скачать книгу бесплатно
Оселитися у Палестинi було непросто, адже умови не були придатними для проживання, але це ж були пiдприемцi, авантюристи та мрiйники, а не фермери. Туга за Святою Землею приваблювала також i iнших: евреiв i християн; як звичайно, вони були новачками у цiй краiнi та незнайомими з ii умовами.
Краiна, яку побачили Бен-Гурiон та його друзi, коли прибули туди 1906 року, у ХХ столiттi прокинулася пiсля тривалоi дрiмоти. Це була несамовита i чарiвна сукупнiсть барвистих iдеалiстичних iнiцiатив i релiгiйноi маячнi, смiливих досягнень та нерiшучих починань i безлiчi фантазiй. Не завжди було легко визначити, яких саме.
«Велике диво»
Населення краiни неухильно зростало. До 1880-х рокiв воно сягало близько 400 тис. Приблизно 4/5 становили араби, переважно мусульмани, включно з тисячами кочiвникiв, якi не входили до складу постiйного населення краiни.[159 - Ben-Arieh 1999, p. 120.] Згiдно iз заведеною оцiнкою, тодi в краiнi мешкало близько 30 тис. евреiв, менше нiж 8 % населення i менше за 0,5 % евреiв у свiтi. Було приблизно стiльки ж i християн.
Релiгiйнi пробудження, що прокотилися Європою та Сполученими Штатами, спричинили потiк провидцiв, авантюристiв, романтикiв й охочих спокути Святоi Землi. Чимало з них вiрили, що Месiя ось-ось прийде. Багато новоприбулих були релiгiйними аутсайдерами, наприклад, нiмецькi тамплiери та група з Чикаго, якi заснували американську колонiю у Єрусалимi, i як такi переслiдувались у своiх краiнах. Вони часто приiжджали пiсля раптового прозрiння, лиха чи незрозумiлих переживань. Так було i з фермером iз Росiйськоi iмперii, завданням якого було дзвонити в дзвiн церкви його села. Якось вiн пiдiймався на дзвiницю i в нього потемнiло в очах – вiн втратив рiвновагу. Фермер сiв на сходах, його зiр поступово вiдновився, але коли вiн знову спробував пiднятися до дзвiницi, це трапилося знову. Тодi чоловiк зрозумiв, що це невипадково. Перст Божий указував йому, що вiн повинен вiдмовитися вiд своеi християнськоi вiри й навернутися до юдейськоi релiгii. Приiхавши до Галiлеi, вiн зустрiв там спiльноту суботникiв, дехто з яких перейшов у юдаiзм.[160 - Carmel 1999, p. 143ff; Laskov 1999, 1. p. 351ff.] Це була епоха ексцентриситету в Палестинi.
Бiльша частина евреiв краiни також звiдкись походила. Це були переважно сефарди (термiн, який буквально означае «iспанський», але вже кiлька поколiнь використовувався для позначення всiх евреiв, якi походили з iсламського свiту). Тi самi евреi, якi поселилися в Палестинi iз середини ХІХ столiття, походили вiд християнськоi Європи та мали назву ашкеназi. 1860-ми роками ця група зросла до бiльшостi. На вiдмiну вiд арабiв, бiльшiсть евреiв жили у мiстах, зокрема Єрусалимi, i були побожними представниками европейських юдейських спiльнот, вiд iменi яких вони мали на метi займатися вивченням релiгii та молитвою. Життя бiльшостi з них залежало вiд коштiв, якi представники рiдних спiльнот направляли на iхню пiдтримку.[161 - Ben-Arieh 1999, pp. 78ff., 113; Ben-Arieh 1977, p. 317ff.] Європейськi еврейськi меценати також матерiально пiдтримали розселення евреiв за межами мiст.
За двадцять п’ять рокiв, що передували приiзду Бен-Гурiона та його друзiв, у Палестинi оселилося близько 30 тис. евреiв, i, за оцiнками, кiлькiсть евреiв подвоiлася. Бiльшiсть iз них були бiженцями зi Схiдноi Європи. Пiзнiше цю хвилю iммiграцii стали називати Першою алiею. Багато з них стали жертвами погромiв й iнших форм переслiдувань i дискримiнацii.
* * *
Переважна частина жертв погромiв були нужденними евреями. Переслiдування та напади, яких вони зазнали, були каталiзаторами емiграцii до Сполучених Штатiв або до iнших краiн, як це робили десятки мiльйонiв iнших европейцiв цими роками. Шлях до Палестини був коротшим, нiж до Америки, i коштував дешевше; i тi, хто сподiвався колись повернутися до Росiйськоi iмперii, вважали, що зробити це з Палестини буде простiше, нiж з Америки. Цей стимул був доповнений традицiйною тугою за поверненням до Сiону. Але бiльшiсть евреiв у панiцi тiкали з Росiйськоi iмперii. Вони дуже страждали пiд час вiд’iзду. Згiдно з одним iз джерел, «бiднiсть iх калiчила, i в багатьох сiм’ях старшi дiвчата потрапляли на вулицi мiста, до поганих компанiй». Здебiльшого новоприбулi зупинялись у Яффi, i багато хто там i осiв.[162 - Laskov 1999, 1, p. 354.]
Труднощi, на якi наражалися новоприбулi, спонукали мiсцевих пiдприемцiв i заможних евреiв за кордоном до надання допомоги. Наслiдком цього стало утворення нових еврейських мiст, що називалися «мошави» або в однинi – «мошава». Їхнi мешканцi мали забезпечувати собi засоби для iснування насамперед землеробством. Серед еврейських поселенцiв була певна кiлькiсть дивакiв й iдеалiстiв. Усюди вони користувалися досвiдом християн i створювали групи та секти, якi поширювали подiбнi мрii.[163 - Carmel 1973, p. 198ff.]
Дехто зi студентiв Унiверситету вiд Харкiвського ветеринарного iнституту в Украiнi вирiшили 1882 року вирушити до Палестини та працювати там, щоб «зцiлити нацiю» в iдилiчних мошавах. Група, яка називала себе «Бiлу», мала великi плани: вони збиралися залучити вiд трьох до чотирьох тисяч переселенцiв. Зрештою, вони привезли не бiльше п’ятдесяти юнакiв та дiвчат. Група незабаром розкололася, i частина виiхала з краiни; залишилося лише близько десятка. Вони не досягли своеi мети й покинули сiонiстський рух, який залишився для них всього славною легендою.
Тисячу вiсiмсот дев’яностого року невеличка група з кiлькох десяткiв фермерських робiтникiв, що жили комуною в мошавi Реховот, утворили таемне товариство, подiлене на осередки. Кожний ii пiдроздiл складався з десяти «братiв» пiд керiвництвом «старшого брата», якому було надане звання «капiтана десяти». Нових членiв було дозволено приймати тiльки пiсля ретельного обстеження та проходження таемноi церемонii посвячення. Воно називалося «Товариством братiв», та незабаром назва змiнилась на «Товариство десяткiв». Його духовним лiдером був проповiдник i провидець iз Росiйськоi iмперii Микола Гальперiн, який закликав росiйських евреiв органiзувати самооборону. Вiн був одним iз перших, хто мрiяв про створення еврейськоi армii на землi Ізраiлю. Офiцiйна книга iсторii «Гагани» називае Гальперiна «вiсником» еврейськоi самооборони в Палестинi, але також порiвнюе з Дон Кiхотом. Один зi знайомих описував його як приголомшливо красивого чоловiка, схожого на мiфiчного героя. Його прекраснi локони спадали до плечей, наповнюючи його пророчою величчю. Вiн вважав себе нащадком царя Давида; одного разу, коли до Яффи прибув мандрiвний цирк, вiн увiйшов у клiтку до лева i заспiвав сiонiстський гiмн «Га-Тiква», щоб довести, що евреi хоробрi. Вiн полонив багатьох; пiсля закiнчення робочого дня вони збиралися для военiзованих тренувань пiд деревом сикомора. Радикали серед них вимагали смертноi кари для «братiв», якi вiдхилилися вiд правил.[164 - Berlowitz 2010, p. 100ff.; Dinur 1954, 1, p. 194ff.] Мiж iншим, у комунi, заснованiй на пiвденному березi озера Кiнерет, жив чоловiк, на iм’я Ной Нафтулксi, який хотiв перетворити землю Ізраiлю на свiтовий центр вегетарiанцiв та веганiв.[165 - Tzachor 1994, p. 15.]
До прибуття Бен-Гурiона було засновано двадцять п’ять мошав, де мешкало близько 6 тис. евреiв. Однiею з них була Петах-Тiква; брак птахiв тiльки затримав ii утворення на кiлька рокiв.[166 - Laskov 1999, 1, p. 387; Ben-Artzi 1999, 2, p. 356.] Прем’ер-мiнiстр Бен-Гурiон пiзнiше заявив, що Петах-Тiква була «великим дивом», першим кроком до вiдновлення еврейського суверенiтету.[167 - Kressel 1953, p. 12.] Коли вiн уперше потрапив туди, Петах-Тiква нагадувала йому еврейське мiстечко в Польщi, яке так зневажав Бен-Гурiон.
«Хвилi радостi»
Прибуття до Палестини мало стати травматичним досвiдом. Кораблi стали на якiр за межами порту; арабськi носильники завантажили пасажирiв i iхнiй багаж на човни й вирушили до берега за винагородою. «Араби чiплялися за наш корабель руками й ногами, – розповiдав Бен-Гурiон. – На кораблi сталася величезна штовханина й тривога… знадобилися великi зусилля, щоб зберегти свое майно… здавалося, нiби човен може перекинутися будь-якоi митi та його поглинуть хвилi, що наступали з усiх бокiв».
Левкович i Цемах також болiсно згадували про приiзд до Яффи. Левкович, який прибув на кiлька мiсяцiв ранiше за Бен-Гурiона, назвав арабських веслярiв «людиноподiбними чудовиськами» iз «хижими очима i цiлком дикими поглядами». Вони вимагали непомiрну плату та пiдвищили ii з криками та погрозами, коли човен дiстався берега. «І коли вони кричали, то складали своi пальцi наче кiгтi хижих птахiв, – писав Левкович, – i простягали iх до молодих пасажирiв, нiби будь-якоi митi готовi засунути iм чорнi кiгтi у вiчi».
Цемах охрестив арабських носiiв «пiратами». Той факт, що вiн мав дiстатися землi своiх пращурiв на арабському човнi, лишив у нього почуття «покинутостi та знущання». Для нього араби були гордими людьми, що самi керували долею; iхнi м’язистi руки лякали його. У той момент вiн почував себе вiйськовополоненим, якого вiдправляли у вигнання, писав вiн.
Бен-Гурiон, схоже, не усвiдомлював символiчноi iронii повернення на землю своiх пращурiв, покладеного на широкi плечi арабських носiiв. «Я вiдчув хвилi радостi, що пiдiймаються зi споду душi та розбиваються у моему серцi», – писав вiн.[168 - Пiзнiше вiн писав, що коли приiхав до Палестини, то вiдчував, нiби наново народився. Що казати, психологiчно вiн сприймав землю Ізраiлю як нову матiр. У похилому вiцi вiн рахував роки свого життя з дня свого приiзду; ця дата була викарбувана на його могилi. (Лист Бен-Гурiона до Шазара вiд 11 листопада 1969 року; Falk 1978, p. 45ff; Neumann 2009, p. 61ff).][169 - Листи Бен-Гурiона до батька без дати та вiд 11 жовтня 1906 року, наведенi у Erez 1971, pp. 71, 75; Lavi 1957, pp. 15ff., 168; Zemach 1965, p. 62ff; Кавашна, BGA, стенограма iнтерв’ю.]
Шломо Левкович чекав на нього на пiрсi. Єгезкель Хальбовський теж прийшов, щоб зустрiти Рахель Нелкiн.[170 - Rachel Beit Halahmi 2006, p. 79; Лист Бен-Гурiона до батька вiд 7 вересня 1906 року, наведений у Erez 1971, p. 69.] Бен-Гурiон не любив Яффу. «Як i в кожному схiдному мiстi, вулицi тут вузькi та кривi. Ринок зазвичай сповнений жахливого пилу, тому що немае брукiвки», – писав вiн батьковi. У нього не було бажання залишатися надалi у похмурiй портовiй мiсцевостi. «Побачивши Яффу, я зненавидiв ii, – казав вiн багато рокiв по тому. – Я розумiв, що вона навiть гiрша, нiж Плоньськ».[171 - Матерiали iнтерв’ю Бен-Гурiона з Малколмом Стюартом 1968 року, BGA, стенограма iнтерв’ю, с. 48; матерiали iнтерв’ю Авраама Авi-Хай iз Бен-Гурiоном, HIJC-OHA, с. 49.] Його реакцiя на Яффу могла мати щось спiльне з поглядом Хальбовського.
У будь-якому разi у п’ятницю вдень вiн приеднався до невеликоi групи, що вирушала до Петах-Тiква. Бен-Гурiон насолоджувався мандрiвкою. Повiтря було чудовим, «сповнене приемних ароматiв, немов би у раю, чисте та прозоре наче скло», – писав вiн, додаючи, «я iхав на iшаку». Пiзнiше вiн доповнив, що то взагалi був перший iшак, якого вiн бачив у своему життi. Усе для нього було новим: i квакання жаб у ставках, i тiнi цитрусових гаiв у пiтьмi, i диво появи зiрок у темно-синьому небi у сутiнках. У мемуарах вiн повертався до почуттiв тiеi ночi. «Мене переповнювала радiсть …наче я витав у мiфiчному королiвствi. На душi в мене було неспокiйно, але охоплювало едине вiдчуття: «Ось, нарештi, я на землi Ізраiлю», i тодi я замислювався: «Невже це може бути?»
Вони дiсталися Петах-Тiква о десятiй ночi. Бiля входу до мошави вони раптом почули жахливий дитячий плач. Бен-Гурiона охопила тривога. Його друзi пояснили йому, що то лисицi, а зовсiм не дiти. Ту нiч вiн провiв у будинку його знайомих iз Плоньська; розмова iх тривала до свiтанку.[172 - Лист Бен-Гурiона до батька, без дати, наведений у Erez 1971, p. 70; Ben-Gurion 1971a, pp. 23, 69, 76; лист Бен-Гурiона до Хазаза вiд 10 липня 1968 року, BGA.]
* * *
Близько 35 тис. евреiв оселилися у Палестинi протягом десяти рокiв, що передували Першiй свiтовiй вiйнi; цю хвилю iммiграцii пiзнiше стали називати Другою алiею. Їх соцiально-економiчний статус був багато в чому схожий на статус евреiв, що iммiгрували до Сполучених Штатiв протягом цих рокiв. Бiльшiсть iз них були у шлюбi, багато хто мав дiтей. Четверо з десяти серед них були жiнки. Тiльки трое з десяти були молодими, як Бен-Гурiон i його товаришi.[173 - Alroey 2002, p. 33ff.] Бiльшiсть iз них були нужденними – тими, хто шукав життя вищоi якостi. Єврейськi газети описували iх як голодних та убогих мiгрантiв, «жалюгiдних, мов тiнi». У багатьох iз них так нiчого i не змiнилося.
Цемах, Левкович й iншi знову i знову стикалися з людьми, що питали iх, насмiхаючись та водночас спiвчуваючи, навiщо вони приiхали. Щонайменше половина з тих, хто приiхав у Другу алiю, залишилися в краiнi. Їх могло бути набагато бiльше – Бен-Гурiон самостiйно оцiнив, що залишалися кожнi дев’ять iз десяти. Багато з них були молодi люди його вiку. Рахель Янаiт, яка приiхала на два роки пiзнiше за Бен-Гурiона, зауважила, що тi люди, якi залишалися, не розумiли та насправдi не мали вiдчуття iсторичного зв’язку мiж евреями та землею iх пращурiв. «Вони залишалися розгубленими дiтьми Вигнання, якими вони й були ранiше, тому i вiдмовилися вiд землi», – писала вона. Дехто з них, наполягала Рахель, прибули до Палестини, щоб ухилитися вiд служби в Росiйськiй армii. «Щоб залишитися у Палестинi, iм потрiбна була величезна сила волi», – писав Бен-Гурiон.[174 - Alroey 2004, Yanait Ben-Zvi 1962, p. 86; матерiали iнтерв’ю Хай-Єрушалмi з Бен-Гурiоном вiд 28 лютого 1972 року, BGA; Zemach 1983, p. 33] Його сiонiзм був винятковим навiть у Палестинi, як це було й у Плоньську. Було тiльки кiлька сотень таких, як вiн, iдеологiчних робiтникiв, чоловiкiв та жiнок. Їх кiлькiсть не складала навiть половини Темплерiв.[175 - Rachel Yanait Ben-Zvi 1962, p. 86; матерiали iнтерв’ю з Янаiт вiд 17 липня 1975 року, стоp. 2, BGA; Erez 1971, p. 76.] Вони також вiдрiзнялися один вiд одного, ототожнюючи себе з протилежними групами або пiдгрупами; деякi були бунтiвниками, шукачами нового життя. Вони прагнули до рiвностi, простого життя на лонi природи, колективiзму та самореалiзацii, досягнення якоi бачили у сiльськогосподарськiй працi. Вони всi були поодинцi, кожен зi своiми переживаннями та поглядом на свiт.[176 - Teveth 1977, p. 503, note 17; Alroey 2004, p. 27; Ben-Artzi 1999, 2, p. 358; Lavi 1957, p. 176; Anita Shapira 1980, 1, pp. 100, 272.] Бен-Гурiон писав що змiг назвати себе пiонером тiльки пiсля переiзду.
* * *
Наступного дня пiсля приiзду до Петах-Тiква Бен-Гурiон переiхав до орендованоi кiмнати Шломо Цемаха. Вiн i його супутники прибули до мошави в суботу, а в недiлю вранцi Бен-Гурiон дiзнався, кого саме Цемах описував як «трупи арабiв», що приiхали працювати на фермерiв.[177 - Zemach 1965, p. 196.] Це було не те, на що вiн очiкував, але принаймнi вiн не здивувався, i йому не довелося вирiшувати самостiйно; вiн думав, що йому вдалося пiзнати деяких жителiв мошави з розповiдей Цемаха[178 - Матерiали iнтерв’ю Малколма Стюарта з Бен-Гурiоном 1968 року, BGA, с. 48.]. Тодi Петах-Тiква була найбiльшою мошавою в краiнi, домiвкою для понад тисячi людей, приблизно половина з яких – фермери. Багато з них належали до Харедiм i говорили на iдишi.[179 - Ben-Artzi 2002, 2, p. 356.] Вони iли у iдальнi, яку згодом згадуватиме Рахель Янаiт у своiх спогадах: «Уздовж похмурих стiн стояли грубi дерев’янi лавки, дерев’янi столи, якi були забрудненi плямами вiд олii та iжi… повiтря було важким i задушливим, докучливих мух i смердючих кухонних запахiв».[180 - Yanait Ben-Zvi 1962, p. 94.]
«Моя пропозицiя – це не iлюзiя»
Першi листи Бен-Гурiона до батька продовжували випромiнювати велике щастя: у них були описи мальовничих пейзажiв. «Колесо сонця, червоне, мов кров, котиться у море, води якого виблискують у золотому промiннi», – писав вiн в одному з листiв. «Тiльки на землi Ізраiлю можна було побачити такий захiд сонця», – наполягав вiн, назвавши себе «схвильованим та зворушеним». Наближалася зима, але Бен-Гурiону здавалося, що вiн «вiдчувае» веснянi квiти. Вiн описав «представникiв вiдродження»: маленький еврейський хлопчик упевнено скакав на конi, a еврейська дiвчина восьми рокiв iхала на вiслюку. «Мое здоров’я та зовнiшнiй вигляд прекраснi!» – наголошував вiн.[181 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 11 жовтня, 16 та 18 грудня, наведенi у Erez 1971, pp. 75, 89, 91.]
Два тижнi по тому ця радiсть розвiялася. Як i у Варшавi, Бен-Гурiон раптово занурився у сувору меланхолiю. Знову вiн довiрився Шмуелю Фуксу. Не минуло й чотири мiсяцi з моменту його приiзду, як Бен-Гурiон писав: «Я вже п’ять мiсяцiв на землi Ізраiлю, i iнодi вiдчуваю себе зовсiм самотнiм, немае поряд нiкого близького i доброзичливого, супутника, який зрозумiе i вiдчуе мою душу – пронизливi та палкi бажання горять у менi та виснажують. Коли таке трапляеться, – продовжував вiн, – я беру листи, якi отримав вiд Фукса, i жадiбно iх читаю, смуток пронизуе мене та пiдiймаеться з глибин мого серця».
Бен-Гурiон писав, що йому нiчого не бракувало, i тому здавалося, що в життi було все, чого вiн хотiв, але його гнiтила «психологiчна самотнiсть». «Я не можу знайти серед усiх своiх знайомих нiкого, хто мiг би стати менi дорогим другом i братом, близьким i духовно пов’язаним зi мною серцем i душею». Цiлком можливо, на його думку, що такi стосунки могли б сформуватися лише у раннiй молодостi; можливо, його самотнiсть була лише випадковiстю. Так чи iнакше, «я не можу знайти тут жодного близького друга, як ми розумiли це слово, який став би частиною мого життя, мого серця». На мить вiн знову ухопився за iлюзiю, що Фукс може приiхати до Палестини: «Ми незабаром побачимося на Середземноморському березi», – писав вiн. Десять рокiв по тому Бен-Гурiон розповiв про «ночi великих секретiв, просякнутi таемницею…. усе було обтяжене загадкою, ознаками туги, загадковоi смути та жагучоi тяги до того, чого не iснуе».[182 - Ben-Gurion 1916a.] У нього не було коханоi. Єдиною людиною, з якою вiн мiг розмовляти так, як йому хотiлося, був Шломо Цемах, але Цемах незабаром поiхав iз Петах-Тiква до Галiлеi, i Бен-Гурiон зостався «один, з багатьма товаришами та друзями»[183 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 2 сiчня 1907 року, наведений у Erez 1971, p. 93.].
* * *
Його повсякденне життя було далеким вiд iдеалу. «Коли я не працював, то горiв у лихоманцi та потерпав вiд голоду», – писав вiн. Тiльки кiлька еврейських фермерських працiвникiв мали постiйну роботу, i Бен-Гурiон не був одним iз них. Вiн розповiдав про своерiдний ринок рабiв. «Єврейськi робiтники повиннi були стояти бiля синагоги, – розповiдав Бен-Гурiон, – доки не приiжджали шукати робiтника еврейськi фермери; вони перевiряли iхнi м’язи та приймали на роботу або, в основному, лишали стояти далi». Через кiлька днiв пiсля приiзду до мошави Бен-Гурiон знайшов роботу в апельсиновому гаi. «У мене е хороша та чиста робота, – iз сарказмом писав вiн батьковi, – удобрювач гноем». Йому спершу треба було завантажити гнiй на пiддон, перевезти його на вiдстань, порiвняну з вiдстанню до ринку в Плоньську, i закласти гнiй до ями в гаю. Потiм кiлька днiв вiн працював пiд керiвництвом араба. Пишучи про це батьковi, Бен-Гурiон поставив три крапки перед словом «араб», щоб наголосити на гротескностi ситуацii. За його словами, це була «брудна робота». Його завдання полягало в тому, щоб передати арабу лопати, повнi глини та цементу.
Однак були днi, коли Бен-Гурiон був без роботи, i тодi у нього не було грошей навiть на iжу. Вiн потерпав вiд голоду. «Протягом дня я намагався уникнути цього рiзними способами або, принаймнi, вiдриватися, – писав вiн. – Проте вночi, коли сон весь час вислизав вiд мене, почуття голоду посилювалося, воно штрикало мое серце, затьмарювало розум, висмоктувало мозок iз кiсток, випробуючи та знущаючись, а потiм на свiтанку, коли я засинав, залишало мене розбитим. Пiзнiше вiн знайшов у «Голодi» Кнута Гамсуна описи нiчних галюцинацiй, якi зазнав. «Я думав, що збожеволiю вiд зображень хлiба, масла та м’яса», – дiлився вiн.
Тiло його заслабло вiд голоду. Раз на два тижнi вiн страждав вiд малярii. «Спершу мое тiло тремтiло вiд сильного холоду, – писав вiн, – але минало пiв години, i холод змiнювався на сильний жар, який тривав три-чотири години поспiль». Кожна така атака тривала п’ять або шiсть днiв, що означало, що Бен-Гурiон хворiв два тижнi кожного мiсяця. Чим бiльше вiн хворiв, тим менше працював, i чим менше працював, тим голоднiшим був. Уранцi, умившись, вiн побачив, що його волосся сильно випадае. Лiкар, який лiкував його, рекомендував йому iхати додому.[184 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 13 вересня та 8 листопада 1906 року, наведенi у Erez 1971, pp. 74, 82; Yanait Ben-Zvi 1962, p. 94; Ben-Gurion 1916a; Ben-Gurion 1971a, p. 18; Ben-Gurion 1974b, p. 30.] Для його мемуарiв характернi рiзкi змiни настрою. «Ми були життерадiсними, блаженними, захопленими й безтурботними, – додав вiн кiлька рядкiв пiсля розповiдi про своi голоднi ночi. – І вночi, пiсля робочого дня або лихоманки, ми могли збиратися на робочих кухнях, на пiщаних дорiжках мiж виноградниками та садами, танцювати та спiвати, тримаючись за руки, плiч-о-плiч, по колу – ми танцювали та спiвали». Усе було там нове: природа, робота, саме життя. Разом вони знайшли свiй порятунок, пише вiн.[185 - Ben-Gurion 1916a.]
Як i всi iншi, Бен-Гурiон мрiяв, щоб пiшли дощi, а коли прийшов час збирати врожай, вiдчував справжне задоволення – ось вiн, дихае чудовим повiтрям апельсинового гаю, з’iдае стiльки апельсинiв, скiльки хоче. За десять рокiв вiн iз гордiстю фермера додав: «І вони нашi… ми – робiтники, а земля – це наша батькiвщина».[186 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 16 грудня 1906 року, взтий з Erez 1971, p. 89; Ben-Gurion 1916a.] Один зi старожилiв мошави пiзнiше згадував, як Бен-Гурiон iздив на фургонi, завантаженому сiном, у який було впряжено двое коней.[187 - Стенограма iнтерв’ю Бен-Амi, BGA.]
Але Бен-Гурiон не був управним у фермерськiй роботi й не любив цього. Фiлiп (Пiнхас) Крузо, який працював iз ним в апельсиновому гаю, розповiдав, як вони мордувалися удвох мiж рядами дерев, перетягуючи важкi ящики з фруктами. Це була важка робота, особливо в дощовi днi; iм доводилося обережно крокувати, координуючи своi рухи, щоб не падали та не розвалювалися на шматки ящики. Бен-Гурiон був схильний до iнших речей. «Злагоджено працювати з ним було непросто, – згодом розповiв Крузо. – Я б не рекомендував його нiкому, чи вимога полягала в тому, щоб мати хорошого, ефективного працiвника». «Вiн був одним iз тих хлопцiв, – казав Цемах, – котрий, замiсть того, щоб працювати мотикою, орудував нею, сидячи на землi». Бен-Гурiон отримав репутацiю «неперевершеного нероби». Вiн написав, що робота навiювала йому нудьгу; монотонне стукання мотикою зводило його з розуму.[188 - Пiнхас Крузо, Шаул Авiгур та Яков Кацман, BGA, стенограми iнтерв’ю; Zemach 1969, p. 226.]
Вiн часто сидiв один, читаючи та пишучи, але, як це було у Варшавi та Плоньську, досить вирiзнявся серед своiх палестинських колег. Колишнiй робiтник Якiв Кацман, з яким Бен-Гурiон якийсь час жив в однiй коморi, органiзував вечiрку для робiтникiв та фермерiв. Було мiцне спиртне, багато смачноi iжi та вина. Потiм настав момент «сказати кiлька слiв», але нiхто не хотiв говорити: анi бригадир, анi хтось iз робiтникiв. Один iз них, вiдомий своiми соцiалiстичними iдеями, проявив бажання, але його побратими боялися, що вiн знову читатиме лекцiю про Маркса, що не сподобаеться фермерам. Потiм вийшов наперед ще один робiтник, не дуже популярний. Його звали Давид Грюн. Вiн сказав: «Я буду говорити». Як згадував Кацман, вiн говорив добре, i всi були задоволенi.[189 - Кацман, BGA, стенограма iнтерв’ю.]
* * *
Як i для бiльшостi емiгрантiв, Бен-Гурiону важко було вiддiлитися вiд батькiвського дому. «Трапляються напади раптовоi туги, а серце болить i от-от розiрветься», – писав вiн. Пiзнiше Бен-Гурiон пояснив, що був «схожий на в’язня, який звiльнився, залишивши всiх своiх товаришiв та близьких друзiв у в’язницi, ходив вiльно, але мiж обмежувальними стiнами».[190 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 24 липня та 5 травня 1907 року, наведенi у Erez 1971, pp. 108, 120.] Кожен його лист починався з гiркого розчарування: чому вони не пишуть йому частiше. Крiм того, вiн майже завжди скаржився на поштовий сервiс. Давид розпитував про новини, якомога детальнiше, про подii у Плоньську: як iшла робота, що робили його брати та сестри? чи виграв його брат Авраам у лотерею?[191 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 16 жовтня 1906 року та 25 серпня 1909 року, наведенi у Erez, 1971, pp. 80, 140; лист Бен-Гурiона до Ральфа Голдмена вiд 3 вересня 1951 року, BGA.]
Хтось iз Плоньська привiз йому пакет iз дома, але вiн був не зовсiм задоволений. Черевики були занадто маленькими. Вiн попросив батька вiдправити бiльшi. Шкарпетки були зайвими, ковбаса зiпсована, а ось пирiжки сподобалися. Вiн неодноразово просив прощальну свiтлину з Плоньська та пiдписку на росiйський полiтичний журнал. Інодi запитував, хто з його знайомих одружився, i що сталося на виборах у Плоньську та на якому етапi там сiонiзм?[192 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 8 лютого та 23 травня 1907, наведенi у Erez 1971, pp. 103, 107.] У листi до Шмуеля Фукса Бен-Гурiон запитав про людей iз Плоньська, якi поiхали до Нью-Йорка.[193 - Лист Бен-Гурiона до Фукса вiд 2 сiчня 1907 року, наведений у Erez 1971, p. 94.] Якось-то вiн написав своему маленькому племiнниковi: «Венiамiне, мiй любий, чи е в тебе з ким грати?» Якщо вiн приiде до Палестини, пообiцяв Бен-Гурiон, то вiзьме його поскакати на арабському конi та дасть потримати рушницю, щоб вiн мiг бути еврейським героем; вiн також пообiцяв солодощi: виноград i мигдаль, персики й апельсини: «Будеш еврейським бешкетником!» Вiн запропонував юнiй доньцi брата вивчити iврит, щоб потiм iй легше було стати вчителем в одному з мошав.[194 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 15 жовтня 1909 року, наведений у Erez 1971, p. 145.] Приблизно за рiк пiсля переiзду вiн запропонував батьковi переiхати до Палестини.
* * *
Ідея полягала у тiм, що батько повинен привезти всю родину, придбати дiлянку землi й стати фермером. «Цього разу я пишу суто практичного листа, це пропозицiя поселення, колонiзацii, – писав Бен-Гурiон 1907 року. – Через те, що суть питання практична, я намагатимуся писати стисло, сухо, комерцiйно». З великою впевненiстю вiн описав майбутне, яке чекало на його сiм’ю. Усе було йому зрозумiло, з великими подробицями. Батько посадив би на своiй дiлянцi мигдалевий гай, який був би таких-то й таких-то розмiрiв, коштував би стiльки-то; вiн розрахував витрати на його вирощування. Першi три роки були б збитки; на четвертому роцi витрати й доходи були б рiвними, а на п’ятому роцi почав би надходити прибуток. Вiн обчислив суми до першого десяткового знаку i склав графiк платежiв. Бен-Гурiон, здаеться, мав на увазi конкретний проект, розташований недалеко вiд мiста Рамла. «Моя пропозицiя – це не iлюзiя», – пообiцяв вiн. У своiх листах Бен-Гурiон виходив iз того, що, коли приiде його сiм’я, вiн теж стане фермером. Отже, чотири чи п’ять рокiв мине, i всi вони будуть жити спокiйним, приемним i щасливим життям, працюючи на землi своеi батькiвщини. «Ризику збиткiв немае», – запевнив вiн, наполягаючи, щоб вони вiдповiли «негайно», бажано телеграфом.[195 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 4 серпня 1907 року, наведений у Erez 1971, p. 109.]
Таку самовпевненiсть щодо перевезення родини до Палестини, можливо, спричинило прагнення поставити себе на чолi й визначати власне майбутне. Понад усе вiн просто хотiв бути з ними. Це була нездiйсненна мрiя, яка свiдчила про те, як мало Бен-Гурiон розумiе свою сiм’ю. Вiн очiкував, що вони скористуються шляхом, який вiн проклав для них, але тодi нiхто з них не мав намiру раптово кидати свое життя у Плоньську задля фермерства. Авiгдор Грюн розмiрковував над цiею iдеею на дозвiллi, ставлячи сину все бiльше запитань. Це не був серйозний план дiй, а швидше, результат труднощiв пристосування i туги за домом самотнього хлопчика у далекiй краiнi.
«Зараз я живу один»
Шломо Цемах також страждав вiд самотностi, особливо вечорами. Перед тим як Бен-Гурiон переiхав до нього, вiн також тужив за ним як за другом, але юнак, до спiлкування з яким Шломо так прагнув, любив подорожувати всiею краiною. «Немов кочовий птах, вiн блукае по рiзних мiсцях», – скаржився Цемах. Деякий час вiн жив в орендованiй кiмнатi Рiшон-ле-Цiон, де фантазував про зв’язок з арабською служницею, на iм’я Фатма, яка працювала на його хазяiна. Вiн думав, що в неi характер кицi. «Це траурне сидiння в тьмянiй кiмнатi було нiчим iншим, як божевiллям», – писав Цемах.[196 - Zemach 1965, p. 107ff.]
Шломо Левкович, якому було важко знайти кохання у Плоньську, розповiдав, як колись у другiй половинi дня самотньо ходив вулицями Петах-Тiква, спостерiгаючи за закоханими парами. «Хто може дати менi тепле лiжко, щось любе i затишне, щоб притиснути до грудей?» – подумав вiн.[197 - Lavi 1957, pp. 253, 257ff, 329.] Сексуальна стриманiсть часто вважалася за норму. Інодi вона слугувала доповненням до iхнього образу революцiонерiв, вiдданих своiй справi, а також переходу вiд культури, де молодi люди були схожi на батькiв, до тiеi, що визначаеться iндивiдуальним вибором, зокрема переосмислення сiмейного життя. У деяких робiтничих комунах було набагато бiльше чоловiкiв, нiж жiнок. Пiзнiше Бен-Гурiон згадував, що вони нерiдко обговорювали цю тему.[198 - Пiонери мали власного мiсцевого фiлософа, чоловiка, на три десятки рокiв старшого за бiльшiсть iз них. Його звали Аарон Давид Гордон. Невелика громада працiвникiв-сiонiстiв сприймала його як провiдника, духовного наставника та морального авторитета. Окрiм полiтики та iдеологii вони також отримували вiд нього настанови щодо сексу та сiмейного життя. (Zemach 1983, p. 61; Tsur 1998, p. 112ff.; матерiали iнтерв’ю Бен-Гурiона з Га-Йерушалмi вiд 28 лютого 1972 року, BGA).]
* * *
Бен-Гурiон нiколи не забував свое перше кохання – Рахель Нелкiн, але вона незабаром обрала його суперника. Робота серед плодових дерев була важкою, згадувала Нелкiн згодом. Руки у неi були порiзанi й закривавленi. Фермер, який iх найняв, спостерiгав за нею здалеку, i ввечерi бригадир сказав iй, що з руками, як у неi, варто сидiти за фортепiано, а не працювати у цитрусовому гаю. «Я була звiльнена й осоромлена, – писала вона, – i не прийняла б жодноi пiдтримки вiд моiх друзiв». Вона, ймовiрнiше, сподiвалася на добре слово вiд Бен-Гурiона. Натомiсть отримала його вiд Егезкеля Хальбовського, який був, за ii словами, «добрий i нiжний, завжди знав, як заохотити та вселити вiру i надiю», – писала вона.[199 - Rachel Beit Halahmi 2006, p. 76.] Шiстнадцятого жовтня 1906 року Бен-Гурiон писав батьковi: «Я сьогоднi живу один». Це був його двадцятий день народження.[200 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 16 жовтня 1906 року, наведений у Erez 1971, p. 80.] Його самотнiсть була найбiльшою проблемою. Вiн вирiшував ii двома способами: письменством i полiтикою.
4. Іноземна робоча сила
«Нормальна людина»
Бен-Гурiон дуже багато писав iвритом з майже нав’язливою iнтенсивнiстю, тож ставав усе бiльш ерудованим, наче був журналiстом за дорученням або членом якоiсь комiсii зi встановлення фактiв. Наприкiнцi шести тижнiв пiсля того, як Бен-Гурiон почав надсилати батьковi майже щоденнi розповiдi про свое нове життя, вiн попросив його зберегти надiсланi ним листи. «Для мене буде важливо кiлька рокiв по тому знати, що я думав про краiну Ізраiль у кожний момент життя i на кожному етапi», – пояснив вiн. Водночас вiн робив усе можливе, щоб надати своiм розповiдям об’ективний характер, i намагався не концентруватися на труднощах, з якими стикався. Заробiтна плата була нижчою, нiж у Росiйськiй iмперii, розповiдав вiн, але i iжа також коштувала дешевше. Вiн наводив перелiк цiн: стiльки за чашку чаю, стiльки за буханку чорного хлiба, стiльки за цукор. Молоко коштувало недешево, i влiтку його важко було дiстати. Готова iжа – борщ, суп iз сочевицi та м’яса без хлiба коштували стiльки-то. Вiн називав цiни в турецькiй валютi та перерахованi на рублi. Вино було чудовим, мед кращий, нiж у них. Апельсинiв та лимонiв можна було дiстати скiльки завгодно. Робiтник, який працював щодня, мiг би жити на суму, меншу, нiж заробiтна плата, що еквiвалентна шести з половиною росiйських копiйок. Але, як вiн зауважив, бiльшiсть робiтникiв працювали далеко не щодня.[201 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 19 жовтня та 8 листопада 1906 року, наведенi у Erez 1971, pp. 76, 83.]
Бен-Гурiон пiдрахував, що Петах-Тiква може забезпечувати зайнятiсть близько трьохсот еврейських робiтникiв щороку, i що цей контингент може сформувати «здоровий i мiцний робiтничий клас… надiю кожноi вiльноi, нормальноi нацii». Це не iлюзiя, не сон, запевняв вiн свого батька знову i знову. «У вигнаннi у нас були мрii, – писав вiн. – Тут, у краiнi нашого вiдродження, нам стае зрозумiлим iх значення». Це була його сiонiстська фiлософiя у двох словах. «Сiонiзм – це не майбутнiй iдеал, – писав вiн до Фукса, – а швидше реальний стан справ сьогодення, який справдi змiнюеться на моiх очах на краще».[202 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 2 сiчня 1907 року, наведений у Erez 1971, p. 93.] Вiн зазначив, що хворiв на малярiю, але робив усе можливе, щоб мiнiмiзувати ii тяжкiсть. Одного разу вiн сказав батьковi, що його температура сягнула 41,4 °C (106,5 за Фаренгейтом). «Якби це сталося у нас, це вважалося б смертельно небезпечним, – писав вiн, – але тут, у Палестинi, це зовсiм не так!» Лiкар виписав йому лiки i до того, як вiн навiть заповнив рецепт, Бен-Гурiон повнiстю видужав. «Малярiя – це не хвороба», – написав вiн, цитуючи мiсцеву приказку. Загалом вона проходила за один – три днi; якщо симптоми тривали тижнями, це було ознакою того, що людина не пiдтримувала себе у формi. Лiпа Тауб, бiблiотекар iз Плоньська, ще жодного разу не хворiв i був здоровий, як кiнь, запевняв Бен-Гурiон.
У тому ж дусi вiн повiдомляв батьковi й про полiтичну ситуацiю. Давид захоплювався автономними свободами, якi турецька влада надала палестинським евреям. Уряд збирав податки, але все iнше, крiм цього, не заважало iхньому життю. Мошави були «крихiтними еврейськими республiками». Вiн писав: «Кожна мошава – це невеличка еврейська держава».[203 - Петах-Тiква надрукувала власнi поштовi марки й банкноти. Бiльшiсть евреiв краiни були громадянами iнших краiн, отже, користувалися правами та захистом, гарантованими iноземними державами. (Листи Бен-Гурiона до батька вiд 13 листопада 1906 року, вiд 27 сiчня 1907 року, наведенi у Erez 1971, pp. 86ff., 99).] Виборна рада мошави вела своi справи майже повнiстю незалежно.
Це була не вся iсторiя. Бiльшiсть новоприбулих в’iжджали до краiни як туристи та зазвичай перебували нелегально. Однак час вiд часу влада впроваджувала норми, що ускладнювали в’iзд, перебування та купiвлю землi. Бен-Гурiон трохи перебiльшував, описуючи розвиток еврейськоi культури, яка все ще робила своi першi кроки. Бiльшiсть евреiв, що жили у Палестинi тодi, не володiли iвритом.
Його листи облетiли весь Плоньськ, i Бен-Гурiон знав про це. Вiн також знав про «пiдлi наклепи», якi розповсюджували деякi жителi Плоньську, якi проживали певний час у Палестинi. Вiн назвав iх «новими шпигунами», посилаючись на iзраiльських шпигунiв, якi повернулися, виконавши завдання Мойсея – розвiдати Землю Обiтовану, i погано заговорили про неi, страхаючи своiх краян. Такi люди, як вiн писав, були «мумiфiкованими евреями, зануреними по шию у болота вигнання». Вони б не прокинулися, навiть якби почули, що вулицi землi Ізраiлю були вкритi золотом. Бен-Гурiон наполягав на правдивостi поданоi ним iнформацii. «З моiх попереднiх листiв видно, що я не применшую значення всiх поганих умов у Палестинi, i навiть розповiв вам про малярiю. Але так само, як я не став би терпiти завищеноi похвали краiни, я не мовчатиму, коли ii несправедливо дискредитують».[204 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 18 грудня 1906 року, 13 травня та 7 листопада 1907 року, наведенi у Erez 1971, pp. 91, 105, 112; Ben-Gurion 1916a.]
Розповiдi, якi вiн надсилав до Плоньська, вимагали вiд Бен-Гурiона слiдкувати за подiями у Палестинi й тим самим сприяли його адаптацii в мiсцевiй спiльнотi. Оптимiзм його власних листiв заохочував його так само, як i читачiв. «Через двадцять п’ять рокiв, – писав вiн, – ми будемо жити в однiй зi найквiтучiших, мальовничих та щасливих краiн, i оновлена, стародавня нацiя розквiтне на оновленiй стародавнiй землi, i тодi ми будемо переповiдати, як страждали на малярiю та важко працювали, як тремтiли та мрiяли».[205 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 2 сiчня 1907 року, лист Бен-Гурiона до батька вiд 13 травня 1907 року, наведений у Erez 1971, pp. 93, 106.]
* * *
Бен-Гурiон iнколи зауважував про зниження рiвня еврейських iммiгрантiв. Вiн називав бiльшiсть новоприбулих «небажаними елементами», якi шкодять палестинськiй спiльнотi бiльше, нiж ii змiцнюють. Лист, надiсланий Фуксу за чотири мiсяцi пiсля приiзду, показував раптове i болiсне пробудження вiд iлюзiй. Тiльки пiсля трьох рокiв iх розлучення вiн замислився. «Можна сказати, що тодi ми були ще дiтьми… невинними, мрiйливими дiтьми … але життя тривало – жорстоке, безпардонне, реальне життя». Іншi були теж розчарованi.[206 - Цемах писав: «Прийшла гiрка реальнiсть, роздряпала нашi душi й спотворила щось у мрii, яку я принiс iз собою з-за кордону» (Zemach 1965, p. 65).][207 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 2 сiчня 1907 року, наведений у Erez 1971, p. 93.]
Одним iз перших урокiв, засвоених ним у Палестинi, було те, що люди, якi iхали сюди лише заради iдеалу, не могли вижити взагалi: дуже рiдко вони були успiшними. «Нормальна людина», як вiн висловився, спершу повинна усвiдомити своi матерiальнi потреби.[208 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 30 червня 1909 року, наведенi у Erez 1971 p. 133.] Незабаром Бен-Гурiон виявив, що повторюе те, що робив у Польщi. Вiн залишив мiсто Петах-Тiква, переiхавши до сусiднього мiста Яффа, i почав будувати кар’еру, що грунтувалася на единому досвiдi, який вiн привiз iз собою з Польщi – на вмiннi органiзовувати робiтникiв. Як i у Варшавi, вiн почав шукати, як нормальна людина, свою власну спокуту.
«Глибока прiрва»
Бен-Гурiон зiйшов на берег Яффи як член партii «По’алей Цiон». Того ж ранку вiн зiткнувся з активiстом iз суперницькоi партii, у створеннi якоi брав участь Цемах, «Га-Поель га-Цаiр». Обидвi партii були крихiтними й вважали себе частиною мiсцевого робiтничого руху, який усе ще не мав значного впливу. Активiст намагався вивести Бен-Гурiона на дискусiю з приводу iсторичного матерiалiзму. Бен-Гурiон промовив, що той може брати свiй iсторичний матерiалiзм i йти пiд три чорти.[209 - Матерiали iнтерв’ю Малколма Стюарта з Бен-Гурiоном 1968 року, с. 44, BGA.] У жовтнi 1906 року Давид отримав запрошення взяти участь у конгресi «По’алей Цiон» у Яффi. «Га-Поель га-Цаiр» запланував збори на цю ж дату. Отже, Бен-Гурiон i Цемах разом вирушили до Яффи. Щоб потрапити туди крiзь цитрусовi гаi, виноградники, плантацii мигдалю та оливковi сади, iм знадобилось три години. «Навколишня краса настiльки захоплювала, що нашi голови не вiдчували лютоi сонячноi спеки, а ноги – глибокоi втоми», – писав вiн пiзнiше.[210 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 19 жовтня 1906 року, наведений у Erez 1971, p. 77.] Найiмовiрнiше, вони дорогою дискутували щодо iдеологiй своiх партiй. Бен-Гурiон доводив, що вiдмiнностi незначнi, Цемах тодi пiдкреслював унiкальний свiтогляд своеi партii. Обидвi сторони змагалися за ту саму аудиторiю i за тi самi джерела полiтичноi пiдтримки та фiнансування за кордоном, розпалюючи велику ворожнечу один мiж одним.[211 - Бен-Гурiон стверджував, що члени «Га-Поель га-Цаiр» вимагали, щоб Цемах пояснив свою дружбу з членом «По’алей Цiон» Бен-Гурiоном i чому дiлив iз ним кiмнату. Цемах, можливо, згадав той ляпас, який отримав вiд батька за вiдвiдування будинку Грюна (Ben-Gurion 1971a, p. 23).] У Яффi кожен iз них приеднався до своеi партii.
Бен-Гурiон зустрiв у Яффi знайомого – Ізраiля Шохата, молодого чоловiка його вiку, який переiхав iз Росiйськоi iмперii до Палестини на два роки ранiше за нього. Шохат також був прихильником «По’алей Цiон» у старiй краiнi. Бен-Гурiон чув про нього у Плоньську; зустрiвшись iз ним вперше в Палестинi, вiн зрозумiв, що Шохат мав те, що Бен-Гурiон називав «незалежнi погляди», про що висловився так: «деякi е справжнiми, а iншi – нi».[212 - Матерiали iнтерв’ю Левi Іцхака Га-Єрушалмi з Бен-Гурiоном 1972 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Ісраеля Шохата вiд 15 сiчня 1956 року, BGA; Habas 1952, p. 108.] Шохат органiзував у Яффi конференцiю у невеличкому готелi «Спектор». Здаеться, вiн також зумiв зiбрати необхiднi кошти, ймовiрно, завдяки закордонним прихильникам. Шохат керував збором коштiв i взяв Бен-Гурiона пiд свое крило.
У «По’алей Цiон» було лише близько 150 прихильникiв у Палестинi. Зустрiч у Яффi була спрямована на створення органiзованоi полiтичноi партii.[213 - Ben-Zvi 1945.] Бiльшiсть прихильникiв, мабуть, нiколи ранiше не брали участi в подiбних заходах. Це дало Бен-Гурiону перевагу – на з’iздi партii, який вiдбувся у Варшавi минулого року, делегат вiд Плоньську ознайомився з динамiкою та риторикою руху; у Яффi вiн виявив своi вмiння та енергiю. Шохат вважав за краще залишатися за лаштунками, сприяючи обранню Бен-Гурiона головою наради. Давид уперше головував на таких зборах. Вiн дотримувався порядку денного та розкладу. Дискусii велися на iдишi й росiйською мовою, але Бен-Гурiон наполягав, щоб усi розмовляли iвритом. Бiльшiсть присутнiх, мабуть, його не розумiла. Як i iхнi колеги у Варшавi, вони витратили багато часу, обговорюючи основнi моменти соцiалiстичноi доктрини. Бен-Гурiон запровадив практичну резолюцiю, створення профспiлки, що з часом переросла у «Гiстадрут». Нiхто не заперечував. Але Бен-Гурiон запропонував вiдкрити членство у профспiлцi лише для евреiв.[214 - Ben-Gurion 1971a, p. 23ff.]
* * *
Тодi палестинськi еврейськi фермери жили переважно в мошавах i вважали за краще наймати арабських робiтникiв, якi були дешевшими, досвiдченiшими, менш вибагливими та бiльш слухняними за евреiв.
Середня заробiтна плата працiвника-араба становила близько 40 % заробiтноi плати еврейського робiтника, i на вiдмiну вiд молодих евреiв, якi нещодавно приiхали, араби не проповiдували своiм роботодавцям iсторичний матерiалiзм.[215 - Gorny 2002, p. 440; Karlinsky 2000, p. 149ff.] Бен-Гурiон та його друзi були обуренi «дрiб’язковiстю» фермерiв; фермери вiдповiдали ледь стриманою ненавистю та явним презирством. «Мiж означеними фермерами та новими працiвниками вiдкрилася глибока прiрва», – писав Бен-Гурiон. Пiзнiше вiн описав еврейських фермерiв та еврейських робiтникiв як двi рiзнi та ворожi нацii.[216 - Ben-Gurion 1916a; текст промови Бен-Гурiона з нагоди святкувань у Седжерi вiд 25 лютого 1962 року, BGA.]
Багато хто з еврейських робiтникiв розглядав дешеву робочу силу, яку пропонували араби, як несправедливу конкуренцiю. Деякi молодi евреi залишали краiну, оскiльки не могли прогодувати себе так, як сподiвалися. Але один iз друзiв дитинства Бен-Гурiона сказав, що «хто хотiв i мiг працювати, той знаходив роботу. Не знаходять роботу лише ледащi»[217 - Іцхак Кавашна, стенограма iнтерв’ю, BGA.]. Безодня, про яку згадував Бен-Гурiон, не була спричинена лише робiтничими проблемами. «Вони не давали нам громадянських прав», – казав згодом Бен-Гурiон. Вiн пояснив: «Вони не хотiли, щоб ми спiлкувалися з доньками фермерiв».[218 - Бен-Гурiон впродовж мiсяця просвiтницькоi дiяльностi у 1941 роцi; Ben-Gurion 2008, p. 379.] Його вiйна проти фермерiв, яких вiн ненавидiв iз дня приiзду до Палестини, заклала основу полiтичного суперництва мiж лiвим рухом i iх опонентами. Так само бачили ситуацiю i фермери – вони стверджували, що вiн не боровся за «еврейську працю», а швидше органiзовував ii. Тобто, вiн хотiв контролювати ринок працi[219 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 20 листопада 1927 року, BGA.]. Це було правдою, але Бен-Гурiон та його товаришi вимагали «еврейськоi працi» головним чином тому, що вважали це найлiпшим способом побудови потужноi та безпечноi еврейськоi присутностi у Палестинi.
* * *
Шломо Цемах та Шломо Левкович щодня зустрiчали арабських робiтникiв, i iм це не подобалося. Одного разу Левкович вiдправився з Рiшон-ле-Цiон до Реховоту. Вiн збирався йти пiшки, тож вийшов до сходу сонця. Але на головнiй дорозi вiн зiткнувся з великою кiлькiстю робiтникiв, що прямували до Рiшон-ле-Цiон, деякi iхали на ослах, iншi пiшки: сотнi чоловiкiв, жiнок та дiтей – усi араби. Левкович був стурбований небезпекою для еврейських трудящих мошави. «Я здригаюся вiд думки, що може статися, якщо серед цих робiтникiв буде найменша iнiцiатива до бунту; вони цiлком можуть знищити за одну мить кiлькох еврейських чоловiкiв та жiнок». Але головною причиною його хвилювання було не це припущення. Вiн почувався приниженим. «Ви бачите, як мало евреiв у робочому одязi, бiльшiсть iз них доглянутi та одягненi у легкi костюми, з панамами на головi», – писав вiн. Вiн пiшов далi, проти натовпу.[220 - Lavi 1957, pp. 219, 254ff.]
Левкович розповiдав про акцii протесту проти арабськоi робочоi сили, серед яких деякi були спрямованi на проекти, якими керувала сiонiстська органiзацiя та якi фiнансувалися Англо-Палестинським банком. Левкович та iнший молодий чоловiк вирушили до Яффи шукати директора банку Залмана Давида Левонтiна. Вони прибули, коли вже стемнiло. Левкович взяв iз собою кинджал, а ще у них були палицi, але дуже лячно було ходити поодинцi в темних i звивистих провулках Яффи. Нiхто з них не знав адреси Левонтiна. Зрештою вони зiткнулися з двома еврейськими нiчними сторожами, якi привели iх до дому банкiра. Дружина Левонтiна вiдмовилася вiдчиняти дверi, сказавши, що ii чоловiк уже спить. Вони змусили ii розбудити його.
Левонтiн з’явився у сорочцi й вимагав, щоб вони зоставили своi палицi та кинджал бiля ворiт. Вiн був роздратований, але вислухав iх. Молодики сказали, що не здадуться, поки роботу на дiлянцi бiля Лiдди не дадуть евреям, погрожуючи скандалом, який матиме наслiдки навiть за кордоном. Левонтiн заявив, що вiрить у iхнiй сiонiстський iдеалiзм, вiн просто не вiрив у еврейську працездатнiсть. А утiм, пообiцяв перепинити роботи на мiсцi, поки не отримае вказiвки вiд управлiння банку в Лондонi.[221 - Lavi 1957, p. 334ff.] У своiх листах Левкович стверджував, що еврейськi робiтники завжди ходили озброеними палками та ножами, i що вони ставилися до арабiв iз самовпевненiстю, поблажливiстю та ворожiстю через конкуренцiю.[222 - Horowitz 1981, p. 124ff.]
«Найнепристойнiшi арабськi слова»
Коли Бен-Гурiон опинився в компанii арабських пасажирiв на човнi, який доправляв його до Палестини, то, мабуть, зрозумiв, що у краiнi були тодi сотнi тисяч арабiв. Арабiв, якi, за його словами, дивилися на нього як великi дiти. Деякi християнськi сiонiсти тодi дотримувалися думки, що Палестина – це земля без народу, призначена для народу без землi. Таку саму позицiю висловлювали й деякi евреi, зокрема сiонiсти; Бен-Гурiон називав цю позицiю «наiвним сiонiзмом». Вiн вважав, що земля Ізраiлю належить евреям i що вони заслужили ii, попри те, що вона заселена арабами. Моше Шарет пiзнiше писав: «Ми не приiжджаемо на безлюдну землю, щоб успадкувати ii; швидше ми приiжджаемо, щоб вiдвоювати землю у нацii, яка там проживае».[223 - Ben-Gurion 1925; Ben-Gurion 1931a, p. 92; Ben-Gurion 1926; Ben-Gurion 1931, p. 105; Sheffer 2015, p. 34.]
* * *
Бен-Гурiон мiг читати у п’ятнадцять рокiв статтi з Палестини, якi опублiкував у «Га-Цефiра» журналiст та сiонiстський активiст. Мiж iншим, це була розповiдь про зустрiчi з арабами пiд час його подорожi. Вiн вiдчував загрозу i подiлився зi своiми читачами порадами, якi отримав щодо того, як ставитися до арабiв: «Покажiть iм розлючене обличчя та не реагуйте на них, що б вам не говорили».[224 - Ludvipol 1901.] Араби часто влаштовували бiйки, напади та вбивства евреiв, необов’язково з полiтичних причин. «Га-Цефiра» повiдомляла про деяку кiлькiсть випадкiв насильства мiж еврейськими фермерами та арабами, спричинене, наприклад, конфлiктами з приводу пасовища.[225 - Hatzefirah, April 25, 1890, June 9, 1890, April 7, 1891, April 11, 1891, Dec. 9, 1891, Jan 31, 1892, та iншi; iзраiльський меморiальний сайт, присвячений загиблим солдатам, www.izkor.gov.il, та iзраiльський меморiальний вебсайт жертв терору та злочинiв на грунтi ненавистi Нацiонального iнституту страхування, www.laad.btl.gov.il.]
Арабiв часто порiвнювали з ворожою християнською бiльшiстю, яка порушувала права евреiв та переслiдувала iх у краiнах iх походження. Багато хто з евреiв, що приiхали до Палестини, пережили погроми.[226 - Shapira 1992, p. 84ff.] Хоча еврейськi фермери, можливо, i вiддавали перевагу арабам, до своiх арабських трудящих вони часто ставилися поблажливо i презирливо. Подорожуючи Палестиною наприкiнцi 1880-х рокiв, Агад Га-ам писав: «Вони поводяться з арабами ворожо i жорстоко, необгрунтовано втручаються, ганебно б’ють iх без поважних причин i ще й цим вихваляються». В iншiй статтi вiн написав, що еврейськi фермери ставилися до своiх арабських найманцiв так само, як i до своiх сiльськогосподарських тварин. «Вони не вважають «елахiн» [селян] за людей», – писав житель Яффи Ізраiль Рокач банкiру Левонтiну.[227 - Ahad Ha’am, «Emet Mi’eretz Yisra’el» and «Hayishuv Ve’apotrosav», 1949, pp. 29, 236; Gorny 1975, p. 82; лист Рокача до Левонтiна вiд 20 травня 1886 року, приведений у Shapira 1992, с. 507, примiтка 14.] Єврейськi фермери мiста Хадери надрукували спецiальнi посвiдчення особи для своiх арабських трудящих. «Немае намiру щось нав’язувати iм, швидше змусити iх мовчати», – стверджували представники правлiння ради мошав.[228 - Giladi 1999, 1, p. 503ff; Ahad Ha’am, «Hayishuv Ve’apotrosav», 1949, p. 225.]
Далеко в Росiйськiй iмперii еврейський революцiонер Ілля Рабiнович 1886 року запитав: «Але що ж робити з арабами? Чи дадуть згоду евреi на те, щоб стати прибульцями серед арабiв або схочуть перетворити арабiв на прибульцiв серед них?»[229 - Gorny 1975, p. 72ff; Lamdan 2002, p. 215ff.; Frankel 1990, p. 149; Segev 2000, pp. 150–51.] Близько року пiсля того, як Бен-Гурiон оселився у Палестинi, мiсцевий еврейський учитель Іцхак Епштейн написав статтю, що розглядала проблему ставлення еврейських iммiгрантiв до арабiв, i це розпочало велику дискусiю з арабського питання.[230 - Epstein 1907, p. 193ff.]
* * *
Придбання землi для еврейських поселень iнодi передбачало вигнання арабiв iз землi, яку вони обробляли як фермери-орендарi. Інодi iм виплачували компенсацiю, але не завжди. Фермер та письменник Моше Смiланський, статтi якого Бен-Гурiон iз друзями читали ще у Плоньську, розповiдав, що бачив феллахських жiнок, що плакали й жалiлися про втраченi землi та будинки без будь-якоi компенсацii. Єврейськi поселенцi виганяли iх палицями, а потiм пишалися цим «iз разючим цинiзмом», писав вiн.[231 - Shapira 1992, p. 95ff; Лист Смiланського до Агада Га-ама вiд 6 вересня 1913 року, Нацiональна бiблiотека Ізралю, архiв Агада Га-ама, 7912119.] Вiн вимагав особливоi обережностi пiд час вибору земель, якi евреi купували у арабiв, наголошуючи, що населену землю купувати не слiд. «Феллахи тiсно пов’язанi зi своею землею i легко з неi не пiдуть, – заявив вiн. – Там iхне корiння, там вони побудували будинки та подвiр’я, там поховали своiх близьких i святих». «Вони сприймають нових поселенцiв як небезпеку i жорстоко ненавидять iх», – додав Смiланський. «Нiхто не повинен дивуватися цьому, – пояснив вiн. – Феллахи цiнують землю, а ii все бiльше забирають [еврейськi] переселенцi… Ми не повиннi iх ненавидiти»[232 - Smilanksy 1936a, p. 42; Shapira 1992, p. 509, note 48.].
Смiланський був постiйним учасником тривалих дискусiй про еврейсько-арабськi вiдносини у мiсцевiй пресi. Вони почалися ще до народження Бен-Гурiона та заснування Сiонiстськоi органiзацii Герцлем. Оскiльки арабськi громадськi лiдери почали висловлюватись проти сiонiзму та закликати до обмеження еврейськоi iммiграцii, питання стало ще бiльш актуальним. Значною мiрою це була iдеологiчна та полiтична дискусiя мiж «голубами», якi вiрили у можливiсть сiонiстсько-арабського спiвiснування, та «яструбами», якi стверджували, що реалiзацiя сiонiстськоi мрii потребуе упевненоi еврейськоi бiльшостi та стримувальноi сили, можливо, навiть жорсткого протистояння. Одне з питань полягало у тому, чи направду поведiнка евреiв, i iх ставлення до арабських працiвникiв зокрема, мае значення для характеру вiдносин мiж двома народами.
Це також була культурна дискусiя iнтелiгенцii. Деякi проповiдували повну iнтеграцiю в арабську культуру. Іншi стверджували, що еврейська культура перевершуе арабську i допоможе зробити евреiв господарями своеi землi. За словами Герцля, еврейська держава була б фортечним валом Європи проти Азii, форпостом цивiлiзацii на противагу варварству.[233 - Herzl 1989, p. 52.] Багато арабiв краiни справдi жили в умовах вiдсталостi, неписемностi, бруду та хвороб.
Сутичка мiж двома народами спричинила не лише низку негативних стереотипiв, але й побоювання, що евреi можуть перейняти арабську культуру.[234 - Shapira 1992, pp. 89, 91.] Інодi арабськi трудiвники жили, самi чи зi своiми родинами, на подвiр’ях у еврейських фермерiв. Інодi вони ночували у коморах. Бен-Гурiон розповiдав, що, працюючи в Цихрон Яков, мiстечку на пiвденному вiдрозi гори Кармель, вiн у дворi майже кожного фермера бачив щонайменше двi арабськi сiм’i, якi жили там цiлодобово. Це непокоiло його, частково ще й тому, що еврейськi дiти навчалися в арабських «найнецензурнiшим арабським словам», якi використовували, навiть не розумiючи, що маеться на увазi.[235 - Ben-Gurion 1971a, pp. 49, 470, 516.]
Бiльшiсть еврейських iммiгрантiв iхали з чiткою упевненiстю, що вони досягли землi, яка належить iм, землi, яку Бог заповiдав Аврааму. Єврейськi переселенцi Другоi алii, переважна бiльшiсть яких походили зi Схiдноi Європи, називали арабiв «iноземцями» та «прибульцями».[236 - Yosef Haim Brenner, Shapira 1992, p. 85; Smilansky 1936b, p. 214; Zemach 1965, p. 105; Horwitz 1951, p. 122; текст звернення Елiезера Бен-Єгуди та Єхiеля Мiхала Пайнса до Джеймса Фiна вiд 17 серпня 1883 року; Druyanov 1908, 1, p. 96.]
Розпочинаючи кар’еру з органiзацii мiсцевоi працi, Бен-Гурiон був зацiкавлений, головним чином, поступово замiнити арабських робiтникiв еврейськими. Саме тому вiн вивчав iсторiю профспiлки робiтникiв Реховота, статут якоi за п’ятнадцять рокiв до його власного приiзду до Палестини зазначав, що еврейськi робiтники краiни – це наче «кровоноснi судини для тiла здоровоi людини; вони несуть йому життя i зберiгають вiд занепаду та смертi»[237 - Ben-Gurion 1932, pp. 7; Kressel 1953, p. 13.].
«Узяття пiд контроль ринку працi у Палестинi мало б допомогти евреям знову стати „нормальними людьми”», – зазначив вiн. Соцiалiстична iдеологiя, яку вiн i його друзi привезли iз собою з Росiйськоi iмперii, освятила фiзичну працю та обробiток землi як найвищу чесноту. Вiдсталiсть арабiв i поблажливе ставлення до них у мошавах лише змiцнили iхню думку про необхiднiсть створення окремоi еврейськоi економiки, вiльноi вiд упереджень та експлуатацii.[238 - Ben-Gurion 1932, p. 4; Ussishkin, «Haprogramah Shelanu», 1934, p. 118; Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 22 сiчня 1905 року; Erez 1971, p. 41.]
Смiланський вiдкидав арабську працю, серед iншого i з економiчних мiркувань. Кожен еврейський фермер забезпечував iснування трьох арабських сiмей, вважав вiн. Без еврейських робiтникiв земля не повернеться до «Ізраiлю», тобто до еврейського народу.[239 - Smilansky 1936b, p. 214.] У цьому сенсi Смiланський схвалив роботу «Бурiв» у Пiвденнiй Африцi, за його словами, вiн обрав iх за зразок для еврейського населення Палестини[240 - Smilansky 1936a, p. 214.]. Саме на цьому тлi Бен-Гурiон поставив себе керiвником боротьби за еврейський ринок працi. Вiн розглядав це як «фундаментальне питання, яке визначатиме долю сiонiзму загалом».[241 - Ben-Gurion 1911c.] Це було логiчним продовженням тези, яку вiн привiз iз собою з Варшави: iнтереси працiвника та нацiональнi iнтереси були iдентичнi. Оскiльки евреi експлуатували арабiв, то лiпше iх взагалi не наймати. «Як i кожен iнший робiтник, арабський ненавидить свого наглядача та експлуататора, – писав вiн. – Але оскiльки поряд iз класовим протистоянням тут е i нацiональнi вiдмiнностi мiж робiтниками i фермерами, ця ненависть зростае до рiвня нацiональноi ненавистi, i насправдi нацiональний елемент переважае класовий, тож у серцях арабських робiтникiв запалюеться потужна ненависть до евреiв».[242 - Ben-Gurion 1910a.]
Кампанiю зi звiльнення арабiв iз мiсць iхньоi роботи та замiнi iх евреями називали «захопленням ринку працi». Цей термiн був вигаданий Шломо Цемахом.[243 - Hapo’el Hatza’ir, Aug. 31, 1908; Zemach 1965, p. 154.] Бен-Гурiон та iншi позначали арабських робiтникiв змiстовним термiном iз бiблiйним та релiгiйним пiдтекстом «авода зара», буквально «iноземна робоча сила», але вiн походить з еврейських релiгiйних текстiв, де мае значення «iдолопоклонство», заборонене у еврейського народу. І коли Бен-Гурiон та його однодумцi говорили про «захоплення ринку працi», то мали на увазi завоювання краiни.[244 - Ben-Gurion 1932, p. 3; Ben-Gurion 1916a, p. 102ff; Penslar 1991.]
«Увесь мiй вiльний час»
Бен-Гурiон, перебуваючи у Варшавi, виступав проти працевлаштування арабiв. Сiонiстська програма Усишкiна, яку вiн вiдправив Фуксу, називала робочу силу арабiв «раковою пухлиною». Усишкiн побоювався, що арабськi робiтники колись прозрiють i вимагатимуть частки мошав, якi вони ретельно будували. «Коли кiнь починае усвiдомлювати власну силу, – попередив вiн, – то скидае свого вершника на землю». І додав, що зайнятiсть арабiв може пiдняти iх в економiчному планi, i вони бiльше не погодяться продавати свою землю евреям.[245 - Ussishkin, „Haprogramah Shelanu ”, 1934, p. 117ff.] Вiн запропонував самотнiм молодим людям створити «всепалестинську органiзацiю робiтникiв», якi взяли б на себе зобов’язання залишатися в Палестинi протягом трьох рокiв «i виконувати свiй вiйськовий обов’язок перед еврейським народом, не мечем чи гвинтiвкою, а лопатою та плугом». Маючи мiцне тiло та дух, вони можуть iхати до мошав та пропонувати себе як робiтникiв за ту саму зарплату, яку отримують араби.
Приватнi листи й щоденниковi записи, зробленi евреями того часу, були конкретнiшими. Деякi з них були створенi на багато рокiв ранiше, нiж Бен-Гурiон приiхав до краiни, i навiть до його народження. 1882 року Володимир (Зеев) Дубнов написав своему братовi, iсторику Шимону Дубнову, про те, що вiн називав кiнцевою метою: «Узяти пiд контроль Палестину i з часом вiдновити полiтичну незалежнiсть евреiв, у якiй iм було вiдмовлено останнi двi тисячi рокiв». «Для досягнення цiеi мети вiн запропонував» спробувати переконатися, що земля i все виробництво були пiдконтрольнi евреям. Дубнов не вiдкидав силове захоплення евреями влади у краiнi. «Тодi евреi пiднiмуться i зi зброею в руках (якщо буде потрiбно), голосно заявлять про себе як про господарiв своеi давньоi батькiвщини».[246 - Лист Володимира Дубнова до Семена Дубнова вiд 20 жовтня 1882 року; Laskov 1982, pp. 507, 522.] Бен-Гурiон цитував його листи у своiх спогадах повнiстю i схвалював за ясний погляд на сiонiстську концепцiю.[247 - Ben-Gurion 1972, 2, p. 48ff.; Teveth 1977, p. 583ff.]
На з’iздi «По’алей Цiон» у Яффi проти пропозицii Бен-Гурiона про те, що нова робiтнича органiзацiя приймае у члени лише евреiв, виступили деякi лiвi. Вiн вiдстоював свою позицiю на патрiотичних засадах, i вона була врештi решт прийнята.
На з’iздi в Яффi було обрано Центральний Комiтет; Бен-Гурiон був призначений одним iз п’яти його членiв. Першим завданням Комiтету була пiдготовка партiйного манiфесту. З цiею метою вони зiбралися в арабському готелi в Рамлi.[248 - Teveth 1977, p. 101.] «Ми дуже зайнятi», – написав Бен-Гурiон батьковi з таемноi зустрiчi, через що мав час лише на коротку вечiрню прогулянку навколо Рамли. Зазвичай вiн сiдав пiсля цього i складав докладний опис побаченого. Вiн пiднявся по 127 сходинках до Бiлоi вежi, з якоi спостерiгав один iз тих заходiв сонця, якi завжди змушували його тремтiти, розпалюючи уяву. «Хто знае, – запитував вiн себе. – Можливо, нашi героi воювали тут тисячi рокiв тому з людьми, якi займали iхню землю».[249 - Лист Бен-Гурiона до батька 19 жовтня 1906 року, наведений у Erez 1971, p. 78; Ben-Gurion 1971a, p. 25.] Протягом наступних рокiв Рахель Янаiт заперечувала значущiсть цiеi подii. «Кiлька приемних молодих хлопцiв iз розпущеним волоссям, якi сперечалися на фiлософськi теми – це i все, що було, – писала вона, – але про реальнi потреби еврейських робiтникiв краiни вони насправдi уявлення не мали».[250 - Yanait Ben-Zvi 1962, p. 86.]
У сiчнi 1907 року члени «По’алея Цiон» знов зiбралися у Яффi, щоб ратифiкувати те, що називалося Манiфестом Рамли. Бен-Гурiон був одним з основних доповiдачiв. Вiн заявив, що мiсiею пролетарiату е створення мiцноi еврейськоi держави, що повторюе iдею, яка iснувала тодi в Росiйськiй iмперii. Там соцiалiсти проголосили, що те, що добре для робiтникiв, е корисним для всiеi росiйськоi нацii.[251 - Teveth 1977, p. 581ff.]
Бен-Гурiон почав шукати себе та свое полiтичне призначення.
«Я витрачаю весь свiй вiльний час на громадськi справи», – писав вiн батьковi, пояснюючи, чому не пише частiше. Уперше вiн ставив державнi справи вище сiмейного обов’язку.[252 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 18 грудня 1906 року, наведений у Erez 1971, p. 91.] Тим часом вiн переiхав до Яффи. Арабське мiсто, яке вiн ненавидiв, частково через велику кiлькiсть еврейських iммiгрантiв, якi збираються на його вузьких вулицях, пропонувало Бен-Гурiону бiльше, нiж Петах-Тiква, так само, як i Варшава пропонувала бiльше, нiж Плоньськ.
* * *
Полiтика й досi не годувала його, тому, як i у Варшавi, у Яффi вiн заробляв на життя як учитель. Час вiд часу Бен-Гурiон вiдвiдував Петах-Тiква, де заснував робiтничу органiзацiю, саме тому, i з тiеi ж причини вiн колись iздив iз Варшави до Плоньська. «У Петах-Тiква ми заснували першу профспiлку», – писав вiн пiзнiше, перефразовуючи вiдому заяву Герцля: «У Базелi я заснував еврейську державу».[253 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 15 сiчня та 13 травня 1907 року, наведенi у Erez 1971, pp. 97, 107; Ben-Gurion 1971a, p. 32.] Надсилаючи звiти про свою дiяльнiсть до американського вiддiлення «По’алея Цiон», вiн звернувся за фiнансовою пiдтримкою i попросив, щоб вiдправляли ii на його приватну адресу. Бен-Гурiон додав, що не проти поширення його листа нью-йоркськими товаришами; вони так i зробили. Написаний iдишем, це був його перший опублiкований твiр.[254 - Yidisher Kempfer, Jan. 18, 1907, in Teveth 1997, p. 104.]
На початку сiчня 1907 року серед еврейських робiтникiв спалахнув страйк на винзаводi «Рiшон-ле-Цiон». Вiн супроводжувався насиллям, лунали пострiли. Бен-Гурiону вдалося допомогти його урегулюванню. Жоден iз них не перемiг, не зазнав поразки та не був задоволений. Мiж однiею зустрiччю та iншою майже всi звинувачували Бен-Гурiона в заподiяннi збиткiв партii. Його полiтичний пiдйом було зупинено. Коли вiн спробував захиститися, на сценi з’явилася нова постать – Іцхак Шимшелевич, вiдомий старший лiдер «По’алей Цiон» iз Росiйськоi iмперii, який на два роки ранiше за Бен-Гурiона закiнчив середню школу. У Палестинi вiн називав себе Бен-Цвi. Тим часом закiнчилося партнерство Бен-Гурiона з його першим товаришем iз «По’алей Цiон» Шохатом. Центральний Комiтет, який вони вдвох створили, розвалився, i тепер Бен-Цвi реорганiзував партiю. Його третя Конвенцiя була скликана у вереснi 1907 року в школi для дiвчат у Яффi.
«ЯКЩО МИ ОДРУЖИМОСЯ, НАРОДЯТЬСЯ ДІТИ»
Бен-Цвi зустрiвся iз Шохатом пiд час попереднього вiзиту до Палестини; у нього склалося враження, що перед ним молода особа, яка любить секретнiсть i вiдкрита для отримання полiтичних рекомендацiй вiд росiйськоi партii. Бен-Гурiон був для нього новим, але Бен-Цвi швидко зрозумiв, що вiн схильний дiяти без iнструкцiй. Делегати Конвенцii «По’алей Цiон» проголосували за те, щоб вiдправити Бен-Цвi та Шохата на наступний Сiонiстський конгрес, який вiдбудеться в Гаазi. Бен-Гурiон не був обраний одним iз двох членiв Центрального Комiтету. Бен-Цвi лишив йому лише трете мiсце. З погляду його полiтичного оточення на той час це було пониженням у посадi.
