скачать книгу бесплатно
– Йому таки пощастило.
– Який жаль! – пробурмотiв Дорiан Грей, усе ще не зводячи очей з картини. – Який жаль! Я зiстарюся, стану бридким i потворним, а цей портрет повiк лишиться молодим. Вiн нiколи не буде старiшим, нiж ось цього червневого дня… О, якби тiльки можна було навпаки! Якби це я мiг лишатись повiк молодим, а старiшав – портрет! За це… за це… я вiддав би все! Так, все, геть-чисто все на свiтi! Я вiддав би за це навiть саму душу!
– Ти, Безiле, навряд чи пристав би на таку угоду, – засмiявся лорд Генрi. – Вона б не дуже принадно позначилась на твоiй роботi!
– Авжеж, Гаррi, я рiшуче б заперечив, – сказав Гол-ворд.
Дорiан Грей обернувся до нього.
– Я цього певен, Безiле. Бо вам ваше мистецтво дорожче за друзiв. Я для вас не бiльше, нiж позеленiла бронзова статуетка! А може, й того навiть не вартий.
Художник у подивi розширив очi. Це було так несхоже на Дорiана. Що сталося? Вiн увесь аж мало не кипiв вiд роздратування, вид його палав.
– Так, – вiв далi Дорiан. – Я для вас менше, нiж срiбний Фавн* чи отой Гермес* iз слоновоi костi. Вони вам подобатимуться завжди. А доки я подобатимусь? Мабуть, до першоi зморшки на моему обличчi!.. Тепер я знаю, що, втрачаючи вроду, яка вона не е, людина втрачае все. Ваш портрет навчив мене цього. Лорд Генрi Воттон мае цiлковиту рацiю. Юнiсть – це едине, що варто мати. Коли я побачу, що старiю, то заподiю собi смерть.
Голворд пополотнiв i схопив його за долоню.
– Дорiане, Дорiане! Не кажiть цього! Адже я нiколи не мав такого друга, як ви, i нiколи не матиму! Невже ж ви заздрите цим мертвим речам, – ви, красивiшi за будь-яку з них?!
– Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретовi, що ви намалювали з мене. Чому вiн мае право зберiгати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирае щось вiд мене i даруе щось йому. О, якби тiльки можна було навпаки! Якби це портрет мiг змiнюватись, а я повiк лишався б таким, як зараз! Навiщо ви намалювали його? Вiн же колись глузуватиме з мене, о, i як жорстоко глузуватиме!
Гарячi сльози виступили Дорiановi на очах, вiн висмикнув руку i, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благаннi.
– Це все ти накоiв, Гаррi, – гiрко мовив художник. Лорд Генрi знизав плечима.
– Це справжнiй Дорiан Грей, i тiльки.
– Нi, вiн не такий.
– Якщо вiн не такий, то що я тут мiг накоiти?
– Тобi треба було пiти, коли я просив тебе, – пробурмотiв Безiл Голворд.
– Я залишився тому, що ти попросив мене, – заперечив лорд Генрi.
– Гаррi, я не можу заразом посваритися з двома найкращими друзями!.. Але ви примусили мене зненавидiти свiй шедевр, i я знищу його. Та й що вiн, власне, крiм полотна й фарб? Я не дозволю йому стати помiж нашi трое життiв i скалiчити iх!
Дорiан Грей, звiвши вiд подушки злотисту голову з поблiдлим обличчям у сльозах, пильнував за Голвордом, як той пiдiйшов до круглого столика пiд високим завiшеним вiкном. Що вiн там робить? Пальцi його порпаються серед купи тюбикiв з фарбою та сухих пензлiв, чогось шукаючи. А-а, ножика з гнучкоi сталi, яким чистять палiтру… Ось вiн нарештi знайшов його. Вiн хоче порiзати картину!
З придушеним риданням юнак схопився з дивану, пiдбiг до художника, вирвав у нього з рук ножа i шпурнув у куток кiмнати.
– Не смiйте, Безiле, не смiйте! – закричав вiн. – Це було б убивство!
– Я радий, що ви кiнець кiнцем оцiнили мою роботу, – холодно озвався Голворд, приходячи до тями. – Я вже не думав, що вас на це стане.
– Оцiнив? Я закоханий у неi! Це ж нiби частка мене самого!
– Ну що ж, гаразд. Як тiльки ви пiдсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму i вiдiшлють додому. Тодi зможете чинити з собою що завгодно. – І, пройшовши через кiмнату, художник подзвонив за чаем. – Ви, звичайно, вип’ете чаю, Дорiане? А ти теж, Гаррi? Чи ти вiдкидаеш такi простi втiхи?
– Я захоплююсь простими втiхами, – сказав лорд Генрi. – Це останнiй притулок для складних натур. А от сцени менi подобаються лише на кону. І диваки ж ви обидва! Цiкавий би я знати, хто це визначив людину як розумну iстоту. То був найнеобдуманiший висновок! Людина – це багато що, але вона не е розумна. Зрештою, я навiть радий цьому, хоч менi б i не хотiлося, щоб ви сварилися через портрет. Ти зробив би набагато краще, Безiле, якби вiддав портрета менi. Справдi, цей дурненький хлопчина не потребуе його так, як я.
– Безiле, якщо ви оддасте портрета комусь iншому, я вам нiколи цього не подарую! – вихопився Дорiан Грей. – І я не дозволю нiкому обзивати мене «дурненьким хлопчиною»!
– Ви ж знаете, що портрет належить вам, Дорiане. Я вiддав його вам ще до того, як вiн постав на свiтi.
– І ви знаете, що повелися трохи по-дурному, мiстере Грей. Так само ви не можете серйозно заперечувати, коли вам нагадують, що ви дуже молодi.
– Сьогоднi вранцi я навiдлiг заперечив би це, лорде Генрi.
– О, сьогоднi вранцi! Лиш вiд цього ранку ви почали жити!
Постукавши у дверi, увiйшов служник i поставив на японський столик тацю з чаем. Задзеленькотiли чашки й блюдечка, зашипiв великий жолобкуватий чайник. Потому пiдлiток-служка внiс два кулястих порцелянових полумиски з накривками. Дорiан Грей взявся наливати чай. Двое iнших неквапливо пiдiйшли до столика i подивились, що було на полумисках.
– Ходiм сьогоднi ввечерi до театру, – запропонував лорд Генрi. – Десь щось певно мае йти путне. Щоправда, я обiцяв одному чоловiковi повечеряти з ним у клубi Вайта*, але оскiльки вiн мiй давнiй приятель, я можу сповiстити його телеграмою, що заслаб або що менi стала на завадi пiзнiша домовленiсть. Я думаю, це було б навiть дотепне вибачення: воно вразило б щирiстю.
– Ой, як я не люблю переодягатись у вихiдне вбрання, – буркнув Голворд. – І так неприемно почуваешся в ньому!
– Маеш рацiю, Безiле, – мляво погодився лорд Генрi. – Сучаснi костюми вiдразливi – вони такi похмурi, такi гнiтючi. Грiх – це едина барвиста рiч, що залишилась нам нинi.
– Гаррi, тобi направду-бо не слiд так говорити перед Дорiаном.
– Перед котрим Дорiаном? Перед тим, що наливае чай, чи тим, що на портретi?
– Перед обома.
– Я радо пiшов би з вами до театру, лорде Генрi, – обiзвався нараз Дорiан Грей.
– То й пiдете. І ти також, Безiле?
– iй-бо, я не можу. У мене сила роботи. Та й щось не хочеться.
– Гаразд, тодi ми вдвох виберемося, мiстере Грей.
– Я буду страшенно радий!
Художник прикусив губу i з чашкою в руцi ступив до портрета.
– Я лишуся iз справжнiм Дорiаном, – сумно мовив вiн.
– То це вiн – справжнiй Дорiан? – скрикнув прообраз портрета, пiдходячи до художника. – Невже я й справдi такий, як вiн?
– Авжеж, ви точнiсiнько такий самий.
– Це ж чудово, Безiле!
– Принаймнi ви такий самий на вигляд. Але вiн нiколи не змiниться, – зiтхнув Голворд, – а це вже не абищо.
– І як тiльки людям кортить отiеi постiйностi! – вигукнув лорд Генрi. – Таж навiть у коханнi це справа чисто фiзiологiчна. Наша воля тут безсила. Молодi хочуть бути вiрнi, та не бувають; старi хочуть бути невiрнi, та вже не можуть. Ото й тiльки.
– Не ходiть сьогоднi до театру, Дорiане, – мовив Голворд. – Залишiться у мене, пообiдаемо разом.
– Не можу, Безiле.
– Чому?
– Я ж пообiцяв лорду Генрi Воттоновi пiти з ним.
– Не бiйтеся, Дорiане, ви не розподобаетесь йому, коли не дотримаете обiцянки. Вiн же сам вiчно своi порушуе! Прошу вас, не ходiть.
Дорiан Грей засмiявся i похитав головою.
– Я благаю вас.
Юнак завагався i зирнув на лорда Генрi, що з усмiхом приглядався до них, сидячи за столиком.
– Нi, я мушу йти, Безiле, – вiдповiв Дорiан.
– Ну що ж, гаразд, – сказав Голворд. Вiн пiдiйшов до столика i поставив чашку на тацю. – Уже пiзнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррi. До побачення, Дорiане. Заходьте до мене чимскор-ше. Ну хоча б завтра?
– Неодмiнно.
– Ви не забудете?
– Нi, звичайно, нi, – запевнив Дорiан.
– І… Гаррi!
– Що, Безiле?
– Пригадай, про що я просив тебе в садку сьогоднi вранцi.
– А я вже й забув.
– Я покладаюся на тебе, Гаррi.
– Хоча б я сам мiг покладатись на себе! – засмiявся лорд Генрi. – Ходiмо, мiстере Грей, мiй кабрiолет чекае надворi. Я вiдвезу вас додому. До побачення, Безiле. У нас сьогоднi був неймовiрно цiкавий день!
Коли дверi зачинились за гiстьми, художник важко сiв на диван. На його обличчi з’явився вираз болю.
Роздiл III
Наступного дня о пiв на першу лорд Генрi Воттон простував iз Керзон-стрiт до будинку Олбенi*, маючи на думцi вiдвiдати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч i грубуватого трохи старого парубка ширший загал називав себелюбним, не мавши з нього жодноi вигоди, а свое, свiтське, товариство вважало щедрим, бо вiн радо пригощав тих, що приносили йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадридi за часiв молодостi королеви Ізабелли*, коли про Прiма* ще й чутки не було. Пiд одну химерну хвилю вiн покинув дипломатичну службу, образившись, коли йому не запропонували посольства в Парижi – посади, що на неi вiн буцiмто мав повне право з огляду на свое походження i бездiлля, на добiрний стиль своiх донесень i безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у вiдставку разом iз шефом – вчинок дещо нерозважний, як гадали в той час, – i, успадкувавши по кiлькох мiсяцях титул лорда, заходився на повному серйозi опановувати велике аристократичне мистецтво цiлковитого неробства. Вiн мав у Лондонi двi чималi кам’яницi, однак волiв проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскiльки це було менш клопiтно, а щодо iжi – переважно задовольнявся послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор придiляв наглядовi за власними вугiльними копальнями в середнiй Англii, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний iнтерес до промисловства тим, що володiння вугiллям дае, мовляв, спромогу джентльменовi у своему камiнi з пристойнiстю палити дрова. У полiтицi вiн був торi*, за винятком перiодiв, коли торi стояли при владi, – тодi вiн безпардонно шпетив iх як зграю радикалiв. Вiн хвацько, дарма що безуспiшно, гороiжився перед своiм камердинером, – безуспiшно, бо камердинер усе ж тримав його в шорах, – а своею численною рiднею коверзував уже таки насправжки. Породити таку постать могла лише Англiя, хоч вiн i казав усе, що ця краiна котиться в прiрву. Принципи лорда Фермора були старомоднi, але багато що можна зауважити в оборонi його упереджень.
В кiмнатi, до якоi увiйшов лорд Генрi, сидiв його дядько у грубiй мисливськiй куртцi з сигарою в зубах. Невдо-волено буркотячи, вiн переглядав «Таймс».
– А, Гаррi! – промовив старий добродiй. – Що тебе принесло так рано? Я гадав, що ви, дендi, встаете не ранiш другоi i до п’ятоi не виходите з дому.
– Чисто родиннi почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Менi треба дещо вiд вас.
– Певно, грошей, – скривився лорд Фермор. – Ну гаразд, сiдай та кажи, що тобi сталося. Теперiшня молодь уявляе, нiби грошi – це все.
– Авжеж, – пробурмотiв лорд Генрi, поправляючи квiтку в петельцi, – а з часом вона ще й упевнюеться в цьому. Але менi грошей не треба, дядечку, – iх потребують лише тi, хто сплачуе своi рахунки, а я до такого не привчився. Капiтал молодшого сина – кредит. І вiн пречудово живе собi на цей капiтал. До того ж я завжди маю справу з поставниками Дартмура, тим вони нiколи й не турбують мене. Що менi потрiбно – так це деяких даних, не якихось корисливих – нi, нi, зовсiм не корисних.
– Ну що ж, я можу тобi розповiсти що завгодно з англiйських Синiх книг*, хоча цi теперiшнi дiячi заводять туди безлiч нiсенiтниць. За тих часiв, коли я був дипломатом, все йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тiльки склавши iспити. Тож чого можна сподiватись? Іспити, мiй друже, це справжнiсiньке ошуканство вiд початку до кiнця. Коли людина – джентльмен, вона знае цiлком достатньо; а коли не джентльмен, то хоч скiльки б вона знала, це погано для неi.
– Мiстер Дорiан Грей не причетний до Синiх книг, дядечку, – мляво зауважив лорд Генрi.
– Мiстер Дорiан Грей? Хто це такий? – спитав лорд Фермор, хмурячи сивi кошлатi брови.
– Я й прийшов саме, щоб дiзнатись про це, дядечку. Власне, хто вiн – я знаю. Вiн – онук останнього лорда Кельса. Прiзвище його матерi Девере, ледi Маргерит Девере… Ось про неi я й хотiв би, щоб ви менi розповiли. Що вона була за одна? З ким була одружена? Ви ж знали мало не всiх у свiй час, так ото, мабуть, ii також. Тепер мене дуже цiкавить мiстер Грей: я щойно лише познайомився з ним.
– Онук Кельса! – повторив старий лорд. – Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матiр. Здаеться, навiть був на ii хрестинах. Вона була несказанна красуня, ця Маргерит Девере… Мужчини геть усi показилися, коли вона втекла з молодиком, котрий не мав i гроша за душею, – та, власне, вiн був нiщо, сер, усього лишень якийсь пiхотний офiцерик чи щось таке… Атож, атож… Ця iсторiя стоiть у мене в пам’ятi, наче вона тiльки вчора сталася… Бiдолаху офiцера забили на дуелi в Спа* через кiлька мiсяцiв пiсля одруження. Ходили чутки, що то не зовсiм чиста була справа. Казали, нiбито Кельсо намовив якогось бельгiйського лотра, аби той прилюдно образив його зятя, i заплатив йому за це, – пiдкупив себто, – i той негiдник проштрикнув бiдного хлопчину, як курча. Справу сяк-так затерли, але ще довго Кельсо в клубi мусив на самотi споживати свого сiченика… Я чув – вiн забрав дочку назад до себе, але вона вiдтодi анi словом не обзивалася до старого. Далебi, сумна iсторiя. Десь так за рiк дочка померла… Отож вiд неi зостався син? Я забув це. І що за хлопець? Коли вiн схожий на матiр, то мае бути гарний лицем.
– Вiн дуже гарний на вроду, – пiдтвердив лорд Генрi.
– Сподiваюся, вiн потрапить у добрi руки, – вiв далi старий. – У нього буде сила грошей, коли Кельсо справедливо повiвся з ним. Мати його також мала дещо. iй дiстався вiд дiда весь маеток Селбi*. Дiд ii ненавидiв Кельса, називав його жмикрутом. І таки мав рацiю. Одного разу цей Кельсо приiхав до Мадрида, ще коли я був там. Ну й набрався ж я сорому за нього! Королева потому все, бувало, питае мене про англiйського пера, що завше свариться з вiзниками за грошi. Там з цього зробили цiлу iсторiю. Я добрий мiсяць i носа не важився показати при дворi. Та бодай до свого внука вiн поставився краще, нiж до мадридських кучерiв?
– Цього я не знаю, – вiдповiв лорд Генрi. – Але, гадаю, цей хлопець буде багатий. Зараз вiн ще неповнолiтнiй. Селбi то вiн уже мае – я сам чув вiд нього. А… його мати була справдi дуже вродлива?
– Я мало бачив у життi таких гарних дiвчат, як Марге-рит Девере. І що за гедзь укусив ii, коли вона кинулась на цей шлюб, – нiколи я не мiг збагнути. Вона ж могла одружитися з ким би не захотiла! Без тями закоханим у неi був Карлiнгтон. Хоча, правда, вона була романтична, як i вся жiнота в тiй родинi. Чоловiки там у них якiсь нездалi, але жiнки, iй же бо, чудовi… Карлiнгтон навколiшках благав ii, сам менi розказував. А вона брала його на смiх, i це тодi, коли на цiлий Лондон не було дiвчини, що не упадала б за ним!.. До речi, коли вже зайшло про дурнi шлюби. Твiй батько щось плiв менi про намiр Дартмура взяти собi американку. Що, англiйськi дiвчата не досить гарнi для нього?
– Нинi, дядечку, модно одружуватися з американками.
– Та я за англiйок готовий закластися проти цiлого свiту! – вигукнув лорд Фермор, бухаючи кулаком по столу.
– Але ставка на американках.
– Я чув, вони не витривалi, – буркнув Генрiв дядько.
– Так, довгi перегони iх скоро знесилюють, але на коротких, з бар’ерами, iм немае рiвних. Перепони вони беруть просто вмах! Не думаю, щоб Дартмур мав який шанс вистояти.
– А хто ii батьки? – пробурчав старий добродiй. – І чи е вони взагалi в неi?
Лорд Генрi похитав головою.
– Американськi дiвчата вмiють утаювати своiх батькiв так само спритно, як англiйськi жiнки свое минуле, – промовив вiн, пiдводячись.
– Їi батько десь, мабуть, iз тих консервних фабрикантiв?
– Заради Дартмура я б хотiв, щоб так i було, дядечку. Кажуть, в Америцi це найприбутковiший фах пiсля полiтики.
– Але ж вона хоча б гарненька?
– Вона поводить себе як справжня красуня! Так бiльшiсть американок робить – у цьому й секрет iхньоi принадностi.
– А чого б тим американкам не лишатись у себе вдома? Ми ж тiльки й чуемо, що ота Америка – сущий рай для жiноцтва.
– Авжеж, рай. Тим-то вони й намагаються так ревно, як i Єва колись, драпанути з нього, – сказав лорд Генрi. – До побачення, дядечку Джордже. Я мушу йти, а то спiзнюсь на полуденок. Дякую за розповiдь! Менi до вподоби знати все про своiх нових знайомих i нiчого не знати про давнiх.
