скачать книгу бесплатно
– Ви думали, що це мiй чоловiк, а це лише його дружина! Дозвольте познайомитися з вами. Я вже знаю вас дуже добре по фотокартках. Мiй чоловiк мае iх кiльканадцять!
– Невже аж так багато, ледi Генрi?
– Ну, то, може, й двадцять. І, крiм того, раз я бачила вас удвох з ним в оперi.
Говорячи це, вона нервово усмiхалась i пильно дивилася на нього своiми рухливими й голубими, наче незабудки, очима. Чудна це була жiнка – ii вбрання завше виглядали так, немов iх кроiли в нестямi, а одягали в бурю. Ледi Воттон вiчно була закохана в кого-небудь, а що ii пристрасть нiколи не мала взаемностi, всi iлюзii зберiгалися при нiй. Вона претендувала на мальовничiсть, а спромоглася стати лише неохайною. Ім’я ii було Вiкторiя, i вона страх як любила ходити до церкви.
– Мабуть, на «Лоенгрiнi»*, ледi Генрi?
– Так, тодi саме ставили незрiвнянного «Лоенгрiна». Вагнер менi над усiх подобаеться! Його музика така гучна, що можна весь час розмовляти i нiхто стороннiй не почуе. Це дуже зручно, правда-бо, мiстере Грей?
Знов такий самий шарпливий i нервовий смiх зiрвався з ii тонких уст, i вона почала крутити в руках довгий черепаховий ножик, що ним рiжуть папiр.
Дорiан посмiхнувся i струснув головою.
– Даруйте, ледi Генрi, але я iншоi думки щодо цього. Я нiколи не розмовляю пiд музику, принаймнi пiд гарну музику. Ну, а якщо ви чуете погану музику, то це навiть ваш обов’язок заглушити ii розмовою.
– А-а, це погляд Гаррi, чи не так, мiстере Грей? Я завжди чую думки свого чоловiка вiд його друзiв. Лише в такий спосiб я й можу про них дiзнатися… Та не думайте, що я не люблю музики. Гарною музикою я захоплююсь, але вона мене лякае – через неi стаеш надто романтичною. І я просто боготворю пiанiстiв – iнодi аж двох заразом, як каже Гаррi. Сама не знаю, чому це так. Чи не тому, що вони чужинцi? Адже правда, вони всi чужинцi? Навiть тi, що народилися в Англii, згодом стають чужинцями. Хiба ж не правда? Це так розумно i так до честi iхньому мистецтву! Воно стае цiлком космополiтичним, правда ж бо? Ви, мiстере Грей, здаеться, нiколи не бували у мене на званих вечорах? Ви повиннi прийти. Я не можу дозволити собi такоi розкошi, як орхiдеi, але на чужинцiв я не шкодую коштiв. Завдяки iм вiтальня стае така мальовнича!.. А ось i Гаррi! Гаррi, я зайшла про щось тебе спитати – забула, про що саме, – i застала тут мiстера Грея. Ми з ним так приемно побалакали про музику! Думки в нас зовсiм однаковi. Нi, нi, не те, – здаеться, зовсiм протилежнi. Але вiн дуже приемний спiврозмовник. Я така рада, що познайомилася з ним.
– Я в захватi, моя люба, просто в захватi, – сказав лорд Генрi, з веселим усмiхом дивлячись на них обох i зводячи темнi зiгнутi брови. – Даруйте, що примусив вас чекати, Дорiане. На Вордор-стрiтi я нагледiв шматок старовинного грезету, i довелося години двi за нього торгуватись. Нинi люди знають цiну всього, хоч не мають i поняття про справжню вартiсть бодай чого-небудь.
– На жаль, менi треба йти! – вигукнула ледi Генрi, порушуючи нiякову мовчанку своiм раптовим i недоречним смiшком. – Я обiцяла герцогинi поiхати з нею на прогулянку. До побачення, мiстере Грей. До побачення, Гаррi. Ти, мабуть, дома не обiдатимеш? Я також. Може, побачимось у ледi Торнберi.
– Напевне, моя мила, – вiдповiв iй чоловiк, причиняючи за нею дверi.
Коли вона з виглядом райськоi пташки, що перебула цiлу нiч пiд дощем, випурхнула з кiмнати, лишивши по собi легкi пахощi жасмину, лорд Генрi запалив цигарку й сiв на канапi.
– Нiколи, Дорiане, не одружуйтеся з жiнкою, що мае бiляве волосся, – промовив вiн, кiлька разiв затягнувшись.
– Чому, Гаррi?
– Такi жiнки надмiру сентиментальнi.
– А менi подобаються сентиментальнi люди.
– І взагалi не одружуйтесь, Дорiане. Чоловiки одружуються з нудьги, жiнки з цiкавостi; тi й тi знаходять розчарування.
– Та я й не збираюсь одружуватись, Гаррi. Я занадто закоханий. Це теж один з ваших афоризмiв. Я переводжу його в життя, як роблю тепер з усiм, що ви кажете.
– У кого ж ви закоханi? – запитав лорд Генрi пiсля короткоi паузи.
– В одну актрису, – зашарiвшись, вiдповiв Дорiан Грей.
Лорд Генрi знизав плечима.
– Дебют досить банальний.
– Побачивши ii, ви б так не сказали, Гаррi.
– Хто ж вона?
– Їi звуть Сiбiл Вейн.
– Нiколи не чув про таку.
– І нiхто ще не чув. Проте колись почують. Вона – генiй.
– Любий хлопчику, жiнка не може бути генiем. Жiноцтво – декоративна стать. Жiнки нiколи не мають чого сказати свiтовi, але кажуть, i то чарiвно. Вони уособлюють торжество матерii над розумом, так само як чоловiки – торжество розуму над мораллю.
– Гаррi, як ви можете!
– Любий Дорiане, це щира правда. Якраз тепер я студiюю жiноцтво, отож мушу знати. Предмет не такий уже важкий, як би то здавалося. Я виявив, що кiнець кiнцем е тiльки двi категорii жiнок: звичайнi i пiдмальованi. Звичайнi – дуже кориснi. Якщо вам треба набути доброi репутацii, досить лише запросити таку жiнку повечеряти з вами. Друга категорiя жiнок – дуже чарiвнi. Але вони припускаються однiеi помилки: пiдмальовують себе тiльки для того, щоб виглядати молодими. Колись нашi бабусi пiдмальовувались, щоб iскритися дотепнiстю в розмовi – rouge et esprit[4 - Рум’яна i дотепнiсть (фр.).] iшли тодi рука в руку. Тепер це все минулося. Доки жiнка виглядае на десять рокiв молодшою за свою доньку, вона повнiстю вдоволена. Що ж до словесноi вправностi, то на весь Лондон е тiльки п’ятеро путнiх спiвроз-мовниць-жiнок, та й то двое з них не для пристойного товариства… Та нехай iм, краще розкажiть менi про свого генiя. Коли ви познайомилися з нею?
– О Гаррi, вашi погляди жахають мене.
– То дарма. Отже, давно ви з нею знайомi?
– Тижнiв зо три.
– І де ж ви побачили ii вперше?
– Зараз розповiм; тiльки ви не повиннi бути байдужим, Гаррi! Адже зрештою цього нiколи б i не сталося, якби я не познайомився з вами. Це ж ви наповнили мене шаленим бажанням дiзнатись усе про життя. Вiдтодi, як ми познайомились, душа моя втратила спокiй, кожна жилка стала звабно трiпотiти в менi… Прогулюючись у Гайд-парку чи на Пiкадiллi, я пожадливо задивлявся на кожну людину, яку перестрiвав, i намагався вгадати, чим вона живе. Дехто з них приваблював мене, iншi сповнювали жахом. Немов якусь витончену отруту було розлито в повiтрi… Я палко жадав гострих вражень… І ось раз надвечiр, десь так близько сьомоi години, я подався на пошуки чогось незнаного. Я вiдчував, що цей наш сiрий страхiтливий Лондон з його мiрiадами людей, з його – як то ви казали – ницими грiшниками й пишними грiхами, повинен мати щось i для мене. Тисячi речей ввижалися менi. Саме вже передчуття небезпеки проймало захопленням. Я пам’ятав вашi слова з того чудового вечора, коли ми вперше разом обiдали, що справжнiй сенс життя полягае в шуканнi краси. Сам не знаю, чого я сподiвався, виходячи з дому i подаючись кудись до Іст-Енду. Там я скоро заблукав у лабiринтi занехаяних вуличок i похмурих, без жодноi травинки, майданiв. Було, мабуть, пiв на дев’яту, коли я минав якийсь жалюгiдний театрик з величезними газовими рiжками i ляпуватими афiшами побiля дверей. При входi стояв бридкий еврей у неможливо чудернацькому жилетi i палив смердючу сигару. Волосся в нього було масне й кучеряве, а на бруднiй сорочцi виблискував величезний дiамант. «Чи не зволите ложу, мiлорде?» – звернувся вiн до мене i так ото догiдливо скинув капелюха. Дуже кумедна була та потворна постать. Вам, звичайно, воно смiшно, але я таки ввiйшов i заплатив цiлу гiнею за ложу бiля сцени. І досi не можу збагнути, чого я так зробив. Але ж якби не це, любий Гаррi, якби не це, – я пропустив би найчудовiший роман свого життя! Ви смiетеся? Ну, чом ви такий, Гаррi?
– Я не смiюся, Дорiане, а якщо й смiюся, то не з вас. Але вам не слiд казати «найчудовiший роман свого життя», – радше скажiть: «перший роман». Вас завжди кохатимуть, i ви самi будете завжди закоханий у кохання. Grande passion[5 - Велика пристрасть (фр.).] – привiлей тих, що живуть у неробствi. Це едине пуття з нетрудящих класiв. Не журiться, у майбутньому ви матимете ще багато гострих перечувань! Це тiльки початок.
– Ви гадаете, що моi почуття аж такi поверховi? – обурився Дорiан.
– Якраз навпаки: я гадаю, що аж такi глибокi!
– Тобто як?
– Любий хлопчику, справдi поверховi почуття в людей, що кохають лише раз у життi. Те, що вони називають постiйнiстю i вiдданiстю, – це просто летаргiя звички або ж брак уяви. Вiрнiсть у життi емоцiй – те саме, що незмiннiсть i послiдовнiсть у життi iнтелекту, коротше, це визнання своеi неспроможностi, та й годi. Вiрнiсть! Колись я зацiкавлюся нею ближче. У нiй е жага за власнiстю. Багато речей ми б вiдкинули, якби не боялися, що iншi iх пiдберуть… Але не перебиватиму вас. Розповiдайте далi.
– Отже, я опинився в поганенькiй тiснiй ложi, а просто перед мене красувалась абияк розмальована завiса. Визирнувши з-за куртини, я почав оглядати залу. І стiни ii, i стеля були оздобленi з кричущим несмаком, де не кинь – купiдони* й роги достатку, мов на дешевому весiльному тортi. На гальорцi й у заднiх рядах партеру публiки було вщерть, але першi ряди обшарпаних крiсел зяяли пусткою, та й на тих мiсцях, що вони, мабуть, вважають за бельетаж, ледве чи була хоч одна душа. Мiж рядiв ходили жiнки, продавали апельсини та iмбирне пиво, i вся зала немилосердно лускала горiхи.
– Мабуть, чисто, як у театрi Шекспiрових часiв!
– Так, щось подiбне, i враження справляло вельми гнiтюче. Я вже подумував, чи не вибратися звiдтiля, коли це погляд мiй упав на афiшу. І, як би ви гадали, Гаррi, що за п’есу вони ставили?
– Певно, щось на зразок «Хлопчина-iдiот, або Нiмий, та безвинний». Нашi батьки полюбляли такi п’еси. Чим довше я живу, тим бiльш переконуюсь: що було досить добре для наших батькiв, для нас уже нездале. У мистецтвi, як i в полiтицi, les grandp?res ont toujours tort[6 - Дiди завжди помиляються (фр.).].
– Ця п’еса, Гаррi, i для нас досить здала. Це «Ромео i Джульетта». Правду кажучи, мене аж пересмикнуло на думку побачити Шекспiра в такiй глухiй дiрi. Але все-таки я вiдчув деяке зацiкавлення; в усякому разi, вирiшив дочекатись першоi дii. Жахливий оркестр пiд орудою молодого еврея, що сидiв за деренчливим пiанiно, мало не примусив мене втекти, та ось нарештi завiса пiднялась i почалася вистава. Ромео грав гладкий, як барило, лiтнього вiку добродiй з пiдкоркованими бровами i хрипким трагiчним голосом. Ледве чи кращий був i Меркуцiо. Його роль виконував якийсь комiк з фарсовими вибриками власноi руки. Вiн явно звик бути запанiбрата з гальоркою. І актори, i декорацii – все це виглядало гротескно, нагадуючи ярмарковий балаган. Але Джульетта!.. Гаррi, уявiть собi дiвчину лiт сiмнадцяти, обличчя в неi – наче квiтонька, голiвка грекинi, а на голiвцi тiй вiнок темно-каштанових кiс. Очi ii – немов бузковi плеса пристрастi, а вуста – пелюстки троянди… Такоi прегарноi вроди я нiколи в життi не бачив! Якось ви сказали, що пафос полишае вас байдужим, але краса – i тiльки краса – може викликати сльози на очах. От i я кажу вам, Гаррi: вона так вразила мене, що я ледве мiг ii бачити через поволоку слiз, що застували менi зiр. А ii голос! Я зроду не чув такого! Спочатку дуже тихий, з глибокими лагiдними нотками, що, здавалося, просто самi западають у вухо. Потiм вiн посилився i зазвучав, наче флейта або далекий гобой. У сценi в садку цей голос забринiв усiм тим трепетним екстазом, що ми чуемо в досвiтньому спiвi соловейка. Ще далi бували моменти, коли в ньому промовляла шалена пристрасть скрипки… Ви знаете, як може зворушувати голос! Ваш голос i голос Сiбiл Вейн – iх менi повiк не забути! Заплющивши очi, я чую iх, i кожен з них каже щось одмiнне. І я не знаю, котрого слухатись. Як же я мiг не закохатись у неi? Гаррi, я кохаю ii! Вона для мене все в життi. Вечiр за вечором я ходжу дивитися на ii гру. Сьогоднi вона – Розалiнда*, завтра – Імогена*. Я бачив, як вона вмирала в похмур’i iталiйського склепу*, випивши цiлунком отруту з уст коханого. Я стежив, як вона блукала в Арденнському лiсi, прибрана ладним хлопчиною, – у короткому камiзелку, рейтузах i чепурненькiй шапочцi. Причинною вона приходила* до короля-провинця i давала йому рути й гiрких трав. Вона була безневинна*, i чорнi руки ревнощiв душили ii тонку, як очеретина, шийку. Я бачив ii в усiх вiках i в усiх убраннях. Звичайнi жiнки нiколи не розпалюють уяви. Вони обмеженi своею добою. Нiяким чудесам несила змiнити iх. Душi iхнi пiзнаеш так само легко, як i iхнi капелюшки, – жодних зусиль на те не треба. В них нема нiякоi таемницi. Вранцi вони проiжджають по Гайд-парку, а пополуднi плещуть язиками за чаем. У них стандартнi усмiшки i моднi манери. Вони геть в усьому яснi. Але актриса!.. О, актриса – це щось зовсiм iнше. Чого ви не сказали менi, Гаррi, що з усiх жiнок варто кохати тiльки актрис?
– Бо я кохав дуже багатьох iх, Дорiане.
– Атож, бридких iстот з пофарбованим волоссям i пiдмальованими обличчями!
– Не гребуйте так дуже пофарбованим волоссям i пiдмальованими обличчями. Деколи в них надзвичайнi чари, – сказав лорд Генрi.
– Тепер я шкодую, що розповiв вам про Сiбiл Вейн!..
– Ви не могли не розповiсти менi, Дорiане. Усе свое життя, хоч би що вам випало робити, ви розповiдатимете менi.
– Так, Гаррi, мабуть, це правда. Я не можу таiтись перед вами. Ви маете якийсь чудний вплив на мене. Навiть якби я вчинив злочин, то й то зiзнався б вам. Ви зрозумiли б мене.
– Такi люди, як ви, Дорiане, – це примхливi сонячнi променi, що осявають життя, i вони не чинять злочинiв. Але за комплiмент красно дякую!.. А скажiть-но тепер… подайте, будь ласка, менi сiрники… дякую… якi ж насправдi вашi стосунки з цiею Сiбiл Вейн?
Дорiан Грей схопився з мiсця, увесь спаленiвши; очi його взялися вогнем.
– Гаррi! Сiбiл Вейн для мене священна!
– Тiльки священнi речi й вартi, щоб iх торкатися, Дорiане! – прорiк лорд Генрi з незвичним пафосом у голосi. – Та й чого вам так дратуватись? Я гадаю, однак же вона колись вам належатиме. Закоханий завше починае тим, що ошукуе себе, а кiнчае тим, що ошукуе iнших. Ось це й називають романом. Але ж ви бодай познайомилися з нею?
– Певна рiч! Першого ж вечора пiсля вистави той бридкий старий еврей пiдiйшов до моеi ложi i запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульеттою. Я розлючено напався на нього – мовляв, Джульетта померла кiлькасот рокiв тому, i тiло ii лежить у мармуровому склепi у Веронi*. Вiн спантеличено витрiщив на мене очi – певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.
– Воно й не дивно.
– Тодi вiн спитав, чи не дописую я до газет. Я вiдповiв, що навiть не читаю iх. Це його страшенно розчарувало, пiсля чого вiн довiрливо повiдомив мене, що всi театральнi критики у змовi проти нього i що всiх iх пiдкуплено.
– Може, вiн у цьому й мае рацiю. Хоча, судячи з iхньоi зовнiшностi, бiльшiсть критикiв дешево обходиться покупцям.
– Однак йому вони, очевидячки, не по кишенi, – засмiявся Дорiан. – Ну, а тим часом у залi почали гасити свiтло, i я мусив iти. Єврей силкувався накинути менi ще якiсь там сигари, що вiн дуже розхвалював, але я й вiд них вiдмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому мiсцi. Вiн привiтав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте, хоч яка огидна в нього фiзiономiя, слiд визнати, що вiн ревний Шекспiрiв прихильник. Вiн з гордiстю сказав менi, що всiма своiми п’ятьма банкрутствами його театр цiлковито завдячуе «бардовi», – так вiн уперто волiе називати Шекспiра. Вiн вважае це, либонь, чи не за особливу вiдзнаку.
– Це й е особлива вiдзнака, любий Дорiане, велика вiдзнака. Здебiльшого люди стають банкрутами, коли надмiру запопадливо вiддаються прозi життя. А от зазнати руiни через поезiю – це честь… Ну, а коли ж уперше ви заговорили з мiс Сiбiл Вейн?
– Третього вечора. Вона тодi грала Розалiнду. Я вже не мiг стримуватись. Пiд час вистави я кинув iй квiти, i вона глянула на мене. Принаймнi так менi видалось… А старий еврей не вiдставав, немов утявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився… Дивно ж, правда, що менi не хотiлося знайомитися з нею?
– Нi, не думаю.
– Чому ж, любий Гаррi?
– Колись при нагодi скажу. Але зараз я хочу слухати далi про цю дiвчину.
– Про Сiбiл? О, вона така сором’язлива, така лагiдна! У нiй ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений ii грою, очi в неi широко розкрились у такому милому подивi – вона, здаеться, зовсiм не свiдома власноi сили. Мабуть, i вона, i я були тодi досить збентеженi. Старий еврей, осмiхаючись, стовбичив на порозi запорошеноi акторськоi кiмнатини i просторiкував перед нами, а ми обое собi дивились одне на одного, мов дiти. Вiн уперто титулував мене «мiлордом», тож я мусив запевнити Сiбiл, що я зовсiм не лорд. А вона сказала менi просто: «Ви бiльше схожi на принца. Я називатиму вас Чарiвний Принц».
– Слово честi, Дорiане, мiс Сiбiл знаеться на комплiментах!..
– Ви не розумiете ii, Гаррi. Я ж для неi немов герой з п’еси! Вона нiчого не вiдае про реальне життя. Живе вона разом з матiр’ю, виснаженою, змарнiлою жiнкою, що першого вечора в якомусь червоному капотi грала ледi Капу-леттi*. По матерi видно, що колись вона бачила кращi днi.
– Знаю я таких жiнок. Вигляд iх нагонить тугу, – пробурмотiв лорд Генрi, розглядаючи своi перснi.
– Єврей хотiв розповiсти про ii минуле, але я сказав, що то мене не цiкавить.
– Ви маете рацiю. У трагедiях iнших людей е щось безмежно жалюгiдне.
– Сiбiл – це едине, що мене обходить. Що я маю до ii роду? Вiд голiвки й до нiжок вона геть-чисто в усьому божественна! Щовечора я ходжу дивитись на ii гру, i з кожним разом Сiбiл стае все бiльш i бiльш чудовою.
– Он воно чому ви тепер нiколи не обiдаете зi мною! Я так i гадав, що у вас якийсь роман. І не помилився, хоч це трохи iнше, нiж я сподiвався.
– Гаррi, любий, ми ж кожного дня буваемо разом – чи за полуденком, чи за вечерею, i кiлька разiв я iздив з вами в оперу, – заперечив Дорiан, здивовано розширивши своi голубi очi.
– Але ви щоразу страшенно спiзнюетесь.
– Та що ж менi подiяти? Я не можу пропустити гру Сiбiл! – скрикнув Дорiан. – Навiть коли вона виступае лише в однiй сценi… Менi вже несила жити без неi. Коли я подумаю, що за чарiвна душа криеться в цьому тендiтному тiлi немов iз слоновоi костi, мене проймае побожний трепет.
– Ну, а сьогоднi – ви, певно, зможете пообiдати зi мною, Дорiане?
Юнак похитав головою.
– Сьогоднi вона Імогена, а завтра буде Джульетта.
– Коли ж вона Сiбiл Вейн?
– Нiколи.
– Поздоровляю вас.
– Який ви неможливий, Гаррi! Вона – це всi великi героiнi свiту заразом. Вона – щось бiльше, нiж просто окрема особа. Смiетеся? А я вам кажу – вона генiй. Я кохаю ii i зроблю все, щоб вона покохала мене! Гаррi, ви осягли всi таемницi життя, скажiть же менi – як можна причарувати Сiбiл Вейн? Я хочу, щоб Ромео запалився ревнощами. Я хочу, щоб усi закоханцi минулого почули наш смiх i посмутнiли; я хочу, щоб подих нашоi пристрастi розворушив iхнiй порох, розбудив iхнiй тлiн i примусив його страждати! Ви й не повiрите, Гаррi, як я ii обожнюю!
Кажучи це, Дорiан схвильовано ходив по кiмнатi. Гарячкова барва заграла йому на щоках, юнак був украй збуджений.
Лорд Генрi стежив за ним з ледь помiтним почуттям задоволення. Наскiльки Дорiан рiзнився вiд того сором’язного, несмiливого хлопця, що його вiн здибав у робiтнi Бе-зiла Голворда! Вдача його немов тiльки-но розквiтла i вже викинула пломенистий цвiт. З потайного сховища вийшла Душа, i Бажання постало, щоб зустрiти ii в дорозi.
– І що ж ви гадаете робити? – спитав нарештi лорд Генрi.
– Я хочу, щоб ви й Безiл пiшли зi мною подивитись на ii мистецтво. Я не маю жодного сумнiву, що ви теж визнаете хист Сiбiл Вейн. Тодi треба буде вирвати ii з рук того еврея. Вона зв’язана контрактом ще на три роки, точнiш, на два роки й вiсiм мiсяцiв. Певна рiч, я заплачу йому щось там. А коли все це влаштуеться, заорендую який-небудь театр у Вест-Ендi i покажу ii свiтовi в усiй ii силi! Вона зачаруе всiх так само, як зачарувала мене.
– Ну, це вже чи не занадто, мiй любий!
– Ось побачите! У неi не тiльки незрiвнянне мистецьке чуття, але й своя iндивiдуальнiсть. А ви ж часто казали менi, що саме особистостi, а не принципи, рухають наш вiк.
– Та вже нехай. А коли ж ми пiдемо до театру?
– Сьогоднi у нас вiвторок?.. Тодi давайте взавтра. Завтра вона грае Джульетту.
– Гаразд. Зустрiнемось у «Бристолi», о восьмiй вечора. Я привезу Безiла.
– Де ж можна о восьмiй, Гаррi! О пiв на сьому! Нам треба там бути перед початком вистави. Ви повиннi побачити ii в першiй дii, коли вона зустрiчаеться з Ромео.
– О пiв на сьому? Так рано? Наче ми збираемось чаювати або читати англiйський роман! Нi, хiба вже о сьомiй. Жодна порядна людина не обiдае ранiш сьомоi. Ви побачитеся з Безiлом перед цим? Чи, може, менi написати йому?
– Любий Безiл! Цiлий тиждень я не бачив його! Я такий невдячний – вiн же прислав менi мого портрета у чудовiй рамi, зробленiй за його ескiзом. І хоч я трохи заздрю портретовi, що вiн уже на цiлий мiсяць молодший вiд мене, все-таки я ним захоплений. Але, мабуть, краще ви напишiть Безiловi. Я не хочу бачитися з ним наодинцi – мене нудять його добрi поради.
Лорд Генрi посмiхнувся.
– Деякi люди дуже люблять розкидатись тим, чого самi найбiльше потребують. Ось що я називаю вершиною щедрот.
– Безiл – чудовий товариш, але вiн трошки фiлiстер. Я завважив це, вiдколи познайомився з вами.
