скачать книгу бесплатно
Ключник свiтiв
Наталия Уиллрайт
Розповiдь починаеться з того, як слiдчий Лера i оцiнювач антикварiату Дарина, випадковим чином втягнута в розслiдування, з'ясовують причини вбивства молодоi особи. Докази приводять напарниць до мешканцiв прихованого вiд людей свiту. Дiвчата дiзнаються, що в смертi молодоi особи винен темний маг. Переслiдуючи вбивцю, напарницi з iншими учасниками слiдства потрапляють в Середнi землi. А темний маг стае заручником Пекла. Саме дii темного мага призводять до коливань Хаосу i порушують рiвновагу мiж добром i злом. Темний маг переродиться. Вiн пройде всi дев'ять кiл Пекла, щоб поневолити мешканцiв свiтiв. Рiвновага розколеться, i це призведе до вiйни на територii свiту людей.
Наталiя Уiллрайт
Ключник свiтiв
Глава перша
Полковник полiцii Св’ятопятов схилився над вiдiрваною жiночою рукою. Роздроблену кiстку передплiччя оточували розiрванi стрiчки м'яких тканин. На перший погляд складалося враження, нiби спочатку ii зламали, а потiм з силою вiдiрвали вiд тулуба. Але, незважаючи на трупнi плями i блiдий колiр, рука виглядала бездоганно. Доглянута шкiра, тонкi пальчики з ошатним манiкюром. На великому пальцi золотий перстень з величезним бордовим каменем. Так би мовити: «Застали зненацька, але я не впала пальцями в бруд». Св’ятопятов представив картинку у себе в головi з балакучою рукою i мимоволi посмiхнувся.
– Що такого веселого ви знайшли, шановний Олександре Миколайовичу, у вiдiрванiй частини тiла? – запитав одягнений в цивiльне чоловiк.
– Ааа, ось i стерв'ятники злетiлися, – простягнув Св’ятопятов. – Щось ви довго, ми вже зачекалися.
– Я приiхав ще хвилин двадцять тому, в почуття ВАШИХ пiдопiчних приводив, – вiдповiв чоловiк. – Непритомнiе молодь. Це ми з вами надивилися за роки служби, а для них труп побачити справжнiй стрес.
– Так ви ж «лiкар» не по живим, а по тим, хто дух випустив, – зi знущальною ноткою вимовив полковник.
– Єхидствуйте-ехидствуйте, Олександр Миколайович, тiльки все одно без нашого брата вашi розслiдування можна в довгий короб вiдкладати, як нерозкритi.
– Ой та годi. Що тут розслiдувати? І так видно жiноча рука, начебто молода, начебто не бiдна, – вiдповiв Св’ятопятов.
– Ось-ось «начебто». А я вiдбитки знiму, скребки вiзьму, проведу аналiзи необхiднi. Завтра будете знати про труп все: вiк, iм'я, де живе, хто родичi, – судмедексперт клацнув язиком i полiз в свiй чемоданчик за гумовими рукавичками.
– Так, – погодився Св’ятопятов, – без вас, Дмитро Родимович, нам нiкуди. Тiльки ось все одно робота у вас противна.
Полковник скривився i вiдiйшов убiк. Судмедексперт щось вiдповiв йому вслiд, але Олександру Миколайовичу було вже не до того. З-за повороту виiхав мiкроавтобус мiсцевого телеканалу новин.
– Ось, стерво! – вилаявся неголосно полковник i попрямував наперерiз автомобiлю.
Мiкроавтобус рiзко загальмував. З вiкна висунулася опухла фiзiономiя водiя. Вiн голосно нецензурно вилаявся на служителя закону, який перегородив йому шлях.
– Ти що, зовсiм сором розгубив!? – закричав у вiдповiдь Св’ятопятов. – Я тебе зараз на три доби заберу за водiння в нетверезому станi!
Водiй, мабуть, розгледiв крiзь опухлi повiки зiрочки на погонах, тому засунув голову назад. Тим часом з мiкроавтобуса вийшла вже немолода жiнка, одягнена в дуже тiсний костюм брудно-рожевого кольору. Товстий шар пудри пiдкреслювала зачiска, закручена в старомодний височенний начiс. «Дама в рожевому» пiдiйшла до полковника i з важнiстю заявила:
– Шановний! Раджу не перешкоджати нашiй знiмальнiй групi. У нас завдання вiд самого генерального директора телекомпанii!
Св’ятопятов вiд такого нахабства з боку представницi ЗМІ покрився червоними плямами.
– Шановна! Менi все одно, хто Вам давав якiсь завдання! На цiй дiлянцi головний я! Якщо хочете отримати iнформацiю про подiю, то нехай ваш телеканал пише офiцiйний лист в прес-службу Мiнiстерства внутрiшнiх справ! – роздратовано вiдповiв полковник.
Дама роздула пухкi щоки. Їi дрiбнi поросячi оченята забiгали з боку в бiк.
– Я вам ще покажу! – крикнула вона Св’ятопятову, розвертаючись до мiкроавтобуса.
Завантажившись в автомобiль, мадам одразу почала телефонувати по мобiльному телефону.
– Ларкiн! – покликав полковник молоденького полiцейського. – Іди сюди!
Хлопець пiдiйшов до Св’ятопятова.
– Призначаю тебе на пост доглядача за телевiзiйниками! Стеж, щоб вони не пролiзли з iншого боку. Якщо хоча б один з них вийде з автiвки, скажеш. Все зрозумiв?
– Так точно! – закричав Ларкiн i попрямував убiк мiкроавтобуса.
Св’ятопятов не полюбляв сутичок з настирливими працiвниками мас-медiа. На його щастя приiхала журналiстка старого гарту. Сказали офiцiйний лист, значить офiцiйний лист. Була б на ii мiсцi молода представниця ЗМІ, полковник мiг би не вистояти сутичку. Вони напористi, ще нiчого не бояться, беруть нахабством i гучними прiзвищами. Цього разу йому пощастило. Але тепер найкраще буде швидше очистити мiсце злочину. Зазвичай телевiзiйники по одному не з'являються. А з натовпом працiвникiв засобiв масовоi iнформацii полковнику нiяк не впоратися. Тому Св’ятопятов поспiшив повернутися до вiдiрваноi руки. Над нею вже попрацював його колега.
Полковник зi спини пiдiйшов до судмедексперта.
– Як iдуть справи у нашого доктора?
Дмитро Родимович гикнув i тихенько вилаявся.
– Не добре, Олександр Миколайович, зi спини пiдходити, коли людина занурена в своi думки, – буркотливо вiдповiв судмедексперт.
Полковник посмiхнувся.
– Ех, Дiмка, скiльки ми з тобою вже працюемо? Рокiв двадцять п'ять?
– Менi здаеться бiльше, рокiв двадцять сiм або навiть тридцять, – вiдповiв Дмитро Родимович.
Судмедексперт склав iнструменти в свiй чемоданчик, пiднявся i обтрусив з колiна пил.
Незважаючи на немолодий вiк, Дмитро Родимович Поленко виглядав струнким пiдтягнутим чоловiком. Його густе чорне волосся зовсiм небагато на скронях торкнула сивина. І, якби не його манера одягатися, то нiхто б не сказав, що йому вже пiд п'ятдесят. Твiдовий, коричневого кольору костюм, старомоднi стоптанi туфлi, окуляри в товстiй оправi – додавали йому ще рокiв десять. Але Поленко нiколи не турбувався за свiй зовнiшнiй вигляд. Вiн присвятив себе роботi i тiльки iй. Три вищi освiти, ступiнь доктора наук, значний послужний список – все це могло б зробити його заможним дiдусем з хорошою пенсiею. Але тридцять рокiв тому, ще зеленим юнаком, вiн прийшов в полiцiю. З того часу залишився вiрним своему вибору. І це незважаючи на те, що йому не раз пропонували високi посади в iноземних дослiдницьких iнститутах.
Зовсiм по-iншому прожив своi п'ятдесят рокiв Олександр Миколайович Св’ятопятов. Полковник, як i Дмитро Родимович, поступив на службу в вiцi двадцяти рокiв. Так склалося, що вони опинилися в одному вiддiленнi, а потiм по роботi йшли разом. Але, якщо доктор присвятив себе кар'ерi, то у полковника трохи iнша iсторiя. Олександр Миколайович полюбляв гучнi компанii i рiзного роду гулянки. На однiй з них познайомився зi своею майбутньою дружиною. І вже в двадцять три роки став татом чудовоi дiвчинки Дарини. Але, навiть з появою улюбленоi доньки не став розсудливим. Вiдрядження, застiлля, коханки – все це призвело до того, що у тридцять рокiв вiн несподiвано для себе опинився вiльним вiд шлюбних уз. Дружина не збиралася бiльше терпiти постiйнi нерозумнi витiвки свого чоловiка. В один чарiвний день вона зiбрала речi i пiшла, а через деякий час подала на розлучення. Олександр Миколайович не вiдразу усвiдомив, що означае залишитися без сiм'i, а коли став розсудливим, було вже пiзно. Колишня дружина знову вийшла замiж. З того моменту Св’ятопятов вирiшив присвятити свое життя доньцi. Полковник бiльше не одружився i не завiв дiтей. Дариночка стала единою жiнкою в свiтi, яку вiн плекав. Всiздобутi звання заради того, щоб отримати зв'язки i хорошу платню. В результатi донька забезпечена всiм: елiтний европейський унiверситет, квартира в престижному районi, якiсна марка автомобiля. Такий насичений подiями спосiб життя залишив свiй вiдбиток на зовнiшностi Олександра Миколайовича. У своi п'ятдесят рокiв вiн заробив повноту, частково облисiв, а без окулярiв погано бачив, хоча i вiдмовлявся носити iх на людях.
– Як вам, Дмитро Родимович, пропозицiя, щоб зiбратися на нейтральнiй територii i обговорити цю вiдiрвану руку? Посидимо, горiлочки вип'емо. Курочку гриль купимо, а? А то, якось давно не траплялося у нас з вами посиденьок, – запропонував Св’ятопятов своему друговi.
Дмитро Родимович посмiхнувся, вiн не був любителем випити, але пiд гарну закуску та iз старим другом, чому б i нi.
– А я i не вiдмовлюся, – вiдповiв судмедексперт на запрошення. – Тiльки ось зроблю роботу, проведу розтин i вiдразу до вас з результатами.
– Тiльки не затягуй, а то горiлка охолоне, – тихо мовив полковник.
– Та не затягну, ще весь день попереду, – закiнчив розмову Дмитро Родимович.
Вiн потиснув Св’ятопятову руку, а пiсля дав розпорядження своiм молодшим помiчникам запакувати вiдiрвану частину тiла в мiшок i вiднести в «труповозку».
Олександр Миколайович подивився на годинник. Дiйсно, тiльки сьома ранку, а ясно як опiвднi. Ось вона – справжня весна. Першi теплi днi, коли пiсля довгоi сiроi зими починаеться просвiтлення. Коли похмурi снiговi хмари мiняються мiсцями з нiжно блакитним прозорим небом. Небом, яке вiдпочило за зиму i тепер надихае своею свiжiстю. Сонце ще не з'явилося над висотними будинками, але вже освiтило все навколо.
Св’ятопятов набрав повнi легенi теплого повiтря. Приемний настрiй заповнив тiло. Вiн озирнувся навколо. Спiвробiтники правоохоронних органiв згорталися. До Олександра Миколайовича пiдiйшла дiвчина-слiдчий.
– Олександр Миколайович, ми перевiрили околицi. Крiм вiдiрваноi руки бiльше нiчого не знайшли. Проте, до ранку понедiлка я пiдготую перший звiт про виконану роботу.
Валерiя Анатолiiвна струнка, висока блондинка з довгим каре. Лера не вважае себе красунею, але точно знае магiю своiх зелених очей. Жоден чоловiк не може встояти, коли вона вмикае чарiвнiсть погляду. Але, незважаючи на жiночнiсть, Валерiя бiльшу частину свого часу проводить на роботi. У своi тридцять рокiв вона едина дiвчина слiдчий у вiддiленнi i одна з наймолодших спiвробiтниць. Тому всi колеги ставляться до неi з повагою. Їй вдаеться успiшно розкривати найскладнiшi справи, навiть зi статусом: «Особливо небезпечно». Св’ятопятов цiнуе працездатнiсть своеi пiдлеглоi. Зi свого боку полковник намагаеться надати всi умови для якiсноi роботи загальноi улюбленицi.
– Добре, Лерочка, дякую, – з нiжнiстю в голосi вiдповiв Олександр Миколайович.
Вони попрощалися. Слiдчий залишила мiсце злочину разом з кримiналiстами. Провулок спорожнiв. Навколо стало тихо-тихо. Якби не весняне сонце, то оточення нагадувало б декорацii до фiльмiв жахiв. Вузький апендикс колись був вiдгалуженням багатолюдноi вулицi. Тут в XIX сторiччi по обидва боки ряснiли особняки заможних панiв. З того часу споруди так i залишилися, але перестали служити житлом. Будинки занепали, стiни частково обвалилися, а вулиця перестала iснувати на мапi. Тепер це всього-на-всього неживий глухий кут, оточений з усiх бокiв похмурими стiнами з чорними очами вiкон.
Св’ятопятов зiщулився i нагальним кроком попрямував до свого автомобiля. Тiльки зараз вiн згадав про представникiв ЗМІ. Мiкроавтобуса не виявилося на тому мiсцi, де полковник востанне його бачив. Вiдповiдальний Ларкiн поiхав зi своiми колегами. Дивно, що не вiдзвiтував, коли телевiзiйники залишили мiсце злочину. Невже вони так легко здалися? На них не схоже, але мучити себе здогадками полковник не став. Його бiльше хвилював злочин, який вирвав його з теплих обiймiв сну. По дорозi до автомобiля Св’ятопятов розмiрковував про подiю. Вiн не розумiв, чому тiльки рука? Де решта тiла? Чому немае навколо кровi? Причому, ii взагалi нiде немае. Що за перстень на пальцi? І чому ця прикраса залишилася недоторканою? Так, ставлячи собi десятки питань, Св’ятопятов дiйшов до автомобiля. Його старенький запорошений «Мерседес», мирно припаркований мiж «Рендж Ровером» i останньою моделлю «Тойоти», виглядав якось убого. Св’ятопятов почав протискувати свое повне тiло в промiжок мiж «Мерседесом» i близько припаркованим до його автомобiля англiйським позашляховиком.
– Хто так паркуеться? – бурчав вiн. – Автiвок дорогущих накупили з правами, а мiзкiв немае.
Полковник зробив видих i насилу сiв на сидiння водiя. Заведений двигун видав приемне бурчання. Св’ятопятов виiхав з парковки на проiжджу частину. Вiн вiдкрив вiкно. У кабiну залетiв веселий весняний вiтер. Навколо прокидалося мiсто. Промiнчики сонця заглядали в вiкна будинкiв, пiднiмаючи сонних мешканцiв квартир. Як ведмедi пiсля сплячки, вони виповзали зi своiх зимових притулкiв. Обережно, нiби не усвiдомлюючи, що прийшла весна, що холоди закiнчилися, i з цього дня буде ставати теплiше з кожним днем. Навiть дерева, якi ще вчора стояли похмурi, тикаючи своiми лисими гiлками в замерзле небо, випустили нирки. Мерзлi острiвцi трави стали соковито зеленим, а де-не-де пролiзло листя кульбабок. Свiт навколо наповнився веселим щебетанням i першим дзижчанням. Навiть шкiдлива муха тiшила своею появою.
Св’ятопятов ще раз глибоко вдихнув радiсть суботнього ранку i подумав: «Який же ти прекрасний – Киiв!».
Сонце пiднiмалося вище, пробуджуючи своiм ясним образом все мiсто. На однiй з вулиць Подолу нiжний промiнчик пробився крiзь щiлину мiж гардинами i ковзнув по кiмнатi. Дарина вiдкрила очi. Електронний годинник показував одинадцяту.
Ой, як же добре, нарештi субота, – неголосно промовила дiвчина.
Вона солодко потягнулася, встала i вiдкрила вiкно. З вулицi iй посмiхнувся теплий ранок, а в кiмнату увiрвався свiжий весняний вiтер.
– Ну, як же добре, – повторила Дарина.
Пiсля покружляла по кiмнатi i з розбiгу сiла на лiжко. Їй було лiнь вставати. Робочий тиждень видався завантаженим, тому на вихiдних Дарина планувала розслабитися i просто повалятися вдома. Але валятися на порожнiй шлунок голодно, тому вона жваво схопилася з лiжка, щоб зробити налiт на холодильник. По дорозi увiмкнула музичний телеканал. З екрану динамiчно заспiвала Брiтнi Спiрс. Дарина, пританцьовуючи, продовжила свiй шлях на кухню. Тут трохи тхнуло зiпсованими продуктами. Господиню абсолютно не збентежила гора брудного посуду i забите доверху вiдро для смiття. Вона, незграбно повторюючи рухи за поп-спiвачкою, вiдкрила холодильник. Усерединi все виглядало не краще нiж на всiй кухнi. Сморiд кислого молока заповнив весь простiр. З вiдкритоi скляницi огiркiв вилiзла цвiль, сосиски зморщилися, крiп засох. На нижнiй полицi самотньо стояла каструлька, в яку Дарина заглядати не наважилася.
– Фу-фу-фу, – скривилася господиня безладу i закрила дверцята холодильника.
Ось воно молоде самотне життя. Харчування в кафе, iнодi замовлення готовоi iжi додому. А як по-iншому в двадцять сiм рокiв? Дарина вже була забезпечена всiм необхiдним для життя: однокiмнатною квартирою – не великою, але в престижному районi, автомобiлем – не супермодним, але iномаркою. З малих рокiв ii змушували вчитися майже цiлодобово. Звiльнилась вiд нагляду вона тiльки пiсля закiнчення престижного европейського унiверситету. А як по-iншому? Мати i тато Дарини розлучилися, коли iй виповнилося сiм рокiв. Мати вийшла вдруге замiж за бiдного iноземця i тепер проживае в Португалii. Рiдний тато все життя залишався у Киевi. Вiн повнiстю забезпечив свою доньку. Йому довелося багато працювати, щоб едине дитя в своi двадцять сiм рокiв вже твердо стояло на власних ногах. Знаючи все це, Дарина з усiею вiдповiдальнiстю ставилася до вкладень в свою особу. Пiсля закiнчення унiверситету батьки перестали ii виховувати i пустили у вiльне плавання. Мовляв, ми тебе виростили, забезпечили, а тепер живи, насолоджуйся життям. Скориставшись свободою, Дарина пiшла в вiчний загул. Вдень робота, приблизно з дев'яти до шести, а пiсля тусовки по клубам до третьоi ранку. Звичайно, звiдки з'явиться час на прибирання? У такому ритмi Дарина проживала кожен день, за винятком тих моментiв, коли приходила лiнь. Ось, як сьогоднi.
Дiвчина вiдкрила холодильну камеру. Там замерзало кiлограмове вiдерце морозива. Цього в ii квартирi завжди було з надлишком. Кожен раз, поiдаючи чергову порцiю холодних солодощiв, Дарина дякувала природi, що iй не передалися татовi гени, схильностi до повноти. Вона сiла перед телевiзором i, з насолодою, почала iсти морозиво, паралельно перемикаючи телеканали. Музика, старий фiльм, мультфiльм, комедiя, знову музика, дитячий – стiльки телеканалiв, а подивитися в суботу вранцi нiчого. Великий палець автоматично натискав кнопку пульта.
Несподiвано ii увагу привернув телеканал мiсцевих новин. На екранi вона побачила свого батька, який знаходився на мiсцi злочину. Диктор розповiдала про звiряче вбивство, де залишилася тiльки рука. Весь сюжет було побудовано на великiй кiлькостi несхвальних слiв в бiк правоохоронних органiв. Дарина придивилася. Батько чи iй привидiлося? Вiдеоматерiал передавали поганоi якостi. Зйомка велася спочатку з автомобiля через лобове скло, а потiм взагалi з даху будiвлi. Але, незважаючи на сумнiви, Дарина вiдклала вiдерце з морозивом i побiгла телефонувати по мобiльному телефону.
– Алло, тато, – сказала вона в слухавку.
– Так, донечка, – спокiйно вiдповiв полковник Св’ятопятов.
– Менi здаеться, що я тебе бачила в новинах. Там про руку щось розповiдали, чи це був не ти?
– Твою мати! Ах… – запнувся полковник. Вiн нiколи не лаявся при доньцi, навiть в найемоцiйнiшi моменти. – А по якому телеканалу ти бачила цю новину?
– По мiсцевому. Там ще дикторка з таким противним голосом була. Розповiдала, що у нас правоохороннi органи нi на що не здатнi, – трохи тремтячим голосом вiдповiла Дарина.
Вона розумiла, що якщо тато почав лаятися при нiй, значить все дуже погано.
Полковник секунду мовчав в слухавку, висловлюючи нецензурнi обороти про себе, а пiсля вголос вимовив:
– Сонечко, то не бери в голову. Це ми фiльм детективний знiмали, а вони i радi старатися. Несуть в маси панiку.
Дарина, звичайно, не повiрила, але заглиблюватися в цю тему не наважилася. Вона фальшиво весело сказала татовi до побачення. Хоча в душу закрався сполох. Їi гарний ранковий настрiй випарився. Вона не любила, коли батько брав участь в небезпечних операцiях, але бiльше ii засмутили слова диктора про погану роботу правоохоронних органiв. Вона вимкнула телевiзор i вiдправилася на кухню займатися прибиранням.
Дарина навiть не помiтила, як пролетiли три години. Їi настiльки поглинули думки про поганий сюжет, що прибирання пройшло безболiсно. Кухня сяе, посуд блищить, смiття в двох пакетах чекае в коридорi.
– Фух, – видихнула Дарина, – ось це кухня доброi господинi.
Дiвчина прийняла ванну, одяглася в зручний одяг, зачесала в хвостик свое довге русяве волосся i пiдмалювала вii, пiдкресливши величезнi блакитнi очi. А пiсля, захопивши iз собою пакети зi смiттям, вийшла на вулицю. Вiд такоi, старанно виконаноi роботи, дуже хотiлося iсти. Тим бiльше, що снiданок складався всього-на-всього з декiлькох ложок морозива.
Дарина викинула смiття в смiттевий бак, а пiсля вирушила на стоянку до свого мiнiатюрного «Гольфу». У веселих яскравих променях сонця автiвка виглядала такою ж неохайною, як i кухня. Хтось скористався товстим шаром бруду, щоб прямо на капотi написати непристойне слово. Але Дарина не засмутилася, вона з посмiшкою витягла з сумочки вологi серветки. Тепер на капотi утворилася брудна розмазня, яка набагато бiльше впадала в очi, нiж непристойне слово. Дарина скривилася, пообiцявши своему автомобiльчику заiхати на мийку. Але, сiвши за кермо, зрозумiла – голод пересилив сором. Дарина завела мотор i помчалася по весняному проспекту в свiй улюблений ресторанчик на Подолi.
Якось так вийшло, що на багатолюднiй вулицi двi прилеглi яскравi вивiски кав'ярнi та бiстро вiдвернули увагу вiд ii улюбленого мiсця. Завдяки такiй скромностi в ресторанчику завжди знаходяться вiльнi мiсця. Так вийшло i цього разу. Дарина зайняла столик на вiдкритiй верандi. Їсти хотiлося сильно, багато i ситно. Вона замовила суп-харчо, картоплю фрi з м'ясом по-французьки, а на десерт сирний пудинг. Поки Дарина насолоджувалася стравами, то мiркувала про те, що ж приховуе вiд неi батько i яким чином можна вивiдати у нього iнформацiю?
Судячи зi стриманоi нецензурноi лексики в телефоннiй розмовi, вiн був розлючений, а це турбувало Дарину. Вона взагалi багато хвилювалася про свого батька. Його робота була небезпечною. Йому б в кабiнетi вiдсиджуватися, чекаючи пенсiю, та розпорядження роздавати. Але нi, вiн завжди брав активну участь в розслiдуваннях.
Дарина глибоко зiтхнула i вирiшила, що найкраще розвiяти похмурi думки допоможе прогулянка по iсторичним мiсцям мiста. Вона вийшла з улюбленого закладу убiк Контрактовоi площi, звiдки по кам'янiй брукiвцi пройшлася до Андрiiвського узвозу.
Історична вулиця найулюбленiше мiсце не тiльки туристiв, але i жителiв Киева. Крiм, як пройтися по барвистим торговим рядам, тут можна сходити в театр «Колесо», або пiднятися на оглядову терасу Замку Рiчарда. Зазирнути в музей Булгакова. Помилуватися Андрiiвською церквою. Зайти на музейну територiю бiля Десятинноi церкви.
У будь-яку погоду i пору року Андрiiвський узвiз ряснiе рiзного роду картинами i виробами ручноi роботи. Колекцiонери хваляться зiбраними предметами з рiзних епох, а легкий вiтерець розносить веселi нотки, виконуванi вуличними музиками.
Дарина пiднялася на оглядовий майданчик до Замку Рiчарда. Звiдси вiдкривався чарiвний вид на Киiв. Дерева вже випустили нирки. Хмарно сiро-коричнева маса гiлок переодягнулася. Навiть димарi заводiв не дратували своiм iндустрiальним пейзажем. До поручнiв пiдходили перехожi. Вони фотографувалися на тлi весняного мiста i йшли далi насолоджуватися теплим днем. Дарина також зробила знiмок сонячного пейзажу. Поки налаштовувала камеру на телефонi, почула розмову двох жiнок. Вони обговорювали звiрячi вбивства: «Як стало страшно жiть! Столько трупiв! Весною завжди вилазять маньяки! А нашi правоохороннi органи нiчого не роблять! Чула сьогоднi знова про вбивство передавали!». Дарина побiжно подивилася на двох плiткарок i поспiшила пiти з майданчика. Вона не бажала затьмарювати свiй день, який i так почався з зiпсованого ранку.
Поглинена турботою за батька Дарина не помiтила, як вийшла до Михайлiвського собору. Тут ii накрив натовп наречених. Неймовiрна кiлькiсть шифону з атласом заполонили площу перед монастирем. Навколо клацали фотоапарати, а нетверезi гостi весело гомонiли. Лiмузини один за iншим привозили та вiдвозили щасливi пари. Але Дарина не звертала уваги на навколишню ейфорiю, тому що у неi з голови не виходила розмова двох жiнок. Трупи? У множинi? Так ось, напевно, що приховував ii батько. Рука це тiльки частина чогось глобального. Можливо, в Киевi з'явився серiйний вбивця, а оприлюднення його дiянь в ЗМІ погано позначиться на настроях жителiв мiста. Дарина розумiла, що якщо це так, то ii батько цiлком i повнiстю вiддасть себе цiй справi. Сполох, який вона вiдганяла кiлька годин, повернувся.
Так, в роздумах, Дарина не помiтила, як вирвалася з бiлоснiжного полону на Малу Житомирську, по якiй спустилася до Майдану Незалежностi. Хоча спочатку планувала прогулятися через парк i на фунiкулерi повернутися до автомобiля. Вона усвiдомила, що зробила коло, але ii цiлком поглинули сумнi думки. Тепер, стоячи посерединi центральноi вулицi, вона мiркувала, що робити далi. Додому не хотiлося. А на Хрещатику панувала невимушена атмосфера. Тротуари i проiжджу частину заповнили перехожi, якi насолоджувалися приемним вихiдним. Всi радiли приходу весни, люди посмiхалися. Здалеку чулася весела мелодiя скрипки. Старенький дiдусь в потертих одежах радiсно смикав смичком. Дарина пройшлася по Хрещатику. Бiля одного з кiоскiв не встояла i купила собi велику порцiю вагового морозива, пiсля чого сiла на лаву. Дарина з насолодою поглинала шоколадно-лимонну масу. Як прекрасно, коли вже тепло i можна iсти морозиво прямо на вулицi, i воно ще не так швидко тане, як душним лiтом. Вона доiла до вафельного стаканчика, коли звернула увагу на заголовок статтi в газетi. Видання валялося прямо пiд ногами. Там великими буквами видiлявся напис: «Звiряче вбивство в центрi мiста». Дарина пiдняла газету.
«У п'ятницю вранцi на Днiпровськiй набережнiй у води був знайдений труп вбитоi дiвчини. Тiло знайшли мiсцевi рибалки, якi приходять ловити рибу пiд бетонними стiнами набережноi.
Цитата одного з рибалок Леонiдова Л.В.: «Ми ходимо туди рiдко, в основному тiльки по вихiдних. Решту часу ми вважаемо за краще рибалити ближче до пiшохiдного мосту або на Трухановому островi. А в цей день вирiшили далеко не ходити. Погода була мерзенна, вiтряна. Іти далеко не хотiлося, але i повертатися з порожнiми руками якось не добре. Ось i вирiшили розташуватися мiж човнами. Спустилися до води, а там труп. Викликали полiцiю».
Пiсля виклику на мiсце злочину прибув патруль, а за ними кримiналiсти, слiдчий, судмедексперт. Була проведена робота з пошуку доказiв i вивчення трупа. Пiсля огляду мiсця злочину нам повiдомили, що жертвою стала дiвчина рокiв двадцяти двох, русява, одягнена в трикотажне сине плаття. Також у трупа вiдiрвана права рука. Крiм цього, при першому розглядi були виявленi садна на шиi та зап'ястi другоi руки. Кровi навколо трупа не знайдено. Спiвробiтники правоохоронних органiв запевнили, що проведуть масштабне розслiдування. Наша газета буде стежити за ходом слiдства. Просимо всiх, хто може знати дiвчину або бачив ii, повiдомити в редакцiю або по телефону 102.
Нагадаемо, що всього три мiсяцi тому, недалеко вiд цього мiсця злочину, було знайдено тiло iншоi молодоi дiвчини. Ми висвiтлювали хiд розслiдування, яке нi до чого не привело. Дiвчина залишилася непiзнаною».
Дарина закiнчила читати. В головi пронiсся рiй думок. Вона подивилася на дату. Газета свiжа, вийшла сьогоднi. Вчора дiвчина без руки, сьогоднi жiноча рука. Мурашки пробiгли по тiлу. Дарина схопилася з лави як ошпарена. Вона звернула газету i дуже швидко, розштовхуючи неспiшних перехожих, побiгла в бiк метрополiтену. Їi автомобiль залишився припаркованим на Подолi. Рух на Хрещатику у вихiднi днi перекрито, тому найшвидшим способом дiстатися до особистого транспорту залишалося метро. Дарина заскочила в склянi дверi, купила жетон i стрiмко, не звертаючи уваги на обуренi крики черговоi по станцii, побiгла вниз по ескалатору. Далi перетнула платформу i знову опинилася на ескалаторi, який перевiз ii на пересадочну станцiю «Майдан Незалежностi». Дарина стрiлою влетiла по сходах, iгноруючи масовi закиди оточуючих на ii адресу. Ось ще одна арка i вона бачить, як прямо перед нею зачиняються дверi вагона. Не вистачило секунди. Дарина ще трохи за iнерцiею пробiглася уздовж платформи по ходу поiзда, а потiм зупинилася i сiла навпочiпки. Їi нудило, чи то вiд iжi, чи то вiд бiгу, чи то вiд iнформацii про трупи, а можливо вiд усього разом. Дарина важко дихала, пiдiбравши руки до грудей, вона опустила голову на колiна.
– Дiвчина вам погано? – спитав чоловiчий голос.
Дарина заперечливо похитала головою. Чоловiк бiльше не поставив жодного запитання, але при цьому залишився стояти бiля неi. Пiд'iхав потяг метро. Почався безладний рух пасажирiв на вхiд та вихiд, хтось випадково зачепив Дарину. Вона похитнулась i мало не впала набiк. Їi утримала за плече мiцна чоловiча рука. Дарина подивилась на свого рятiвника. Блакитнi очi, обрамленi густим вiялом чорних вiй, уважно дивилися на неi. Дарина злегка посмiхнулася, подякувала блакитноокого рятiвника i вiдiйшла убiк. В головi стояв туман, в шлунку штормило. Вона сiла в наступний поiзд, доiхала до станцii «Поштова площа», звiдки побiгла до свого автомобiля.
В першi секунди Дарина вирiшила поiхати до батька в вiддiлення, але, через хвилину, вiдмовилася вiд iдеi турбувати його iнформацiею з газети. А якщо знайдене на набережнiй тiло не мае вiдношення до вiдiрваноi руки? До того ж батько, швидше за все, в курсi вбивства дiвчини. Вiн же полковник полiцii. Дарина вирiшила заспокоiтися, навести лад в думках, а пiсля серйозно поговорити з батьком. Вона завела мотор i розгорнула автомобiль в бiк свого будинку.
У Св’ятопятова так само, як i у доньки, голова йшла обертом. Його ранок зовсiм не заладився. Вiн сидiв у своему кабiнетi дуже злий пiсля дзвiнка Дарини. Полковник встиг зробити кiлька гнiвних розпоряджень i тепер нервово курив цигарку. До кабiнету зайшов Ларкiн.
– Ларкiн! – закричав Св’ятопятов на молодого полiцейського. – Я тобi що наказав робити на мiсцi злочину? А? Стежити за телевiзiйниками! А ти що?
Хлопець аж присiв, так злякався.
– Так я ета… – почав було Ларкiн.
– Ета, вiн! – не дав закiнчити молодому служителю закону Св’ятопятов. – Ось тiльки i знаеш, як до Валерii Анатолiiвни залицятись, а простий наказ виконати не можеш! Як так вийшло, що цi п'яницi на чолi з Фрекен Бок зняли матерiал на мiсцi злочину!? А?
Полковник зробив паузу. Занадто важко йому було кричати без зупинки.
