скачать книгу бесплатно
– Ну, не дивись так сердито, Безiле. Це було у моеi тiтоньки, ледi Егати. Вона розповiдала менi, що знайшла пречудового юнака, котрий обiцявся допомагати iй у благодiйництвi в Іст-Ендi*, i що звуть його – Дорiан Грей. Щоправда, вона анi пiвсловом не натякнула на його вроду. Жiнки, в усякому разi жiнки лагiдноi вдачi, не вмiють оцiнити привабливоi зовнiшностi. Вона сказала, що вiн дуже серйозний, що в нього прегарна душа. Я зразу уявив собi такого добродiя в окулярах, з прилизаним волоссям i таранкуватою парсуною, як вiн важко ступае дебелими ногами… Шкода, що я тодi не знав про вашу дружбу.
– А я дуже радий, що ти не знав цього, Гаррi.
– Чому ж?
– Я не хочу, щоб ти зустрiвся з ним.
– Не хочеш, щоб я зустрiвся з ним?
– Нi, не хочу.
– Мiстер Дорiан Грей у робiтнi, сер, – доповiв служник, з’являючись у садку.
– Тепер тобi хоч-не-хоч доведеться познайомити нас, – засмiявся лорд Генрi.
Голворд обернувся до служника, що стояв, мружачись вiд сонця.
– Попросiть мiстера Грея зачекати, Паркере. Я буду за кiлька хвилин.
Служник уклонивсь i пiшов. Тодi художник подивився на лорда Генрi.
– Дорiан Грей – мiй найдорожчий друг. Твоя тiтонька мала цiлковиту рацiю – душа в нього чиста й прекрасна. Не зiпсуй його, Гаррi. Не намагайся впливати на нього. Твiй вплив мав би згубнi наслiдки. Свiт широкий, i в ньому багато чарiвних людей. Тож не забирай вiд мене цiеi единоi людини, що надае принади моему мистецтву. Мое майбутне, як митця, залежить вiд нього. Пам’ятай, Гаррi, я покладаюся на тебе.
Вiн говорив дуже повiльно, слова пробивались немовби проти його волi.
– Що за дурницi ти торочиш! – з усмiхом перепинив Голворда лорд Генрi i, взявши його пiд руку, трохи не силою повiв до будинку.
Роздiл II
Увiйшовши, вони побачили Дорiана Грея. Вiн сидiв за роялем, спиною до них, i гортав сторiнки «Лiсових сцен» Шумана*.
– Та це ж чудовi речi, Безiле! – вигукнув Дорiан. – Ви повиннi позичити менi цi ноти, я хочу iх вивчити!
– Це цiлком залежить вiд того, як ви сьогоднi позуватимете, Дорiане.
– Ой, як менi воно набридло! Я вже й портретовi своему не радий, – з вередливою мiною вiдповiв юнак, повертаючись на дзиглику. Завваживши незнайомого, вiн ледь почервонiв i схопився на ноги. – Перепрошую, Безiле, я не знав, що ви не самi.
– Знайомтесь, Дорiане, – це мiй давнiй друг, ще з Оксфорду. Я тiльки-но говорив йому, як добре ви позуете, а ви взяли та й зiпсували все.
– Але ви не зiпсували мого задоволення вiд зустрiчi з вами, мiстере Грей, – сказав лорд Генрi, виступивши наперед i простягаючи Дорiановi руку. – Моя тiтонька часто згадуе про вас. Ви один з ii улюбленцiв i, боюся, також одна з ii жертв.
– Я тепер у чорному списку ледi Егати – промовив Дорiан з виглядом жартiвливоi покути. – Я обiцяв поiхати з нею минулого вiвторка до клубу у Вайтчепелi* i, далебi, забув про це. Ми збиралися там грати в чотири руки, – здаеться, аж цiлих три дуети… Тепер не знаю, що вона й скаже менi. Я вже й заходити до неi побоююсь.
– О, я вас помирю з моею тiтонькою. Вона вельми прихильна до вас. А ваша вiдсутнiсть на концертi – то я не думаю, щоб мала яке значення. Публiка, певно, вважала, що грало двое. Коли тiтонька Егата сiдае за рояль, вона зчиняе гамiр на рiвнi двох душ.
– iй було б дуже прикро почути таку думку про себе, та й менi не дуже приемно, – засмiявся Дорiан.
Лорд Генрi подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак – з нiжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима й злотистими кучерями – був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось таким одразу викликало довiру. З нього промовляла вся щирiсть юностi, вся чистота юнацького запалу. Бачилось – життевий бруд ще не позначив його своiм тавром. Чи ж дивина, що Безiл обожнював Дорiана!
– Ви занадто чарiвнi, щоб вiддаватися фiлантропii, мiстере Грей, занадто чарiвнi.
Лорд Генрi вмостився на диванi й розкрив портсигар.
Художник тим часом заклопотано змiшував фарби i готував пензлi. Почувши останне зауваження лорда Генрi, вiн глянув на нього, хвильку повагався, а тодi сказав:
– Гаррi, я хотiв би сьогоднi закiнчити портрет… Ти не образишся, коли я попрошу тебе пiти?
Лорд Генрi усмiхнено подивився на Дорiана Грея.
– Пiти менi, мiстере Грей?
– О нi, будь ласка, залишiться, лорде Генрi. Я бачу, Безiл сьогоднi знов насумрений, а я не можу терпiти, коли вiн такий. Крiм того, менi б хотiлося, щоб ви пояснили, чому я не повинен вiддаватися фiлантропii.
– Не знаю, чи варто це пояснювати, мiстере Грей. Це така нудотна матерiя, що про неi треба було б говорити серйозно… Але я певно вже не пiду, як ви просите. Ти ж не заперечуватимеш, Безiле? Адже ти сам казав менi, що тобi подобаеться, коли твiй позувач мае з ким погомонiти на сеансi.
Голворд закусив губу.
– Якщо Дорiан бажае, ти, звичайно, повинен залишитись. Дорiановi примхи – закон для всiх, окрiм нього самого.
Лорд Генрi взяв капелюха й рукавички.
– Хоч ти й дуже наполягаеш, Безiле, але, на жаль, я таки мушу йти. У мене призначено зустрiч з одним чоловiком у ресторанi «Орлеанс». До побачення, мiстере Грей. При нагодi завiтайте до мене на Керзон-стрiт. О п’ятiй годинi я майже завжди вдома. Тiльки сповiстiть завчасу – я б шкодував, якби ми розминулись.
– Безiле! – скрикнув Дорiан Грей. – Якщо лорд Генрi пiде, я також пiду. За роботою ви нiколи й уст не розтуляете, а менi тут стiй i ще показуй приемну мiну! Це жах як набридае! Попросiть його залишитись – я так хочу!
– Залишись, Генрi! Зроби таку ласку й Дорiановi, i менi, – сказав Голворд, зосереджено дивлячись на картину. – Дорiан каже правду – я нiколи сам не говорю, працюючи, i не слухаю, що кажуть iншi, а це, мабуть, страшенно докучливо моiм бiдолашним натурникам. Я прошу тебе, залишись.
– А як же з тiею особою, що чекае на мене в ресторанi?
Художник засмiявся:
– Не думаю, щоб це був який клопiт. Сiдай, Гаррi. Ну, а тепер, Дорiане, станьте на помiст i не дуже ворушiться. І не звертайте нiякоi уваги на те, що говоритиме
лорд Генрi. Вiн мае вкрай поганий вплив на всiх своiх друзiв, за винятком хiба що мене.
Дорiан Грей з виглядом юного грецького мученика ступив на пiдвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрi, котрий явно йому сподобався. Вiн був такий несхожий на Безiла! Мiж ними двома – разючий контраст. І голос у лорда Генрi такий приемний!.. Трохи згодом Дорiан Грей звернувся до нього:
– Справдi ви маете вкрай поганий вплив, лорде Генрi? Аж настiльки поганий, як каже Безiл?
– Доброго впливу взагалi не iснуе, мiстере Грей. Будь-який вплив неморальний – неморальний з наукового погляду.
– Чому це?
– Тому що впливати на когось – означае вiддавати комусь власну душу. Людина вже не думае своiх природних думок, не запалюеться своiми природними пристрастями. І чесноти вона переймае вiд iнших, i грiхи – коли е така рiч, як грiх, – запозичуе. Людина перетворюеться на вiдлунок чужоi музики, на актора, що грае не для нього написану роль. Мета життя – розвиток власного «я». Повнiстю реалiзувати свое ество – ось для чого iснуе кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самих себе. Вони забули найвищий з усiх обов’язкiв – обов’язок перед самими собою. Звичайно, вони доброчиннi. Вони годують виснажених i одягають жебракiв, але iхнi власнi душi голоднi й голi. Мужнiсть покинула нас. А можливо, ми нiколи й не мали ii. Страх перед суспiльством, що е основою моралi, страх перед Богом, що е таiною релiгii, – ось що владуе нами. А проте…
– Дорiане, будьте слухняним хлопчиком, повернiть голову трошки праворуч, – сказав художник. Поринувши у роботу, вiн усвiдомлював тiльки те, що нiколи ранiш не бачив такого виразу в юнака на обличчi.
– А проте, – низьким мелодiйним голосом вiв далi лорд Генрi з грацiозним помахом руки, притаманним йому ще з Ітону*, – я певен, що якби кожна людина проживала все свое життя повнiстю й цiлковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожнiй думцi, втiлюючи кожну мрiю, – тодi, я певен, свiт дiстав би такий свiжий i дужий збудник радостi, що ми забули б усi хвороби середньовiччя i повернулись до еллiнського iдеалу*, а можливо, й до чогось iще кращого, ще багатшого. Але й найхоробрiший iз нас боiться самого себе. Самозаперечення, цей трагiчний пережиток дикунських збочень, i досi калiчить нам життя. Ми покаранi за свою саможертву. Кожен iмпульс, що ми намагаемось притлумити, нависае над розумом i отруюе нас. А згрiшивши, ми покiнчуемо з грiхом, бо вже чинячи грiх – людина тим самим очищуеться. Тодi залишаються тiльки згадки про насолоду або розкошi каяття. Єдиний спосiб збутися спокуси – пiддатись iй. А опирайтеся спокусi – i ваша душа знеможе вiд жадання речей, що iх ви самi собi заборонили, вiд бажань, що iх вашi ж потворнi закони зробили потворними i незаконними. Хтось сказав, що найбiльшi подii свiту вiдбуваються в людському мозковi. І так само слушно, що й найбiльшi грiхи свiту чиняться в людському мозковi i тiльки в мозковi. Та й ви самi ж, мiстере Грей, – i в свiтлому своему отроцтвi, i в рожевiй юностi, – не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрiй i сонних марень, сама лише згадка про якi – i то може спопелити вам щоки соромом…
– Годi-бо! Годi! – затинаючись, пробелькотiв Дорiан Грей. – Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. Якась вiдповiдь на вашi слова мае бути, але я не можу знайти ii. Не говорiть бiльше! Дайте менi подумати… Чи нi – краще, мабуть, не думати про це…
Хвилин десять вiн стояв непорушно, з напiврозтулени-ми устами i незвичним блиском в очах. Вiн неясно усвiдомлював, що в ньому збудилися зовсiм новi думки й чуття. Але йому здавалося, що вони пiдiймаються з глибин його ества, а не принесенi ззовнi. Тi декiлька слiв, що Безiлiв друг повiв йому, – слiв умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, – торкнулись якоiсь потайноi струни, нiколи ще не займаноi, i вiн чув, як вона оце трiпотiла й вiбрувала в ньому чудними поштовхами.
Так зворушувала й бентежила його музика. Однак вплив музики менш виразний… Вона-бо творить у людинi не новий свiт, а скорше новий хаос. А тут – слова! Самi слова! Але якi моторошнi! Якi яснi, промовистi, жорстокi! Вiд них не втечеш. І до того ж – якi в них невловнi чари! Слова цi, здавалося, надають вiдчутноi форми туманним маренням, i бринить у них своя музика, така ж солодка, як у вiоли чи лютнi. Самi слова! Та чи ж е що-небудь так само реальне, як слова?
То правда: в його раннiй юностi бувало таке, чого вiн не мiг зрозумiти. Але зараз вiн це розумiв! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здалося, що вiн iшов крiзь полум’я… І чому вiн не вiдчував цього досi?
З ледь помiтним усмiхом лорд Генрi стежив за юнаком. Вiн добре знав, коли треба помовчати. Дорiан збудив у ньому щиру зацiкавленiсть, i вiн сам був вражений несподiваною дiею своiх слiв. Йому пригадалася книжка, що ii вiн прочитав у шiстнадцять лiт, – вона вiдкрила перед ним чимало невiдомого ранiше, i йому кортiло знати, чи й Дорiан Грей переживае цю мить щось подiбне. Вiн пустив стрiлу просто так, навмання. Невже вона влучила в цiль?.. Але ж який чарiвний цей юнак!
Голворд усе працював, i в кожному смiливому мазку його були справжня витонченiсть i досконала нiжнiсть, що засвiдчують, – в усякому разi, в мистецтвi, – дужий хист. Вiн не вiдчував мовчанки.
– Безiле, я втомився стояти! – скрикнув раптом Дорiан. – Я хочу вийти в садок. Тут така задуха!
– О, даруйте, друже мiй! За роботою я забуваю про все… Але ви нiколи не позували так гарно. Ви навiть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув, – напiвстуленi уста i яскравiсть в очах… Не знаю, що Гаррi казав вам, але, безперечно, це вiн викликав у вас такий прегарний вираз. Вiн, певно, наговорив вам комплiментiв? Не берiть за правду його слiв.
– Нi, вiн нiяких комплiментiв менi не говорив. Можливо, саме тому я й не вiрю жодному його слову.
– Е нi, Дорiане, ви добре знаете, що повiрили всiм моiм словам, – заперечив лорд Генрi, мрiйно дивлячись на нього своiми томливими очима. – Я, мабуть, i собi вийду в садок. Тут страшенно гаряче. Безiле, почастуй нас чимось холодненьким, чимось iз полуничним соком…
– О, будь ласка, Гаррi. Подзвони лишень Паркеровi, i я скажу йому, що подати. Я вийду в садок пiзнiш, бо ще маю докiнчити заднiй план. Тiльки не затримуй Дорiана занадто довго. У мене сьогоднi так добре йде робота, як нiколи. Цей портрет мае бути моiм шедевром. Та вже й тепер це шедевр.
У садку, зануривши лице в прохолодне гроно бузкового цвiту, Дорiан Грей спрагло, наче вино, пив його аромат. Лорд Генрi пiдiйшов до юнака впритул i поклав руку йому на плече.
– Оце ви маете слушнiсть, – упiвголоса сказав вiн. – Бо нiщо не лiкуе так душi, як вiдчуття, i нiщо не лiкуе так вiдчуттiв, як душа.
Дорiан здригнувся i вiдступив. Вiн стояв простоволосий, листя розкуйовдило його непокiрнi кучерi й сплутало iх злотистi пасма. Очi були переляканi – як у людини, зненацька розбудженоi. Гарно виточенi нiздрi тремтiли, якийсь прихований неспокiй пробивався в трепетi ясних його уст.
– Так, – провадив далi лорд Генрi, – це велика таiна життя – лiкувати душу вiдчуттями, а вiдчуття – душею. Ви надзвичайна людина, мiстере Грей. Ви знаете бiльше, нiж вам здаеться, але менше, нiж вам хочеться знати.
Дорiан Грей спохмурнiв i одвернув голову. Вiн не мiг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя i стомлений вигляд збуджували цiкавiсть. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосi. Навiть цi руки – холоднi, бiлi, подiбнi до квiтки, – мали своерiднi чари. На звук його голосу вони мелодiйно рухались i, здавалося, теж промовляли щось по-своему. Дорiан вiдчував острах перед ним i соромився цього остраху. Чом це хтось стороннiй мав би вiдкрити йому його ж власну душу? Вiн знав Безiла Голворда вже не один мiсяць, але iхня приязнь зовсiм не змiнювала його. І ось раптом з’являеться людина, що iй немовби судилося розкрити перед ним життевi таемницi… А втiм, чого тут боятись? Вiн же не школяр чи дiвчисько! Це смiшно – лякатись.
– Сядьмо в затiнку, – запропонував лорд Генрi. – Паркер уже принiс напоi… Якщо ви будете довго на сонцi, то зiпсуете собi шкiру, i Безiл нiколи бiльше не малюватиме з вас. Далебi, вам не слiд бути на осоннi. Засмага вам не пасуе.
– Та яке це мае значення? – засмiявся Дорiан Грей, сiдаючи на лаву в кiнцi садка.
– Це означае все для вас, мiстере Грей.
– Як-то все?
– Адже перед вами чудова юнiсть, а юнiсть – це едина рiч у свiтi, яку варто мати!
– Я не вiдчуваю цього, лорде Генрi.
– Авжеж, ви не вiдчуваете цього зараз. А коли до вас прийде старiсть, коли ваше обличчя змарнiе i вкриеться зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами i пристрасть опече уста гидким вогнем, ви з жахом це вiдчуете. Тепер куди б ви не пiшли, ваш вигляд чаруе всiх. Та хiба завжди так буде? У вас на диво прегарне обличчя, мiстере Грей. Не хмурте брiв, – справдi прегарне! А Краса е прояв Генiя – ба навiть вище за Генiя, i то настiльки, що це не потребуе пояснення. Краса – одна з великих iстин свiту, як сонячне свiтло, як весняна пора, як вiдбиття в темних водах тоi срiбноi шкаралупи, що ми звемо мiсяцем. Краса – це поза всякими сумнiвами. iй дано божественне право на верховенство. Вона робить принцами тих, хто ii мае. Ви посмiхаетесь? О, коли настане час ii втратити, ви не посмiхатиметесь!.. Кажуть iнодi, що Краса – це просто тлiн. Може, й так. Але, в усякому разi, вона не така тлiнна, як Думка. Для мене Краса е дивом з див. Це тiльки поверховi люди не можуть судити iз зовнiшностi. Справжня таiна життя – це видиме, а не невидиме… Так, мiстере Грей, боги були щедрi до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кiлька рокiв життя справжнього, багатющого, розмаiтого! А коли ваша юнiсть мине i врода разом з нею, – тодi ви раптом вiдкриете, що для вас не лишилося перемог, або ж змушенi будете вдовольня-тись мiзерними перемогами, що iх пам’ять про минуле зробить ще гiркiшими, нiж поразки. Кожен мiсяць ви все ближче до того жахливого майбутнього. Час – ревнивий, вiн зазiхае на вашi троянди й лiлеi. Ваше лице стане жовтавим, щоки позападають, очi потьмянiють. Ви будете неймовiрно страждати… О! Розкошуйте часом, допоки юнi! Не легковажте золотою своею порою, прислухаючись до нудних базiк, вдосконалюючи безнадiйних невдах, покла-даючи свое життя заради неукiв, нездар i нiкчем. Наша доба заражена цими нездоровими потягами та хибними iдеями. Живiть своiм життям! Тим чудовим життям, що е у вас! Нiчого не проминiть, шукайте всякчас нових вражень. І не бiйтесь нiчого. Новий гедонiзм* – ось що потрiбне нашому вiковi. Ви могли б стати його наочним символом.
З такою зовнiшнiстю – все у ваших руках! Але свiт належить вам тiльки на коротку пору… Я вiдразу побачив, що ви зовсiм не свiдомi своеi сили й можливостей. Багато чим ви так вразили мене, що я просто змушений трохи допомогти вам пiзнати самого себе. Я подумав, який це трагiзм був би, коли б таке життя намарно стратилось. Бо ж так швидко промайне ваша юнiсть, так швидко!.. Звичайнiсiнькi луговi квiти в’януть, але вони розцвiтають знову. Верболiз i наступного лiта в червнi сяятиме золотистим цвiтом, як сяе ним нинi. Через мiсяць ломинiс укриють пурпуровi зорi, i рiк у рiк зелена сутiнь його листя знов i знов iскритиметься цими пурпуровими зорями. Але наша молодiсть нiколи не повертаеться. Живець радостi, що у двадцять рокiв гаряче пульсуе в нас, поступово млявiшае, руки й ноги нашi слабнуть, емоцii блякнуть. Ми вироджуемось у бридких марiонеток, переслiдуваних пам’яттю пристрастей, що iх ми занадто боялись, i гострих спокус, що iм не зважувалися пiддатись. Юнiсть, юнiсть! Нiчого чисто немае в свiтi, крiм юностi!
Дорiан Грей зачудовано слухав, широко розплющивши очi. Бузкова гiлка впала з його руки на рiнь. Пiдлетiла пухнаста бджола, з гудiнням покружляла над гiлкою i рушила в мандри по овальнiй зорянiй китицi крихiтних квiточок. Вiн спостерiгав ii з тiею дивною зацiкавленiстю в буденних речах, яку ми намагаемось пробудити в собi, коли нас лякае щось дуже важливе, або коли нас бентежать новi, непевнi ще почуття, або коли якась моторошна думка несподiвано облягае мозок i закликае здатись… За хвилину бджола полетiла далi. Дорiан бачив, як вона заповзла в барвисту трубку березки. Квiтку немовби стрепенуло, i стебельце плавно колихнулось.
Раптом у дверях робiтнi з’явився Голворд i рвучким помахом руки покликав гостей до будинку. Вони ззирнулись помiж себе i пересмiхнулися.
– Я чекаю! – гукнув вiн. – Увiходьте ж бо. Освiтлення чудове! А напоi можете забрати сюди.
Вони разом пiдвелись i рушили алейкою. Двiйко зеленавих метеликiв пролинуло повз них; на сливi, що росла край садка, заспiвав дрiзд.
– Адже ж ви радi нашому знайомству, мiстере Грей? – сказав лорд Генрi, дивлячись на юнака.
– Так, зараз я радий. Але чи завжди буде так?
– Завжди!.. Це бридке слово. Вiд нього мене кидае в дрижаки. Його дуже полюбляють жiнки. Вони псують будь-який роман, силкуючись, аби вiн розтягнувся на вiчнiсть… До того ж це слово беззмiстовне. Мiж примхою та довiчною пристрастю тiльки й рiзницi, що примха тривае трохи довше.
Коли вони повернулись у робiтню, Дорiан Грей поклав руку на лiкоть лорда Генрi.
– Якщо так, хай наша дружба буде примхою, – упiвголоса промовив вiн, спалахнувши вiд власноi смiливостi, i ступив на помiст, прибираючи знову належноi пози.
Лорд Генрi, вiдкинувшись у великому плетеному крiслi, пильнував за ним. Тишу порушували тiльки удари й мазки пензля по полотнi, що затихали, коли вряди-годи Голворд вiдступав назад поглянути здалека на свою роботу. У скiсному промiннi, що струмiло крiзь розчиненi дверi, танцював золотистий порох. Повiтря повнив п’янкий дух троянд.
Минула яка чверть години. Голворд перестав малювати. Звiвши брови, вiн довго дивився спершу на Дорiана Грея, а потiм на портрет, покусуючи кiнчик пензля.
– Все! – озвався вiн урештi i, нахилившись, накреслив великими червоними лiтерами свое iм’я у лiвому кутку картини.
Пiдступивши ближче, лорд Генрi уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнiвiв, чудовий витвiр мистецтва, та й подiбнiсть його до прообразу була разюча.
– Любий мiй, вiд щирого серця вiтаю тебе, – сказав вiн. – Це найкращий портрет нашого часу. Мiстере Грей, пiдiйдiть-но погляньте самi!
Юнак сiпнувся, мов розбуджений iз задуми.
– Його справдi закiнчено? – пробурмотiв вiн, сходячи з помосту.
– Цiлком, – вiдповiв художник. – Ви позували сьогоднi бездоганно, друже мiй, i я без мiри вдячний вам.
– Це все завдяки менi, – втрутився лорд Генрi. – Правда ж, мiстере Грей?
Дорiан, не вiдповiдаючи, недбало пройшов повз картину i обернувся до неi обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, вiн мимохiть ступив крок назад i аж зашарiвся вiд
задоволення. У поглядi його заiскрилася радiсть, немовби вiн уперше впiзнав себе. Юнак стояв непорушний i зачудований; вiн чув краем вуха, що Голворд звертаеться до нього, але не розумiв слiв. Усвiдомлення своеi власноi вроди спало на Дорiана, як одкровення. Вiн нiколи не помiчав ii ранiше! Безiловi комплiменти здавались йому просто чарiвною даниною дружби – вiн слухав iх, смiявся i забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрi Воттон зi своiм дивним панегiриком юностi, зi своiм моторошним застереженням про ii тлiннiсть. Це вiдразу розворушило Дорiана, i ось зараз, коли вiн стояв, задавлений у вiдбиття своеi вроди, в його свiдомостi вияснiв увесь глибокий сенс тих слiв. Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очi потьмянiють i втратять барву, стан буде зiгнуто й понiвечено. Померхнуть червонi уста, злиняе золотiнь волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тiло. А стареча його незграбнiсть викликатиме тiльки вiдразу й огиду.
На думку про це Дорiана, мов ножем, рiзонув бiль, i кожна жилка в ньому задрижала. Очi його стали темнi, як аметист, i зайшли слiзьми. На серце нiби лягла крижана рука.
– Хiба портрет вам не подобаеться? – вигукнув нарештi Голворд, трохи збентежений незрозумiлою мовчанкою Дорiана.
– Певна рiч, йому подобаеться, – зауважив лорд Генрi. – Та й кому б не сподобався такий портрет? Це ж один з вершинних творiв у сучасному малярствi! Я ладен вiддати за нього скiльки ти загадаеш, Безiле. Я мушу придбати його.
– Це не моя власнiсть, Гаррi.
– А чия ж?
– Дорiанова, звичайно, – вiдповiв художник.
