скачать книгу бесплатно
– Любий мiй хлопчику, Безiл усе, що мае в собi найкращого, вкладае у свою роботу! І на життя у нього нiчого не лишаеться, крiм упереджень, моральних приписiв i здорового глузду. З усiх митцiв, що я знаю, привабливi, як особи, самi лиш нездари. А тi, що мають якийсь хист, iснують тiльки в тому, що вони творять, i, отже, самi з себе зовсiм не цiкавi. Великий поет, справдi великий, – найменш поетична iстота. Зате пересiчнi поети – просто чарiвнi. Що гiршi в них рими, то бiльш мальовничi iхнi особистостi. Самий уже факт надрукування книжки другорядних сонетiв робить людину зовсiм невiдразною. Вона живе тiею поезiею, якоi не могла викласти у словах. Іншi ж поети пишуть поезiю, яку не насмiлюються здiйснити в життi.
– Хотiв би я знати, чи це й справдi так, Гаррi, – мовив Дорiан Грей, напахкуючи носовичка парфумами iз флакона з золотою шийкою, що стояв на столi. – Мабуть, так, якщо ви кажете… Ну, я йду. На мене чекае Імогена. Не забудьте про завтрашнiй вечiр. До побачення!
Коли юнак вийшов, лорд Генрi задумався, опустивши важкi повiки. Мало хто коли цiкавив його так, як Дорiан Грей, це безперечно, – а проте безтямне юнакове поклонiння перед кимось iншим не викликало в нього нi найменшоi образи чи ревнощiв. Вiн був навiть задоволений цим – тепер вивчення Дорiана ставало ще цiкавiшим! Лорд Генрi завжди захоплювався методами природничих наук, але ординарнi iх об’екти видавались йому нудними й мiзерними. Отож вiн почав з розтину самого себе, а кiнчив розтином iнших. Людське життя – це едине, що варто вивчати, вважав вiн. Проти цього решта свiту – пусте. То правда, що, дослiджуючи життя в його найхимернiших проявах страждань i насолод, людина не може пройти увесь шлях з непроникною скляною маскою на обличчi, так щоб задушливi випари не збурили мозку i не скаламутили уяви страхiтливими образами й моторошними марами. В життi е отрути такi тонкi, що iхнi властивостi можна спiзнати, лише самому пiддавшись iх дii. В життi е хвороби такi дивнi, що лише переслабувавши на них, можна збагнути iхню сутнiсть. Але ж яку велику винагороду одержуе за все це людина! Яким чудовим постае тодi цiлий свiт перед нею! Постерiгати несхильну логiчнiсть пристрастей i забарвлене емоцiями життя iнтелекту – завважувати, де вони стикаються i де розходяться, в який момент вони у злагодi, а коли у розладi, – це справжня насолода. Що там цiна, яку за це платиться! За новi, незвiданi вiдчуття не шкода й найвищоi заплати!
Лорд Генрi розумiв – i на цю думку його карi агатовi очi радiсно зблиснули, – що всi тi змiни в Дорiанi спричинив вiн, що це музика його мелодiйних слiв навернула Дорiанову душу до тiеi бiлявоi дiвчини i примусила юнака уклiнно схилитись перед нею. Так, Дорiан великою мiрою був його, Генрi, творiнням, i тому так рано змiг цей юнак уздрiти суть життя. Пересiчнi люди чекають, поки саме життя явить iм своi таемницi, але кiльком обраним життевi тайни розкриваються ще до того, як запону вiдслонено. Часом це наслiдок впливу мистецтва i, головне, лiтератури, що дiе безпосередньо на почуття та розум. Але вряди-годи функцii мистецтва перебирае складна iндивiдуальнiсть, котра, власне, й сама е витвором мистецтва, – Життя-бо також виплекуе шедеври, як творять iх поезiя, скульптура, малярство.
Авжеж, юнак цей рано пробудився до життя. Вiн збирае врожай ще о веснянiй своiй порi. Увесь запал, уся пристраснiсть юностi вирують у ньому, але водночас вiн уже починае усвiдомлювати i свое «я». Яка розкiш – спостерiгати за ним! Із своiм чудовим обличчям та чудовою душею вiн немов i створений задля того, щоб ним захоплюватись. Байдуже, чим це все скiнчиться, байдуже, яка доля судилася йому! Вiн схожий на тi грацiйнi постатi з маскараду або п’еси, що iхнi радостi чужi нам, але страждання – збуджують у нас почуття краси. iхнi рани – немов червонi троянди.
Душа i тiло, тiло i душа – якi вони таемничi! Душi притаманна чуттевiсть, а тiло здатне на одухотворення. Почуття можуть витончуватись, а розум деградувати. Хто може сказати, де тiлеснi збудники змовкають i де бере слово душа? Якi поверховi й довiльнi розумування пересiчних психологiв! Але ж i важко як розiбратися мiж вимогами рiзних шкiл! Чи й справдi душа лише тiнь, вмiщена в грiховну оболонку? Чи, може, тiло мiститься в дусi, як гадав Джордано Бруно?* Вiдокремлення душi вiд тiла – таемниця така ж незбагненна, як i злиття душi з тiлом.
Лорд Генрi запитував себе, чи зможе коли-небудь психологiя стати точною наукою, так щоб кожен найменший порух життя розкрився перед нами? Бо досi ми нiколи не розумiли себе i рiдко розумiли iнших. Досвiд не мае нiякоi етичноi вартостi – це тiльки назва, яку людина дае своiм помилкам. Моралiсти здебiльшого оцiнюють його як своерiдне застереження, гадаючи, що вiн справляе вплив на формування характеру. Вони пiдносять досвiд, який, мовляв, показуе нам, за чим iти й чого уникати. Але досвiд не мае рушiйноi сили. Вiн такий же малодiйовий збудник, як i сумлiння. Вiн свiдчить, власне, лише за те, що наше майбутне буде таким самим, як наше минуле, i що грiх, вчинений нами колись один раз, i то гидуючи, – опiсля ми повторюватимем багато разiв, i радо.
Лордовi Генрi було ясно, що тiльки експериментальним методом можна домогтись успiху в науковому аналiзi пристрастей i що вивчення Дорiана Грея обiцяе плiднi наслiдки. Раптова шалена закоханiсть юнака у Сiбiл Вейн з психологiчного боку становила неабиякий iнтерес. Звiсно, тут чимало заважила цiкавiсть – i цiкавiсть, i жага нових переживань, – однак це почуття було не просте, не примiтивне, а навпаки – дуже складне. Те, що в його коханнi походило вiд суто чуттевого iнстинкту юностi, уява юнакова перетворювала на щось високе, одуховле-не, i якраз через це воно ставало ще небезпечнiшим. Адже ж саме тi пристрастi, про джерела яких ми судимо хибно, i владують нами найдужче. А тi чуття, природу яких ми розумiемо, – найслабшi. І часто здаеться нам, що ми експериментуемо на iнших, тодi як насправдi ми експериментуемо на собi…
Коли лорд Генрi сидiв заглиблений у цi роздуми, в дверi раптом постукали. Увiйшов камердинер i нагадав, що вже пора перевдягатись на обiд. Лорд Генрi пiдвiвся й виглянув на вулицю. Призахiдне сонце залляло золотим багрянцем горiшнi вiкна в будинках навпроти, i шибки там виблискували, немов платiвки розжареного металу. Небо над мiстом було зблякло-рожеве. А лорд Генрi думав про юне пломенисте життя свого нового друга, силкуючись розгадати, яка йому судилася доля.
Повернувшись додому десь о пiв на першу ночi, вiн побачив на столi в передпокоi телеграму. Дорiан Грей сповiщав про своi заручини iз Сiбiл Вейн.
Роздiл V
– Мамо, мамо, я така щаслива! – прошепотiла дiвчина, зануривши лице в колiна втомленоi змарнiлоi жiнки, що сидiла спиною до свiтла в единому крiслi убогоi вiта-леньки. – Я така щаслива! – повторила дiвчина. – І ти теж повинна бути щасливою!
Мiсiс Вейн конвульсiйно стисла схудлими набiленими руками доччину голову.
– Щасливою! – озвалася вона. – Я щаслива тiльки тодi, коли бачу тебе на сценi, Сiбiл. Ти не повинна думати нi про що iнше, крiм театру. Мiстер Айзекс дуже добрий до нас, i ми завинили йому багато грошей.
Дiвчина пiдвела погляд i закопилила губи.
– Грошi, мамо! – скрикнула вона. – Що таке грошi? Кохання дорожче за грошi.
– Мiстер Айзекс позичив нам п’ятдесят фунтiв, щоб ми могли сплатити борги i як слiд спорядити Джеймса. Ти не повинна забувати цього, Сiбiл. П’ятдесят фунтiв – велика сума… Мiстер Айзекс дуже чуйно ставиться до нас.
– Але вiн не джентльмен, мамо! І менi гидко слухати, як вiн розмовляе зi мною, – заперечила дiвчина, звiвшись на ноги i пiдходячи до вiкна.
– Не знаю, як би ми без нього впоралися з усiм… – буркотливо додала мати.
Сiбiл Вейн похитала головою i засмiялась.
– Вiн нам бiльше не потрiбен, мамо. Тепер нам життя влаштуе Чарiвний Принц!
Вона враз примовкла. Кров бурхнула iй у голову, i щоки зарожевiли. Швидкий вiддих розiтнув пелюстки ii уст. Вони трiпотiли. Гарячий вiтер пристрастi пройняв дiвчину i навiть ворухнув складками ii сукнi.
– Я кохаю його, – просто сказала вона.
– Дурненька моя, ой дурненька! – мов папуга, твердила у вiдповiдь мати. А помах ii скоцюрблених пальцiв з фальшивими оздобами надавав словам якогось жаского комiзму.
Дiвчина знов засмiялася. Радiсть упiйманоi пташини бринiла у доччиному голосi. І очi ii променились цiею радiстю – ось вони на мить зiмкнулися, немов криючи свою таемницю, а коли розплющились, iх уже застилала мрiйна поволока.
З потертого крiсла промовляла до дiвчини тонкогуба житейська мудрiсть, натякала на обачнiсть, наводила сентенцii з книги боягузтва, автор якоi претендуе на здоровий глузд. Сiбiл не слухала. Вона чула себе вiльною у в’язницi свого кохання – ii принц, Чарiвний Принц, був з нею. Вона викликала його образ iз пам’ятi, i вiн поставав перед ii зором. Вона посилала свою душу по нього, i та приводила його до неi. Поцiлунок ii принца знов палав iй на устах, а повiки затеплились вiд його дихання.
Тодi Мудрiсть змiнила тактику i завела мову про те, що треба приглянутись, треба перевiрити. Можливо, цей юнак багатий. Коли цьому правда, то слiд подумати про одруження… Але хвилi свiтовоi пiдступностi розбивались об вуха Сiбiл, стрiли хитрощiв марно цiляли в неi. Вона лише бачила, як ворушаться тонкi губи, i усмiхалася.
Раптом вона вiдчула потребу заговорити. Насичена словами мовчанка стривожила ii.
– Мамо, мамо! – скрикнула вона. – Чому вiн так палко покохав мене? Я знаю, чому я його покохала. Це тому, що вiн прекрасний, як саме Кохання! Але що вiн знайшов у менi? Я ж не варта його! Я така мiзерна перед ним. І однак – не знаю, чому це, але я не вiдчуваю приниження. Я навiть пишаюся своiм коханням!.. Мамо, чи ти мого батька теж кохала так, як я Чарiвного Принца?
Обличчя лiтньоi жiнки сполотнiло пiд грубим шаром пудри; сухi ii губи скривились у болiснiй спазмi. Сiбiл метнулась до матерi, обвила за шию руками i поцiлувала.
– Пробач менi, матусю. Тобi, я знаю, боляче згадувати про нашого тата. Але це тiльки тому, що ти його так гаряче кохала… Не треба цього смутку. Сьогоднi я так само щаслива, як ти була двадцять рокiв тому! Ой мамо! Дай менi стати щасливою на все життя!
– Дитя мое, ти ще надто молода, щоб думати про кохання. Та й що ти знаеш про цього юнака? Тобi навiть iм’я його не вiдоме! І так зовсiм не личить поводитись. Тим бiльш тепер, коли Джеймс вiд’iздить до Австралii i в мене стiльки клопотiв, тобi б треба бути розважливiшою… Проте, якщо вiн багатий…
– Ой мамо, мамо, дай менi стати щасливою!
Мiсiс Вейн глянула на дочку i стиснула ii в обiймах з тим театральним жестом, якi в акторiв, бува, стають мало не другою натурою. У цю хвилину дверi вiдчинились – i до кiмнати ввiйшов трохи незграбний присадкуватий хлопчина з кучмою каштанового волосся на головi i непропорцiйно великими руками й ногами. Вiн не мав i знаку сестриноi витонченостi, так що ледве можна було повiрити в близьку спорiдненiсть мiж ними. Мiсiс Вейн сторожко подивилась на сина, i усмiшка ii поширшала. Вона уявила собi, як то разюче мае виглядати ця сцена в синових очах.
– Ти б трошки поцiлункiв приберегла менi, Сiбiл, – добродушно пробурчав хлопець.
– Та ти ж не любиш, коли тебе цiлують, Джiме! – вигукнула Сiбiл. – У-у, такий страшний ведмедисько! – І, пiдбiгши до брата, вона обняла його.
Джеймс Вейн нiжно глянув на лице сестри.
– Сiбiл, ходiм прогуляемось наостанцi. Я ж, мабуть, нiколи вже не повернуся до цього осоружного Лондона. Та я певен, що й не жалкуватиму за ним.
– Сину мiй, не кажи таких страшних слiв, – зiтхнула мiсiс Вейн, беручись лагодити якесь театральне вбрання в позлотицях. Їi трохи розчарувало, що Джеймс не приеднався до них двох iз дочкою, – тодi б картина була ще ефектнiша.
– Чом не казати, мамо? Я ж так i думаю.
– Ти, сину, завдаеш менi болю. Я вiрю, що, домiгши-ся статку, ти повернешся з Австралii. У тих же колонiях не знайдеш пристойного товариства. Там i натяку на щось таке нема… Отож ставши багатим, ти повинен повернутися назад i влаштуватись у Лондонi.
– «Пристойне товариство!» – вiдгарикнувся хлопець. – Я й чути про нього не хочу. Менi лишень би заробити грошей, щоб забрати тебе й Сiбiл з театру. Я ненавиджу театр!
– Ой Джiме! Ну нащо ти так? – смiючись, сказала Сiбiл. – Але ж ти направду збираешся зi мною прогулятись? О, це чудово! Я боялася, що ти пiдеш прощатися зi своiми приятелями – з Томом Гардi, який дав тобi цю бридку люльку, або з Недом Ленгтоном, який глузуе з тебе, коли ти палиш ii. Це дуже гарно, що ти даруеш менi свiй останнiй день. Куди ж ми пiдемо? Ходiм до Гайд-парку!
– В мене занадто простацьке вбрання, щоб туди йти. – Джеймс охмурнiв. – Там гуляе тiльки панство.
– Пусте, Джiме, – прошепотiла Сiбiл, погладжуючи рукав його пальта.
– Ну, гаразд, – згодився вiн, трохи повагавшись. – Тiльки хутчiй збирайся.
Дiвчина вистрибом подалася до дверей. Було чути, як вона спiвала, збiгаючи вгору сходами. Потому ii нiжки задрiботiли десь нагорi.
Хлопець разiв два пройшовся по кiмнатi, а тодi обернувсь до непорушноi постатi в крiслi.
– Мамо, моi речi готовi? – спитав вiн.
– Все готове, Джеймсе, – вiдповiла мати, не вiдриваючи очей вiд роботи.
Останнi мiсяцi мiсiс Вейн, залишаючись наодинцi зi своiм суворим i важким на вдачу сином, щоразу почувала себе трохи нiяково. Їi неглибоку й потайну душу завжди бентежило, коли iхнi погляди стикалися. Часто вона запитувала себе, чи не пiдозрюе син чого.
Джеймс бiльше не озивався, i мовчанка стала нестерпною для неi. Тодi мати вдалась до нарiкань. Жiнки все бороняться тим, що переходять у наступ, а наступають у той спосiб, що зненацька й дивно здаються.
– Сподiваюся, ти будеш задоволений своею професiею, Джеймсе, – сказала вона. – Пам’ятай, ти ж сам вирiшив стати моряком. Ти мiг би пiти до контори котрогось адвоката. Адвокати – вельми поважанi люди, i на провiнцii iх нерiдко запрошують на обiди до найкращих родин.
– Я ненавиджу контори й писарiв! – вiдрубав Джеймс. – Але твоя правда, я сам обрав собi таке життя. Єдине, що я тебе прошу, мамо, – це пильнуй за Сiбiл. Не допусти, щоб хто-небудь ii скривдив. Ти повинна оберiгати ii.
– Ти й справдi кажеш чуднi речi, Джеймсе! Звичайно, я пильную за Сiбiл.
– Я чув, якийсь панич бувае щовечора в театрi i ходить за лаштунки до Сiбiл на розмови. Це правда? Що за цим криеться?
– Ти на таких справах не розумiешся, Джеймсе. Прояви вдячноi уваги – природна рiч для нас, акторiв. Колись i мене вшановувано зливою квiтiв. Тодi нашу гру вмiли як слiд цiнувати… Ну, а щодо Сiбiл – я ще не знаю, чи ii захоплення серйозне. Але нема нiякого сумнiву, що цей юнак достеменний джентльмен. Вiн завжди такий гречний зi мною! Крiм того, вiн, здаеться, багатий, та й квiти, що вiн посилае Сiбiл, такi милi…
– Але ж ви навiть iменi його не знаете! – гостро вкинув хлопець.
– Нi, – вiдповiла мати, незворушно спокiйна. – Вiн ще не вiдкрив нам свого справжнього iменi. Це так романтично! Вiн, певно, з самоi аристократii.
Джеймс Вейн прикусив губу.
– Пильнуй за Сiбiл, мамо, – повторив вiн. – Вберiгай ii!
– Мiй сину, твоi слова завдають менi прикрощiв. Я завжди звертаю особливу увагу на Сiбiл. Звiсно, коли цей добродiй заможний, чому б iм не одружитись? Я впевнена, що вiн з вищого товариства. За це говорить весь його вигляд. І для Сiбiл це чудова партiя. З них було б таке чарiвне подружжя! Вiн же надзвичайно вродливий – це кожному видно.
Хлопець щось пробурмотiв пiд нiс, тарабанячи своiми грубими пальцями по шибцi. Вiн саме обернувся вiдказати щось вголос, коли дверi вiдчинилися i вбiгла Сiбiл.
– Якi ви серйознi обое! – скрикнула вона. – Що сталося?
– Нiчого, – озвався брат. – Просто людинi треба часом бути серйозною. До побачення, мамо, я прийду обiдати о п’ятiй. Все спаковане, крiм сорочок, отже, ти не клопочись.
– До побачення, мiй сину, – вiдповiла мати i, повагом, хоч дещо й силувано, кивнула Джеймсовi.
Їй було прикро, що вiн розмовляв з нею таким тоном, а вiд його погляду ставало лячно.
– Поцiлуй мене, мамо, – сказала дiвчина. Нiжнi, мов квiтка, уста Сiбiл торкнулися побляклоi материноi щоки i зiгрiли ii.
– Дитя мое! Дитя мое! – скрикнула мiсiс Вейн, зводячи очi до стелi, де б мала бути уявна гальорка.
– Ходiм, Сiбiл! – роздратовано гукнув Джеймс. Вiн терпiти не мiг цiеi материноi афектацii.
Вони вийшли на вулицю i рушили вздовж непривiтного Юстон-роду. На небi хмарки, гнанi вiтром, час вiд часу застували сонце. Перехожi здивовано позирали на понурого вайлуватого парубiйка у грубому, недоладно зшитому вбраннi, що йшов у товариствi такоi гожоi та вишуканоi дiвчини. Вiн скидався на простого садiвника з трояндою в руках.
Подеколи, перехоплюючи допитливий чий погляд, Джiм хмурнiв. Вiн аж нетямивсь, коли його роздивлялися, – до генiiв це почуття приходить лише на схилi вiку, але людей пересiчних воно нiколи не полишае. Сiбiл, однак, зовсiм не зауважувала, яке враження вона справляе. В ii смiховi трiпотiла радiсть кохання. Вона думала про свого Чарiвного Принца, i щоб вiльно вiддаватись плиновi цих думок, говорила не про нього, а про корабель, на якому Джiм мае вiдплисти, про золото, що вiн, безперечно, знайде в Австралii, про багату дiвчину-красуню, що вiн вирятуе з рук лихих утiкачiв-каторжникiв у червоних сорочках. Бо вiн же не буде абияким собi матросом, чи навiть помiчником капiтана, або ще кимось таким, як вiн собi гадае. О нi! Моряцьке життя таке жахливе! Подумати лишень: тебе замкнено на цьому гидкому суднi, рипучi горбастi хвилi перехлюпують через борти, а лютий вiтер пригинае щогли i роздирае вiтрила на довгi посмути, що аж завивають пiд вiтром! Нi, вiн у Мельбурнi чемненько розпрощаеться з капiтаном, зiйде на берег i вiдразу подасться до золотих копалень. Не мине й тижня, як вiн знайде великий самородок щирого золота, найбiльший з усiх на свiтi, i у фургонi, пiд вартою шести кiнних полiсменiв, приставить його до узбережжя. На них тричi нападатимуть грабiжники з диких нетрищ, але щоразу iх ущент розбиватимуть. Або нi, вiн зовсiм не пiде на золотi копальнi. То страшнi мiсця – там суцiль пиятика, стрiлянина, лайка! Краще вiн осяде на землi, стане розводити овець… І ось одного вечора, повертаючись верхи додому, вiн перестрiне розбiйника на чорному конi, з прегарною й багатою дiвчиною-поло-нянкою, i поженеться за ним, i вирятуе ii. Звичайно, вона закохаеться в нього, а вiн у неi, i вони поберуться, i вернуться до Лондона, i оселяться тут у пишному будинку. Авжеж, у Джiма будуть захопливi пригоди! Тiльки вiн повинен бути добрий, не дратуватись, не тринькати грошей. Вона лиш на рiк старша за нього, але куди бiльше знае про життя!.. Зрозумiла рiч, вiн повинен також писати iй з кожною поштою i щовечора молитись перед сном. Бог дуже добрий, вiн берегтиме його. А вона теж молитиметься за нього, i через кiлька рокiв вiн повернеться додому страх який багатий i дуже щасливий…
Хлопець слухав ii насуплено й мовчки. Близька розлука з домiвкою краяла йому серце.
Але не це одне хмурило й гнiтило Джеймса. Хоч який вiн був недосвiдчений, а проте сильно вiдчував небезпеку в становищi Сiбiл. Залицяння цього свiтського джигуна не вiщувало iй нiчого доброго. Вiн був аристократ, i Джеймс ненавидiв його за це, ненавидiв тим дужче, що й сам не здавав собi справи в тому дивному расовому iнстинктi, якому скорявся. Вiн усвiдомлював також поверховiсть та марнославнiсть материноi вдачi, i в цьому бачив величезну загрозу для Сiбiл, для ii щастя. Дiти завжди починають з любовi до батькiв; дiйшовши своiх лiт, вони судять iх i часом – прощають.
Мати! Вiн давно мав на думцi дещо поспитати в неi – довгi мiсяцi воно не дае йому спокою. Слово, ненароком почуте в театрi, глузливий шепiт, що долинув до його вух одного вечора, коли вiн стояв бiля входу за лаштунки, розбурхали цiлий ланцюг пекучих здогадiв. Тодi воно було немов удар батогом в обличчя. І зараз, на згадку про те, його брови стяглись, аж глибока зморшка пролягла мiж ними. Здригнувшися з болю, вiн конвульсiйно прикусив нижню губу.
– Ти зовсiм не слухаеш мене, Джiме! – скрикнула нараз дiвчина. – А я сную для тебе такi захопливi плани на майбутне! Скажи-бо хоч що-небудь.
– Що ж тобi сказати?..
– Ну, що ти будеш гарним хлопчиком i не забуватимеш нас, – мовила Сiбiл, усмiхаючись до брата. Вiн здвигнув плечима.
– Ти, Сiбiл, мабуть, скорше забудеш мене, нiж я тебе.
Вона зашарiлася.
– Що ти цим хочеш сказати?
– Адже я чув, у тебе е новий знайомий? Хто вiн такий? Чому ти не розповiси менi про нього? Це знайомство не обiцяе тобi нiчого доброго.
– Джiме, облиш! – вигукнула вона. – Ти не повинен зле говорити про нього! Я його кохаю!
– Але ж ти навiть iменi його не знаеш! – заперечив Джеймс. – Що вiн за один? Я маю право знати.
– Його звуть Чарiвний Принц. Хiба тобi не подобаеться таке iм’я? Ох ти, мiй дурнику! Ти повинен це iм’я запам’ятати. Якби ти тiльки побачив його, ти повiрив би, що кращого за нього немае в цiлiсiнькiм свiтi! Ось коли ти повернешся з Австралii i познайомишся з ним, вiн тобi ще й як сподобаеться, Джiме! Вiн усiм подобаеться, ну, а я… я кохаю його. Я б так хотiла, щоб ти був сьогоднi в театрi! Приiде вiн, а я гратиму Джульетту. О, як я ii зiграю! Лишень уяви собi, Джiме, – бути закоханою i грати Джульетту! Коли вiн сидить перед тобою! Грати для його насолоди! Я навiть боюся, щоб не налякати всiх у залi, – так, я iх або налякаю, або зачарую! Бути закоханою – це пiднестися над самою собою. Цей бiдолашний бридун, мiстер Айзекс, знову правитиме перед своiми завсiдниками у буфетi, що я «генiй». Досi вiн тiльки вiрив у мене, а сьогоднi вiн проголосить мене одкровенням. Я вiдчуваю це. І все це лише завдяки йому, моему Чарiвному Принцовi, моему прекрасному коханому, моему боговi краси! Але я така бiдна проти нього… Бiдна! Ну то й що? Коли злиднi вповзають у дверi, кохання влiтае у вiкно! Ось так мае звучати прислiв’я – iх треба усi поперероблювати. iх придумували взимку, а тепер лiто… Нi, для мене тепер весняна пора – справжнiй танець квiтiв пiд блакитним небом!
– Вiн аристократ, – похмуро мовив Джеймс.
– Вiн – Принц! – наспiвом протягла Сiбiл. – Чого ще тобi треба?
– Вiн хоче зробити тебе рабою!
– Я здригаюся вiд думки про волю.
– Ти повинна стерегтись його, Сiбiл.
– Бачити його – це його обожнювати, а знати його – це вiрити йому.
– Сiбiл, ти просто збожеволiла перед ним!
Дiвчина засмiялась i взяла брата за руку.
– Ох ти, мiй Джiме, в тебе думки – як у столiтнього дiда! От зажди, колись ти й сам закохаешся, тодi зрозумiеш, що це таке. Ну не дивись так набурмосено! Тобi б радiти, що хоч ти й вiд’iжджаеш, а сестра твоя така щаслива, як нiколи! Нам обом жилося важко, дуже важко й невесело. Але тепер усе буде iнакше. Ти iдеш до нового свiту, а я свiй знайшла тут… Ось два мiсця, сядьмо, Джiме, – подивимось, як гуляе гарно виряджена публiка.
Вони усiлися серед юрми вiдпочивальникiв. Тюльпани на клумбах по той бiк алеi пломенiли тремтливими вогнистими язичками. У повiтрi трепетною хмаркою духовитоi пудри зависав бiлий порох. Мов якiсь величезнi метелики, пурхали й колихались барвистi парасольки квiтiв.
Сiбiл усе пробувала розворушити брата, розпитуючи, що вiн гадае робити, якi мае сподiванки. Джеймс вiдповiдав звiльна i неохоче. Вони перекидалися словами, як гравцi обмiнюються фiшками. Сiбiл чулася пригнiченою, що не зумiла запалити брата своею радiстю. Слабка усмiшка на його понурому обличчi – ото й усе, чого вона домоглася.
Дiвчина замовкла. Раптом у погляд iй упало злотисте волосся й усмiхненi уста: повз них у вiдкритому екiпажi проiхав з двома дамами Дорiан Грей.
Сiбiл скочила на ноги.
– Он вiн!
– Хто? – спитав Джiм Вейн.
