скачать книгу бесплатно
– Чарiвний Принц, – вiдповiла вона, проводжаючи поглядом екiпаж.
Хлопець, i собi схопившись, мiцно стиснув ii руку.
– Де? Покажи менi! Де вiн? Менi треба його побачити! – вигукував вiн. Але в цю мить той екiпаж заслонила запряжена четвiркою карета герцога Бервiка; коли ж вона проiхала, його вже зовсiм не було видно.
– Уже зник, – сумовито прошепотiла Сiбiл, – а я так хотiла, щоб ти його побачив…
– І я хотiв. Бо коли вiн скривдить тебе, я знайду його й уб’ю. Це так само певно, як те, що Бог е на небi!
Сiбiл жахно глянула на брата. Вiн ще раз повторив своi слова. Вони розiтнули повiтря, мов кинджал. На Джеймса почали озиратися люди; якась панi, що стояла поблизу дiвчини, пирснула смiхом.
– Ходiм звiдси, Джiме, ходiм! – стиха мовила Сiбiл.
Вона стала пробиратися крiзь юрбу, а брат слухняно
рушив за нею, радий, що нарештi розважив душу.
Коли вони дiйшли до статуi Ахiлла*, дiвчина обернулась i подивилася на брата. Жаль стояв iй в очах, а вуста – усмiхались. Вона докiрливо похитала головою.
– Ти зовсiм здурiв, Джiме, ну геть-чисто здурiв! Ти просто хлопчисько-сердюк, та й годi. Ну де ж можна говорити такi бридкi речi? Ти сам не розумiеш, що кажеш. Ти просто ревнивий i злющий!.. Ой, як я хотiла б, щоб ти закохався! Любов робить людей добрими, а твоi слова такi злi…
– Менi вже шiстнадцять рокiв, – заперечив Джеймс, – i я знаю, що кажу. Мати не зарадить тобi. Вона не зможе про тебе подбати… Тепер я взагалi шкодую, що виладнався до Австралii. Менi треба було б плюнути на все i лишитися з тобою. Я б так i зробив, якби не пiдписав уже контракту.
– О, не говори такого, Джiме. Ти поводишся, як героi тих безглуздих мелодрам, що в них так залюбки грала мама. Але я не хочу сваритися з тобою. Я ж тiльки-но бачила його, а бачити його – це справжне щастя! Ми не будемо сваритись. Я певна, ти нiколи не образиш того, кого я кохаю, – правда, Джiме?
– Мабуть – доки ти кохатимеш його, – була понура вiдповiдь.
– Я кохатиму його повiк! – вигукнула вона.
– А вiн тебе?
– І вiн теж!
– А нi – то хай начуваеться!
Вона аж вiдсахнулась, вражена братовим тоном, тодi засмiялася i поклала руку йому на плече. Адже брат ii – всього лишень хлопчисько!
Бiля Мармуровоi арки вони сiли в омнiбус, що довiз iх пiд самий iхнiй обшарпаний будинок на Юстон-род. Було вже за п’яту, i Сiбiл мала лягти вiдпочити яку часину перед виставою. На цьому наполiг Джеймс, сказавши, що вiн раднiше попрощаеться з нею, поки мати ще внизу. Ато мати неодмiнно встругне якусь препротивну сцену!
І вони попрощались у кiмнатинцi Сiбiл. Джеймсовi душу пекли ревнощi й люта ворожiсть до незнайомця, котрий, як здавалося йому, став помiж ним i сестрою. Та коли ii руки обвили його шию, ii пальцi пестливо торкнулись його волосся, хлопцевi одлягло вiд серця, i вiн поцiлував Сiбiл щиро й нiжно. А коли спускався сходами, на очах у нього бринiли сльози.
Внизу на хлопця чекала мати. Вона докiрливо буркнула щось за спiзнення, але вiн не вiдповiв, мовчки беручись до злиденного обiду. Круг столу дзижчали й повзали по бруднiй скатертинi мухи. Крiзь гуркiт омнiбусiв i екiпажiв на вулицi до хлопця доходив туркотливий голос, що пожирав останнi його хвилини вдома.
Попоiвши, вiн вiдсунув тарiлку i спер голову на руки. Хлопець вiдчував, що мае право знати. Якщо все було так, як вiн пiдозрював, мати давно мусила б сказати йому. Крижанiючи зi страху, мiсiс Вейн стежила за сином. Слова механiчно спадали з ii губ, пальцi нервово бгали подерту мереживну хусточку. Коли дзигарi вибили шосту, Джеймс пiдвiвся i рушив до дверей. Потiм нараз обернувся i глянув на матiр. Погляди iхнi зустрiлись. В ii очах вiн прочитав ревне благання милосердя. Це тiльки скрiпило його рiшучiсть.
– Мамо, я мушу запитати щось у тебе, – почав вiн. Їi очi непевно забiгали по кiмнатi. Вона мовчала.
– Скажи менi правду, я маю право знати! Ти була одружена з моiм батьком?
Мати полегшено зiтхнула. Моторошна мить, якоi вона перестрашено чекала й удень i вночi протягом довгих мiсяцiв, – ця мить нарештi прийшла, а проте не нагнала на неi жаху. Це навiть трохи розчарувало ii. Рiзка прямота запитання вимагала такоi ж прямоi вiдповiдi. До цiеi сцени годилося б звiльна пiдiйти, тодi вона не скидалася б в ii очах на погану репетицiю.
– Нi, – вiдповiла мати, вражена суворою простотою життя.
– Отже, мiй батько – негiдник! – вигукнув хлопець, стискаючи кулаки.
Мiсiс Вейн похитала головою.
– Нi, сину. Я знала, що вiн не був вiльний. Але ми дуже любилися мiж собою. Якби вiн був живий, вiн забезпечив би нас. Не май серця на нього, сину, вiн же твiй батько, i вiн порядна людина. Справдi-бо, вiн був з вищого товариства…
Проклiн зiрвався юнаковi з уст.
– Менi байдуже за себе, – скрикнув вiн, – але не допусти, щоб iз Сiбiл!.. Вiн теж нiби порядна людина, отой, що закоханий в неi чи прикидаеться закоханим? І теж, мабуть, з вищого товариства!
На мить мiсiс Вейн охопило принизливе почуття сорому, голова ii похнюпилась. Тремтячими руками вона витерла сльози.
– Сiбiл мае матiр, – пробурмотiла вона, – а я не мала.
Сина це зворушило. Вiн пiдiйшов до матерi i, нахилившись, поцiлував ii.
– Прости менi, мамо, що я завдав тобi болю, питаючи про батька, – мовив вiн. – Але я не мiг стриматись… Я вже мушу йти. Прощавай! Не забувай тiльки – вiдтепер ти повинна дбати лише про одну Сiбiл!.. І повiр менi: якщо цей чоловiк скривдить мою сестру, я знайду, хто вiн такий, я вистежу його й уб’ю, як собаку. Присягаюсь у цьому!
Очевидна перебiльшенiсть погрози, запальнiсть жестiв, що супроводили цю мелодраматичну тираду, немовби зробили реальнiшою всю сцену в очах мiсiс Вейн. Ця атмосфера була iй знайома зблизька, подих ii став вiльнiший, i вперше за багато мiсяцiв вона вiдчула справжне захоплення сином. Вона була не вiд того, щоб це дiйство продовжити в тому ж ключi, але Джеймс рiзко урвав розмову. Треба було позносити вниз валiзи, знайти ще десь кашне. Метушливо то вбiгав, то вибiгав поденник, що обслуговував мебльованi кiмнати, де вони мешкали. Потiм рядилися з вiзником. Слушний момент було згаяно на дрiб’язкову вовтузню. І коли син уже вiд’iжджав, мiсiс Вейн, махаючи йому з вiкна мереживною хусточкою, почувалася ще бiльш розчарованою, нiж ранiше. Така чудова нагода – i минула намарне! Щоправда, вона трохи втiшилась, виповiдаючи Сiбiл, яке то тепер самiтне буде в неi життя, коли вона муситиме дбати лише про дочку. Цi слова iй сподобалися, i вона вирiшила запам’ятати iх. Але про синову погрозу, хоча й було то сказано вельми вимовно i драматично, вона анi прохопилась. Мiсiс Вейн була впевнена, що колись вони всi посмiються з цiеi присяги.
Роздiл VI
– Гадаю, ти вже чув новину, Безiле? – звернувся лорд Генрi до Голворда, тiльки-но той з’явився в окремому кабiнетi ресторану «Бристоль», де було накрито стiл на три персони.
– Нi, Гаррi, не чув. А що таке? – запитав художник, вiддаючи пальто й капелюха офiцiантовi, що схилився в уклонi. – Сподiваюся, не з полiтики? Полiтичнi новини не цiкавлять мене. На цiлу Палату громад ледве чи знайдеться хоч одна людина, гiдна пензля. Хоча, правда, побiдувати багато кого з них не завадило б.
– Дорiан Грей взяв заручини, – промовив лорд Генрi, пильно дивлячись на художника.
Голворд здригнувся i спохмурнiв.
– Дорiан взяв заручини? – вигукнув вiн. – Це неможливо!
– Але це так.
– А з ким?
– З якоюсь там акторкою.
– Не можу повiрити. Дорiан такий розважливий!
– Дорiан досить розумний, щоб робити вряди-годи дурницi, любий Безiле.
– Навряд чи одруження така дурниця, яку можна робити «вряди-годи», Гаррi!
– Так, для Англii, але не для Америки, – мляво заперечив лорд Генрi. – А втiм, я не сказав, що вiн одружився. Я сказав, що вiн взяв заручини. А це зовсiм iнша рiч. Я, примiром, добре пам’ятаю, як одружувався, зате про заручини анiнайменших згадок у мене не лишилось. Менi здаеться, що я нiколи й не заручувався.
– Але ж тiльки подумай про Дорiанове походження, становище, багатство! Це справжне безглуздя – брати такий нерiвний шлюб!
– Коли ти хочеш, щоб вiн одружився з цiею дiвчиною, то ось так йому й скажи. Тодi вiн неодмiнно вiзьме з нею шлюб. Найбiльшi дурощi люди завжди чинять з най-шляхетнiших мотивiв.
– Але ця дiвчина бодай порядна? Шкода було б, якби Дорiан зв’язав свое життя з якоюсь нечупахою, що покалiчила б йому душу й скаламутила розум.
– О, вона бiльш нiж порядна, вона прекрасна, – пробурмотiв лорд Генрi, попиваючи з келиха вермут iз помаранчевою настоянкою. – Дорiан каже, що вона красуня, а вiн у таких справах не часто хибить. Твiй портрет навчив його розумiтись на людськiй вродi! Так, i цей чудодiйний вплив належиться твоему творовi. Ну, та ми й самi побачимо ii сьогоднi ввечерi, коли тiльки цей хлопчина не забув про нашу умову.
