скачать книгу бесплатно
– Де ти полуднуватимеш, Гаррi?
– У тiтоньки Егати. Я напросився туди разом з мiстером Греем. Вiн ii останнiй протеже.
– Гм!.. Тодi перекажи своiй тiтоньцi Егатi, хай бiльше не набридае менi цими благодiйними зверненнями. Мене вже нудить вiд них. Ну де ж бо, цiй добросердiй жiнцi здаеться, що у мене тiльки й роботи – пiдписувати чеки на ii дурнi забаганки!
– Гаразд, дядечку, я перекажу iй. Хоча це марна рiч. Фiлантропи втрачають будь-яке почуття людяностi, це характерна iхня риса.
Старий лорд схвально мугикнув i подзвонив, щоб слуга провiв гостя. Через пасаж лорд Генрi вийшов на Берлiнг-тон-стрiт i завернув у бiк Барклi-скверу*.
…Так ось яка Дорiанова iсторiя! Самi лише голi факти почув вiн, а як вони схвилювали, нагадуючи цiкавий, майже сучасний роман. Вродлива дiвчина ризикуе всiм заради шаленоi пристрастi. Кiлька тижнiв безтямного щастя, обiрваного мерзенним пiдступним ударом. Мiсяцi мовчазного страждання, i потiм дитина, породжена в муках. Матiр забирае смерть, а хлопчик залишаеться сиротою, вiдданим на сваволю старого нелюда. Справдi, тло було промовисте, воно пасувало юнаковi, немовби додавало чару його образовi. За прекрасним завжди криеться щось трагiчне. Щоб хоча б найдрiбнiша квiтка могла запахтiти, свiти мусять творитись у болях…
А який прегарний був Дорiан учора за обiдом у клубi! Вiн сидiв навпроти Генрi, очi йому палали, уста були на-пiврозтуленi в жахнiй насолодi, а тiнi червоних абажурiв ще бiльш пiдсилювали рум’янець того дива, що розквiтало на його обличчi. Розмовляти з ним – це наче торкатися нiжних струн скрипки: вiн подае голос на кожен дотик i порух смичка....
Та й самий вплив твiй на iншу людину – як вiн зачаровуе! Нiщо не можна прирiвняти до цього. Переносити на якусь хвилю власну душу в чиiсь грацiйнi форми; чути, як твоi власнi думки вiдлунюють до тебе, збагаченi музикою пристрастi i юностi; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюiд чи дивний аромат, – в усьому цьому справжне задоволення, може, навiть найповнiше задоволення, що тiльки можливе в такому обмеженому й вульгарному вiцi, як наш вiк, вкрай плотський у своiх насолодах i вкрай банальний у своiх потягах....
До того ж цей юнак, якого вiн таким незвичайним випадком запiзнав у Безiловiй робiтнi, – чудовий образ. В усякому разi, з нього може розвинутися щось чудове. Його привабливiсть, незаймана чистота його юностi, його врода, схожа на ту, яку увiчнив давньогрецький мармур… З нього можна витворити що завгодно. Його можна зробити титаном – або забавкою. Який живий жаль, що така врода приречена загинути!…
А Безiл? Яка психологiчно цiкава постать! Новий метод творчостi, свiжий спосiб бачення життя, так дивно навiяний самою лише присутнiстю людини, що несвiдома всього цього. Мовчазний i незримий дух iмлистих пущ та чистих лук нараз, немов Дрiада*, безстрашно постае перед зiр митця, бо в його душi, давно спраглiй за ним, пробудилася та натхненна проникливiсть, якiй однiй тiльки вiдкриваються чудовнi тайни природи. Форми й обриси звичайних речей стали високодосконалi, вони мовби набрали символiчноi вартостi – як взiрцi зовсiм iншоi, вищоi структури, що ii лиш тiнню е реальний свiт. Яке все це незвичайне! Щось подiбне знавали i в минулому. Чи ж не Платон, митець думки, перший заналiзував це? І чи не Буонарро-тi* вирiзьбив це у барвистому мармурi низки своiх сонетiв? Але, як на нашу добу, воно дивовижне....
Так, вiн повинен стати для Дорiана Грея тим, чим несвiдомо е сам юнак для художника, що створив чудовий його портрет. Вiн спробуе пiдкорити Дорiана своему впливовi – та, власне, вже наполовину досяг цього. І ця чудесна душа скорятиметься йому… А й справдi безмежними чарами надiлено цього сина Кохання й Смертi!
Раптом лорд Генрi зупинився i оглянувся на будинки. Е, та вiн уже проминув тiтчин! Усмiхнувшись до себе, лорд Генрi завернув назад. Коли вiн увiйшов у сутiнковий передпокiй, дворецький доповiв йому, що полуденок розпочався. Вiддавши лакеевi капелюха й тростину, лорд Генрi пройшов до iдальнi.
– Ти, як завжди, спiзнюешся, Гаррi, – докiрливо похитала головою тiтонька Егата.
Вiн тут-таки знайшовся з вибаченням i, сiвши на вiльний стiлець поруч ледi Егати, оглянув присутнiх. З кiнця столу до нього сором’язливо кивнув Дорiан, зашарiвшись вiд задоволення. Напроти лорда Генрi сидiла герцогиня Гарлi, жiнка надзвичайно добродушноi i лагiдноi вдачi, котру дуже любили всi, хто знав ii, i таких щедрих архiтектурних пропорцiй, якi в жiнках-негерцогинях сьогочаснi лiтописцi називають огряднiстю. Праворуч вiд неi мiстився сер Томас Бердон, радикальний член парламенту. Вiдомий вiн був тим, що у громадському життi залишався вiрним своему лiдеровi, а в приватному— найкращим кухарям, керуючись загальнознаним мудрим правилом: думай з лiбералами i обiдай з торi. Мiсце лiворуч вiд герцогинi посiдав мiстер Ерскiн iз Тредлi, лiтнiй добродiй вельми високоi культури й принадностi, котрий, однак, засвоiв собi лиху звичку мовчання, оскiльки сказав усе, що мав сказати, до тридцятирiчного вiку, – як вiн сам колись пояснив ледi Егатi. Сусiдкою лорда Генрi за столом була мiсiс Ван-делер, давня приятелька його тiтоньки, достеменна свята серед жiноцтва, але вбрана з таким жахливим несмаком, що ii зовнiшнiсть скидалася на поганенько оправлений молитовник. На щастя для нього, по другий бiк вона мала сусiдою лорда Фодела – чоловiка середнiх лiт, з великими знаннями й пересiчними здiбностями, i так само нудного, як мiнiстерський звiт у Палатi громад. Розмову мiж ним i мiсiс Ванделер проваджено було з тiею напруженою серйознiстю, що е, кажучи його ж таки словом, непрощенною помилкою, якоi припускаються всi добропоряднi люди i якоi жодному з них не змог уникнути.
– Ми балакаемо про бiдолаху Дартмура, – поiнформувала герцогиня лорда Генрi, приязно киваючи до нього через стiл. – Як на вашу думку, вiн справдi одружиться з цiею чарiвною юною особою?
– Я гадаю, герцогине, що це вона вирiшила запропонувати йому руку.
– Який жах! – вигукнула ледi Егата. – Комусь конче треба втрутитись.
– Я чув з авторитетних джерел, що ii батько крамарюе галантереею та ще якимось канцур’ям, – з презирливою гримасою мовив сер Томас Бердон.
– А мiй дядько висунув думку про консерви!
– Якесь канцур’я! Що це таке? – спитала герцогиня, зводячи в подивi пишними руками.
– Це американськi романи, – пояснив лорд Генрi, дiстаючи собi перепiлку.
Герцогиня спантеличено розширила очi.
– Не звертайте на нього уваги, моя люба, – прошепотiла iй ледi Егата. – Вiн нiколи не говорить серйозно.
– Коли було вiдкрито Америку… – почав радикальний член парламенту i заходився викладати цiлий оберемок наймаруднiших iстин. Але, як i кожен, хто намагаеться вичерпати тему, вiн тiльки вичерпав терпiння слухачiв. Герцогиня зiтхнула i, скориставшися своiм привiлеем, впала у слово.
– Було б далеко краще, якби ii зовсiм не вiдкривали! – озвалась вона. – Де ж пак, нашi дiвчата тепер не мають нiякого вибору. Це зовсiм несправедливо.
– А я таки гадаю, що Америки нiколи й не вiдкривали, – докинув мiстер Ерскiн. – Їi, властиво, тiльки запримiтили.
– О! Але менi доводилось бачити ii мешканок, – непевно провадила герцогиня. – І, мушу визнати, здебiльшого вони дуже гарнi. Та й одягаються зi смаком. Вони ж бо замовляють собi вбрання у Парижi. Якби це й менi таку змогу!
– Кажуть, що доброчеснi американцi пiсля смертi потрапляють до Парижа, – пирснув сер Томас, власник невичерпного запасу заяложених дотепiв.
– Но, справдi? А куди ж потрапляють пiсля смертi поганi американцi? – поцiкавилась герцогиня.
– До Америки, – пiвголосом обiзвався лорд Генрi.
Сер Томас насумрився.
– Боюся, ваш небiж упереджений щодо цiеi великоi краiни, – звернувся вiн до ледi Егаги. – Я об’iздив усю Америку – директори тамтешнiх залiзниць були такi люб’язнi, що надавали менi спецiальнi вагони. І мушу запевнити вас: це чимало важить для освiти, вiдвiдини такоi краiни.
– Невже треба обов’язково побачити Чикаго, щоб стати освiченою людиною? – жалiсним тоном запитав мiстер Ерскiн. – Я не почуваюсь на силi для такоi подорожi.
Сер Томас повiв рукою.
– У мiстера Ерскiна в Тредлi ввесь свiт зiбрано на книжкових полицях! Але ми, практичнi люди, волiемо бачити речi, а не читати про них. Американцi – надзвичайно цiкавий народ: вони мають здорову розсудливiсть, це найхарактернiша iхня риса. Так, так, мiстере Ерскiн, американцi дуже розсудливi. Запевняю вас, серед них немае безглуздя!
– Це чистий жах! – скрикнув лорд Генрi. – Я можу пристати на грубу силу, але груба, практична розсудливiсть – рiч нестерпна. Просто непорядно керуватися нею у життi. Це наче пiдступний удар по iнтелектовi.
– Я не розумiю вас, – сказав сер Томас, заходячись краскою.
– А я розумiю вас, лорде Генрi, – з посмiшкою пробурмотiв мiстер Ерскiн.
– Парадокси по-своему штука дуже добра, але ж… – почав баронет.
– Це був парадокс? – спитав мiстер Ерскiн. – Я не думав. Що ж, можливо. У парадоксiв i правди – один i той самий шлях. Дiйснiсть повинна перше показати себе на цирковiй линвi. Поки Істина не стала акробатом, на неi не можна покладатись.
– Боже мiй, як ви, чоловiки, любите сперечатись! – озвалася ледi Егата. – Я, мабуть, нiзащо у свiтi не вiзьму в втямки ваших балачок… А на тебе, Гаррi, я така сердита! Навiщо ти намовляеш нашого милого мiстера Грея облишити з Іст-Ендом? Повiр, йому б там цiни не було. Слухачам би сподобалась його гра.
– Я хочу, щоб вiн грав для мене. – Лорд Генрi посмiхнувся i, глянувши край столу, вловив палкий погляд у вiдповiдь.
– Але ж вони там такi нещаснi, в тому Вайтчепелi, – не здавалася ледi Егата.
– Я можу спiвчувати будь-чому, крiм страждання, – знизав плечима лорд Генрi. – Цьому я вже не можу спiвчувати. Горе – це щось бридке й вiдразливе, воно занадто гнiтить нас. Модне тепер спiвчування болевi – страшенно хвороблива рiч. Яскравi барви, краса, радiсть життя – ось що мае викликати симпатii людини. А життевi виразки – чим менше про них говориться, тим краще.
– І все-таки Іст-Енд – дуже важлива проблема, – глибокодумно киваючи головою, промовив сер Томас.
– Ви маете рацiю, – погодився молодий лорд. – Але це проблема рабства, а ми намагаемось розв’язати ii, звеселяючи рабiв.
Полiтик запитливо подивився на нього.
– Тодi якi ж змiни ви пропонуете?
Лорд Генрi засмiявся.
– Я не бажаю змiнювати в Англii нiчого, крiм погоди. Мене цiлком задовольняе фiлософське споглядання. Але дев’ятнадцяте столiття збанкрутувало через надужиток спiвчуттiв. Тому моя рада була б удатися до науки, щоб вона випростала нас. Емоцii добрi тим, що зводять людей на манiвцi, а наука – тим, що не знае емоцiй.
– Проте на нас лежить така велика вiдповiдальнiсть, – несмiливо докинула мiсiс Ванделер.
– Страшенно велика, – пiдтвердила ледi Егата.
Лорд Генрi поглянув на мiстера Ерскiна.
– Людство сприймае себе надто серйозно – це його первородний грiх. Якби печерна людина вмiла смiятись, iсторiя виглядала б зовсiм iнакше.
– Вашi слова дуже втiшили мене, – прощебетала герцогиня. – Заходячи до нашоi дорогоi тiтоньки, я завжди почуваюсь наче винною в чомусь, бо мене анiскiльки не цiкавить Іст-Енд. Тепер я зможу дивитись iй у вiчi i не червонiти.
– Червонiти – це жiнкам дуже до лиця, герцогине, – зауважив лорд Генрi.
– Тiльки молодим, – вiдповiла вона. – А коли червонiе така стара жiнка, як я, це дуже погана прикмета. Любий лорде Генрi, порадили б ви менi, як знову стати молодою!
Лорд Генрi подумав хвилину.
– Ви можете пригадати, герцогине, яку-небудь велику свою помилку, ще ззамолоду? – спитав вiн, дивлячись на неi через стiл.
– О, i не одну, на жаль!
– Тодi вчинiть iх усi знову, – поважно сказав лорд Генрi. – Повернути власну молодiсть – значить просто повторити своi нерозважнi вчинки, та й годi.
– Це захоплива теорiя! – вигукнула герцогиня. – Я неодмiнно скористаюся з неi.
– Це небезпечна теорiя! – почулося крiзь стуленi уста сера Томаса.
Ледi Егата лише похитала головою, але не стрималась вiд усмiху. Мiстер Ерскiн мовчки наслухався.
– Так, – вiв далi лорд Генрi, – це одна з великих таiн життя. Тепер бiльшiсть людей помирае вiд так званого тверезого глузду, що геть увесь просяк рабським духом, i надто пiзно спохоплюеться, що тiльки за единим людина нiколи не жалкуе – за власними помилками й дивацтвами.
Круг столу розлiгся смiх.
А лорд Генрi дав волю буйнiй фантазii i заходився жонглювати своею думкою, змiнюючи ii раз у раз до невпi-знання: то вiдкидаючи ii, то переймаючи, то примушуючи ii веселково iскритись у спалахах його уяви, то окрилюючи ii парадоксами. Похвала шаловi поступово пiднеслася до фiлософii, а Фiлософiя стала юною i, ввiбравши в себе дику музику Насолоди, сама наче вакханка* в заплямованих вином шатах i у плющовому вiнку кинулася в несамовитий танець на пагорбах життя, беручи на кпини тверезiсть вайлуватого Сiлена*. Факти розбiгались перед нею, мов сполоханi лiсовi звiрята. Їi голi ступнi топтали величезне давило, на якому сидiв мудрий Омар*, i сiк винограду, бурлячи, здiймався хвилями пурпурових бульбашок довкiл ii бiлих нiг i стiкав червоним шумовинням по спадистих чорних стiнках кадовба.
Це була блискуча iмпровiзацiя. Лорд Генрi вiдчував на собi зосередженi очi Дорiана Грея, i усвiдомлення того, що серед присутнiх е душа, яку вiн прагне заполонити, наснажувало його дотепнiстю i забарвлювало йому уяву. Осяйнi образи його яскравоi фантазii геть вiдмiтали вимоги розуму. Мимохiть пiддаючись цим чарам, слухачi забували себе i радо йшли на клич його сопiлки. Дорiан Грей i на мить не зводив з нього пильного погляду, сидячи, мов заворожений, i тiльки усмiшка раз по раз вигравала йому на устах та захоплення в потемнiлих очах побиралося задумою.
Нарештi в убраннi нашоi доби до кiмнати ввiйшла Дiйснiсть – в особi служника, котрий доповiв герцогинi, що ii екiпаж подано. Ледi з жартiвливим розпачем сплеснула в долонi:
– Як прикро! Я мушу йти! Треба ще забрати чоловiка в клубi i разом з ним поiхати на якiсь противнющi збори, де вiн мае головувати. Якщо я спiзнюся, вiн обов’язково розшаленiе, а в цьому капелюшку я не можу допускати сцен. Цей капелюшок у мене надто крихкий – гостре слово може понiвечити його. Нi, нi, я мушу йти, люба Егато. До побачення, лорде Генрi, я захоплена вами, хоч вашi думки й дуже нездоровi. Я рiшуче не знаю, що й сказати про вашi погляди… Неодмiнно заiжджайте коли до нас на обiд. Може, у вiвторок? Ви вiльнi у вiвторок?
– Для вас, герцогине, я завжди вiльний, – з уклоном промовив лорд Генрi.
– О, це i дуже гарно, i дуже погано з вашого боку! – скрикнула герцогиня. – Отже, майте на увазi: ми вас чекатимем.
З цими словами вона велично випливла з кiмнати, а за нею i ледi Егата та iншi дами.
Коли лорд Генрi знову сiв, мiстер Ерскiн пiдiйшов до нього i примостився поруч, поклавши руку юнаковi на плече.
– Ви розмовляете так, що куди там тим книжкам! – сказав вiн. – А чому б вам не написати вiд себе книжку?
– Я занадто люблю читати книжки, мiстере Ерскiн, щоб iще морочитись писанням iх. Певна рiч, я б не проти написати роман, такий пишний, як перський килим, i так само фантастичний. Але у нас в Англii публiка цiкавиться лише газетами, букварями й енциклопедiями. З усiх народiв свiту англiйцi найменше знаються на красi лiтератури.
– Боюся, ви маете слушнiсть, – погодився мiстер Ерскiн. – Я й сам свого часу мав намiр стати письменником, хоча давно вже скинувся цiеi думки… А зараз, мiй юний друже, коли дозволите менi так вас називати, чи можу я запитати – ви серйозно все це говорили за полуденком?
– Я зовсiм забув, що тут говорив, – осмiхнувся лорд Генрi. – Мабуть, якiсь дурницi?
– Так, i дуже небезпечнi. Я без жарту гадаю, що ваш вплив вельми загрозливий, i коли що станеться з нашою
доброю герцогинею, ми вважатимем вас за головного винуватця… Але менi було б цiкаво побалакати з вами про життя – знаете, мое поколiння таке нудне! Коли-небудь, як Лондон обридне вам, завiтайте до мене в Тредлi. Там, за чаркою чудового бургундського, – на щастя, його в мене ще досить, – ви б виклали свою фiлософiю насолоди.
– Це буде чарiвно! Вiзит до Тредлi – велика честь. У Тредлi надзвичайний господар i надзвичайна книгозбiрня.
– Ви прикрасите ii своею присутнiстю, – з гречним уклоном вiдповiв лiтнiй добродiй. – Ну, а тепер я мушу попрощатися з вашою милою тiтонькою. Менi пора в «Атенеум»*. Це година, коли ми там куняемо.
– Всi ви, мiстере Ерскiн?
– Так, усi сорок чоловiк у сорока крiслах. Ми готуемось до засiдання в Англiйськiй лiтературнiй академii.
Лорд Генрi, смiючись, пiдвiвся.
– А я пiду до Гайд-парку*.
У дверях його руки доторкнувся Дорiан Грей.
– Дозвольте й менi пiти з вами, – пробурмотiв вiн.
– Але ж ви, здаеться, обiцяли зайти до Безiла Гол-ворда?
– Я радше пiшов би з вами. Менi навiть потрiбно з вами пiти! Дозвольте менi! І ви обiцяете розмовляти зi мною весь час? Ваша мова така чарiвна, як нi в кого.
– Ой, я вже набалакався сьогоднi, – посмiхнувшись, заперечив лорд Генрi. – Зараз менi хочеться хiба що дивитись на життя. Коли це вас цiкавить – ходiмо, подивимось разом.
Роздiл IV
Одного дня мiсяцем пiзнiше Дорiан Грей сидiв у розкiшному крiслi в маленькiй бiблiотецi будинку лорда Генрi в Мейферi*. Це була по-своему дуже гарна кiмната, обличкована високими дубовими панелями кольору оливи, з кремовим фризом, з лiпним оздобленням стелi. Пiдлогу покривала цеглиста повстина, на якiй там i сям розстелено було шовковi перськi килимцi з довгими торочками. На столику з атласного дерева стояла статуетка роботи
Клодiона*, а обiк неi лежав примiрник «Les Cent Nouvelles»* в оправi Кловiса Ева*. Книжка ця колись належала самiй Маргаритi Валуа, i палiтурки ii були поцяткованi золотими стокротками, що iх королева обрала собi за емблему. На полицi камiну красувалося кiлька блакитних порцелянових ваз iз барвистими тюльпанами. Крiзь вiкно, густо похрещене свинцевим переплетiнням, ллялося рожеве свiтло лiтнього лондонського полудня.
Лорд Генрi ще не повернувся. Вiн, як завжди, спiзнювався, виходячи з принципу, що пунктуальнiсть – це крадiй часу. Отож вигляд гостя був трохи насуплений, коли вiн знiчев’я гортав розкiшне iлюстроване видання «Манон Леско»*, взяте в однiй з книжкових шаф. Монотонне цокання годинника в стилi Луi XIV* дратувало його, i вiн уже раз чи два поривався пiти.
Нарештi зокола почулась чиясь хода, i дверi вiдчинилися.
– Як ви пiзно, Гаррi, – буркнув юнак.
– На жаль, це не Гаррi, мiстере Грей, – вiдповiв високий дзвiнкий голос.
Сквапно озирнувшись, Дорiан скочив на ноги.
– Перепрошую! Я думав…
