скачать книгу бесплатно
Полковник забарився. Вiн зовсiм забув, що вигадав iсторiю про зйомки фiльму.
– Та нормально, як би, – вiдповiв вiн. – А що?
– Нiчого, просто так запитала. Вирiшила перевiрити, обдурив ти мене чи нi, – весело зiзналася Дарина.
– Я? Обдурювати рiдну доньку? Нiколи! – обурився полковник.
– Гаразд, тато, досить мене оберiгати. Я вже не дитина. Так що там iз звiрячим вбивством? Знайшли того, хто це зробив?
– Та куди там! – на диво спокiйно вiдповiв Св’ятопятов. – У нас же тiльки рука лiва, а тiло не виявили. За вiдбитками нiчого немае, свiдкiв немае. Один тiльки дивак приходив сьогоднi. І того прогавили.
– Як це прогавили? – здивувалася Дарина.
– А ось так. Черговому догану. Прийшов хлопчина дивного вигляду i заявив, що знав вбиту. Що вiн ii друг або родич, я так i не зрозумiв. Це все одно не важливо. У нас навiть на камерах його обличчя немае. Встановили дороге обладнання, а толку вiд нього, як з козла молока!
Св’ятопятов вже трохи випив i став балакучим.
– Почекай, а як же вiн дiзнався взагалi про руку? – здивувалася Дарина.
– Напевно, так само як i ти. Вiд наших друзiв телевiзiйникiв! Що б iм грець! Всю контору на вуха пiдняли!
– І що, прямо ось так по руцi впiзнав свою родичку чи подружку? Тато, це ж смiшно.
Настала пауза. У всiй метушнi Св’ятопятов навiть не подумав про те, що дiйсно, як це хтось змiг впiзнати у вiдiрванiй руцi свого знайомого? Полковник не знайшов чим вiдповiсти. Все, що вiн змiг зробити пiсля слiв доньки, це голосно посопiти в слухавку. Дарина розсмiялася.
– Ну ви даете! Теж менi, сищики.
– Добре-добре. Теж менi, детектив. У понедiлок вiдбудуться збори по цiй справi там i розберемося. Як у тебе день пройшов? Чим займалася? – змiнив напрям розмови Св’ятопятов.
– Не погано. Прокинулася, прибралася на кухнi, погуляла по мiсту, потiм прийшла i задрiмала.
– Тааак, – простягнув полковник. – За такоi погоди треба на свiжому повiтрi час проводити, а не розслiдуваннями займатися в запорошених кабiнетах.
– Ой, до речi про розслiдування. Я не знаю чи важливо це, але менi сьогоднi випадково на очi потрапила стаття. У нiй йдеться про труп дiвчини знайдений вчора на набережнiй без руки, – не дала договорити батьковi Дарина.
Знову настала пауза.
– Донька, ось ти менi скажи, навiщо тебе весь час тягне щось читати чи дивитися про вбивства. Увiмкнула б краще комедiю.
– Так я ж не спецiально, воно все якось само собою вийшло. Спочатку вранцi про руку, а пiсля обiду про дiвчину без руки.
– А територiально де, не пам'ятаеш?
– На набережнiй, недалеко вiд Пiшохiдного мосту.
– Ага, добре, в понедiлок перевiрю. А тобi досить вже кримiнальнi новини читати. Подивися фiльм хороший.
– Я спробую, – з нiжнiстю в голосi вiдповiла Дарина, чмокнула в слухавку i закiнчила розмову.
Настрiй у неi трохи пiднявся. Якщо батько не хвилюеться, тодi все добре. Вона залiзла в холодильник за вiдерцем морозива. Залишок вечора пройшов без пригод, страшних сюжетiв i кримiнальних новин. Дарина подивилася двi комедii, кiлька серiй серiалу з абсурдним сюжетом, доiла морозиво, а потiм ще довго не могла заснути. Вона не переставала повертатися до думок про вбиту дiвчину i вiдiрвану руку. Дарина вiдчувала жах кожен раз, коли думала про подiю. Вона не вiрила в збiги, в ii життi таких не траплялося або вона просто не хотiла iх помiчати. Але сьогоднiшнiй день принiс двi неприемнi новини, якi можуть бути пов'язанi мiж собою. Але чому цi збiги вiдбулися саме з нею, а не з ii батьком, наприклад? Вiн же розслiдуе цю справу. Дарина катувала себе питаннями до ранку. Їй здалося, що почало свiтати, коли вона занурилася в свiт сновидiнь.
Уривками пролiтали калейдоскопи. Вулиця, потiм iнша, потiм наступна. Будинок, iнший будинок. Якесь незнайоме мiсто, дивнi люди. І так один за iншим змiнювався змiст снiв, а потiм чергування рiзко закiнчилося. З мороку вийшов худий чоловiк, одягнений в темно-фiолетову мантiю з широким капюшоном, яка повнiстю приховала його обличчя. Дарина крiзь морок робила спроби зазирнути в темну глибину, щоб розгледiти, хто ж завiтав до неi в сон. Але чим бiльше вона вдивлялася, тим сильнiше ставав морок. Незабаром залишився тiльки розпливчастий силует. На мить чоловiк пiдняв капюшон, свiтло блакитнi майже бiлi очi дивилися на неi. Вiдкрився рот i щось прошепотiв.
Дарина скочила з лiжка. Вона часто дихала, ii серце шалено калатало, жах паралiзував кiнцiвки. Що це було? Страшний сон?
– Що ж зi мною вiдбуваеться? – вимовила Дарина вголос, трохи вiддихавшись.
Їй стало не по собi. Жахи траплялися в ii нiчних мрiях, але таке привидiлося вперше. Дарина пройшлася по квартирi, випила води i вже збиралася увiмкнути телевiзор, але передумала. Досить з неi вчорашнiх збiгiв. Сьогоднi нiякого телебачення i друкованих видань.
Всю недiлю Дарина провела з матусею, яка прилетiла до Киева у невiдкладних справах на пару днiв. А ввечерi, забувши цiлком про суботнi подii, зустрiлася з друзями в барi, звiдки вже пiзно вночi повернулася додому.
Глава друга
Настав понедiлок. Крiзь чистi вiкна офiсу спекотно свiтило сонце. Воно потрапляло якраз на монiтор Дарини. Вона позiхнула, iй зовсiм не хотiлося працювати. У променях лiтали пiщинки пилу. Вони то пiднiмалися, то опускалися серед масивних полиць, завалених старими книгами i рукописами. Такий теплий весняне ранок. Здавалося б, свiт сповнений натхнення, а у Дарини в головi суцiльна каша. Їй треба вже починати готуватися до аукцiону. Спецiалiзацiя Дарини це рiдкiснi речi, такi, що не беруться оцiнювати iншi фахiвцi. Пристрасть до iсторii антикварiату у неi з'явилася ще в дитинствi. Даринi завжди було цiкаво знати, яке життя прожив той чи iнший предмет. Особливо ii захоплювали давнi знахiдки, з якими пов'язанi загадковi подii. Вона дуже любила мiстичнi iсторii та взагалi все, що стосувалося цього напрямку.
Дарина вiдкрила на комп'ютерi папку з фотографiями лотiв, якi пропонувалися на аукцiон. Вона почала не поспiшаючи перегортати зображення. Нiчого особливого або цiкавого на ii думку запропоновано не було. Дарина стала розподiляти по електронних папках фотографii з предметами антикварiату. Тi, за якими вона ранiше проводила оцiнку, переносила в одну. Іншi, якi тiльки вивчала, але не оцiнювала – в iншу. Залишалася третя папка. Вона призначалася для лотiв, якi зустрiлися Даринi вперше. Але знiмки нiчого особливого не пропонували. Велика частина товару давно рахувалася в базi i переходила з рук в руки. Дарина знову позiхнула.
– Що, нiчого цiкавого? – почула вона приемний, трохи дитячий голос за спиною.
Дарина закинула голову. У дверях з двома фiлiжанками кави стояв ii гарний друг i колега Максим. Пухкий, невисокого зросту хлопець двадцяти п'яти рокiв. Зi свiтло-русявою шевелюрою, стриженою пiд горщик. Вiн, так само як i Дарина, працював експертом з антикварiату. Його пристрастю були предмети часiв Великоi Вiтчизняноi вiйни. Максим простягнув каву подрузi i примостився поруч на стiлець.
– Як вихiднi? – з веселою ноткою в голосi запитав вiн.
– Як зебра: чорна смуга, бiла, чорна, бiла.
Максим посмiхнувся.
У цей момент в примiщення зайшов серйозного вигляду чоловiк рокiв сорока. Вiн зробив вигляд, що не побачив балакунiв i почав перебирати папки, якi у великiй кiлькостi лежали на одному iз письмових столiв.
– От блiн, зайшов, – пошепки промовив Максим i тiнню вислизнув з кабiнету.
За ним, з вiдiбраними паперами, вийшов чоловiк.
Незабаром Максим надiслав Даринi смайлик, вони ще перекинулися кiлькома фразами у вайберi, пiсля чого поринули кожен в свою роботу. Дарина передивилася сотнi заявок i ретельно розклала фотографii з описами по електронних папках. З усього потоку надiсланих лотiв найдовше вона розглядала золотий перстень з рубiном. На внутрiшнiй сторонi оправи можна було розгледiти частину напису «San». Це прикраса викликала у Дарини iнтерес, вона зробила запит на повний опис i миттево переключилася на наступне зображення.
Робочий понедiлок закiнчився спокiйно. Вечiр такого чудового дня Дарина вирiшила провести в кафе з друзями. Приемним сюрпризом стала жива музика, яка зазвичай бувае тiльки по вихiдних. Ось що означае, коли за поганим завжди слiдом iде щось хороше. Неприемнi подii вже трапилися, i того, що сталося, цiлком достатньо.
Але вечiр перестав бути добрим, коли Дарина пiд'iхала на автомобiлi до парковки бiля свого будинку. Там не знайшлося жодного вiльного мiсця, навiть ii постiйний п'ятачок зайняли старенькi «Жигулi». Охоронця в будцi не виявилося. Дарина хвилин п'ятнадцять провела в засiдцi з надiею, що вартiвник повернеться на свое робоче мiсце, а потiм розлютилася i нахабно залишила автомобiль у дворi вiдразу пiд вiкнами.
– Ну i що, що заборонено, – бурчала вона, пiднiмаючись в квартиру, – ну i що, що оштрафують. Нехай спробують, я такий скандал влаштую!
Дарина пiднiмалася по сходах, не перестаючи лаятись. Їi обурення, якi супроводжувалися нецензурною лексикою, перервав пухнастий клубочок, який згорнувся на килимку перед вхiдними дверима ii квартири. Як тiльки Дарина пiдiйшла, кiт пiдвiвся на лапки i голосно заурчав. Руда блакитноока принаднiсть тягнула свою мордочку до господинi квартири. Кошенятi на перший погляд було близько року. Дарина обожнювала котiв, проте не заводила домашню тварину, враховуючи який спосiб життя вона вела. Вдень робота – ввечерi тусовки. Але, зваживши всi за i проти, Дарина вiдкрила дверi, впускаючи кошлате чудо в квартиру.
– Будеш зватися Муською! – урочисто охрестила вона кота.
Той, як справжнiй господар, вiдразу побiг дослiджувати своi новi володiння. Муська бiгав по квартирi вiдкритого планування, потiм сказав: «мяу» i заснув прямо у центрi кiмнати. Дарина пильно спостерiгала за своiм новим спiвмешканцем, щоб той нiде не зазначив територiю, а коли Муська занурився у сон, переклала його на лiжко.
– Ласкаво прошу в мiй свiт, – тихенько прошепотiла вона на вухо кошенятi, нiбито вiн ii розумiв.
Далi Дарина без ентузiазму поробила домашнi справи, а пiсля заснула за переглядом чергового серiалу. Перший день тижня для неi пройшов спокiйно, а ось у ii батька понедiлок розпочався голосно.
З самого ранку йому телефонували з головного управлiння, цiкавились, яким чином могла просочитися iнформацiя по вбивству в ЗМІ i вимагали видати винних. Св’ятопятов вiдстояв пiдлеглих, а також свою позицiю щодо засобiв масовоi iнформацii. Йому довелося пообiцяти дорогий коньяк вищому керiвництву за розумiння ситуацii.
Пiсля важкоi розмови прийшов час проводити нервову нараду, на якiй кожен звiтував про виконану роботу за минулий тиждень. Бiльшiсть прийшли непiдготовленими, без конкретних теорiй або фактiв. Тiльки бiля обiду Св’ятопятов змiг виштовхнути зi свого кабiнету останнього доповiдача i видихнути.
Але через п'ять хвилин спокiйного вiдпочинку у дверi знову постукали. На цей раз його вiдвiдав Поленко, який не був присутнiй на загальних зборах.
– Ти де був? – стомлено запитав його полковник. – Мене тут мало не роздерли вранцi.
– Їздив дивитися тiло, яке знайшли без руки на набережнiй, – спокiйно вiдповiв судмедексперт.
– І як тiло?
– Розриви дуже схожi на краi нашоi вiдiрваноi руки. Можливо навiть, що це один стиль вбивства. Але наша рука не вiд того тiла. У нас вона лiва, а у трупа дiвчини вiдсутня права.
– Ой, не люблю я манiякiв. Якщо виявиться, що дiвчина втратила руку таким же чином, як i наша, означае, з’явився хробак якийсь в столицi, – скривився Св’ятопятов.
– А що у тебе цiкавого? Є iнформацiя вiд твоiх i моiх пiдлеглих? – перевiв розмову Поленко.
– Ой, нiчого конкретного. За вiдбитками нiчого не знайшли. Запити в лiкарнi нiчого не дали. У мiсцi розриву на тканинах виявили слабкi опiки вiд електричного струму i залишки блакитних ниток, iмовiрно вiд трикотажного одягу. Пiд нiгтями звичайна земля без домiшок, якi могли б вказати хоч на якусь певну територiю. Перстень iз справжнiм рубiном в золотiй оправi. Є гравiрування на iноземнiй мовi. До речi, маю припущення, що вiн антикварний. Чекаемо вiдповiдi експертiв з аукцiонного дому. Валерiя Анатолiiвна зробила запит по iсторii покупок. Сподiваюсь, такi були. Якщо перстень вiдноситься до предметiв антикварiату, тодi за кимось значився. Тодi ми зможемо знайти власника прикраси. Ось так по ниточцi по ниточцi спробуемо розкрити цю справу.
Св’ятопятов зробив паузу i потер чоло.
– Мда, не багато, – вiдповiв Дмитро Родимович. – До речi прошу зауважити, що вбита дiвчина на набережнiй була в синiй трикотажнiй сукнi. І iй, iмовiрно, вiд двадцяти двох до двадцяти п'яти рокiв. Треба думати, манiяк полюе за певними юними особами.
– Такий собi мисливець за блакитними сукнями? – пирхнув полковник. – Руки то навiщо вiдривати? Це як мiнiмум не логiчно.
– Манiяки… – замислено мовив судмедексперт.
Св’ятопятов з подивом подивився на свого друга. Поленко завжди вiдрiзнявся стриманим характером. Бурi емоцiй були йому не властивi, але в такий насичений день судмедексперт виглядав надто байдужим до всього, що вiдбувалося.
– А що iз загадковим вiдвiдувачем? – знову змiнив тему Дмитро Родимович.
– Та, теж нiчого. Обличчя не видно. Таких похмурих готов хоч греблю гати, зараз повилазять на пагорби бiля Десятинноi церкви. Будуть на стародавнiх могилах духiв викликати, – вiдповiв Св’ятопятов.
Дмитро Родимович розсмiявся.
– Мда, не густо. Можна спробувати заслати туди винних молодих бiйцiв. Нехай прогуляються, розпитають. Раптом, хтось, щось знае, – запропонував судмедексперт.
– Так, а що розпитувати? Чи знае хтось хлопця iз сальним волоссям одягненого в чорне? У нас навiть портрета немае.
– А черговий? Вiн що не може змалювати по пам'ятi? – здивувався Дмитро Родимович.
– Та хто там. Вiн же в iграшки грав своi, хто там що запам'ятовував! – вiдмахнувся Св’ятопятов.
– Добрий ти з ними занадто, – з докором промовив Поленко, – дозволяеш байдикувати ось тобi i результат.
Полковник глибоко зiтхнув, з сумом подивившись на спiврозмовника.
Задзвонив стацiонарний телефон. Поленко потиснув руку Олександру Миколайовичу та пiшов геть, залишивши полковника на самотi розбирати проблеми, що накопичилися.
Судмедексперт вийшов з вiддiлення. Його мучили питання. Вранцi вiн iхав на вивчення трупа, будучи впевненим, що рука виявиться частиною знайденого на набережнiй тiла. Де розбiжностi? Чому головоломка, яку так легко вирiшити не вирiшувалася? Чому рука не вiдповiдае тiлу вбитоi дiвчини? Зовнi всi подiбностi на обличчя: i волокна блакитних ниток, i колiр лаку на другiй руцi, i колiр шкiри – все збiгаеться зовнi, а ось анатомiчно вони не пiдходять одна одному. Звичайно, лак i сукня можуть бути результатом дiй манiяка. Вiн може самостiйно надавати однаковi образи своiм жертвам. Поленко зiщулився. Манiяки це дуже погано. Вiн вирiшив не думати про найгiршi припущення, а повернутися до пошуку стикувань. З глибоких роздумiв його витягнула дитина. Маленький хлопчик, який iшов за руку з бабусею, пiдвертав одну нiжку. А вона при кожному кроцi казала: «Денис, iди рiвненько, ставай ступнею прямо, тобi треба розробляти нiжку».
Еврика! Ось вона вiдповiдь! Поленко навiть пiдскочив на мiсцi. «А що, якщо рука все-таки вiд трупа дiвчини? Розтин показав, що вбита страждала рiдкiсною формою захворювання кiсток. Це вроджений недолiк, який вона могла адаптувати для своеi зручностi ще з дитинства. І вже в зрiлому вiцi вiдчувала себе комфортно, навiть не вiдвiдуючи лiкарiв».
Судмедексперт поiхав в морг. Вiн на ходу зателефонував Св’ятопятову, щоб подiлитися своею здогадкою. Полковник не зовсiм зрозумiв, чого вiд нього хотiв захеканий друг, але все ж дав розпорядження подати заявку на перевiрку збiгу ДНК. Йому довго довелося доводити необхiднiсть дорогоi процедури, але вiн з трiумфом повiсив трубку телефону i вiдразу ж повiдомив про свою перемогу Дмитру Родимовичу.
Судмедексперт, тим часом, наново переглянув всi записи i перевiрив деформацiю кiсток. Його теорiя майже пiдтвердилася. Залишалося тiльки дочекатися результатiв ДНК.
Насичений день закiнчувався. Св’ятопятов вирiшив, що о п'ятiй годинi вечора вже нiчого не трапиться, тому став збиратися додому. Несподiвано через вiкно вiн побачив як до дерева притулилася фiгура, одягнена в довгий чорний плащ. Блiде обличчя то визирало з-за товстого стовбура, то ховалося назад. Полковник сiв i обережно вийняв мобiльний телефон для спроби зробити знiмок. Поки вiн розбирався в налаштуваннях, фiгура зникла. Полковник ще раз подивився за вiкно. Загадкового хлопця видно не було. Св’ятопятов вилаявся.
Полковник зiбрав речi i вийшов на подвiр’я. Весна буянила усiма барвами життя. Всього три днi тепла, а нирки вже ось-ось випустять соковите листя. На газонах вилiзли першi пуп’янки кульбабок, а берiзка прикрасилась сережками. Св’ятопятов ще раз подивився убiк дерева, де йому привидiлося блiде обличчя. Дивного вiдвiдувача видно не було. Тiльки матусi з колясками i галаслива дiтвора заполонили всю паркову зону. Полковник ще кiлька хвилин спостерiгав, потiм повернувся до вiддiлення, поправив камеру над черговим i, з почуттям виконаного обов'язку, поiхав додому.
На наступний день, коли Св’ятопятов приiхав до вiддiлення, у нього в кабiнетi вже чекав щасливий Дмитро Родимович. Поленко схопився зi стiльця. Вiн мiцно обiйняв за плечi Св’ятопятова, та так, що той гикнув. На вiдмiну вiд свого друга полковник погано спав, тому всi ранковi нiжностi дратували його.
– Ось! – урочисто помахав стопкою паперiв перед носом Св’ятопятова судмедексперт.
– Ти, як нiби Нобелiвську премiю отримав, так радiеш. Я тебе давно таким не бачив, – сонно вимовив полковник.
– Ех ти, Сашко, – закричав Поленко, – я тобi таку новину принiс! Я правий! Я мав рацiю!! Розумiеш?
Полковник примружився.
– Ось дивись, це ДНК руки, а це ДНК трупа дiвчини. Вони iдентичнi!
Св’ятопятов нарештi почав вникати в усе що вiдбуваеться.
– Почекай, а як ти так швидко отримав данi? – здивувався полковник. – Зазвичай вони там вовтузяться тиждень, а тобi вже за нiч все зробили.
– Це все мiй шарм i чарiвнiсть, – з посмiшкою вiдповiв судмедексперт.
Полковник голосно розсмiявся.
– Ось тобi й маеш, нiколи не було такого, а тут раптом чарiвнiсть, – вiн продовжував давитися смiхом.
Поленко трохи образився, знову став спокiйним i сiв у крiсло.
Св’ятопятов зробив зусилля, щоб перестати смiятися.
– Ой, розсмiшив. Гаразд, розповiдай, – вже спокiйно запропонував полковник.
– Як я вже сказав, завдяки моему шарму, – цю фразу судмедексперт промовив з акцентом, карбуючи кожну лiтеру. – Так-так i не треба так ехидно посмiхатися. Я отримав вiдомостi необхiднi для розслiдування вбивства молодоi особи. У центрi дослiдження ДНК працюе моя студентка, я попросив ii прискорити процес, по можливостi, звичайно. І вона з поваги до свого викладача провела аналiзи ДНК пiсля робочоi змiни. Ось так.
Дмитро Родимович пишався своею роботою. Йому лестило, що саме вiн здогадався про природжений дефект. Св’ятопятов був трохи шокований таким поворотом подiй. Вiн ще не прокинувся i не розумiв.
– Гей, Олександр Миколайович, – гукнув його Дмитро Родимович, – повернiться в реальнiсть. Я розумiю, що моя новина вас приголомшила, але досить про себе мною захоплюватися.
Св’ятопятов скривив смiшну гримасу.
