знову з шухляди бару. Вiн простягнув напiй другу, вони чокнулись i випили залпом п'ятдесят грам.
– Ех, закуски не вистачае. Поiхали додому до тебе, Олександре Миколайовичу, курочку гриль iсти, а то так i напитися недовго, а роки-то вже не тi. Одним головним болем не обiйдеться. Все одно сьогоднi субота, працювати нiкого не змусиш.
Св’ятопятов вiдставив келих.
– Зараз горе-черговий принесе вiдео i поiдемо. А ти поки розкажи, що дiзнався по нашому трупу, – вiдповiв полковник.
– Дiзнався не багато. Рука лiва жiноча. На момент виявлення була вiдiрвана вiд тiла близько тридцяти двох годин. Точнiше тiло померло бiльше доби тому. Рана рвана, але нiяких саден i синцiв, якi вказували б саме на те, що ii тягнули, менi виявити не вдалося. Тому для мене поки загадка, як рука вiдокремилась вiд тулуба. Можливо, менi допоможуть експерти з лабораторii. Я вiддав деякi мазки i проби тканин з краiв руки на дослiдження. Чекаю результатiв до понедiлка. Тепер, що стосуеться вiку. За станом шкiри можу припустити, що рука належала молодiй дiвчинi рокiв двадцяти двох – двадцяти п'яти. На великому пальцi значних розмiрiв перстень iз справжнiм рубiном в золотiй оправi. Я не фахiвець з коштовностей, але моя помiчниця припустила, що така прикраса могла би коштувати кiлька тисяч доларiв. Незвично великий камiнь, неприродний розмiр для рубiна.
– Так може це i не рубiн? – перервав його Св’ятопятов.
– Можливо, але малоймовiрно. В золото рiдко ставлять скельця. Я попросив слiдчу Валерiю Анатолiiвну передати його в аукцiонний дiм, щоб перевiрили цiннiсть прикраси. Що ще розповiсти? Манiкюр хороший, доглянутий. Але пiд нiгтями бруд. Також вiддав в лабораторiю. Вiдбитки зняли, перевiрили, але встановити особу не вдалося. Дiвчина не притягувалася. Як то кажуть: «До вiдповiдальностi не притягувалася, не судилася i таке iнше». Але у нас е зачiпка. У неi неприродно зрощенi кiстки в мiсцi лiктьового згину. Я припускаю, що наша жертва народилася з вродженим дефектом. Зовнi аномалiя не помiтна i навряд чи доставляла iй незручностi. Але для розслiдування ii особистостi це може дуже допомогти. Дiвчина явно лiкувалася або спостерiгалася у лiкарiв, тому якщо в розшуку молодоi особи з такими ознаками немае, то можна спробувати дати опис по лiкарнях.
– Ти вважаеш, вона може бути жива? – поцiкавився Св’ятопятов.
– Це виключено. Якщо руку вiдокремили за життя, то нещаснiй залишалися лiченi секунди. З такими ранами не виживають, – вiдповiв Поленко.
– Мда, не багато, – з розчаруванням прокоментував Св’ятопятов.
– А ти що хотiв? Щоб я тобi iм'я i прiзвище назвав?
– Ось, а ти кажеш толк вiд вас судмедекспертiв е. Я це все i без тебе вранцi зрозумiв. Теж менi… – але полковник не договорив. До кабiнету увiрвався черговий з дисками в руках.
– Олександр Миколайович, знайшов, – випалив черговий.
– Давай сюди, негiдник, зараз подивимося, що ти там знайшов.
Св’ятопятов взяв диск i засунув в дисковод пошарпаного системного блоку. Той загрозливо загудiв, а через кiлька секунд видав на екран вiкно з вiдеофайлами.
Полковник запустив вiдео, на яке йому вказав черговий. Чорно-бiла камера охоплювала майже все подвiр’я перед вiддiленням. Всi трое уважно дивилися на монiтор. На другiй хвилинi перегляду на екранi з'явився Дмитро Родимович. Судмедексперт пройшов пiд камерою i зник в дверях.
– Не зрозумiв, – зупинив запис полковник, щоб вiдмотати назад.
В другий раз перегляд нiчого не дав. Нiяких стороннiх осiб не заходило i не виходило.
– Не зрозумiв, – тепер вже сказав Дмитро Родимович. – Я з ним зiткнувся в дверях фактично, коли заходив. Вiн повинен бути на камерах. Давай ще раз.
Пiсля, вже навiть не третього перегляду, черговий побачив своiм тверезим поглядом тiнь, що промайнула пiд камерою саме в той момент, коли Дмитро Родимович зайшов в будiвлю.
– Ось вiн, – вказав пальцем Іван на сiру пляму.
– От, сучий сину, – вилаявся Св’ятопятов. – Як же вiн здогадався, що там камера?
– Так, а чого там здогадуватися? – здивувався черговий. – Висить собi бандура з перепаяними дротами, тiльки слiпий не помiтить.
– І правда, але у нас же ще iнша е, розташована над черговим. Там вона нова, кольорова, звук пише! – радiсно вигукнув полковник.
Нова камера записувала все на сервер, який знаходився у вiддаленому кабiнетi. Звичайна напiвпiдвального виду комора з великими монiторами i сучасним обладнанням для вiдеоспостереження. Навiщо зробили цю кiмнату, нiхто не знав. Начебто хотiли створити у вiддiленнi спецвiддiл охорони всiх пiд'iздiв цього району. Але щось не склалося на завершальному етапi, тому проект заморозили до кращих часiв. Вiд усiеi витiвки залишилися: одна камера над вiкном чергового, сервер i безлiч сучасних кнопочок.
Трiйця протиснулася в крихiтний кабiнет. Св’ятопятов запустив вiдеоархiв де не з першого разу, але знайшов потрiбний матерiал. Нажаль, камера перебувала пiд таким кутом, що було видно тiльки брудну макiвку загадкового вiдвiдувача. Але, на щастя полковника i на жаль Івана, вся розмова записалася дуже чiтко. З кожним словом, черговий все бiльше i бiльше червонiв.
– Тьху ти! Та що ж це таке?! І тут все через одне мiсце! Хто так камери вiшае?! – вилаявся Св’ятопятов.
– Це просто нею нiхто не керуе, – обережно вiдповiв черговий. – Адже вона сучасна. Камеру можна рухати. А ii як залишили в останнiй раз, так вона i висить.
– Останнiй раз був, коли ii встановлювали! З того часу тiльки приходять з управлiння i перевiряють, чи все працюе! – не переставав обурюватися Олександр Миколайович.
– А навiщо це iм? – здивувався Дмитро Родимович.
– А хто iх знае. Стежать ось за цими, напевно, – полковник хитнув на чергового, який вже залився червоним кольором, а коли почув про перевiрки, взагалi мало не знепритомнiв.
– Гаразд, даремно все це. Ходiмо, Дмитро Родимович, досить суботнiй весняний день на роботi просиджувати. А ти, – звернувся Св’ятопятов до пiдлеглого, – скопiюй вiдео i вiддай слiдчiй Валерii Анатолiiвнi, може це чимось допоможе iй в розслiдуваннi. Все зрозумiв?
– Буде зроблено, – невпевнено вiдповiв черговий.
– Ось, тримай свое чудо технiки, – простягнув смартфон молодому полiцейському Дмитро Родимович. – Дивись, ще раз побачу iграшки на робочому мiсцi – розповiм керiвнику. Випише тобi штраф, будеш наступного разу знати, як вiдпускати свiдкiв. Краще детективнi iсторii читай. Бiльше користi буде.
Св’ятопятов з Поленко залишили кiмнату вiдеоспостереження. Вони вийшли на вулицю. Тепле сонце перевело тiнi на iншу половину дня, вiдчувалася легка прохолода, яка позначила початок вечора.
– Так що, Олександре Миколайовичу, в супермаркет за продуктами, та по сто грам? – звернувся до полковника Дмитро Родимович.
Св’ятопятов посмiхнувся. Закiнчився ще один неспокiйний день. Початок теплоi весни пiдкинув серйозну справу, яка ризикуе залишитися нерозкритою. Полковник мимоволi скривився, але швидко вiдiгнав неприемнi думки. Що буде далi, буде потiм, а сьогоднi хочеться провести час з найкращим другом, якого вiн знае вже багато рокiв.
Поки давнi друзi закiнчували свiй робочий день, розпиваючи мiцнi напоi, Дарина спала сном немовляти. Їi розбудив старий запорожець, який з оглушливим ревом залишив подвiр’я. Вона прокинулася з сильним головним болем. За вiкном стемнiло. Їi трохи нудило, але органiзм дуже швидко впорався з неприемними позивами шлунка. Залишився тiльки легкий тиск у скронях. Дарина пiдвелася з лiжка i пiшла на кухню за шипучкою вiд спазмiв. Вона трохи пожалiла себе бiдну нещасну вголос, пiсля чого повернулася в лiжко. Лiки трохи послабили бiль, але легкий тиск у скронях не припинявся. Дарина намагалася вiдновити хронологiю денних подiй. Вона не могла згадати, яким чином опинилася вдома. В ii головi спливали уривками спогади: метро,??вона за кермом автомобiля, квартира, лiжко, глибокий сон. Дарина озирнулася. Поруч з лiжком валялася пiдiбрана на Хрещатику газета. Їй було незрозумiло, що ж таке вивело ii з ладу? Інформацiя про труп знайденоi дiвчини, ранковi подii з вiдiрваною рукою, а можливо все разом? Дарина iнодi читала кримiнальнi новини, але щоб так перейнятися – це сталося вперше. Їi батько працюе в правоохоронних органах. Вiн часто розповiдав пiд час застiль про самi гучнi подii. Дарина, сховавшись за диваном, полюбляла пiдслуховувати кривавi подробицi. Тому вразливою вона себе назвати не могла.
Дарина пiдняла газету з пiдлоги i знову перечитала статтю. Дивно, чому зараз розповiдь про знайдений труп не здавалася такою страшною, як це сталося вдень? Вона вiдкинула друковане видання убiк i вирiшила зателефонувати батьковi.
– Алло, – почула вона в слухавку рiдний голос.
– Привiт тато, як твоi справи? – весело запитала Дарина.
– Вiдмiнно, ось сидимо з Дмитром Родимовичем, трохи випиваемо. Згадуемо роки дружби та служби. Ти пам'ятаеш Дмитра Родимовича?
– Звичайно пам'ятаю. Передавай йому вiд мене привiт, – весело вiдповiла Дарина. – А як там кiно?
Питання вирвалося несподiвано. Вона вже пiсля усвiдомила, що задала його невчасно.
– Яке кiно? – здивувався Св’ятопятов.
– Яке ви вранцi знiмали, а потiм по новинах показували, – награно жартiвливо вiдповiла Дарина.
