скачать книгу бесплатно
* * *
Вона працювала медичною сестрою в клiнiцi гiнеколога Шмуеля Ельсберга, який любив зустрiчатися у своему будинку з молодими iнтелектуалами iз «По’алей Цiон». Бен-Гурiон iнодi був серед його гостей, i саме там вiн вперше побачив ii. На чотири роки молодша за нього, вона народилася в Мiнську, тодi частинi Росiйськоi iмперii, i приiхала до Нью-Йорка ще пiдлiтком. Як i багато iнших iммiгрантiв, якi виросли у двомовному середовищi, вона вiльно володiла iдишем та англiйською. Коли вони зустрiлися у будинку доктора Ельсберга, Бен-Гурiон усе ще повною мiрою не володiв англiйською. Тож вони розмовляли iдишем.
Як i можна було очiкувати вiд молодоi жiнки, яка навчалася у школi медсестер, Мунвейс була впевнена у собi й вiдверта, а також мала добре почуття гумору. Перед зустрiччю з Бен-Гурiоном у неi були iншi романтичнi стосунки. Паулiну вразив iдеалiзм Бен-Гурiона або, можливо, його твердi переконання. На фотографiях, зроблених тодi, вiн був досить привабливим хлопцем – античний нiс, який був його найвидатнiшою рисою, поряд iз чуттевими губами справляв враження мужностi та впевненостi. Вона – розумною i милою; вiн, мабуть, був щасливий, що знайшов жiнку, нижчу за себе зростом. Паулiна носила круглi окуляри у стилi Емми Голдман, американськоi лiдерки анархiстiв; за словами Бен-Гурiона, вона захоплювалася Голдман i сама сповiдувала ii принципи. Пiзнiше Паулiна це опосередковано пiдтвердила.[407 - Багато рокiв по тому Шимон Перес розповiдав, що Паула, як усi називали ii, заявила, що, якби хотiла, могла б вийти замiж за Лева Троцького, росiйського революцiонера, який жив тодi у Нью-Йорку. Перес казав, що запитав Бен-Гурiона, чи це правда. Бен-Гурiон вiдповiв, що Паула колись ходила слухати виступи Троцького; повернувшись звiдти, вона стверджувала, що вiн закохався в неi. «Вiн не вiдводив вiд мене очей протягом усiеi промови», – сказала вона. Коли вiн запитав, де було ii мiсце, то почув у вiдповiдь: «посерединi першого ряду» (Peres and Landau 2011, pp. 30–31).][408 - Ben-Gurion 1971a, p. 86; Avrech 1965, p. 13; Erez 1953.]
Ба бiльше, Мунвейс не була сiонiсткою. До зустрiчi з Бен-Гурiоном вона нiколи не мрiяла про життя за межами Сполучених Штатiв. Коли вони закохалися, Давид сказав iй, якщо вона погодиться одружитися з ним, iй доведеться поiхати з Америки й супроводжувати його до бiдноi, маленькоi краiни, де не було анi електрики, анi газу. Вона погодилася. Тож у середу вранцi, 5 грудня 1917 року, вони вдвох пiшли до мiськоi адмiнiстрацii на Манхеттенi й офiцiйно стали чоловiком i дружиною. Йому був тридцять один рiк, iй двадцять сiм.[409 - За даними перепису населення, вона народилася 1890 року, але в ii iзраiльському посвiдченнi вказано рiк ii народження 1892. Немае пiдстав вважати, що вона надала представнику американського перепису данi, що не вiдповiдають реалiям (Федеральний перепис населення Сполучених Штатiв 1910 року, Паулiна Мунвейс, ancestry.com; iдентифiкацiйна картка на iм’я Паула Бен-Гурiон, BGA, особистi документи).]
Це сталося вранцi об 11:30. Бен-Гурiон записав у своему щоденнику: «Я взяв собi дружину»; вiн не згадав ii iм’я. Вони нiкого до себе не запрошували. Пiсля виходу з кабiнету канцелярii Паулiна продовжила свiй звичайний день, а Давид пiшов до штабу партii. Фiлiп Пiнхас Крузо, який знав iх обох, згадував, що Бен-Гурiон зник на три днi. Ми домовлялися про зустрiч, але вiн так i не з’явився, розповiдав той; Бен-Гурiон з’явився на четвертий день i вигукнув: «Кажи „мазаль тов”, я одружився». Було вiдомо, що Паула закохана в iншого члена партii, попри вiдсутнiсть великого iнтересу до неi. «Ось чому це був сюрприз», – пояснив Крузо. Бен-Гурiон пiшов до вiддiлення «Дер Їдишер Кемпфер» i розмiстив iвритом повiдомлення про весiлля. Вiн дав дружинi еврейське iм’я Пенiна, взявши «Паула» у дужки. Вiн написав iвритом ii прiзвище, як це зробив цар Монобаз Адiабенський у першому столiттi нашоi ери, який за легендою прийняв юдаiзм.[410 - Ім’я Паулiни Мунвейс фiгуруе в американських документах у кiлькох варiантах написання. Ще одним членом сiм’i був iзраiльський письменник Габрiель Мокед, прiзвище якого було Мунвейс до того, як вiн його переiнакшив на iвритський манiр. Вiн згадував, що, коли ще був хлопчиком, Паула хвалилася йому своiм аристократичним походженням на вiдмiну вiд пролетарськоi родини Бен-Гурiона. У свiдоцтвi про шлюб його зазначено як Давид Г. Бен-Гурiон. В iнших американських документах вiн iдентифiкував себе як Давид Грюн Бен-Гурiон (З розмови Габрiеля Мокеда з автором; проект реестрацiйних карток Першоi свiтовоi вiйни 1917–1918, родинний пошук https://familysearch.org).]
Вони не органiзовували вечiрку й не iздили на медовий мiсяць. За словами Паули, ii родина виступала проти iх одруження з Бен-Гурiоном, бо вiн був сiонiстом. Коли багато рокiв по тому ii запитали, який був найщасливiший день у ii життi, вона вiдповiла, що це був день, коли вона народила старшу доньку.[411 - Avrech 1965, pp. 13, 21; Yidisher Kempfer, Dec. 14, 1917.]
«Багато еврейськоi кровi»
Протягом наступних мiсяцiв Бен-Гурiон працював iз Бен-Цвi над завершенням iхньоi книги й опублiкували ii одразу пiсля прийняття Декларацii Бальфура. Навряд чи можна було пiдiбрати кращий час для цього. За однiею оцiнкою, було продано двадцять п’ять тисяч примiрникiв.[412 - Mordechai Eliav 1980, p. 19.] На обкладинцi фiгурували два автори: Давид Бен-Гурiон та Іцхак Бен-Цвi; вiн нарештi йшов першим. «Двi третини книги е моiми», – задоволено писав вiн батьковi.[413 - Ben-Gurion and Ben-Zvi 1918; лист Бен-Гурiона до батька вiд 1 липня 1919 року, BGA.] Основною претензiею до книги було те, що бiльшiсть фелахiв, арабських селян або фермерiв у Палестинi, не мали арабського походження. Швидше за все, це були нащадки евреiв, якi жили у Палестинi до арабських завоювань. Єдиними справжнiми арабами, стверджував вiн, були бедуiнськi племена.[414 - Бен-Цвi та Янаiт ранiше намагалися знайти бедуiна з еврейським корiнням. (Yanait Ben-Zvi 1962, pp. 34, 58, 74ff).]
Основне припущення полягало у тому, що пiсля руйнування Другого храму римлянами 70 року н. е. евреi з Палестини вигнанi не були. Вони продовжували там жити, насамперед у Галiлеi, i бiльшiсть iз них займалися фермерством. Коли на початку сьомого столiття прибули араби, бiльшiсть цих евреiв прийняли iслам i почали розмовляти арабською, завдяки чому i вижили. Наслiдком цього стало створення рiзноманiтних змiшаних iдентичностей, але бiльшiсть мусульманських фелахiв, якi мешкали мiж рiчкою Йордан та Середземномор’ям, належали до «единого расового типу», – наполягав Бен-Гурiон. «Багато еврейськоi кровi тече в iхнiх жилах, кровi еврейських фермерiв, якi вирiшили у лихi часи вiдмовитись вiд власноi релiгii, щоб iх не вигнали з рiдноi землi. Бен-Гурiон обгрунтовано вiдповiв на цю претензiю, багато в чому спираючись на антропологiчну iнформацiю, яку знайшов у бiблiотеках. Фелахи, як писав Бен-Гурiон, мали багато традицiй, бiльше схожих на еврейськi, що описанi у Бiблii; вони зберегли бiблiйнi iмена та назви поселень, а також безлiч еврейських слiв.[415 - Ben-Gurion and Ben-Zvi 1918, p. 318ff; Ben-Gurion, «Livirur Motza Hafalahin», «Letoldot Hafalahin», Ben-Gurion 1931, pp. 13ff., 26ff.]
З наукового погляду теза була дуже суперечливою; ii полiтичне значення полягало в тому, що евреi нiколи не залишали своеi землi та продовжували там жити. Це було надiйним доказом того, що сiонiзм не вимагае зiткнення з фелахами. Це також було однозначним доказом того, що «еврейська кров», а не релiгiя, визначала еврейську iдентичнiсть. Бен-Гурiон i Бен-Цвi не вдавалися у всi цi подробицi; вони просто подали своi висновки так, нiби тi були доведеною науковою iстиною.
Вони також намалювали карту землi Ізраiлю, нiби це було не бiльше, нiж географiчне питання. У процесi ii створення автори вiдкидали кордони, що вiдмежовували територii, якi, згiдно з релiгiйним вiруванням, Бог обiцяв своему народовi. Бен-Гурiон та Бен-Цвi називали iх «iдеальними кордонами», засмучуючись при цьому через iснуваня «фактичних». На пiвночi вони включили гору Гермон, верхiв’я рiчки Ярмук, рiчку Лiтанi та мiсто Сидон. Схiдна межа простежувалася далеко за Йорданiею – до плато Хауран. Автори не зазначали кордон у схiднiй пустелi, бо припускали, що площа землi буде розширюватися чи скорочуватися вiдповiдно до можливостей нацiонального дому щодо експлуатування пустелi. На пiвднi кордон простягався вiд Ель-Арiша до Ейлату. Це був сiонiстський компромiс, що Бен-Гурiон пiзнiше назвав Великою та Малою Палестиною. Розмежована у такий спосiб земля, як зазначали Бен-Гурiон та Бен-Цвi, налiчувала понад мiльйон мешканцiв. Іншими словами, вони не заявляли, що земля не заселена, однак стверджували, що це «земля без нацii» i вона «чекае на народ». Автори обгрунтували право евреiв на заселення землi не лише в iсторичному планi; вони запропонували також екологiчнi аргументи. «Краiна квiтiв i сонця, – писали вони, – незрiвнянно чудова земля, що не мае аналогiв на земнiй кулi», була спустошена, «незлiченнi терни й осот вкривають прекраснi долини». Сади та лiси зникли, гiрськi схили були нiби неживими. Усе це сталося тому, що це була земля без нацii. З поверненням свого народу природнi скарби вiдродяться знову.[416 - Ben-Gurion and Ben-Zvi 1980, pp. 44ff., 122, 228; Ben-Gurion, «Gevulei-Artzeinu Ve’admatah», Ben-Gurion 1931, p. 34ff.]
Бен-Гурiон i Бен-Цвi зробили все можливе, щоб дотриматися виваженого академiчного стилю; вони пред’явили претензii та зустрiчнi вимоги, пiдкрiпленi безлiччю дат та таблиць iз цифрами. Проект виявився набагато масштабнiшим, нiж вони очiкували. Мало бути кiлька томiв; тим часом вони завершили роботу лише над першим. Бен-Гурiон казав, що незадоволений такими темпами. Але пiсля двох рокiв роботи, упродовж шiстнадцяти годин на день, вiн дiйшов висновку, що для книги, такоi всебiчноi та докладноi, як вiн сподiвався написати, потрiбно п’ятнадцять рокiв працi.[417 - Книга з’явилася iвритом в Ізраiлi тiльки за багато рокiв пiсля iхньоi смертi. Це було напiвофiцiйне видання; було опущено кiлька глав, зокрема, i про походження фелахiв (Лист Бен-Гурiона до батька вiд 1 липня 1919 року, BGA; лист Бен-Гурiона до батька вiд 5 грудня 1919 року, наведений у Erez 1971, p. 445).]
Тим часом подii змусили його вiдкласти цю роботу i взятися за зброю, як писав вiн. Вiн мав на увазi зусилля, спрямованi на створення Єврейського легiону.[418 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 1 липня 1919 року, BGA; лист Бен-Гурiона до батька вiд 5 грудня 1919 року, наведений у Erez 1971, p. 445.]
* * *
Історiя почалась iз сiонського корпусу погоничiв Трумпельдора i продовжилася у Лондонi. Зеев Жаботинський дiлив квартиру разом iз Вiрою та Хаiмом Вейцман у Челсi. Вiн домагався створення Єврейського легiону, який брав би участь у вiдвоюваннi Палестини пiд командуванням британськоi армii. Вейцман був не проти цiеi iдеi; вiн розумiв ii полiтичну цiннiсть та символiчне значення, але ставився з великою обережнiстю. Його головна мета полягала в просуваннi Декларацii Бальфура, i вiн хотiв, щоб нiщо цьому не заважало.
Коли Британiя оголосила загальну вiйськову повиннiсть, виникло питання: що робити з приблизно тридцятьма тисячами еврейських чоловiкiв призовного вiку – «шнайдерами» (що означае «кравцi»), як iх називали – якi емiгрували з Росiйськоi iмперii. Бiльшiсть iз них сподiвалася ухилитися вiд призову. Мiнiстр внутрiшнiх справ Герберт Семюель шукав легших пiдходiв до них i продовжував вiдкладати iх мобiлiзацiю. Тим часом зростала кiлькiсть загиблих британцiв, i, як пiзнiше розповiдав Бен-Гурiон, «почалася досить виправдана антисемiтська агiтацiя». У лютому 1917 року уряд Британii вимагав ухвалити рiшення: еврейськi iммiгранти повиннi або служити, або повернутися до Росiйськоi iмперii. Неохоче, але не маючи iншого вибору, Вейцман почав розбиратися з цим питанням. Вiн запропонував затвердити програму Жаботинського щодо створення Єврейського легiону. Коли США вступили у вiйну, Вейцман запропонував подiбний варiант i для американських евреiв.
Пiнхас Рутенберг разом iз Бен-Гурiоном, з яким уже обговорював це питання, поiхали до суддi Брендайса i запропонували створити еврейський батальйон на базi американськоi армii та розгорнути його пiд час вiдвоювання Палестини. Брендайс представив цю iдею президенту Вiльсону. Президент направив Брендайса до британцiв, повернувши цю iнiцiативу Вейцману та Жаботинському до Лондона. Наприкiнцi липня 1917 року Британське вiйськове вiдомство заявило, що можна розпочати зарахування.[419 - Текст звернення Бен-Гурiона до Кабiнету мiнiстрiв вiд 9 серпня 1949 року, NA; Reinharz 1993, pp. 81ff., 167ff.; Shmuel Katz 1993, p. 103ff; Elam 1984.]
Бен-Гурiон спiлкувався з британським послом у Вашингтонi й упродовж мiсяцiв, доки Лондон затверджував план, присвятив свiй час призову евреiв. «Іммiграцiя до Палестини у формi кольору хакi стала дуже популярним гаслом», – писав Бен-Цвi, який також заохочував евреiв до добровiльноi участi.[420 - Ben-Zvi 1967, p. 237; Elam 1984, p. 183ff.] Тим часом Бен-Гурiон натомився вiд iнтриг та суперечок у своiй партii; вiн стверджував, що став жертвою «особистiсних атак» i писав про «дратiвливiсть i бруд», якi пояснював впливом американськоi полiтики. Вони боролися, серед iншого i за розподiл партiйних коштiв, що витрачалися на дiяльнiсть у США та Палестинi. Бен-Гурiон пiшов у вiдставку з Центрального Комiтету партii.[421 - Лист Бен-Гурiона до Капланскi вiд 21 жовтня 1918 року, BGA; Ben-Gurion 1971a, p. 155; текст звернення Бен-Гурiона до Центрального Комiтету «По’алей Цiон» вiд 18 сiчн 1918 року, наведений у Erez 1971, p. 335.] Наприкiнцi квiтня 1918 року вiн повiдомив про це англiйському консулу в Нью-Йорку, а за кiлька тижнiв прийняв присягу армii Його Величностi i вирушив до Вiндзора (Канада), де розпочав свою пiдготовку.[422 - Ben-Zvi 1967, p. 237; Ben-Gurion 1971a, p. 98.] Паулiчка, як вiн став називати свою дружину, почувалася нещасною, адже вiн залишив ii самотньою за пiв року пiсля одруження. Вона почувалася травмованою, наляканою й ображеною i до того ж була вагiтною.
«Я ШУКАЮ ТВОЇ ГУБИ»
На шляху до свого тренувального табору Бен-Гурiон перетнув кiлька мiст. Члени iхнiх еврейських громад заздалегiдь на нього чекали, бiгли вперед, аби потиснути йому руку, просили виступити з промовами, носили його на плечах, дарували йому та його товаришам квiти та шоколад. Попереду на нього чекали шiсть тижнiв тренувань i стрiлецькоi практики. Час вiд часу солдатам доводилося демонтувати своi намети й знову ставити iх; у них були чергування на кухнi та в охоронi; iнодi iх оглядали та вивозили на паради.
Нiчого не вказувало на те, що вони будуть розмiщенi на реальному фронтi. «Вiйськовий вишкiл, який ми отримали, е недостатнiм за будь-якими стандартами», – писав Бен-Цвi. Справдi, ii головне призначення було не вiйськовим, а швидше полiтичним i символiчним. Легiон представляв сiонiстську iдеологiю з власним прапором та знаками; солдати сформували Комiтет, який представляв iх своiм командирам. Вони пред’являли низку вимог, такi як постачання кошерноi iжi. У них були канцелярськi товари з логотипом iвритом. Бен-Гурiон використовував табiрний телефон i вiдповiдав на дзвiнки, влаштовував траурний мiтинг на честь Герцля i читав «Нью-Йорк Таймс». Британськi командири адоптувалися до виняткового характеру легiону. У межах цього вони розпочали розширенi переговори ще до того, як рядовий 3831 Бен-Гурiон, Давид, як вiн був записаний у своiх вiйськових документах, погодився прийняти звання капрала. Вiн думав, що матиме бiльший авторитет як один iз солдатiв, але врештi-решт став капралом. «У мене особлива робота, – писав вiн дружинi. – Кожен, хто мае скаргу або думае, що з ним обiйшлись несправедливо, приходить до мене. І якщо хтось хоче про щось дiзнатися, також може до мене звертатися. Додай до цього три засiдання Комiтету, i тодi в тебе буде весь мiй щоденний графiк»[423 - Лист Бен-Гурiона до Паули вiд 25 червня 1918 року, наведений у Erez 1971, p. 369.].
Згiдно з одним iз документiв до Єврейського легiону в США було зараховано двадцять сiм сотень осiб. Тут були солдати, якi погодилися з еврейських i сiонiстських мiркувань, але були й iншi, якi були «неосвiченими iндивiдуумами та злочинцями вiд народження», – пише Бен-Гурiон. Вiн особливо пишався тим, як поводився з людиною, що потрапила до в’язницi Синг-Синг. Чоловiк був «злодiем iз Пенсильванii», який зiзнався, що його дружина – шльондра. Зустрiч iз цiею людиною змiцнила його вiру в людство, вiн заявив: «Я вiрю i в грiшникiв». Колишнiй засуджений пожертвував п’ять доларiв на вшанування пам’ятi Герцля.[424 - Elam 1984, p. 190; текст звернення Бен-Гурiона до Центрального Комiтету «Мапай» вiд 7 березня 1941 року, наведений у Ben-Gurion 2008, p. 252ff.]
* * *
Його листи до Паули були схожi на тi, якi пише хлопчик до матерi з лiтнього табору. «Я знову став учнем», – написав вiн i сказав, що схожий на хлопчика чотирнадцяти чи п’ятнадцяти рокiв. Важко було б здогадатися, що це листи солдата, який погодився воювати на вiйнi, що вже забрала п’ятнадцять мiльйонiв життiв. «Я вiдчуваю себе трохи сп’янiлим вiд свого нового життя, – дiлився вiн iз нею. – Так приемно прокидатися iз сонцем i приймати душ на галявинi на свiжому ранковому повiтрi!» Напевно, неправильно було таке писати жiнцi, яка самотньо проводила свою вагiтнiсть, але Бен-Гурiон часто писав iй про свое кохання й описував це як любов маленького хлопчика. Зi свого боку, Паула старанно виконувала роль новоi матерi. Вона нагадувала йому знову i знову, що треба чистити зуби. Вiн обiцяв iй, що робитиме так, як вона наказуе, i що буде також прати носовички. Бен-Цвi писав подiбнi листи до Рахелi Янаiт.[425 - Лист Бен-Цвi до Янаiт вiд 14 червня 1918 року, наведений у Tsoref 1998, p. 81; Листи Бен-Гурiона до Паули вiд 1, 3, 13, 20 та 24 червня 1918 року, 15 квiтня 1919 року, наведенi у Erez 1971, pp. 348, 350, 353, 367, 416; Листи Паули до Бен-Гурiона вiд 5 та 28 червня 1918 року, 15 квiтня 1919 року, BGA; наводиться також вiдповiдно до листа Бен-Гурiона до Паули вiд 1 червня 1919 року, листи Бен-Гурiона до Паули у перiод його служби у Єврейському Легiонi британськоi армii, вiд 30 травня, 1918 року – 20 липня 1919 року, BGA, особистий архiв Єгуди Ереза.]
Паула писала йому так само часто – тричi на тиждень, англiйською мовою. Інодi вiн отримував вiдразу чотири чи п’ять листiв. Його листи, що налiчували десятки, були iдишем. «Я хочу тримати тебе не тiльки в серцi, але i в руках, i притиснути до грудей, – писав вiн пiсля кiлькох мiсяцiв розлуки. – Я хочу дивитися не тiльки на твое зображення, але власне на тебе, обiйняти тебе, притиснути до серця i цiлувати, цiлувати з любов’ю, яку так довго стримував i придушував». Кiлька мiсяцiв по тому вiн писав: «У мене вiдчуття, нiби я закоханий у тебе, як уперше, я шукаю твоi губи, руки, хочу притиснути тебе до себе, палко обiйняти тебе, стояти бiля твого лiжка, схилятися, торкатися тебе i забути про все навколо, як тодi. І ми щасливi у коханнi, разом, рука в руцi, губи у губи, серце в серце».
Бен-Гурiон нагадав про чарiвну нiч, що заколисала iх пiсля того, як накинула на них «покривало захоплення i блаженства» i змусила iх «бути разом, разом». Вiн нагадав iй про ранковi години, коли обое були сп’янiлi вiд кохання, «разом були нашi руки та нашi серця». Навiть тодi йому, здаеться, важко було розподiляти час мiж роботою та коханням; спочатку йшла робота, нiби вибору не було. «Пригадуеш кiлька вранiшнiх хвилин, коли я вiдкладав свою роботу i приходив до тебе? Кiлька разiв пiсля безсонних ночей на роботi я знаходив тебе сплячою, будив тебе поцiлунками у губи, торкався оголених рук, а твоi очi благали мене залишитися трохи довше. І голоснiше, нiж твоi очi, мое серце кричало: залишайся, залишайся, i ми обидва рахували тi кiлька хвилин, що минали так швидко».[426 - Листи Бен-Гурiона до Паули вiд 6 серпня 1918 року та 15 квiтня 1919 року, наведенi у Erez 1971, pp. 348, 416, зi слiв Бен-Гурiона до Паули вiд 15 квiтня 1919 року, листи Бен-Гурiона до Паули у перiод його служби у Єврейському Легiонi британськоi армii вiд 30 травня 1918 року – 20 липня 1919 року, BGA, особистий архiв Єгуди Ереза.]
Проте листи висувають на переднiй план рольову гру двох символiчних персонажiв, якi посiли мiсця справжнiх Давида i Паули, вони зображують динамiчний розвиток iсторii кохання. Спочатку вона була тiльки його «дружиною», як вiн писав у своему щоденнику в день iхнього весiлля; того самого дня вiн вигадав для неi нове iм’я. Вона ж i далi пiдписувала листи власним iм’ям Паулiна, а свого чоловiка називала «Бен-Гурiон», саме так i вiн пiдписував iй своi листи. Бен-Гурiон любив ii як «дружину», «матiр» та «сестру». У заповiтi, написаному тодi, вiн роздiлив опiку над дитиною мiж нею та батьком у Плоньську.[427 - Бен-Гурiон, «вiдомий ще як Давид Грюн», як вiн писав у своему заповiтi, попросив дати дитинi iм’я Ярив (що означае «борець»); вiн чекав на сина. Якщо це буде дiвчинка, вiн попросив назвати ii Геула (Спокута). Вiн хотiв, щоб дитину вiддали до школи в Палестинi й попросив Паулу вивчити iврит, щоб вона могла говорити цiею мовою iз сином. Вiн заповiв iй 2 тис. доларiв США, доходи вiд страхування життя та 500 доларiв батьковi разом iз проханням використати грошi для вiдвiдування Палестини хоча б раз на рiк (Бен-Гурiон, заповiт, 28 травня 1918 року BGA, загальна хронологiчна документацiя, 1916–1918; Ben-Gurion 1971a, p. 104ff).]
У рольовiй грi вона була постраждалою й обвинувачуваною стороною; вiн був правопорушником iз почуттям провини.
«ПОВНЕ ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ»
У ii листах вiдчувалося тяжке, iнодi несамовите горе. Вона розповiдала йому про докучливих сусiдiв i про бiль у ногах, що набрякали пiд час вагiтностi. Їй було важко засинати, мучив зубний бiль та штовхання дитини. Грошi, якi вiн видiляв для неi, затримувалися. Але понад усе Паула писала про свою самотнiсть. Давид був единим, з ким вона могла дiлитися своiми труднощами, i його поруч не було. Вона благала дозволити iй приеднатися до нього у Канадi; вiн вiдповiдав, що подорож зовсiм не дешева i що вiн може покинути табiр у будь-який час. «Ти поганий коханець, чоловiк та батько», писала йому вона, i знову й знову нагадувала ту обiцянку, яку вiн давав iй, – нiколи не зневiрюватися та не бути вбитим. «Усе настiльки похмуро i сумно у моему життi, – писала вона. – Я почуваюся такою нещасною… я перечитувала усi твоi листи сьогоднi, i ти не уявляеш, як гiрко я плакала… i як же ж менi не плакати, якщо у мене немае нiкого, ближчого за тебе. Ти – усе мое життя… а решта здаються менi мертвими… Я нiколи не думала, що кохатиму настiльки пiднесено, але единий Господь знае, наскiльки сильно я люблю тебе… я уявляю, що коли повернуся додому з лiкарнi, нiхто нас не зустрiне… Як i нiхто не може зайняти твое мiсце, ти такий хороший, особливо для мене… Я гадаю, що не заслуговую на щось краще, та маю терпiти»[428 - Листи Паули до Бен-Гурiона вiд 9 липня, 17, 8, 29 серпня, 29 червня, 17 серпня, 21 липня 1918 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Паули вiд 13 червня 1918 року, наведений у Erez 1971, p. 353.].
Його вiдповiдi надходили поетапно. Спочатку вiн вiдповiв на ii претензiю, що зачепила його найбiльше: «Кохано, ти думаеш, якби я тебе любив бiльше, то не погодився б iхати до легiону? Чому ж ти мене так мало знаеш!». Бен-Гурiон запевнив ii, що е одним iз тих людей, хто кохае раз у життi. Пiсля цього вiн написав, що спiвчувае iй i намагатиметься взяти на себе, якщо зможе, якiсь ii страждання. «Коли я читаю твоi листи, – писав вiн, – я вiдчуваю все, що вiдчуваеш ти, i страждаю вiд усього, вiд чого й ти». Вiн додав, що сумуе за нею i вiдчайдушно хоче бути поруч. На третьому етапi вiн прагнув спокутати провину: «Я хочу впасти до твоiх нiг i благати вибачити менi». Потiм Бен-Гурiон пообiцяв, що ii страждання тiльки посилять його любов. «Зараз це бiльше, нiж любов, – писав вiн. – Ти мiй святий, страдний ангел, що непомiтно кружляе навколо мене, ангел, до якого звернена моя душа, на якого спрямований угору мiй погляд, бо я бачу, що ти високо, вище за мене; тому що те, що ти зробила, е настiльки величним, що менi iнодi хочеться зняти капелюха i схилитися, низько схилитися перед твоiм героiзмом, якому не припиняю дивуватися та обожнювати все свое життя». Наприкiнцi вiн представив свою службу в легiонi як суть iхньоi любовi та щастя: «Найбiльше, що я мiг би зараз зробити для тебе – це розлучитися та пiти добровольцем до легiону, щоб залишити тебе з ненародженою дитиною та вирушити на фронт, бо цим вчинком буде освячене наше кохання i приготовлене наше подружне щастя».
Бен-Гурiон писав, що коли закохався у неi й вирiшив назавжди об’еднати iхнi життя, то не хотiв дарувати iй «мiзерне, дешеве, повсякденне щастя», а швидше пiдготував для неi «найбiльше, найсвятiше, найглибше людське щастя, здобуте завдяки стражданням i мукам». Вiн iз задоволенням вiдкрив для себе, що Паула здатна страждати разом iз ним «заради великоi справи». Це був майже договiрний момент його пiдходу, як той, яким Бен-Гурiон керувався у своiх стосунках iз батьком пiд час навчання. «Ми злилися в нашому коханнi, i вже не iснувало «я i ти», – писав вiн, – але натомiсть мое серце було твоiм серцем, i твое серце – моiм… i я все ще вважаю, що не один зголосився, а що ми обое добровiльно служимо в легiонi».[429 - Листи Бен-Гурiона до Паули вiд 14, 21 та 15 червня, 7 серпня 1918 року, наведенi у Erez 1971, pp. 355, 364, 357, 389, зi слiв Бен-Гурiона до Паули вiд 15 червня 1918 року, листи Бен-Гурiона до Паули у перiод його служби у Єврейському Легiонi британськоi армii вiд 30 травня, 1918 року – 20 липня 1919 року, BGA, особистий архiв Єгуди Ереза.]
Тут знову було показано повну вiдповiднiсть мiж потребами сiонiстськоi боротьби та особистими почуттями Бен-Гурiон. Можливо, це було егоiстично з його боку. Можливо, його обтяжувало рутинне життя одруженого чоловiка; можливо, вiн розглядав шлюб як розподiл ролей мiж чоловiком-воiном i жiнкою, обов’язком якоi було материнство. Можливо, вiн залишив Паулу так само, як колись залишила його мати. Можливо, вiн справдi вiрив, що Єврейський легiон вартий цiни, яку повинна заплатити Паула, нiби це був поворотний момент iсторii. Що б там не було, нiхто його не примушував зараховуватися туди; вiн робив це за власним бажанням. Ймовiрно, це був единий спосiб повернутися до Палестини, i служба у легiонi нарештi додала до його полiтичноi бiографii вiйськовий роздiл. Пiд час другоi свiтовоi вiйни Бен-Гурiон, нiби випадково, помiтив: «Не так уже й просто та приемно бути солдатом. Я добре пам’ятаю днi й ночi глибокоi нудьги, коли ми з друзями носили унiформу». Тим, хто це чув вiд нього, могло здатися, що перед ними досвiдчений боець.[430 - Текст промови Бен-Гурiона на зiбраннi призовникiв 20 квiтня 1943 року, наведений у Ben-Gurion 1949c, p. 132.]
* * *
Наприкiнцi вiйни в Єврейському легiонi проходили службу п’ять тисяч солдатiв. Вони прибули з Англii, США, Канади, Аргентини та Палестини. Декому з них вдалося взяти участь у завершальних етапах завоювання Палестини турками. Але Єврейський пiдроздiл, створений в Америцi, був сiонiстською iлюзiею з нульовою вiйськовою цiннiстю. Як i Бiлу, i американськi фiлii «Ге-Халуц», його основний внесок у сiонiстську боротьбу швидше за все був легендою.[431 - Багато рокiв по тому офiцiйне видання сил оборони Ізраiлю стверджувало: «Легiон мав бути створений для того, щоб довести, що еврейський народ був готовий боротися за землю Ізраiлю i пролити за неi кров» (Elam 1984, p. 332).]
На шляху вiд Канади до Шотландii Бен-Гурiон уявляв себе «на чолi Єврейського батальйону у його боротьбi за спокуту землi». Море було трохи бурхливим, як зазначалося у щоденнику, i його дещо нудило. Капрал Бен-Гурiон, звичайно, не стояв на чолi батальйону, тож йому бракуватиме «спокути землi». Тодi уже протягом пiв року Єрусалим контролювали англiйцi, вiдiбравши його у туркiв. Хаiм Вейцман уже iздив у роллс-ройсi з генералом Едмундом Алленбi, командувачем британськими вiйськами в Палестинi, до вершини гори Скопус. Там вiн заклав, «вiд iменi еврейськоi армii», один iз нарiжних каменiв Єврейського унiверситету. Церемонiю вiдвiдало близько шести тисяч гостей; Лорд Бальфур надiслав своi особистi вiтання. Бен-Гурiон та його товаришi по зброi зiйшли на береги Великоi Британii два днi тому. Вiн негайно вирушив до Лондона та у вiддiлення «По’алей Цiон», там, у Вайтчепелi.[432 - Tsoref 1998, p. 78; Записи зi щоденника Бен-Гурiона вiд 16 та 23 липня 1918 року, BGA; Segev 2000, p. 74.]
Дванадцятого серпня 1918 року Бен-Гурiон отримав гвинтiвку, а три днi по тому вiдплив разом iз рештою свого батальйону до Францii; звiдти вони продовжували шлях до Італii. Дорогою вiн казав собi, завдаючи туркам останнiй удар, що заборгував iм багато. Завдяки туркам вiн поiхав до Америки, замкнений, неосвiчений хлопець. Вiн не хотiв бути робiтником, а юристом бути не мiг. Протягом трьох рокiв, якi Бен-Гурiон провiв у Нью-Йорку, закiнчилася його молодiсть; вiн одружився i став упевненим у собi. У процесi вiн зрозумiв величезну мiць капiталiзму Сполучених Штатiв, переваги та недолiки iх Конституцii та урядовоi структури, а також позитивнi та негативнi аспекти американського «плавильного котла».[433 - Лев Дойч – росiйський революцiонер у вигнаннi, який дiлив iз Бен-Гурiоном стiл у нью-йоркськiй публiчнiй бiблiотецi – нагадав, що Бен-Гурiон багато читав iсторiю американських полiтичних партiй, а також «практичнi посiбники з теорii коливання мас». Незабаром пiсля приходу до бiблiотеки Бен-Гурiон записав у щоденник данi про великий вiдсоток чорношкiрих солдат в армii Джорджа Вашингтона (Grodzensky 1965).][434 - Текст звернення Бен-Гурiона до Кабiнету мiнiстрiв вiд 7 вересня 1950 року, ISA.]
Лондон, як i ранiше, був центром сiонiстськоi дiяльностi, але Бен-Гурiон уже вiдчував, що майбутне за Америкою. Його зустрiч з американськими евреями була невтiшною, навiть якщо Палестина ще не була готова до масовоi iммiграцii, як вiн iм казав.[435 - Ben-Gurion 1971a, p. 96.] Вiн знав, що до таких людей, як Шмуель Фукс, варто ставитися з розумiнням, але як сiонiст вiн був ним розчарований. Вiн знав, що майбутне сiонiзму значною мiрою залежить вiд грошей американських евреiв, що засмучувало його ще бiльше.
Однак цей перший американський епiзод у життi Бен-Гурiона повнiстю змiнив його ставлення до себе i затвердив деякi основнi риси його особистостi: здатнiсть учитися, виражати себе в письмовiй формi та його романтичну чуйнiсть. Вiн здобув популярнiсть як журналiст i автор. Бен-Гурiон заробляв не надто багато, але достатньо для утримання дружини. Вiн усе ще не був схожим на нацiонального лiдера, але постiйна участь у роботi «По’алей Цiон» розширювала його полiтичний досвiд. Вiн контактував iз впливовими людьми, серед яких був суддя Верховного суду Луi Брендайс. Саме це знайомство дало йому можливiсть стверджувати, що вiд президента Сполучених Штатiв його вiддiляла лише одна особа.
Бен-Гурiон вiдчував, що на його партiю покладаеться велика iсторична вiдповiдальнiсть: «Сьогоднi ми повиннi зрозумiти велич нашого призначення; якщо нi – це спричинить трагедiю для наступних поколiнь», – написав вiн.[436 - Лист Бен-Гурiона до Капланскi вiд 21 жовтня 1918 року, BGA.]
* * *
Їм знадобилося майже три тижнi, щоб дiстатися Єгипетського порту Саiд. «Я повернувся на свою землю з гвинтiвкою в руцi пiд еврейським прапором, бувши членом Єврейського легiону», – писав вiн своiй сестрi.[437 - Записи зi щоденника Бен-Гурiона вiд 12–28 серпня 1918 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Ципори та Моше Корiтанi вiд 29 грудня 1918 року, наведений у Erez 1971, p. 408.]
Насправдi його вiйськова кар’ера закiнчилася у повному сенсi цього слова без жодного пострiлу у бою. Алленбi був не у захватi вiд членiв батальйону, якi прибули до Палестини; бiльшiсть iз них залишилася в Єгиптi. Бен-Гурiон злiг iз дизентерiею i знову був госпiталiзований на кiлька тижнiв у вiйськовому шпиталi. Там вiн стежив за новинами з фронту i писав: «Я боюся, що наш батальйон не прийде вчасно, щоб взяти участь у вiдвоюваннi землi».[438 - Лист Бен-Гурiона до Янаiт вiд 21 жовтня 1918 року, наведений у Erez 1971, p. 399.] Тим часом батальйон Жаботинського дiстався Трансйордану та брав там участь у боях.
Сiмнадцяте вересня 1918 року, доки Бен-Гурiон перебував у лiкарнi, вiн отримав на шiсть днiв пiзнiше телеграму з Нью-Йорка з повiдомленням про народження його доньки Геули. Перша реакцiя Бен-Гурiона була стриманою, майже формальною. «Я подiляю твоi щастя й радiсть, твiй бiль, турботи та страждання», – написав вiн Паулi. Потiм додав: «Бог зробив нам дорогоцiнний, великий i сповнений любовi дарунок… тобi вiдкрився новий свiт», i продовжував, що хоче обiйняти й поцiлувати ii та дитину. Далi вiн заявив: «Наша земля вже вiльна; свiтло великого, вiльного i щасливого майбутнього нашого народу ллеться зараз у горах Юдеi та Галiлеi». Пiсля цього Бен-Гурiон запитав, як ii фiнансове становище та уроки з iвриту, а також попросив Паулу надiслати йому поштою свiй iврито-французький словник. З червоною обкладинкою, уточнив вiн.
Тиждень по тому Бен-Гурiон пiдiбрав теплiшi та проникливiшi слова. Тодi минав за еврейським календарем його тридцять другий день народження. «Я нездатний передати словами, що вiдчуваю з моменту отримання телеграми… мое серце тремтить вiд радостi. Кiлька коротких слiв, але, Боже, яку велику сутнiсть i яке велике щастя вони менi принесли». Вiн послав iй «сердечну i палку любов до нашого дорогоцiнного немовляти й до тебе, моя люба Паулiчко». Інодi вiн навiть трохи гуморив: «Надiйшли менi фотографiю, де ти з дитиною, i напиши, чи стала наша дiвчинка хоч трохи розумнiшою, хоча б як ii батько, i чарiвнiшою, хоч б як ii мати». Паула вiдповiла у тому ж стилi: «Попри те, що донька схожа на тебе, вона така гарна». У цьому листi вiн також зазначив, що Геула народилася у трагiчний i сакральний момент, на шляху до великого майбутнього, i повернувся до свого рiшення кинути ii пiд час вагiтностi та народження. «Усвiдомлення цього лежало на моему серцi важким жахливим каменем, але, Паулiчко, так мало статися», – писав вiн.
У своему третьому листi Бен-Гурiон повнiстю вiдкинув iсторiю. Вiн вперше розповiв iй про свою хворобу та госпiталiзацiю, i про те, як його мучили кошмари та скiльки щастя вiн отримав вiд ii телеграми. Вiн пообiцяв, що його вiдсутнiсть у Нью-Йорку тiльки ще бiльше зблизить iх. «Є iнтимнiсть, правдивiша та реальнiша за фiзичну близькiсть, – писав вiн до неi, – близькiсть великого, безсмертного духу, вiчна душевна еднiсть». Вiн подiлився з нею своiми враженнями вiд книги, яку читав у лiкарнi, «Жан Крiстоф» Ромена Роллана. «Уся книга дихае великою любов’ю до людства», – писав вiн Паулi та порекомендував iй прочитати всi десять томiв, навiть якщо в деяких мiсцях iй буде нудно та нецiкаво.
Другого жовтня 1918 року вiн написав у своему щоденнику: «Учора вранцi англiйцi ввiйшли до Дамаску. Спокуту землi завершено».[439 - Лист Бен-Гурiона до Паули вiд 17 вересня 1918 року. Варто зауважити, що фотокопiя оригiнала зберiгаеться у BGA, де вказана дата 5 вересня 1918 року, i виправлена Бен-Гурiона вiд руки на 5 жовтня. Декiлька слiв розiбрати неможливо. Листи Бен-Гурiона до Паули вiд 23 вересня, 2 та 3 жовтня 1918 року, наведенi у Erez 1971, pp. 389, 390, 392, 394; Лист Паули до Бен-Гурiона вiд 13 вересня 1918 року, BGA; запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 2 жовтня 1918 року, BGA.] Свiтова вiйна тривала вже близько шести тижнiв.
8. Авторитет
«Я перемiг»
Вранцi 7 листопада 1923 року, у шосту рiчницю Жовтневоi революцii, Бен-Гурiон стояв на Краснiй площi у Москвi, чекаючи на Лева Троцького. Пiсля повернення iз заслання Троцький став одним iз наймогутнiших постатей Радянського Союзу; вище був тiльки Ленiн, але той уже був на смертному ложi. Площа була сповнена червоних прапорiв i революцiйних гасел; безлiч мiсцевих жителiв та студентiв у футболках комунiстичноi молодi розмахували власними маленькими прапорцями. Бен-Гурiон стояв поруч iз платформою ораторiв, бiля стiни Кремля, разом з iншими закордонними гостями. Усi вони хотiли бачити Лева Давидовича Троцького, як Давид Бен-Гурiон згадував його у своему щоденнику, щоб пiдкреслити його еврейське походження.
Поеднання золотих куполiв церков, революцiйних гасел i портретiв Ленiна на Кремлiвськiй стiнi захоплювало його. «Яка ж дивовижна iронiя iсторii, що ця середньовiчна царськоросiйська фортеця тепер е центром свiтовоi революцii», – писав вiн. Вiйськовий оркестр грав радянський гiмн «Інтернацiонал», i Бен-Гурiон вiдзначив, що iноземнi дипломати швидко пiдвелися i зняли капелюхи, пiддаючи голову осiнньому холоду. Йому було кумедно бачити, що гiмн свiтового пролетарiату вшановуеться людьми, якi належать до буржуазного шару суспiльства. Того ранку вiн рано прокинувся. Дорогою на Красну площу майже у кожному вiкнi майорiв портрет Ленiна; подекуди з’являвся i Карл Маркс. Вулицi були вiдкритi лише для тих, у кого було запрошення. У нього було – Бен-Гурiон перебував у Радянському Союзi як офiцiйний гiсть. Тодi вiн обiймав посаду секретаря Генеральноi федерацii робiтникiв Палестини, бiльш вiдомого як «Гiстадрут»[440 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 7 листопада 1923 року, BGA; «Red Moscow a Whirl on Revolution Day», New York Times, Nov. 8, 1923.]. Бен-Гурiон був одним iз трьох членiв секретарiату «Гiстадрута», який був заснований у Хайфi наприкiнцi 1920 року i швидко став головною профспiлкою Палестини. Оскiльки вiн був людиною, яка вiддавала накази, усi в органiзацii називали його генеральним секретарем, i це був титул, який вiн використав – помилково – у своiх спогадах.[441 - Ben-Gurion 1971a, p. 181; матерiали засiдання ради «Гiстадруту» вiд 8 листопада 1921 року, BGA; Давид Закай, стенограма iнтерв’ю, BGA; текст промови Бен-Гурiона на установчому з’iздi «Гiстадруту» вiд 28 листопада 1920 року, наведений у Erez 1972, p. 41.] Уперше у своему життi Бен-Гурiон мав полiтичний вплив.
Профспiлка була створена у египетськiй пустелi чотири роки тому.
* * *
Ще пiд час лiкування у вiйськовому шпиталi Бен-Гурiон ознайомився з текстом промови шанованого профспiлкового лiдера Берла Кацнельсона, людини, яка, за словами його бiографа Анiти Шапiри, «була в тому чи iншому сенсi полiтичним лiдером». Це ускладнювало можливiсть для всiх тих, хто бажав поговорити з ним про полiтику, але Бен-Гурiон бачив для себе у цiй промовi можливiсть просування на керiвну посаду. Коли вiн оговтався вiд дизентерii, то був вiдправлений до вiйськовоi бази Ет-Телль-ель-Кебiр, недалеко вiд Каiру. Це був великий табiр вiйськовополонених, який британцi побудували наприкiнцi вiйни як мiсце для стажування тисяч турецьких солдатiв, якi потрапили в Палестинi у полон. Бен-Гурiон приеднався до сил, якi вiдповiдали за охорону об’екта. «Принаймнi, – втiшав вiн себе, – ми тут виконуемо необхiдну i корисну роботу». Дехто з iнших членiв палестинського батальйону Єврейського легiону також були вiдправленi до табору. Вони нудьгували та чекали на наказ, щоб повернутися додому. Серед них був i Кацнельсон.[442 - Записи зi щоденника Бен-Гурiона вiд 18 та 19 жовнтя 1918 року, BGA; Anita Shapira 1988, p. 48; текст виступу Бен-Гурiона на з’iздi «Мапай» вiд 23 серпня 1946 року; Ben-Gurion 1993a, p. 154.]
Вони вже знали один одного протягом деякого часу, можливо, навiть зустрiчалися у Варшавi, де обидва товаришували з лiдером «По’алей Цiон» Іцхаком Табенкiним. У Кацнельсонi, лише на кiлька мiсяцiв молодшому за Бен-Гурiона, бiльшiсть його шанувальникiв бачили зрiлу та зразкову постать. Ним захоплювалися як просвiтником i любили як духовного порадника. Берл Кацнельсон грав роль старшого брата, вiд якого залежали iншi. Усi називали його на iм’я. Його репутацiя базувалася на розповсюдженiй думцi, нiби вiн керуеться лише моральними принципами й позбавлений будь-яких амбiцiйних прагнень. Перш нiж бути зарахованим до легiону, вiн пробував працювати у кiлькох ланках сiльського господарства i мав романтичнi стосунки не з однiею жiнкою. У останнi роки вiйни Кацнельсон вирощував овочi бiля Гробницi Царiв у Єрусалимi. Його громадська дiяльнiсть була значною мiрою обмежена сiльськогосподарською робiтничою органiзацiею. Вони називали себе Незалежними, i метою Кацнельсона було об’еднати iх iз двома партiями робiтникiв – «По’алей Цiон» та «Га-Поель га-Цаiр», створивши едину полiтичну силу. Саме це i було темою промови, текст якоi Бен-Гурiончитав у лiкарнi. Вiн був готовий дiяти.[443 - Ben-Gurion 1971a, p. 110; Tzachor 1981, p. 17ff; Anita Shapira 1980, p. 121ff.]
Минуло тринадцять рокiв вiдтодi, як вiн оселився на своiй новiй батькiвщинi, майже сiм рокiв iз них перебуваючи за кордоном. Бен-Гурiон не був поруч зi своiм народом у страшнi роки вiйни й не брав участь в ейфорii, що супроводжувала вступ Алленбi до Єрусалиму. Не був вiн у Палестинi i коли краiна почала повертатися до нормального життя, що було результатом мiсцевоi полiтики. Британська окупацiйна влада почала вiдновлювати руiни, полишенi турками майже в усiх сферах життя, в безпецi та законах зокрема. Поряд iз вiйськовим режимом дiяла спiльно з британським урядом i сiонiстська комiсiя, яка прибула з Лондона. Завданням цiеi комiсii було закласти основи Єврейського нацiонального дому. Першим очiльником ii був Хаiм Вейцман. Пiзнiше вiн поступився мiсцем психоаналiтику Монтегю Давиду Едеру. Жаботинський також приеднався до комiсii у ролi вiдповiдального за налагодження зв’язкiв. Члени комiсii чекали також на повернення Артура Руппiна, який пiд час вiйни опинився у Стамбулi у вигнаннi. Американська еврейська спiльнота надiслала гуманiтарну допомогу та медичну бригаду. Суддя Брендайс поiхав подивитися, що можна зробити i як допомогти. У Яффi було скликано Тимчасовий Комiтет парламенту еврейськоi спiльноти, що тiльки-но починав формуватися. Так народилися першi самовряднi еврейськi iнституцii пiд патронатом британського вiйськового уряду, сiонiстського руху та закордонних еврейських меценатiв.[444 - Shiloni 1985; Segev 2000, p. 65ff; Лист Бен-Гурiона до Паули вiд 16 липня 1919 року, наведений у Erez 1971, p. 426.]
Бен-Гурiону не подобалося, що новi керiвнi установи формуються без його участi. Вiн привiз iз собою зi Сполучених Штатiв жагучу пристрасть до набуття полiтичного впливу та творення iсторii, але водночас розумiв, що розрiзненi залишки його партii завадять йому у цьому. Інiцiатива Кацнельсона щодо злиття кiлькох партiй вiдкривала можливiсть, яку вiн не хотiв втрачати.
* * *
У листопадi 1918 року Кацнельсон зустрiв Бен-Гурiона у своему наметi та дав зелене свiтло для продовження об’еднання двох робiтничих партiй. Вони все ще стовбичили у египетськiй пустелi, але Бен-Гурiон написав Паулi та попросив надiслати його найкращий костюм – вiн уже планував свою наступну поiздку до Європи.[445 - Лист Бен-Гурiона до Паули вiд 18 листопада 1918 року, наведений у Erez 1971, p. 400.] Проте не всi в робiтничому русi були прихильниками злиття. Йому, як головi нарад, що проводилися для просування цiеi iдеi, було досить важко. «Менi довелося запобiгти заворушенню, бо всi були впевненi, що скоро вибухне», – писав вiн Паулi, додаючи, що не пригадуе настiльки шалених засiдань.[446 - Текст промови Бен-Гурiона на 13-му Конгресi «По’алей Цiон», версiя 2, с. 25, BGA; Лист Бен-Гурiона до Паули вiд 3 березня 1919 року, наведений у Erez 1971, p. 414.]
Основний опiр чинили у «Га-Поель га-Цаiр». Лiдер цiеi партii Йозеф Шпринцак погодився принаймнi на деякий час вiдмовитися вiд незалежностi своеi партii. Бен-Гурiон пам’ятав його думку з колишнiх iх зi Шломо Цемахом дебатiв. Як i Цемаха, Шпринцака вiдлякував соцiалiзм «По’алей Цiон», який той вважав занадто радикальним. Разом три робiтничi фракцii налiчували лише кiлька сотень членiв, але Бен-Гурiон стверджував, що злиття партiй визначить долю еврейського народу: «Перед нашим народом розгортаеться глибока прiрва, i вона загрожуе його iснуванню», – заявив вiн, мабуть, маючи на увазi смертоноснi погроми, якi знищили еврейськi громади пiсля вiйни, особливо в Украiнi. Саме тому було життево необхiдно побудувати нацiональний дiм у Палестинi, пояснив вiн. Якби еврейськi робiтники не об’едналися у единий орган, який би дав iм змогу виконувати виховну функцiю народу i надiлив владою в межах сiонiстського руху, вони нiколи не подолали б небезпеку, що ховалася у дешевiй нееврейськiй робочiй силi.[447 - Текст промови Бен-Гурiона на 13-му Конгресi «По’алей Цiон» вiд 22 лютого 1919 року, BGA.] Мета об’еднання, наголосив вiн, була у пiдтримцi сiонiстського проекту, а не у прагненнi до пролетарiату. Проте Шпринцака та бiльшiсть його колег це не переконало. Лише трое з них пiдтримали iдею об’еднання i вийшли з партii. Одним iз них був Шломо Левi, друг Бен-Гурiона з Плоньська.[448 - Tzachor 1981, p. 38.] Наприкiнцi лютого 1919 року було скликано загальний з’iзд на честь об’еднання. У ньому взяв участь 81 делегат, якi представляли, за словами Бен-Гурiона, iнтереси 1871 еврея.[449 - Ben-Gurion 1971a, p. 118.]
Новий Сiонiстський соцiальний союз робiтникiв землi Ізраiлю «Ахдут га-Авода» (що означае еднiсть працi), визначав себе «гiлкою свiтового соцiалiстичного робiтничого руху». Але вiн обережно уникав радикальних формулювань. Його платформа мiстила вимогу нацiоналiзацii землi, створення державного капiталу та рiвних прав, але жодного слова про класову боротьбу чи диктатуру пролетарiату. З iншого боку, об’еднавчий з’iзд вимагав «мiжнародних гарантiй заснування вiльноi еврейськоi нацiональноi держави у Палестинi». Це був рiшучий вiдхiд вiд прийнятоi сiонiстськоi термiнологii «нацiонального дому».[450 - Ben-Gurion 1971a, p. 116ff.; Yitzhak Ben-Zvi to Rachel Yanait, Nov. 24, 1918; BenZvi 1967, p. 263.]
Кацнельсон привiв до новоi партii людей бiльше, нiж це зробила «По’алей Цiон» – органiзацiя сiльськогосподарських робiтникiв, яку вiн представляв, уже почала створювати органiзацii взаемодопомоги, серед яких «Купат Холiм» – послуги медичного обслуговування та ринковий кооператив Хамашбiр.[451 - Tzachor 1981, pp. 25, 140.] Бен-Гурiон принiс у нову партiю список адрес заможних американцiв, щоб звернутися до них по допомогу, а також полiтичний досвiд, здобутий у демократичнiй партii Нью-Йорка, яку вiн назвав «Єврейським Таманi-холом». «По’алей Цiон» також скористався деякою допомогою фонду робiтникiв у Палестинi, створеного закордонними фiлiями партii. Але головним надбанням, яке Бен-Гурiон мiг запропонувати новiй партii, була його невтомна енергiя та пристрасть до перетворення всього, що вiн мав, у полiтику. Вiн був готовий вести нескiнченнi дiалоги для переконання iнших, урiзати залаштунковi угоди, виголошувати та слухати нескiнченнi промови. «Менi довелося вести важку i запеклу боротьбу – i я перемiг, – хвалився вiн Паулi. – Шкода, що ти не бачила цього на власнi очi. Тодi ти б пишалася не лише своею донькою, але й чоловiком». Як i минулого року, коли Бен-Гурiон кинув Паулу в Нью-Йорку, вiн пообiцяв, що ii спiвучасть у його перемозi компенсуе все, що вона перенесла.[452 - Лист Бен-Гурiона до Паули вiд 3 березня 1919 року, наведений у Erez 1971, p. 413.]
«Усе буде добре»
Донечцi Геулi було тодi пiв року. Паула тiшила свого чоловiка повiдомленнями про грайливу вдачу дiвчинки та красу ii очей. «У неi багато хто буде закоханий», – прогнозувала вона. Доки Бен-Гурiон був у Яффi, проводячи остаточнi пiдрахунки голосiв за створення новоi партii, у Геули з’явилися першi два зуби. Але це були рiдкiснi щасливi моменти в життi Паули. Їi продовжувала мучити самотнiсть. З нею жила помiчниця. Їй також допомагав доктор Шмуель Ельсберг, у будинку якого вона познайомилася з Бен-Гурiоном. Одного разу завiтав до неi в гостi й Шмуель Фукс. Але минали мiсяцi, а ii туга за Бен-Гурiоном зростала i поглиблювала депресiю. Кiлька разiв вона розповiдала йому про жахливi передчуття смертi. «Я боюся, що тобi нема кого буде взяти до Палестини, окрiм твоеi доньки», – писала вона. Їi лякала епiдемiя грипу в Іспанii; вона знала кiлькох людей, якi захворiли та померли. А якби й вона померла, Геула залишилася б «зовсiм сама», писала вона йому кiлька мiсяцiв по тому. «Я не можу жити так, як зараз. Життя стае для мене тягарем. Якби не ви з дитиною, я б давно наклала на себе руки. Але ви обидва тримаете мене на свiтi».[453 - Листи Паули до Бен-Гурiона вiд 14 та 30 вересня, 30 жовтня 1918 року, 1 березня, 15 листопада, 24 вересня, 30 липня 1919 року, BGA.] До чого Паула направду прагнула – так це лишитися в Америцi. Вона чула, що в Палестинi немае хорошого молока для дiтей. Але вона поiде, попри все це, якби можна було органiзувати поiздку негайно, до лiта. «Я бiльше не можу страждати», – заявила вона. Якось вiн отримав вiд неi одразу вiсiм листiв.[454 - Листи Паули до Бен-Гурiона вiд 7 квiтня 1919 року, 15 листопада 1918 року, 23 червня 1919 року, 22, 26 листопада 1918 року, 26 червня 1919 року, BGA; Листи Бен-Гурiона до Паули вiд 17 травня та 16 липня 1919 року, наведенi у Erez 1971, pp. 420, 426.]
Вiн робив усе можливе, щоб ii заспокоiти, обiцяв, що «все буде добре». «Вiйна вже минула». Вони незабаром зустрiнуться. Є ймовiрнiсть, що вiн поiде до Лондона i, якщо так станеться, продовжить поiздку до Америки та поверне ii до Палестини – це було едине, про що вiн думав. Йому дуже хотiлося, щоб вони з Геулою вiдвiдали Плоньськ. Бен-Гурiон також повiдомив, що проплатив внесок на будинок за новим проектом у Тель-Авiвi. І наголосив, що у Палестинi не бракуе молока, тож коли вони приiдуть, вiн може навiть зробити для Геули молочну ванну. Коли вiн сказав Паулi, що Бен-Цвi i Янаiт одружилися, то дозволив собi трохи мужньоi завзятостi. «Дивись, я не единий, хто вляпався у таку халепу, – написав вiн. – Я думаю, що я трохи винен у цьому разi – поганий приклад може мати ефект».[455 - Здаеться, що того дня, коли вiн написав цей лист, у нього був пiднесений настрiй – вiн пiшов вiдвiдати свое перше кохання – Рахель Бейт Халахмi у Петах-Тiква (Листи Бен-Гурiона до Паули вiд 8 жовтня, 18 листопада, 20 листопада 1918 року, 25 липня, 17 травня 1919 року та 28 грудня 1918 року, наведенi у Erez 1971, pp. 398, 400, 493, 427, 420, 406; лист Бен-Гурiона до сестри Ципори вiд 29 грудня 1918 року, наведений у Erez 1971, p. 409).]
Паула не вiрила йому. Вiн не поiде до Лондона, бо нiхто там на нього не чекае, писала вона. На нього чекали в Нью-Йорку, але вiн не докладав зусиль, щоб туди поiхати.
Листи Давида давали iй зрозумiти, де були його думки. «У Яффi так багато зустрiчей i зборiв, i вони тривають так довго, що у мене немае вiльноi хвилини тобi написати», – жалiвся iй вiн. За два тижнi вона вiдкрила листа, в якому прочитала: «Я знайшов кiлька хвилин, щоб тобi написати кiлька слiв». Тим часом при нагодi вiн вiдкладав полiтику, щоб писати захопленi любовнi листи, висловлюючи щире прагнення до дитини, якоi ще не бачив i виявляв не менш щирi спiвчуття щодо тяжкого становища Паули. «Коли я читаю про те, що ти вiдчуваеш самотнiсть i безпораднiсть, менi здаеться, нiби гострий нiж пронизуе приховану рану», – писав вiн. Бен-Гурiон радiв ii великому коханню, яке дозволило йому залишити ii саму в Нью-Йорку. До свого батька вiн писав: «Я думаю, так не жертвувала собою жодна жiнка».[456 - Лист Паули до Бен-Гурiона вiд 11 квiтня 1919 року, BGA; листи Бен-Гурiона до Паули вiд 15 квiтня та 17 травня 1919 року, наведенi у Erez 1971, pp. 415, 420; лист Бен-Гурiона до сестри Ципори вiд 29 грудня 1918 року, наведений у Erez 1971, p. 409; листи Бен-Гурiона до Паули вiд 8 травня 1919 року та 18 листопада 1918 року, наведенi у Erez 1971, pp. 400, 409, 418; лист Бен-Гурiона до батька вiд 1 липня 1919 року, BGA.]
* * *
Вiн спробував домовитись, щоб вона приiхала. «Я живу в постiйному очiкуваннi твого приiзду, – писав вiн iй. – Це наче мiй Месiя». Але тодi було дуже нелегко отримати всi необхiднi дозволи. Вiн вигадував усiлякi схеми; в однiй iз них вiн доручив Паулi написати у своiй заявi про iммiграцiйне посвiдчення, нiби вона е бiженкою, яка повертаеться до Палестини пiсля турецькоi депортацii пiд час вiйни.
Це був ще один приклад того, наскiльки Бен-Гурiон був схильним обходити будь-якi юридичнi перешкоди, що стояли в нього на шляху. Наочним проявом цього було пiдроблене свiдоцтво про народження та диплом про середню освiту. Бен-Гурiон подорожував за чужим паспортом i позбавився обов’язку служити в росiйськiй армii. Кiнцевий пiдсумок був вартий тих зусиль. Офiцiйно вiн ще був у армii, але в листопадi 1918 року командир дозволив йому поiхати до Палестини у вiдпустку. Якось вiн пiшов у самоволку на кiлька днiв i був покараний.[457 - Teveth 1977, p. 19; записи зi щоденника Бен-Гурiона вiд 7, 8, 12 та 13 грудня 1918 року.]
Якось йому вдалося зiбрати 900 доларiв, щоб купити Паулi квиток першого класу на пасажирський корабель. Вони з Геулою приiхали в листопадi 1919 року, i незабаром уже втрьох переiхали в орендовану кiмнату в Тель-Авiвi. Геула вiдсвяткувала свiй другий день народження кiлькома мiсяцями ранiше, i Бен-Гурiон написав батьковi, що вона була найкрасивiшою, найсердечнiшою, найсимпатичнiшою i найрозумнiшою дiвчинкою, яку вiн коли-небудь бачив. На жаль, тодi вона розумiла тiльки мати, бо та розмовляла з нею англiйською, але Бен-Гурiон був упевнений, що незабаром донечка вивчить iврит. «Паула все ще ii годуе грудьми, але ми вже вирiшили ii вiдлучити», – повiдомляв вiн. За кiлька мiсяцiв мала народитися друга дитина.[458 - Teveth 1977, p. 476; лист Бен-Гурiона до батька вiд 24 листопада 1919 року, наведений у Ben-Gurion 1971a, p. 153.]
«Рiшення немае»
З полiтичного погляду це було мiжвладдя. До липня 1922 року, коли Лiга Нацiй затвердила юридичний документ, який надавав Великiй Британii право керувати Палестиною, майбутне краiни було предметом тривалих мiжнародних дискусiй. Саме у цьому контекстi Хаiм Вейцман досяг своеi вершини як державний дiяч. Подiбно до зусиль, що сприяли пiдписанню Декларацii Бальфура, сiонiстська дипломатiя велася далеко вiд Палестини i ii мешканцiв, серед яких був i Бен-Гурiон. Серед арабського населення краiни почалися акцii протесту.
Щоб врегулювати дедалi бiльшу напруженiсть, у червнi 1919 року скликали Тимчасовий Комiтет. Дехто з учасникiв цього Комiтету вимагали висування мирноi iнiцiативи, частково на тлi виселення арабських фермерiв-орендарiв iз земель, придбаних сiонiстським рухом. Іншi вважали, що мир з арабами неможливий. Бен-Гурiон був одним iз них. Вiн говорив коротко i прямо. «Усi бачать труднощi у вiдносинах мiж евреями й арабами, – почав вiн, – але не всi бачать, що це питання немае розв’язку. Його не iснуе. Є прiрва, i нiщо не може ii прибрати». Двi нацii зiткнулися одна з одною. «Ми хочемо, щоб Палестина була нашою краiною, – пояснив вiн. – Араби хочуть – щоб iхньою… Я сумнiваюся, що хоч один з арабiв може погодитися з тим, що Палестина належатиме евреям». Пiд час дебатiв було запропоновано заохотити арабiв до вивчення iвриту, а евреiв до вивчення арабськоi. Бен-Гурiон, який трохи володiв арабською, цинiчно вiдповiв – вiн не розумiе, чому повинен вивчати арабську мову, i не мае потреби, щоб «мустафа» вивчав iврит. Йому насправдi було байдуже, чи володiв еврейський фермер, який був позбавлений арабського трудiвника, арабською мовою, i чи знав iврит араб, який убивав еврея. Так чи iнакше, араби не погодилися б вiддати Палестину евреям, навiть якщо евреi засвоiли б арабську мову.[459 - Текст звернення Бен-Гурiона до Тимчасового Комiтету вiд 9 липня 1919 року, CZA J1/8777.]
Багато рокiв по тому Бен-Гурiон зневажливо говорив про «легкi рiшення», якi характеризували сiонiстський пiдхiд до арабськоi проблеми. Вiн його називав «метушнею й базiканням», що е наслiдками невизнання фактiв. З часу перебування у Сполучених Штатах i до кiнця життя вiн намагався зберiгати оптимiзм, але два основнi переживання, якi сформували його реальне ставлення до арабiв, вселили у нього реалiзм, позбавлений надii – убивство фермера Шимона Меламеда на його очах у Седжерi, i ще один випадок, про який вiн розповiв своему батьковi за чотири роки пiсля того, як вiн стався, незадовго до вигнання турками. Вiн зiткнувся з одним зi своiх унiверситетських одногрупникiв. Коли Бен-Гурiон розповiв, що його мають вислати, юнак визнав, що як другу йому шкода його, але як арабському нацiоналiсту – це викликае у нього радiсть. Бен-Гурiон пiдкреслив, що цi слова його зачепили навiть бiльше, нiж смерть друзiв у Седжерi. «Я вперше у життi почув чесну вiдповiдь вiд арабського iнтелектуала, – промовив вiн багато рокiв по тому. – Це вкарбувалося менi дуже-дуже глибоко в серце».[460 - У похилому вiцi час вiд часу вiн розповiдав цю iсторiю. Пiзнiше намагався знайти того однокласника, але, як стверджував, безрезультатно (Лист Бен-Гурiона до батька вiд 5 грудня 1919 року, наведений у Erez 1971, p. 443; Ben-Gurion 1971a, p. 71; матерiали iнтерв’ю Бен-Гурiона Дову Гольдштейну з «Ма’арiв» вiд 28 вересня 1966 року).]
Жодне питання не бентежило його бiльше, нiж це. У його архiвi збереженi копii англомовних розвiдувальних звiтiв, якi пiдтверджують цю фундаментальну думку – арабськi лiдери у деяких мiстах Палестини дiйшли висновку, що запобiгти iммiграцii евреiв та захопленню ними краiни можна лише iз застосуванням сили.[461 - Розвiдувальнi звiти нарад, копii англiйською, BGA, загальна хронологiчна документацiя 1919–1920 рокiв.] Арабська опозицiя справдi незабаром почала насильницькi дii, а з ростом насильства змiцнювалося й переконання Бен-Гурiона, що конфлiкт, який неможливо врегулювати, тiльки посилюеться. У лiпшому разi, вважав вiн, ним можна керувати. Прозрiння, отримане у Седжерi, ставало все глибшим – це була цiна сiонiзму.
* * *
Протягом семи мiсяцiв конфлiкт ставав дедалi серйознiшим. У понедiлок вранцi, 1 березня 1920 року, кiлька сотень арабiв зiбралися бiля ворiт iзольованоi еврейськоi ферми у Верхнiй Галiлеi, недалеко вiд лiванського кордону, пiд назвою Тель-Хай. Через те, що напруга у регiонi зростала, члени Тимчасового Комiтету роздiлились у поглядах, чи слiд направляти обороннi сили до Верхньоi Галiлеi, чи запропонувати еврейським поселенцям залишити ферму.
Це була одна з тих фундаментальних дилем, з якими перiодично доводилося вiч-на-вiч стикатися сiонiстському проекту. Жаботинський вважав, що немае можливостi захистити переселенцiв. Вiн наполягав, щоб розповiли iм гiрку правду i перевезли на пiвдень. Предметом частини обговорень було питання, чи слiд дозволити померти переселенцям у Тель-Хай, щоб подарувати своiй краiнi героiчну легенду. Жаботинський вважав, що нi. «З часiв свiтовоi вiйни, – писав вiн, – цiннiсть мученицькоi смертi значно зменшилась». Бен-Гурiон вважав, що евреi зобов’язанi всiм сiонiстськiй iсторii. «Нам потрiбно захищати кожне робоче мiсце, де працюе еврейський робiтник, – заявив вiн. – Якщо ми втечемо вiд бандитiв, нам доведеться тiкати не лише з Верхньоi Галiлеi, але й з Палестини». Це була суперечка щодо екзистенцiйних фундаментальних цiнностей патрiотiв, якi, нiбито, були за Галiлею, та поразникiв, якi були проти. Тимчасовий Комiтет вирiшив направити делегацiю до Галiлеi, але коли ii члени змогли дiстатися крiзь сильний снiг, який перекрив дороги, було вже пiзно.
Що сталося насправдi у Тель-Хай того ранку, залишаеться незрозумiлим i донинi. Мешканцi звернулися по допомогу до сусiднього поселення Кфар-Гiладi. Приiхало десять осiб на чолi з Йозефом Трумпельдором, героем Єврейського легiону, який повернувся з вiйни та завоював прихильнiсть шанувальникiв завдяки своiм зусиллям в об’еднаннi робiтничого руху. Вiн взяв командування в Тель-Хай у своi руки. Якоiсь митi здавалося, усi стрiляли по всiх. Трумпельдора було вбито, як i трьох iнших чоловiкiв та двох жiнок. Ферма Тель-Хай була звiльнена, але стала символом. У цьому полягала важливiсть битви: з неi народилася легенда про сiонiстський героiзм. Хтось надiлив Трумпельдора зворушливими прикiнцевими словами: «Добре померти заради нашоi краiни». Єврейськiй громадськостi та керiвництву потрiбна була легенда, оскiльки вони не змогли допомогти галiлейським поселенцям: Тель-Хай був iх невдачею. Бен-Гурiон часто про це нагадував; цей випадок затьмарив мiф про «Га-Шомер». Делегацiя, яка представляла мiжнародний рух «По’алей Цiон» i вiдвiдувала Палестину тодi, коли стався iнцидент, прийняла низку резолюцiй, якi Бен-Гурiон зобразив у своiх спогадах. Серед них були такi: Палестина не буде роздiлена; уся Палестина буде територiею, на якiй буде засновано еврейський дiм; уся незаселена земля в Палестинi повинна бути передана еврейському народовi. Рiк по тому до Палестини приiхав секретар iз колонiальних питань Вiнстон Черчилль та вiдрiзав Трансйордан вiд територii, призначеноi для евреiв.[462 - Ben-Gurion 1971a, pp. 130, 143; Segev 2000, p. 122ff.]
«Ми маемо справу з нацiональним рухом»
Кацнельсон, Табенкiн i Бен-Цвi вважалися керiвниками у повсякденних справах новоi об’еднаноi партii. Можливо, iнодi в них не було бажання це робити, а, крiм того, iснували вагомiшi питання, що потребували уваги. Бен-Гурiон бачив, що його посада секретаря партii несла в собi багато можливостей. Зараз полiтика була його единим заняттям. Оскiльки бiльше нiхто не хотiв виконувати цю роботу, Бен-Гурiон став наймогутнiшою особистiстю у партiйному апаратi, який був тодi все ще на початковiй стадii формування. Протягом усього цього перiоду вiн ще й офiцiйно був британським солдатом; Вейцман влаштовував йому довгi вiдпустки та зробив членом Сiонiстськоi комiсii. Це була зручна домовленiсть, оскiльки Бен-Гурiон продовжував отримувати свою армiйську зарплату.[463 - Teveth 1980, p. 65; Barnea 1981, p. 156.] З цього моменту i до кiнця життя вiн заробляв як штатний полiтик. На його думку, Сiонiстська комiсiя була iноземним урядом.[464 - Протоколи Виконавчого комiтету «Ахдут га’Авода» вiд 20 сiчня 1921 року, BGA, протоколи, «Ахдут га’Авода»; лист Бен-Гурiона до «По’алей Цiон» у Нью-Йорку вiд 10 жовтня 1920 року, наведений у Erez 1972, p. 8.] Початок вiдзначився великим скандалом. Секретар «Ахдут га-Авода» Бен-Гурiон подав позов на голову Сiонiстськоi комiсii Давида Едера за наклеп, вимагаючи подати справу на розгляд до Магiстратського суду Яффи чи якогось iншого. Це сталося в межах зусиль Бен-Гурiона щодо отримання дозволу на iммiграцiю та роботу для близько 250 його товаришiв iз батальйону, якi хотiли залишитися у Палестинi. Поки вони чекали без роботи, дехто iз солдатiв потрапили у халепу зi своiми британськими командирами i були засудженi до в’язницi за спробу заколоту. Едер стверджував, що вони заслужили свое покарання, бо знущалися з арабських жiнок. «Вiн казав жахливi речi, – розповiдав Бен-Гурiон своему друговi. – Його наклепи та лайки були жахливими». Едер нахабно i холодно вiдхилив цi звинувачення i повiдомив, що вважае це «порушенням священного i глибинного права на свободу слова». Зрештою Бен-Гурiон вiдступив i розв’язав питання поза судом.[465 - Лист Бен-Гурiона до Давида Едера вiд 12 вересня 1919 року; лист Бен-Гурiона до Давида Блюменфельда вiд 16 вересня 1919 року; лист Едера до Бен-Гурiона вiд 17 вересня 1919 року; текст звернення Бен-Гурiона до Тимчасового Комiтету вiд 30 вересня 1919 року, BGA.]
Сутичка iз Сiонiстською комiсiею була боротьбою за владу. Агресивний, як спритний фехтувальник, Бен-Гурiон також налякав жiнку, на iм’я Неллi Штраус, яка привезла грошi з Америки з добрим намiром створити сiльськогосподарське поселення для ветеранiв Єврейського легiону в долинi Ізреель. Вона представляла органiзацiю «Кегiлат Цiон». Лорд Бальфур дав дозвiл на те, щоб поселення було назване на його честь – воно повинно було називатися Бальфурiя. Бен-Гурiон хотiв, щоб вiйськовий Комiтет його батальйону взяв на себе вiдповiдальнiсть за проект. Іншими словами, вiн хотiв контролювати його самостiйно i ставився до Штраус так, нiби вона була зловмисним ворогом, вимагаючи напiвлегального розслiдування – хто що сказав: хто правду, а хто збрехав.[466 - David Yizraeli to Ya’akov Ettinger, Nov. 28, 1919, BGA; Glass 2002, p. 199ff.]
Здаеться, на той момент Бен-Гурiон уже розробив план для таких розслiдувань; вiн мiг потiшити свою чоловiчу амбiтнiсть, а також вiдновити самоконтроль i запобiгти новим спалахам обвинувачень та образ. Саме тодi Бен-Гурiон провiв вибори до Асамблеi представникiв iз майстернiстю старого бойового коня.
* * *
Єврейська Асамблея представникiв була органом, що мав допомогти у створеннi нацiонального дому та закласти роздiлення мiж евреями та арабами. Вона стала першим парламентським iнститутом у Палестинi, який був обраний загальним та рiвним виборчим правом шляхом таемного голосування. Право голосу було надано кожному еврейському жителю Палестини обох статей вiком вiд двадцяти i бiльше рокiв. Кандидати були пов’язанi з партiйними списками, але обиралися на особистiй основi. У голосуваннi взяли участь двадцять партiй.
Пiд час пiдготовки книги «Іцкор» та у спiвпрацi з Бен-Цвi над книгою про географiю Палестини Бен-Гурiон довiв, як добре опанував нелегку та незнайому справу та як виклався на всi сто вiдсоткiв пiд час ii виконання. Сам вiн був бажаним оратором, але вважав, що органiзацiя та робота партiйного апарату е важливiшими за риторику. Вiн хотiв знати все i не нехтував навiть найдрiбнiшими деталями; Бен-Гурiон заповнював сторiнки свого щоденнику кiлькiсними даними про виборцiв, не уникаючи жодного потенцiйного учасника голосування з найвiддаленiших виборчих дiльниць. Це зображуе його диктаторськi риси та схильнiсть до колекцiонування. Його одержимiсть деталями стала одним iз нарiжних каменiв його полiтичного авторитету.[467 - Записи зi щоденника Бен-Гурiона вiд 12 квiтня 1919 року, 19 та 24 жовтня 1924 року, BGA.]
* * *
Рано-вранцi у недiлю 4 квiтня 1920 року пiд час святкування Песаху Бен-Гурiон вiдвiдав у Єрусалимi Бен-Цвi. Вони говорили про необхiднiсть створення охоронного пiдроздiлу, укомплектованого ветеранами Єврейського легiону. Ситуацiя у мiстi була напруженою; Рахель Янаiт, як всi ii продовжували називати навiть пiсля одруження з Бен-Цвi, хвилювалася. Вона була членом Комiтету оборони, який еврейська громада Єрусалиму створила пiсля битви за Тель-Хай, органу на чолi з Жаботинським. Вiн вiдкрито навчав кiлька десяткiв молодих людей i навiть провiв iх мiстом, але до Старого мiста вони так i не завiтали. «Погром може спалахнути будь-якого дня», – писав Бен-Гурiон Вейцману; жителi еврейського кварталу Старого мiста залишилися незахищеними.
Незабаром пiсля полудня Бен-Гурiон i Бен-Цвi почули, що араби атакують евреiв Старого мiста; вони кинулися туди одягненi, як i ранiше, у своi британськi армiйськi форми. Пiзнiше Янаiт помiтила, як вони однiею з алей несли на ношах поранену людину. Десятки арабських головорiзiв, озброених ножами та залiзними прутами, вдиралися до еврейських будинкiв, гвалтували та грабували. Пiзнiше деякi з очевидцiв повiдомляли, що з будинкiв летiло пiр’я, що е однiею iз безпосереднiх ознак погрому. Жаботинському вдалося привести декого зi своiх людей до Старого мiста, але занадто пiзно. Зрештою, п’ятьох евреiв було вбито та двiстi шiстнадцять поранено, вiсiмнадцять з яких серйозно. Серед арабiв теж були втрати – четверо вбитих, серед них маленька дiвчинка, i двадцять три поранених, один з яких тяжко. Крiм того, були травмованi сiм британських солдатiв, усi, вочевидь, внаслiдок побиття арабами.[468 - Segev 2000, p. 133ff.]
Бен-Гурiон i Бен-Цвi поiхали до примiщення Сiонiстськоi комiсii по Яффськiй дорозi. Янаiт кинулася за ними. «Було гiрко i важко бачити iх, одягнених у форму та неспроможних дiяти як еврейськi солдати», – писала вона. Вони, мабуть, вiдчували те саме. Жаботинський був засуджений англiйцями до п’ятнадцяти рокiв позбавлення волi разом з iншими евреями та арабами, якi брали участь у сутичках. «Такого бою не було протягом столiття», – писав Моше Смiланський у «Га-Арец». Бен-Гурiонвсе бiльш побоювався конфлiкту з арабами. «Ми маемо справу з нацiональним рухом, – написав вiн деякий час по тому у своему щоденнику. – Крiм подвоення кiлькостi еврейських iммiгрантiв та змiцнення наших позицiй, у нас немае жодноi iншоi можливостi реагувати на цей нацiональний конфлiкт».[469 - Щоденник Бен-Цвi пiд редакцiею Рахель Янаiт Бен-Цвi, рукопис YBZ, с.4 i далi; Smilansky 1921; запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 13 липня 1922 року, BGA; Kontres 19, Jan. 1923.]
* * *
Голосування у Єрусалимi в Асамблеi представникiв було перенесено через заворушення. Але це була не едина причина; iх знову й знову гальмували розбiжностi, на владнання яких йшло багато мiсяцiв. Мiськi евреi-харедi заявляли, що будуть бойкотувати вибори, оскiльки виступають проти голосування жiнок навiть на окремих виборчих дiльницях. Без участi харедi майже не було сенсу проводити вибори, адже вони представляли найсуттевiшу силу в мiстi. Бен-Гурiон критикував i висмiював iх своiми добiрними виразами; називав iх «неграми», так само, як i ранiше в однiй зi своiх перших опублiкованих статей, рокiв десять тому. Тепер вiн також стверджував, що то були «руйнiвнi та гнилi» сили. Вiн зайняв жорстку позицiю: оскiльки харедi вважали це принциповим питанням, Бен-Гурiон наполягав, що iм не можна дозволити перемогти. Якби iм дали зелене свiтло, «вони поховали б усi сфери нашого життя за допомогою всiляких таемничих релiгiйних законiв».[470 - Текст звернення Бен-Гурiона до Тимчасового Виконавчого комiтету вiд 23 червня 1919 року, Hadashot Miha’aretz, July 4, 1919; Ben-Gurion 1919.]
Попри це, вiн не залiчував себе до тих, хто боровся за права жiнок. Бен-Гурiон зазначив, що жiнки не голосують у багатьох краiнах. За його словами, Єрусалиму не потрiбно було бути лiдером у цьому питаннi. Зрештою, вiн погодився на домовленiсть – жiнки могли голосувати i бути обраними до Асамблеi, але в районах харедi чоловiки мають голосувати двiчi: перший раз за себе, а другий – за своiх дружин.[471 - Doar Hayom, April 28, 1920.] Уперше Бен-Гурiон уклав таку угоду з харедi. Домовленiсть була несумiсною з принципом гендерноi рiвностi, який проголосила його партiя, але вони з друзями вважали, що сiонiстська справа вимагае якомога ширшоi участi у виборах усiеi еврейськоi спiльноти Палестини, щоб вони виявили нацiональну еднiсть перед арабами та англiйцями. Водночас жiнок, якi вимагали рiвних прав для своеi статi, просили знову i знову йти на компромiс або хоча б вiдкладати своi права до кращих часiв, бо все це в iнтересах краiни.[472 - Y.K., «Aleinu Levater Hapa’am», Doar Hayom, April 20, 1920.]
Явка виборцiв була високою. «Ахдут га-Авода» став найбiльшою силою в Асамблеi, але не здобув бiльшостi – отримав всього 70 iз 314 мiсць. У Бен-Гурiона були всi пiдстави пишатися собою: вiн отримав найбiльшу кiлькiсть голосiв серед кандидатiв у своiй партii, навiть бiльше, нiж Берл Кацнельсон. Проте його звiльнили з армii.[473 - Yemima Rosenthal 1979, p. 43; Teveth 1980, p. 59.]
«Також пролити кров»
У червнi 1920 року Бен-Гурiон знову запакував свою валiзу i вирушив до Лондона. Цього разу Паула поiхала з ним; у серпнi там народився iхнiй син Амос. Вони були у вiд’iздi майже рiк. Основною метою поiздки був збiр грошей для «Ахдут га-Авода». «Га-Шомер» був розформований, а захист еврейськоi спiльноти був переданий до рук нового органу – «Хагани» (Оборони), яку спонсорували «Ахдут га-Авода» та «Гiстадрут»; iншими словами, вона значною мiрою перебувала пiд контролем Бен-Гурiона.[474 - Dinur 1954–1964, 1, 2, p. 665; лист Бен-Гурiона до «По’алей Цiон» з Нью-Йорка вiд 19 жовтня 1919 року, наведений у Erez 1972, p. 8.]
Вiн прибув до Лондона в бойовому дусi – незабаром пiсля приiзду трапився скандал через його заяву на сiонiстському з’iздi, що «бiльшiсть мошав, у iх сучасному виглядi, належать арабам». Тут вiн мав на увазi, що вони не беруть на роботу еврейських робiтникiв. Селяни з мошав також мали на з’iздi представника, який кричав iдишем, що еврейськi трудящi нiчого не вартi. У залi здiйнявся «жахливий галас». Робiтничi делегати обiзвали представника фермерiв «брудним» i навiть «зрадником». Це був день Бен-Гурiона. Вiн використав з’iзд, щоб укотре засудити Вейцмана. Незабаром пiсля повернення до Палестини з американського заслання Бен-Гурiон взяв iз Вейцмана обiцянку створити Єврейський нацiональний дiм у Палестинi, замiсть того, щоб наполягати на виконаннi обiцянки щодо створення еврейськоi держави. Адже Вейцман стверджував, що не мае потреби в державi, бо не змiг би ii отримати. Вiн вiрив, що в усьому повинна бути обережнiсть i поступовiсть.[475 - Протоколи 8-i сесii Тимчасового Комiтету вiд 22–23 жовтня 1919 року, CZA] Проте Бен-Гурiон звинувачував Вейцмана у недостатнiх зусиллях для просування сiонiстського проекту в Палестинi. Це було продовженням його боротьби проти Сiонiстськоi комiсii.[476 - Yemima Rosenthal 1994, p. 165ff.]
Нелегко було представляти невелику партiю в тiнi Вейцмана, який продовжував творити нацiональну iсторiю, тодi як Бен-Гурiон мiг лише зiбрати трохи грошей для своеi партii. Вiн не мав хороших зв’язкiв у Англii, а деякi спонсори, до яких вiн звертався, здаеться, не розумiли, чому вони повиннi давати грошi «Ахдут га-Авода» замiсть Сiонiстськоi органiзацii. До того ж нью-йоркська фiлiя «По’алей Цiон» не вiдповiла на його листи.[477 - Kontres 47, July 1920; листи Бен-Гурiона до «По’алей Цiон» в Америцi вiд 6 сiчня та 10 лютого 1921 року, наведенi у Erez 1972, pp. 2, 5; Segev 2000, 1999, p. 144.]
* * *
