скачать книгу бесплатно
Думка i мова для митця – знаряддя мистецтва.
Розбещенiсть i чеснота для митця – матерiал мистецтва.
З погляду форми за взiрець усiх мистецтв править мистецтво музики. З погляду почуття – вмiлiсть актора.
У будь-якому мистецтвi е i прямозначнiсть, i символ.
Тi, що силкуються сягнути поза прямозначнiсть, ризикують.
Тi, що силкуються розкрити символ, ризикують також.
Глядача, а не життя – ось що, власне, вiдображуе мистецтво.
Суперечки з приводу мистецького твору свiдчать, що цей твiр новий, складний i життездатний.
Коли критики розходяться в думках – значить митець вiрний собi.
Можна дарувати тому, хто робить корисну рiч, – доки вiн не захоплюеться нею.
Єдине виправдання того, хто робить некорисну рiч, – його безмiрне захоплення нею.
Будь-яке мистецтво не дае жодноi користi.
Оскар Вайлд
Роздiл І
Робiтню художника сповнювали густi пахощi троянд, а коли в садку знiмався лiтнiй легiт, вiн доносив крiзь вiдчиненi дверi то п’янкий запах бузкового цвiту, то погiднiший аромат рожевих квiток шипшини.
З перського дивану, де лежав лорд Генрi Воттон, палячи своiм звичаем одну по однiй незлiченнi цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-нiжного, як мед, цвiту верболозу, чие тремтливе вiття, здавалося, насилу витримувало тягар полум’яноi краси. Зрiдка на довгих шовкових шторах величезного вiкна миготiли химернi тiнi птахiв, утворюючи на мить щось подiбне до японського малюнка, i тодi лордовi Генрi думалося про блiдолицих художникiв iз Токiо, якi засобами мистецтва, з природи своеi статичного, намагались передати вiдчуття швидкостi й руху. Ще бiльш угнiчувало тишу сердите гудiння бджiл, що пробиралися високою невикошеною травою чи монотонно й настiйливо кружляли бiля покритих золотистим пилком вусикiв розлогоi жимолостi. Невиразний клекiт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа.
Посеред кiмнати стояв на мольбертi зроблений у повен зрiст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо вiддалiк сидiв сам художник, Безiл Голворд, раптове зникнення якого кiлька рокiв тому так схвилюва-ло все лондонське товариство i викликало чимало найроз-маiтiших здогадок.
Художник дивився на прегарну юнакову постать, що ii вiн так майстерно виобразив на полотнi, i обличчя йому опромiнював задоволений усмiх. Раптом вiн схопився i, заплющивши очi, притис пальцi до повiк, наче силкуючись утримати в пам’ятi якийсь чудовий сон i боячись пробудитись.
– Це твоя найкраща робота, Безiле, найкраща з усiх, що ти створив, – мляво сказав лорд Генрi. – Ти конче повинен надiслати ii наступного року на виставку в «Гров-нерi»*. Тiльки не до академii – зали академii занадто великi й вульгарнi. Там вiчно або так багато людей, що за ними не видно картин, або так багато картин, що за ними не видно людей. Одне жахливе, а друге ще гiрше. Нi, «Гров-нер» – це едине вiдповiдне мiсце.
– Я взагалi не збираюсь ii виставляти, – вiдгукнувся Безiл, кумедно закидаючи голову – характерний рух, з якого кпили його приятелi ще в Оксфордi*. – Нi, я не виставлятиму ii нiде.
Лорд Генрi здивовано звiв брови i поглянув на нього крiзь примхливi кiльця голубого диму вiд заправленоi опiем цигарки.
– Нiде не виставлятимеш? Мiй любий, чому? Ти маеш якiсь пiдстави? Що за дивацький народ цi художники! Із шкiри пнуться, аби набути популярностi, а як тiльки вона приходить, – здаеться, прагнуть позбутись ii. Це ж так нерозумно! Бо коли прикро, що про тебе забагато говорять, то ще прикрiше, коли про тебе зовсiм не говорять. А цей портрет пiднiс би твое iм’я, Безiле, далеко над усiма молодими художниками в Англii i примусив би старих запалитись ревнощами, коли вони ще здатнi на емоцii.
– Я знаю, ти будеш смiятися з мене, але я справдi не можу виставити цього портрета, – повторив художник. – Занадто багато самого себе я вклав у нього.
Лорд Генрi засмiявся, випростуючись на диванi.
– Ну от, я ж знав, що ти смiятимешся. Але це таки щира правда.
– Занадто багато самого себе! Слово честi, Безiле, я не думав, що в тобi стiльки марнославства. Ти, з твоiм суворим обличчям i чорним як вугiль волоссям, – i цей юний
Адонiс*, наче зроблений iз слоновоi костi й трояндових пелюсток! Не бачу найменшоi схожостi мiж вами!.. Адже вiн Нарцис*, мiй любий, а ти… Ну, звичайно, в тебе одухотворене лице i таке iнше… Але Краса, справжня Краса, кiнчаеться там, де починаеться одухотворенiсть. Інтелект – уже сам собою щось диспропорцiйне. Вiн нiвечить гармонiю обличчя. Ту ж мить, як хтось береться думати, у нього або видовжуеться нiс, або розширюеться чоло, або щось iнше псуе лице. Вiзьми першого-лiпшого з цих визначних учених мужiв i подивись, до чого вони всi вiдразливi! Ясна рiч, за винятком церковникiв. Але в церквi iм не доводиться голiв сушити. Вiсiмдесятирiчний епископ у проповiдi повторюе те, що йому казали, коли вiн був вiсiмнадцятирiчним хлопцем, – тож, природно, його вигляд усе так само по-молодечому принадний. Судячи з портрета, твiй таемничий юний друг, iменi якого ти не хочеш назвати, мае чарiвну вроду, отже, вiн нiколи не думае. Я таки цiлком певен того. Вiн – прекрасне бездумне створiння, яке мусить бути з нами завжди: i взимку, коли ми не маемо квiток, щоб милуватись ними, i влiтку, коли ми потребуемо чогось, що остудило б мозок. Не лести собi, Безiле: ти анi крихти не схожий на нього.
– Ти не розумiеш мене, Гаррi, – вiдказав митець. – Звичайно, я не схожий на нього. Я знаю це дуже добре. Як на правду, то я б навiть жалкував, якби став на нього схожим. Ти знизуеш плечима? Я щиро кажу. Всiма, хто мае непересiчний розум чи красу, правуе в життi лихий фатум, – той самий, що спрямовував непевну ходу монархiв протягом усiеi iсторii. Краще не видiлятись над своiм середовищем. Бо на цiм свiтi виграють лише потвори й нездари. Вони можуть невимушено сидiти i позiхати на виставi життя. Нехай iм зовсiм не знана радiсть перемоги, але ж зате вони обходяться й без гiркоти поразки. Вони живуть так, як ми всi мали б жити: байдужно, без турбот, без хвилювань. Вони не завдають руiни iншим i не зазнають ii самi вiд чужих рук. Твоя знатнiсть i багатство, Гаррi; мiй розум i хист, хоч якi вони е; врода Дорiана Грея – за все це, чим боги нас надiлили, ми вiдпокутуемо, тяжко вiдпокутуемо…
– Дорiан Грей? Це його iм’я? – спитав лорд Генрi, пiдходячи через кiмнату до Голворда.
– Так. Я не збирався називати його тобi.
– Але чому?
– Просто сам не знаю… Якщо хтось менi дуже подобаеться, я нiколи й нiкому не називаю його iменi. Бо це немовби значить поступитись часткою дорогоi тобi людини. Я справдi закохався у таемничiсть. Здаеться, лише завдяки iй сучасне життя i може бути чудесне чи заманливе для нас. Звичайнiсiнька рiч стае чарiвною, якщо ми криемося з нею. Виiжджаючи з Лондона, я нiколи не кажу своiм, куди iду. Бо якби я сказав – пропала б уся насолода. Напевно, це чудна звичка, але все-таки вона вносить чимало романтичного в життя. Ти, мабуть, тоi гадки, що все це страшеннi дурницi?
– Анiтрохи, – вiдповiв лорд Генрi, – анiтрохи, любий Безiле. Ти, здаеться, забуваеш, що я одружений; а едине, чим шлюб зачаровуе, – це приховування правди, без чого не обходяться анi чоловiк, анi жiнка. Я нiколи не знаю, де моя дружина, i вона нiколи не знае, що я роблю. Випадково здибавшись, – а це бувае, коли ми потрапляемо разом десь на обiд чи гостюемо у герцога, – ми з найсерйознiшими мiнами торочимо одне одному найбезглуз-дiтттi iсторii. Моiй жiнцi це вдаеться куди краще, нiж менi, – вона нiколи при цьому не бентежиться так, як я. І заскочивши десь мене, – вона зовсiм не зчинюе сварки. Часом менi навiть хочеться вивести ii з рiвноваги, а вона тiльки смiеться, та й годi.
– І як ти можеш таке казати про свое подружне життя?! – зауважив Безiл Голворд, пiдходячи до дверей у садок. – Я впевнений, що насправдi ти дуже порядний сiм’янин i просто соромишся власних чеснот. Дивна з тебе людина, Гаррi! Ти нiколи не кажеш нiчого морального i нiколи не робиш нiчого неморального. Твiй цинiзм – це тiльки поза.
– Як на мене, поза, та ще й найдратливiша – це коли поводишся природньо! – скрикнув, смiючись, лорд Генрi.
Обидва молодики вийшли в садок i сiли на бамбукову лаву в тiнi високого лаврового куща. Сонячнi пасма слалися крiзь гладке листя, а в травi легенько погойдувались бiлi стокротки.
Якусь хвилину обое сидiли мовчки. Тодi лорд Генрi витягнув годинника i тихо промовив:
– На жаль, менi вже час iти, Безiле. Але менi б хотiлося, щоб ти перед цим вiдповiв на те мое запитання.
– На яке саме? – запитав художник, не пiдводячи погляду.
– Ти добре знаеш, на яке.
– Не знаю, Гаррi.
– Гаразд, я тобi нагадаю. Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив менi, чому ти вiдмовляешся виставити портрет Дорiана Грея. Я хочу знати справжнi пiдстави.
– Я сказав тобi iх.
– Нi, ти лише сказав, що вклав у портрет занадто багато самого себе. Але ж це несерйозно!
– Ти розумiеш, Гаррi, – Безiл Голворд подивився товаришевi просто в обличчя, – кожен портрет, намальований з натхненням, – це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник – то суто зовнiшне. Маляр на полотнi розкривае не його, а скорше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета— я боюся, чи не виказав у ньому таiни власноi душi.
Лорд Генрi засмiявся.
– Ну й що ж то за таiна?
– Добре, я розповiм тобi… – збентежено озвавсь Голворд.
– А я, Безiле, охоче вислухаю, – з поривом у голосi мовив його товариш, переводячи погляд на художника.
– Тут, власне, дуже мало що можна сказати, Гаррi, i я сумнiваюсь, чи ти взагалi зрозумiеш мене. Та й навряд чи повiриш цьому…
Лорд Генрi посмiхнувся, а тодi нахилився й зiрвав у травi рожеву стокротку.
– Я цiлком певен, що зрозумiю, – вiдповiв вiн, приглядаючись до золотистого кружална квiтки, обмережено-го бiлими пiр’iнами пелюсток. – А щодо вiри, то я можу повiрити у будь-що цiлком неймовiрне.
Вiтерець здмухнув кiлька квiток з дерев, i важкi зорянi грона бузкового цвiту колихнулись у млосному повiтрi. Пiд муром засюрчав коник; довгою блакитною ниткою на прозорих брунатних крильцях пролетiла бабка… Лорд Генрi немовби вiдчув биття Безiлового серця, i йому кортiло знати, що вiн почуе далi.
– Ось уся ця iсторiя, – перегодом почав художник. – Два мiсяцi тому менi довелося бути на вечорi у ледi Брендон. Адже ми, бiднi митцi, мусимо вряди-часи показуватись у товариствi, нагадуючи публiцi, що ми не дикуни. Ти ж сам колись був сказав, що у фраку й бiлiй краватцi навiть бiржовик може зажити репутацii цивiлiзованоi iстоти. Отож пробувши у вiтальнi хвилин десять i набалакавшись iз гладкими препишними вдовицями й нудними академiками, я раптом зауважив, що хтось на мене дивиться. Повернувшись убiк, я вперше побачив Дорiана Грея. Коли нашi очi зустрiлись, я вiдчув, що блiдну. На мить мене пойняв iнстинктивний страх. Я збагнув – передi мною така чарiвна врода, що може поглинути всю мою душу, все мое ество, ба навiть усе мое мистецтво, коли я тiльки пiддамся ii чарам. Я не потребував жодних стороннiх впливiв у своему життi. Ти добре знаеш, Гаррi, яка незалежна вдача в мене. Я завжди був сам собi пан, принаймнi аж доки зустрiвся з Дорiаном Греем… Але не знаю, як i пояснити це… Немов чийсь голос казав менi, що життя мое може круто змiнитися. Я невиразно передчував, нiби Доля готуе для мене витонченi радощi i такi ж витонченi страждання. Опанований страхом, я повернувся з намiром вийти з вiтальнi. Не те, щоб сумлiння мене пiдганяло, нi, це, певнiше, було боягузтво. Звiсно, спроба накивати п’ятами не додае менi честi…
– Сумлiння i боягузтво – власне, одне й те саме, Безi-ле. Сумлiння – це лише фасад боягузтва, та й годi.
– Не вiрю я цьому, Гаррi, i певен, що й ти не вiриш. Проте, хоч би що там спонукало мене, – мiж iншим, це могла бути й гордiсть, бо я таки дуже гордий, – я все ж протискувався до дверей. І тут, ясна рiч, я натикаюся на ледi Брендон. «Чи не збираетесь ви втiкати так рано, мiстере Голворд?» – вигукнула вона. Ти ж знаеш, який у неi на диво пронизливий голос!
– Ще б пак, вона – чистiсiнький павич в усьому, крiм краси, – докинув лорд Генрi, обриваючи стокротку довгими нервовими пальцями.
– Я нiяк не мiг спекатись ii. Вона пiдводила мене до високого рангу аристократiв, до кавалерiв зiрок та ордену Пiдв’язки, до пiдстаркуватих дам у величезних дiадемах i з папуговими носами i всiм рекомендувала мене, як свого
найближчого друга, хоч доти ми лиш один раз бачились. Вона втовкмачила собi в голову, нiби я знаменитiсть. Може, це тому, що саме тодi якась моя картина мала бучний успiх, – тобто про неi плескали в дешевих газетках, цьому мiрилi безсмертя нашого часу… І ось раптом я опинився лице в лице з юнаком, що його зовнiшнiсть так дивно вразила мене. Ми стояли зовсiм близько – мало не торкались один одного. Нашi очi знову зустрiлися. Хай це було нерозважливо, проте я попросив ледi Брендон познайомити нас. Зрештою воно, мабуть, було не так нерозважливо, як просто неминуче. Ми й без знайомства однак завели б мiж собою розмову – я був певний цього. Дорiан згодом казав менi, що у нього в ту мить теж промайнула така думка. Вiн також вiдчув, що нам суджено зiйтися.
– І як же ледi Брендон вiдрекомендувала цього чарiвного юнака? – запитав спiврозмовник. – Адже вона так любить давати побiжнi характеристики своiм гостям! Пригадую собi – одного разу, пiдводячи мене до старого чер-вонолицого добродiя, усього в орденах i стрiчках, вона просичала менi у вухо найдивовижнiшi подробицi з його бiографii. i це таким трагiчним шепотом, який було чути, певно, кожному у вiтальнi! Я мусив просто втекти – менi бiльш до смаку самому розгадувати, хто е хто. А ледi Брендон рекламуе гостей точнiсiнько, як аукцiонер товари. Вона або розкладе iх тобi до кiсточок, або розповiсть про них усе, крiм того, що хочеться знати.
– Бiдна ледi Брендон! Ти безжальний до неi, Гаррi, – байдуже мовив Голворд.
– Мiй любий, вона намагалася створити салон, а пощастило iй вiдкрити ресторан. Тож як я можу захоплюватись нею? Гаразд, але як же вона висловилася про Дорiана Грея?
– Та десь приблизно так: «Чарiвний хлопчик… Ми з його бiдною матiр’ю були абсолютно нерозлучнi. Забула, що вiн робить… боюся, що вiн… не робить нiчого… ах, нi, вiн грае на роялi… чи той, на скрипцi, любий мiстере Грей?» Ми обидва не змогли стриматись вiд смiху i вiдразу стали друзями.
– Смiх зовсiм не поганий початок, як на дружбу, але далеко кращий, як кiнець для неi, – сказав молодий лорд, зриваючи iншу стокротку.
Голворд похитав головою.
– Ти не розумiеш, що таке дружба, Гаррi, – пробурмотiв вiн, – або що таке ворожнеча, коли хочеш. Ти любиш усiх – i тим-то байдужий до кожного.
– Ти страшенно помиляешся! – заперечив лорд Генрi. Зсунувши капелюха на потилицю, вiн подивився на маленькi хмарки, що, наче сколошканi сувоi лискучого бiлого шовку, пливли через туркусову глибiнь лiтнього неба. – Так, ти страшенно помиляешся. Я дуже дбайливо розрiзняю людей. Друзiв собi я добираю лише вродливих, приятелiв – лише лагiдних, ворогiв – лише розумних. Особливо не завадить обережнiсть, коли добираеш собi ворогiв. Серед моiх супротивникiв немае жодного недоумка. Всi вони люди розвиненого iнтелекту i тому вмiють належно цiнувати мене. Я розумiю, це, мабуть, марнославство в менi говорить, еге ж?
– Та так, Гаррi… Але виходить, згiдно з твоiми приписами, я лише приятель?
– Мiй дорогий Безiле, ти для мене далеко бiльше нiж приятель!
– І далеко менше нiж друг. Мабуть, щось нiби брат?
– Ет, брати! Мене вони не обходять анiтрохи. Старший мiй брат не збираеться вмирати, а молодшi, здаеться, тiльки це й роблять.
– Гаррi! – вигукнув Голворд, спохмурнiвши.
– Я не зовсiм усерйоз це кажу, любий мiй, але все-таки я не можу приховати зневаги до своiх родичiв. Гадаю, це тому, що ми взагалi не ладнi терпiти людей з тими самими вадами, якi е у нас. Я глибоко спiвчуваю лютi англiйського плебейства на те, що вони називають «розбещенiстю вищих класiв». Маси iнстинктивно розумiють, що пиятика, глупота, неморальнiсть мають бути саме iм властивi, i якщо хто-небудь iз нас шиеться в дурнi, вiн зазiхае на iхнiй привiлей. Коли суд розглядав справу про розлучення бiдолахи Саутворка, iхне обурення було воiстину величне. І однак я не думаю, щоб хоча б десять вiдсоткiв пролетарiату жило морально.
– Я не йму вiри жодному твоему слову, Гаррi! Та й ти сам – я певний – не вiриш у це.
Лорд Генрi погладив гостру каштанову борiдку i постукав ебеновою тростиною з китичкою по носаку лакованого черевика.
– Ну, ти достоту англiець, Безiле! Уже вдруге ти зауважуеш те саме. Висувати якусь думку перед щирим англiйцем – завжди нерозважна рiч. Бо вiн нiколи не завдасть собi клопоту помiркувати, чи слушна ця думка. Єдине, що йому видаеться важливим, – це чи ти сам вiриш у неi. Але ж вартiсть iдеi не мае нiчого спiльного з щирiстю людини, котра ii висловила! Ба навiть чим менш людина щира, тим iстиннiсть ii думки iмовiрнiша, – адже в такому разi цю думку не забарвлено суб’ективними бажаннями й упередженнями! Та облишмо це, я не збираюсь дискутувати з тобою про полiтику, соцiологiю чи метафiзику. Менi люди подобаються бiльше, нiж принципи, а люди без принципiв – бiльше, нiж будь-що iнше у свiтi. Краще розкажи менi ще про Дорiана Грея. Ви часто зустрiчаетесь?
– Кожен день. Я був би нещасний, якби не бачив його щодня. Вiн став для мене живлющим, як повiтря.
– Це вельми дивно, Безiле! Не думав я, що ти коли-небудь зацiкавишся чим iншим, крiм свого мистецтва.
– Тепер вiн – усе мое мистецтво, – повагом сказав художник. – Я часом думаю, Гаррi, що у свiтовiй iсторii е лише два важливих етапи. Перший – це поява нових засобiв у мистецтвi, другий – поява нового образу в мистецтвi. І чим винахiд олiйних фарб був для венецiйцiв*, чим обличчя Антiноя* було для пiзньогрецькоi скульптури, тим обличчя Дорiана Грея стане колись для мене. Це не тiльки тому, що я роблю з нього ескiзи й начерки, що я малюю його портрети. Ясна рiч, це все так. Але вiн для мене далеко важливiше, нiж модель чи натурник. Я б не сказав, що я незадоволений тими своiми роботами або що Дорiанова врода не пiдвладна мистецтву. У свiтi нема нiчого такого, щоб мистецтво не могло його передати. І я знаю – те, що я створив пiсля знайомства з Дорiаном Греем, непогано виконане, i воно найкраще в моему доробку. Але якимсь дивним чином – хто зна, як би це тобi пояснити? – врода його неначе пробудила в менi зовсiм новий метод творчостi, зовсiм новий стиль. Я тепер iнакше дивлюся на свiт, iнакше про нього думаю. Я тепер можу вiдтворювати життя такими засобами, що ранiш були прихованi вiд мене. «Мрiя про форму, плекана в днi панування думки…*» Забув, чиi цi слова… От саме цим став для мене Дорiан Грей.
Сама лише присутнiсть цього хлопця – менi вiн здаеться ледь бiльшим за хлопця, хоч насправдi йому вже минуло двадцять, – сама лише присутнiсть… А! Чи ж ти можеш збагнути, що все це значить? Позасвiдомо вiн окреслюе для мене обриси якоiсь новоi школи – школи, що мусить сполучити в собi всю пристраснiсть романтичного духу i всю досконалiсть духу давньоi Еллади. Гармонiя душi й тiла – якi вагомi цi слова! У нестямностi своiй ми роз’еднали iх i винайшли вульгарний реалiзм та яловий iдеалiзм. О Гаррi! Якби ти знав, що таке Дорiан Грей для мене! Пригадуеш отой пейзаж, за який Егнью пропонував менi такi величезнi грошi, але я вiдмовився? Це одна з найкращих моiх картин. А чому? Тому що коли я малював ii, Дорiан Грей сидiв обiк мене. Вiд нього немовби спадав якийсь непомiтний вплив, i вперше в життi я побачив у звичайному лiсовому краевидi те диво, що його марно шукав ранiше.
– Безiле, це таки справдi захопливо! Я мушу побачити цього Дорiана Грея.
Голворд пiдвiвся i пройшовся по садку, потiм повернувся до лави.
– Розумiеш, Гаррi, Дорiан Грей для мене просто збудник у творчостi. Ти, можливо, не побачиш у ньому нiчого. Я бачу в ньому все. Адже ж якраз найбiльше вiн присутнiй у моiх творах тодi, коли не його я зображую на полотнi. Я ж казав тобi – Дорiанiв образ наче вiдкривае передi мною нову манеру малювання. Його я знаходжу у вигинах певних лiнiй, у чарiвностi й нiжностi певних кольорiв. Оце й усе.
– Тодi чого ж ти не хочеш виставляти його портрета? – спитав лорд Генрi.
– Та того, що в цьому портретi мимоволi вiдбилося мое… ну, сказати б, мистецьке обожнення образу Дорiана. Певна рiч, вiн нiчого цього не знае i не знатиме – я зовсiм не кваплюся говорити йому про це. Але люди могли б угадати правду, а я не збираюсь оголювати душу перед iхнiми хтивими очима. Я нiколи не покладу свое серце iм пiд мiкроскоп. Ось так, Гаррi, – занадто багато вклав я своеi душi в цей портрет, занадто багато…
– Поети не такi дразливi, як ти. Вони знають кориснiсть пристрастей для друку. У наш час розбите серце витримуе безлiч видань.
– Я iх зневажаю за це! – вигукнув Голворд. – Митець повинен творити прекрасне, але не повинен у нього нiчого вкладати iз свого власного життя. У нашу добу люди тлумачать мистецтво, як рiзновид автобiографii. Ми втратили абстрактне почуття краси. Колись я покажу свiтовi, в чому воно полягае, i хоча б задля цього свiт нiколи не побачить мого портрета Дорiана Грея.
– Гадаю, що ти помиляешся, Безiле, але не хочу сперечатись. Суперечки – лише для недолугих умiв… Скажи-но, а Дорiан Грей дуже любить тебе?
Художник задумався.
– Я йому подобаюся, – вiдповiв вiн пiсля паузи. – Так, я йому подобаюся. Звичайно, я його безбожно улещую. Менi це чомусь приемно – навiть коли я кажу йому такi речi, за якi пiзнiше шкодуватиму. І вiн здебiльшого дуже лагiдний зi мною – ми сидимо вдвох цiлi години у мене в студii, розмовляемо про тисячi речей. Однак часом вiн бувае страшенно бездумний i, здаеться, навiть з радiстю завдае менi болю. В такi моменти я вiдчуваю, що моя душа для нього – це наче квiтка в петельцi, наче маленька оздоба, що тiшить його марнославнiсть один лише лiтнiй день…
– Днi влiтку довгi, – упiвголоса промовив лорд Генрi. – Мабуть, вiн тобi обридне ранiше, нiж ти йому. Хоч як жаль, але це так: Генiй живе довше вiд Краси. Ось чому ми всi ладнi на будь-якi жертви, аби збагатити свiй розум. В шаленiй боротьбi за iснування ми прагнемо бодай щось мати тривке й постiйне i тому хапаемось натовкувати собi голови мотлохом рiзних фактiв у марнiй надii втримати свое мiсце в життi. Високоосвiчена людина – ось сучасний iдеал. А голова такоi всебiчно освiченоi людини – це якийсь жах. Це наче крамниця лахмiтника, ущерть напхана допотопним дрантям i порохом, де все оцiнюеться понад свою iстинну вартiсть… Справдi, Безiле, я думаю, що вiн тобi обридне ранiше, нiж ти йому. Одного чудового дня ти глянеш на свого друга – i вiн здасться тобi трохи негармонiйним, або ти не вподобаеш вiдтiнку його шкiри, або ще чогось. В душi ти гiрко дорiкатимеш йому, i на повному серйозi подумаеш, що вiн повiвся зле з тобою. В наступнi його вiдвiдини ти будеш уже зовсiм холодний i байдужий. Дуже шкода, що все це станеться, бо воно змiнить тебе. Те, що ти розповiв менi, – чистiсiнький роман, мистецький роман, так би мовити. А найгiрше в усякому романi – що пiсля нього людина стае зовсiм неромантичною.
– Не кажи так, Гаррi. Доки мого життя, образ Дорiана Грея пануватиме надi мною. Ти не можеш вiдчути того, що я вiдчуваю, – ти занадто мiнливий.
– Е, любий Безiле, якраз через це я й можу тебе зрозумiти! Тi, що зберiгають вiрнiсть у любовi, знають тiльки тривiальний ii бiк; невiрнi – ось хто пiзнае любовнi трагедii.
Черкнувши сiрником по витонченiй срiбнiй коробцi, лорд Генрi запалив цигарку. Вигляд при цьому вiн мав такий, нiби в його фразi вмiстилася мало не вся життева мудрiсть.
Мiж зеленим, наче лакованим листям плюща з цвiрiнь-котом шерхотiли горобцi. Сiрi тiнi вiд хмар, мов ластiвки, одна за одною пропливали по травi… Як гарно було в садку! І якi захопливi були почуття iнших людей! Куди бiльш захопливi, нiж iхнi думки, здавалося лордовi Генрi. Твоя власна душа i пристрастi твоiх друзiв – саме це надавало приваби життю. Вiн малював собi з потайною втiхою той нудний полуденок, що пропустив, залишаючись у Безiла Голворда. Там, у своеi тiтки, вiн неодмiнно здибав би лорда Гудбодi i всi розмови точилися б навколо потреби дешевих iдалень та зразкових нiчлiжних будинкiв… Кожен клас полюбляе проповiдувати важливiсть чеснот, непотрiбних йому самому. Багатi охоче розводяться про значення ощадностi, а нероби красномовно обстоюють гiднiсть працi. Як чудово, що вiн уник цiеi бридоти!
Коли вiн подумав про тiтку, щось нiби спливло йому в пам’ятi. Вiн обернувся до Голворда:
– Любий мiй, я оце пригадав…
– Що пригадав, Гаррi?
– Де я чув iм’я Дорiана Грея.
– А де саме? – запитав художник, злегка спохмурнiвши.
